Головна Історія Інтелігенція і влада ТРАКТУВАННЯ ПРОЦЕСІВ НАЦІОГЕНЕЗИ В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ І. ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО
joomla
ТРАКТУВАННЯ ПРОЦЕСІВ НАЦІОГЕНЕЗИ В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ І. ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Караульна

Незважаючи на більш-менш викристалізуваний досвід дер­жавотворення, Україна ї сьогодні багатьма політологами поз­начається як посткомуністична держава. Це говорить про те, що Україна і донині знаходиться на перехідній стадії визна­чення шляху свого державного становлення. Стрімке зрос­тання національної самосвідомості серед українського народу спричинено глобальними соціальними змінами, які відбулися як в середині країни, так і поза неї, спрямувало науковців на визначення орієнтирів національного державотворення. Вони зосередили увагу на таких поняттях, як “нація”, “націо­налізм”, націотворення, що і окреслило актуальність даного дослідження.

Слід відмітити, що і до сьогоднішнього дня немає одностай­них наукових тверджень та теоретичних визначень терміну “нація” та “націоналізм”.

Заполітизована та обмежена рамками комуністичної кон­цепції “злиття націй”, за якою всі нації СРСР асимілюють і створять єдине середовище “радянський народ”, радянська ук­раїнська історіографія не могла об’єктивно висвітлювати проце­си “націогенези”. Доволі негативно трактувала вона досліджен­ня українського національного процесу, представлене працями істориків української діаспори — Д. Донцова, В. Липинського,

В. Винниченка, Р. Шпорлюка, І. Лисяка-Рудницького.

Сучасна українська історична наука доволі активно вклю­чилась до розгляду теорій нації та націоналізму, бо вважає їх стержневими при побудові нової моделі суспільно-політичного устрою України. Ознайомившись з науковим досвідом та на - працюваннями західних вчених з даного питання, з концеп­ціями Сетоно-Вотсана, Д. Армстронга, Е. Сміта, Б. Андерсона, українська історіографія набула свій науковий погляд на виз­начення термінів “націоналізм”, “національна свідомість” та на історичний рух становлення української нації.

Наукові розробки Г. Касянова “Традиції нації та націоналіз­му”, М. Рябчика “Страсті за націоналізмом”, М. Степка “Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи”, Забужко О. “Філо­софія української ідеї та європейський контекст”, Я. Грицака “Нарис історії України. Формування модерної української на­ції ХІХ-ХХ ст.”, В. Лісового “Культура — ідеологія — політи­ка” — не тільки поглибили наукове розуміння проблеми, а й висвітлили нові аспекти феномену.

Однак, на наш погляд, наукова спадщина І. Лисяка-Руд - ницького стосовно процесу націогенезу та націоналізму як об’єктивного суспільного явища представлена в новітній нау­ковій думці дещо фрагментарно. Це і визначило мету та за­вдання даної статті — узагальнити, систематизувати та описати наукове трактування проблем нації й націоналізму, представ­леного в доробку І. Лисяка-Рудницького, як предмета його на­укового аналізу.

Характер та завдання дослідження зумовили застосування системного, хронологічного та порівняльного наукового методу при вивчені методологічних розробок І. Лисяка-Рудницького стосовно націй й націоналізму, вміщених у працях “Націо­налізм і тоталітаризм”, “Зневаги до проблеми “історичних та “неісторичних” націй”,”Формування українського народу й на­ції”, “Націоналізм”, “Русифікація чи малоросіянізація”.

Спроби теоретичного осмислення відповідних явищ у жит­ті українського суспільства спостерігаються в українській політичній думці на початку ХХ ст. Публіцистична брошура С. Мазлаха та В. Шахрая “До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)”, за словами Івана Лисяка-Рудницького, мала ве­лике значення як перший теоретичний вияв концепції “націо­нального комунізму”, який став основою зародження шляхів національного утвердження України.

Провідну роль у розвитку ідей націоналізму відіграв М. Хвильвий, якого, за твердженням І. Лисяка-Рудницького, неможливо відділити від великого культурного піднесення на­ції, згодом зрізаного сталінським терором.

Досвід та практика формування громадського суспільства породили чимало теорій та концепцій походження націй, які опрацював І. Лисяк-Рудницький. На цьому тлі три з них є най­тривалішими. За одною — створення націй це закономірний, споконвічний історичний процес, де практичною підставою для виникнення є нескінченні війни між суверенними володіння­ми. Суть її, на перший погляд, проста: право обумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Становище держави в світовому світотворенні подібне стано­вищу громадянина в самій державі: “...там і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а твердий і холодний егоїстичний розра­хунок; як окремі індивіди, так і народи у взаєминах один з одним повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження” [1, 9]. Мається на увазі, що “природність” нації глибоко пов’язана з самою природою людини.

