Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ
joomla
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Р. Слободянюк, Н. М. Глушкова

Участь інтелігенції у процесі націотворення І третини XX ст. є важливою в контексті сучасного розвитку незалежної укра­їнської державності. Це зумовлено тим, що громадсько-полі­тичні погляди тогочасної інтелігенції слугували підгрунтям у реалізації державно-політичної ідеї сучасності. Адекватне від­творення громадсько-політичних поглядів інтелігенції може слугувати певним методологічним орієнтиром і в теперішніх умовах формування національної самосвідомості. Одне з голо­вних місць в історичному процесі розбудови держави займають події української революції 1917-1920 років ї особливо доба Директорії УНР.

Даний період характеризувався прагненням українців до са­моутвердження та самореалізації як нації, численними спроба­ми побудови незалежної держави, активними пошуками нових державних моделей. Саме тому досвід періоду Директорії може стати в нагоді для побудови соціальних, політичних та держа­вних засад сучасної української держави. Події національно - визвольної революції засвідчують, що одним з найактивніших суб'єктів політичних перетворень в країні була національна інтелігенція. На відміну від європейських країн, де також від­булися революції, в Україні основною рушійною силою була не національна буржуазія, а інтелігенція. Діяльність цього со­ціального прошарку значною мірою зумовила характер рево­люційних процесів та перетворень, визначила перебіг подій і, деякою мірою, результати самої революції. Особливе місце в державотворчих процесах того часу посідає так званий “трудо­вий принцип”, запроваджений директорією як альтернативна модель незалежної держави. Він чітко визначив місце і роль різних соціальних прошарків суспільства в державі та системі управління нею.

Останнім часом з'явилася значна кількість праць вітчизня­них дослідників, присвячених проблемам української держав­ності та дослідженню “трудового принципу” зокрема. Це, по- перше, серйозні монографічні дослідження В. Верстюка [1] та В. Солдатенка [2]. Серед періодичних публікацій слід назвати статті В. Лозового [3], О. та М. Копиленків [4], С. Грабовсько - го [5]. Автори аналізують причини невдач, уроки та історичне значення діяльності інтелігенції у державотворчих процесах.

Досліджуючи обрану тему, автори намагалися вирішити ряд конкретних завдань: проаналізувати суспільно-політичне ста­новище в державі та визначити місце інтелігенції у структурі українського суспільства даного періоду, з'ясувати її політич­ний та державотворчий потенціал, розкрити процес вибору та становлення нових державних форм та інститутів Української Народної Республіки, основні напрями партійної роботи інте­лігенції.

Загострення кризових явищ, послаблення політичних пози­цій гетьмана на міжнародній арені та в країні дали можли­вість на середину осені 1918 року активізувати діяльність полі­тичної опозиції, об'єднаної в Український національній Союз. УНС являв собою солідну політичну організацію національних сил. Зокрема, до нього ввійшли українські соціал-демократи, центральна течія партії українських соціалістів-революціоне- рів, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, предста­вники української трудової партії. У Союзі також були пред­ставлені: Всеукраїнська вчительська спілка, Лікарська спілка, Селянська спілка, Союз залізничників, Поштово-телеграф­ний союз, Юридичне товариство, Галицько-буковинська спіл­ка, Холмський комітет, Всеукраїнський земський союз, бюро профспілок, “Селянська громада”, “Просвіта” та інші впливо­ві організації [6]. Програмні цілі Союзу полягали в утворенні міцної самостійної української держави, боротьбі за законну владу, відповідальну перед парламентом, боротьбі за демокра­тичний виборчий закон і демократичні вибори в усі установи. Відсутність у програмних документах УНС соціальної програ­ми свідчила, що перевага віддавалася національним інтересам. Так само в Статуті Союзу не йшла мова і про шляхи досяг­нення намічених цілей. Спочатку домінуючі позиції у Союзі займали партії поміркованих настроїв (центристи та ліберали), що виступали за зміни конституційним шляхом. Однак після того, як переговори опозиції та гетьмана зайшли в глухий кут, “українізація” уряду, за яку ратували “помірковані”, не дала бажаних результатів (гетьман не погодився на широке предста­вництво українців в уряді, справедливо зауваживши, що серед них мало державних, а тільки політичні діячі, які не можуть займати вищих державних посад). А коли гетьман підписав федеративну грамоту про союз Української держави з небіль - шовицькою Росією, ініціативу до себе перебрали “ліві” (есери та ліве крило УСДРП).