Лисяк-Рудницький один із перших з істориків української діаспори дійшов висновку, що феномен природного почуття самозбереження людини не є підставою до виникнення нації. Нація, зазначає історик, є феномен політичної сфери, бо на­ція — це колектив людей, що хочуть бути державою [2, 13].

Доволі критично сприйняв І. Лисяк-Рудницький теорію, з якої нації не існували завжди, це продукт перетворень новіт­нього часу, і розпочався він з доби французької революції 1789 р. Велика Французька революція та початок епохи індус­тріальної революції створили світ, у якому довелося народам Європи жити протягом наступного ХІХ ст. аж до першої світо­вої війни і революцій, що прийшли слідом. Досвід французь­кої революції та національно-державне будівництво послужи­ло гарним прикладом для інших країн Європи. Саме Франція, незважаючи на те, що її населення було поліетнічним, а гео­графічні розміри досить великими, під час революції 1789 р. була проголошена єдиною і неподільною державою. Від того часу існує погляд, що нація — поняття політичне, де етніч­ні відмінності не повинні мати політичного значення. Тоді ж конституцією Франції, вперше у світовій практиці, було про­голошено принцип національного суверенітету: “суверенітет є єдиним, неподільним, невід’ємним та невідчужуваним. Він належить нації, ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити” [3, 15].

Науковець заперечив, що Велика Французька революція є відправним моментом у формуванні європейських націй, вона дійсно, на думку історика, відіграла велику націотворчу роль, висунувши ідею, що носієм політичної влади є загал населен­ня, а не обмежені вищі прошарки суспільства, і тим самим перетворила підданих на громадян, які стали співвідповідаль - ними за долю колективу-нації [4, 16].

Рішуче виступаючи проти ототожнення категорій “народ” і “нація”, Лисяк-Рудницький доводив, що ці два явища розріз­нені і не покриваються. “Не тільки з давнішої історії, а й з сучасності можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, що складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй” [5, 13].

Трактуючи “народ” як одиницю етнічну, Лисяк-Рудниць - кий стверджував, що приналежність людини до того чи іншо­го народу визначається сукупністю певних об’єктивних ознак, хоч і не можна беззаперечно сказати, які саме потрібні при­кмети, щоб утворився “народ”. Називаючи загально вживані прикмети, такі як походження, мова, побут, своєрідний стиль життя, вчений зазначав, що існують народи, які загубили, або їм бракує певних визначальних прикмет, які вважаються науковцями потрібними. “Наприклад, шотландці й ірландці, безперечно, народи, хоч вони загубили коріння своєї рідної мови” [6, 11]

Висуваючи тезу, що народи виникають як би самі по собі, постають й живуть продовж довгих століть, деколи навіть ти­сячоліть, хоч про це ніхто свідомо й не “старався”, автор за­стерігає від застосування при оцінці народу суцільно приро­дознавчих категорій, бо вони не можуть бути адекватні проти історико-соціальних, оскільки народ це “духовна істота”, прой­нята “народною свідомістю” [7, 12]. Вважаючи націю вищим щаблем суспільного витвору, ніж народ, вчений стверджував, що цей утвір є значно слабкішим за народ.

Аргументованою й доцільною вважав Лисяк-Рудницький концепцію німецького мислителя И. Гердера, за якою нація це — об’єднання людей, яке відзначається спільною культурою, побудованою на спільності народної мови. Бо власне мова про­стого люду правдиво відображає справжній характер і дух на­роду. Від цього погляду згодом чимало науковців перейшли до твердження, що ті права, які французи чи, скажімо, американ­ці приписують “народові”, насправді належать національнос­тям за умови, що вони зберігають рідну мову і культуру. Нові наукові дисципліни, які формувалися на той час — етнографія, фольклор, мовознавство, мистецтвознавство, релігієзнавство, а також історія — перетворилися на історію народу і визначили кордони майбутніх національних держав [8, 63]. Таким чином, за основну ознаку нації, тобто такого історичного феномену, якому належить право творити самостійну державу, стали вва­жати етноси [9, 42]. Завдяки становленню етнічних націй від­булось об’єднання раніше існуючих етносів у принципово нову культурну цілісність.