В результаті збройного повстання, підготовленого соціал-де­мократами та есерами, влада гетьмана була повалена, а сам він, зрікшись влади, утік за кордон. До влади прийшла Дире­кторія, яка проголосила себе вищим органом відновленої УНР, у складі п'яти осіб, троє з яких репрезентували “ліві” партії УНС. Таким чином можна стверджувати, що Директорія була нічим іншим, як диктатурою представників частини україн­ських соціалістичних партій. Решта політичних партій та ор­ганізацій, які входили до початку повстання до складу УНС, “випали” з новоутвореної політичної конструкції і залишились на деякий час поза межами політичних процесів у країні. Ще більше позиції партій-лідерів зміцнилися після утворення

26 грудня 1918 року Ради Народних Міністрів на чолі з соціал - демократом В. Чеховським. Соціал-демократи отримали шість портфелів, есери — чотири, а соціал-самостійники та есери по три [6].

Українська інтелігенція — політично активна, певною мі­рою економічно міцна — була на даний період головним ру­шієм національного відродження. Інтелігенція вже остаточно сформувалась як самостійний соціальний прошарок, що мав свою власну психологію та усвідомлював свою відповідальність за долю народу і претендував на право бути політичним лі­дером у державі. Окрім того, саме цей прошарок населення мав солідний досвід управлінської та державотворчої роботи в російській демократії та національно-державних утвореннях (Центральна Рада, Гетьманат).

Інтелігенція була організаційно об'єднана і представлена в основних національних партіях — УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ. Хоча інтелігенція не була чисельною порівняно з ін­шими соціальними верствами, однак була представлена в усіх регіонах України. У південно-західних губерніях відсоток вла­сно української інтелігенції складав 37%, у трьох губерніях Лівобережжя та на Слобожанщині — 41%, на півдні — тільки 22% [7]. Але існував ряд особливостей, що позначився на мето­дах діяльності даного суспільного прошарку. По-перше, серед інтелігенції України виділялося декілька значних національ­них груп. Досить солідний відсоток складали росіяни — 30%, євреї — 15%, поляки — 5%, а безпосередньо українців було тільки 32% [8]. Ще однією особливістю даної групи населен­ня був поділ на міську (60%) та сільську (40%) інтелігенцію, причому представники українства переважали саме на селі, що фактично виключало їх з процесу активної суспільно-політич­ної діяльності. У своєму дослідженні Георгій Касьянов, підкре­слюючи неоднорідність даного прошарку, виділяв дві основні групи, які значно відрізнялись одна від одної [9]. До першої відносяться кооператори, агрономи, дрібні службовці, юристи, земські службовці — їх в Україні було понад 160 тис., біль­ше ніж половина від усієї чисельності класу. Саме сільська та дрібна міська інтелігенція прагнула очолити націоналістичний рух, оскільки мала також і матеріальну зацікавленість у ство­ренні національної української держави, бо в ній вони склали б еліту. Інша група — люди, професії яких забезпечують спе­цифічні потреби самої інтелігенції — історики, філософи, пись­менники, мистецтвознавці. Представники цієї групи виступали як генератори основоположних ідей розбудови нової держави, часто не рахуючись з інтересами представників першої групи, що призводило до непорозумінь та конфліктів. Така етносоці - альна структура тогочасного суспільства змусила український політичний провід обрати форму влади, яка б, задовольняючи потреби домінуючого класу селянства, була спроможна ліквіду­вати суспільно-класову “неповноту” українського народу [10]. Саме ці завдання і повинна була вирішити власна модель полі­тичної організації суспільства, що ґрунтувалась на “трудовому принципі”.

Володимир Винниченко приписував заслугу появи нової державної моделі лише собі, але у такому важливому питанні, як майбутня форма державного устрою, навряд чи ініціатива вибору могла належати одній особі, хай і голові держави. Во­лодимир Винниченко не був автором “трудового принципу”, а скоріш за все оприлюднив ідею, яка давно вже була розроблена партією есерів. Ще у червні 1918 р. у резолюції ЦК УМСР за­значалося, що “можлива передача влади революційному тру­довому опору в особі рад робітничих і селянських депутатів” [11]. Ця пропозиція була підтримана на засіданні ЦК УСДРП у кінці грудня, коли було прийнято рішення “Про організацію влади в Україні”, в якому наголошувалося, що основою держа­вної влади в Україні повинна стати коаліція трудової демокра­тії — пролетаріату і селянства без буржуазних класів [12].