Дотримуючись позицій, що етнічність є фундаментом для формування нації, Лисяк-Рудницький все ж вважав, що сама етнічність утримує людину в сфері її інстинктивних звичок і нахилів і не дає їй ні цілей, ні ідеалів для свідомої дії творити політичний колектив [10, 12].

Етнос, наголошував науковець, відзначається сукупністю об’єктивних прикмет, таких як звичаї, побут й мова. Ці прик­мети передаються з покоління в покоління майже автоматич­но, без свідомого зусилля, порядком суспільної небіологічної спадковості та психологічної основи. Існування менш-більш гомогенної етнічної маси сприяє формуванню нації. На одному етнічному субстраті можуть вирости різні нації. Наприклад, частина нижньо-німецьких племен увійшла до складу німець­кої нації, тоді як друга частина оформилася у відрубну гол­ландську націю [11, 471].

Лисяк-Рудницький не до кінця погоджується з думкою французького вченого Е. Ренана, що нація — це щоденний плебісцит... що це велика спільність, створена з розумінням та усвідомленням жертви, колись принесеної, і готовою до но­вої (жертви). Ідея “суспільного договору”, на думку науков­ця, влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами і ви­конувати національні обов’язки. Це можна вважати щоденним плебісцитом. Однак якщо розуміти його як історичний факт, що нібито стався, то дана теорія не витримує критики, бо лю­дина, як правило, підкреслює історик, не вибирає собі нації, приналежність обумовлена народженням, і людина повинна виконувати ті обв’язки, які підтримують цю приналежність. Нехтування або саботаж цих обов’язків це свідоме віддалення від своєї нації [12, 12].

Лисяк-Рудницький заперечує тезу, що нації сформувались на переломі XVIII і ХІХ століть. За трактуванням науковця, найважливіші європейські нації сформулювались після пере­лому першого й другого тисячоліття н. е. В добу хрестових по­ходів оформились ряд національних колективів, а саме: фран­цузи, німці, англійці, а друга половина XV — початок XVI ст. стали періодом утвердження сильних національних монархій [13, 16].

Вважаючи безаргументальною теорію німецького соціолога М. Вебера, що розумів націю як “спільноту почуттів, яка зна­ходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її” [14, 28], де спільність почуття формується на загальних традиціях, мові, культурі, Лисяк - Рудницький в праці “Русифікація чи малоросіянізація?” чітко визначив зміст поняття нації. “Нація — це самосвідома полі­тична й культурна спільнота, яка добровільно диференціює себе від інших подібних спільнот-націй та має волю суверенно формувати своє життя. Нормативною формою нації є окрема національна держава” [15, 472].

Повновласними категоріями історичного пізнання вважав вчений поняття “історичності й “неісторичності” нації. Г Гра - бович у статті “До історії української літератури” досліджує дане питання з позиції історії літератури, Лисяк-Рудницький у площині соціально-політичної історії. На захист своїх поло­жень він обґрунтовує декілька позицій, які ми визначили та­ким чином: 1) нація існує в часі, тому неминуче є історичною; 2) історичність стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає самоусвідомлення; 3) вирішальним фактором існування істо­ричних націй є збереження провідної верстви інтелігенції як носія політичної свідомості та високої культури; 4) неісторичні нації втратили або ніколи не мали репрезентивний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національ­ною свідомістю і культурою переважно народного характеру; 5) не потрібно путати процес зміни складу національної еліти внаслідок внутрішніх революцій і повне винищення в резуль­таті чужинецького завоювання; 6) “неісторичні” нації прагнуть до побудови національних спільнот на народній основі “знизу до гори”, “історичні” нації — розширити національну спіль­ноту від еліти до простого народу; 7) серед “історичних” націй панує концепція державних прав та історичних кордонів, за якою “неісторичні” нації мали бути впокорені й асимільовані [16, 32-33,35,36].

З’ясовуючи поняття “історичності” й “неісторичності” на­цій, в статті “Зауваги до проблеми “історичних” та “неісторич - них” націй”, Лисяк-Рудницький відхиляє, що вперше його за­стосував Гердер або Гобіно (як вважав професор Г. Грабович), скоріш за все це теоретичне осмислення Гегеля, що набуло самостійного значення в юридичній і адміністративній прак­тиці Габсбурзької імперії. З 1848 р. ці терміни вже широко використовує публіцистична література, вони зустрічаються в працях Роберта А. Канна, що досліджує національні проблеми Австро-Угорщини, Гю Сітон-Вотсона, який вивчає “старі сталі нації Європи” та “нові нації”.