Нова “вертикаль” влади передбачала створення повітових та губернських трудових рад на місцях, а в центрі — скликання конгресу трудового народу, який повинен був виконати функ­ції передпарламенту об’єднаної України. В основу формування нової системи влади було покладено відверто класовий “трудо­вий принцип”, що передбачав усунення від влади в республіці “класів нетрудових, експлуататорських, що живляться з праці класів трудових”. Останні й повинні були отримати всю повно­ту влади в УНР. До них, окрім селянства та робітництва, була додана ще й “трудова інтелігенція”, до якої згідно з Деклара­цією Директорії УНР від 26 грудня 1918 року були віднесені “робітники на полі народної просвіти, лікарські помічники, службовці в народних кооперативах, в конторах та інших уста­новах” [13]. Така модель відкривала народним масам широкі можливості в управлінні державою й одночасно виключала з політичних процесів експлуататорські елементи.

Реалізацією на практиці “трудового принципу” було скли­кання і проведення Конгресу трудового народу, на якому інте­реси “трудової інтелігенції” були представлені 33 депутатами, у той час як селянських обранців було 377, а депутатів від робітників — 118.

В ході роботи Конгресу відбувся остаточний розкол україн­ського визвольного руху, розкол інтелігенції України. Ліво­радикальна інтелігенція відстоювала ідею впровадження на Україні Радянської влади, “центристи” виступали за подальшу розбудову країни на основі трудового принципу, ліберальна ін­телігенція схилялася до військової диктатури.

Роз’єднання українських політичних сил призвело до розко­лу між новоствореною державою та суспільством, міжнаціона­льного розколу в середині українського суспільства, утворення опозиції владі як “справа”, так і “зліва”, розвалу армії.

У ході національно-визвольних змагань 1917-1920 років українська національна інтелігенція відіграла визначну роль організатора та одного з рушіїв революційних процесів. Але на

Жаль, ряд об’єктивних та суб’єктивних причин не дозволили здійснити покладену на неї історією місію — разом з іншими соціальними верствами суспільства вибороти та побувати неза­лежну українську державу.

Джерела та література

1. Верстюк В. Українська народна Республіка під проводом Директо­рії // Історія України: нове бачення: — К., 1996. — Т. 2.

2. Солдатенков В. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 р. р.) — К., 1999.

3. Лозовий В. Пошуки Директорію ідейно-політичних засад віднов­лення діяльності УНР //Український історичний журнал — 2000 №5 — С. 32-37.

4. Копиленко О., Копиленко М. “Друга” УНР: спроба історико-теоре - тичного аналізу // Право України — 1996. — №8. — с. 54-60.

5. Грабовський С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації // Розбудова держави. — 1997. — №12. — С. 3-16.

6. Семененко В. Історія східної України. Поновлення кайданів (1917- 1922р. р.) — Харків, 1995. — с. 117.

7. Ростовська О., Родін С. В. Винниченко і його державно-політична концепція // Сіверянський літопис. — 1995. — №4. — С. 93.

8. Лейберов О. Українська інтелігенція та “трудовий принцип” Директорії УНР // Література та культура Полісся. — 2005. — Вип. 28. — С. 150.

9. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-політичний портрет. — К., 1993 — с. 42-43.

10. Там само. — С. 43-44.

11. Там само. — С. 18.

12. Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-політичних засад відно­влення діяльності УНР // Український історичний журнал. —

2000. — №5. — С. 33.

13. Попова Н. Українська інтелігенція третьої чверті ХІХ ст..: сутність та шляхи реалізації національного проекту // Вісник Черкаського університету. — 2005. — С. 64.

Анотації

Слободянюк Е. Р., Глушкова Н. М. Украинская интеллигенция первой трети XX века.

Статья посвящена проблемам создания украинской государс­твенности и роли интеллигенции как одной из главных движущих сил революционных процессов в Украине первой трети ХХ века. Проанализирована общественно-политическая обстановка и сдела­на попытка определить место интеллигенции в структуре украинс­кого общества данного периода.

Slobodjanuk H. R., Glushkova N. M. The Ukrainian intelligentsia in the early 20th century.

The article is dedicated to the problems of creation of the Ukrain­ian state system and to the role of intelligentsia as one of main forces of revolution processes in Ukraine in the early 20th century. The author analyzes social and political situation and makes an effort to define the position of intelligentsia in the structure of the Ukrainian society of that period.