Не оминає вчений й питання про “вищість” й “нижчість” на­ції, однак пропонує розуміти це співвідношення відносно. Він не згоден з думкою Г. Грабовича, що без цих понять можна обійтись. Ці категорії допомагають застосовувати порівняль­ні методи для визначення унікальності будь-якої нації, бо всі людські культури не йдуть однією дорогою у своєму розвитку, а проходять у своїй еволюції різні стадії.

Розглядає поняття “смерті” та “самогубства” нації. Щоб на­ція вмерла, зазначає автор, не потрібно загибелі етносу, який входить до неї, достатньо, щоб згасла воля бути окремим полі­тичним суб’єктом.

Трактує “смерть нації” як винищення всієї провідної версти нації яка є носієм національної свідомості, а “самогубство на­ції” — добровільний перехід до чужої національно-державної ідеології. Новітні нації, на думку історика, стали демократи­зованими, розширюючись до всього народу, це робить “смерть” новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжньо­го геноциду [17, 37-38].

Дотримуючись позиції, за якою нація є суспільним витво­ром куди слабкішим, ніж народ, водночас Лисяк-Рудницький оцінював, що це — вищий щабель суспільного витвору, як народ. Для створення нації-держави необхідні суб’єктивні та об’єктивні передумови, якими є у першому варіанті — хотіння й уміння, та у другому варіанті — чисельність, відповідна гео - політична ситуація тощо [18, 16].

Українську націю Лисяк-Рудницький вважав як неісторич - ну, але таку, яка прагне зреконструювати перервану “тяглість” історичної традиції. Стосовно її націогенези він застосував тер­міни “ставання” й “завмирання”, які мало ще відображені й вивчені в історіографії.

Науковець намітив декілька етапів становлення української нації, перший він визначив як “первісне формуванням нації”, яке відбулося в Україні з великим запізненням і пов’язане з процесом розпаду Київської держави. Однак нація, що викрис­талізовувалась в Галицько-Волинському Королівстві та Вели­кому Князівстві Литовському, загибає після Люблінської унії [19, 18].

Другий період розпочався на переломі XVII століття, однак також зазнав поразки після ліквідації козацької України в

XVIII ст. Таким чином, українська нація вже двічі “вмирала” й двічі відроджувалась наново.

Третій — розпочався з 1917 р., зробив великий поступ під час 1920-х років; четвертий період (часи українізації) — був зупинений і почасті повернутий назад протягом чвертьстоліт - нього правління Сталіна; п’ятий — є дискусійним, чи можна Україну навіть сьогодні вважати повною нацією. I тут науко­вець має на увазі більше, ніж брак політичної самостійності, тому що трактує націю як спільноту з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало щастя мати спільну мову й певні етнічні риси [20, 21-24].

Отже, в науковій спадщині I. Лисяка-Рудницького під впли­вом ґрунтовного вивчення історико-політичного середовища різних країн сформована теорія націогенези. Основу теорії ста­новлять базові поняття та принципи, передусім це — визначен­ня сутності та ознак нації, категорії “історичності” й “неісто - ричності”, “повноти” й “неповноти”, “смерті” й “завмирання” нації. Науковець визначив об’єктивні й суб’єктивні чинники для співвідношення понять “нації” й “етносу”, аргументував аналітичний поділ на “народ” і “націю”, розробив концепцію формування “модерної української нації”, де хоч і спостеріга­лись перерви, однак наявність народу гарантувало спадковість у націогенезі.

Таким чином, аналітична структура націогенези, запропо­нована Лисяком-Рудницьким, є актуальною і сьогодні і надає можливість структурувати наукові уявлення про націогенез і визначити співвідношення його з етногенезом.

Література

1. Історія сучасного світу | Ю. A. Горбань, В. В. Пєтровський, A. Г. Cлюcapeнкo та інші | — К.: Teлeнpec-iнфopм: 2001. — С. Б. Taм жє. — С. 9.

2. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні ece. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 13.

3. Історія сучасного світу | Ю. A. Горбань, В. В. Пєтровський,

A. Г. Слюсаренко та інші. — К.: Teлeнpec-iнфopм: 2001. — С. 1Б.

4. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 1б.

Б. Taм же. — С. 13.

6. Taм же. — С. 11.

7. Taм же. — С. 12.

5. Історія сучасного світу | Ю. A. Горбань, В. В. Пєтровський, A. Г. Слюсаренко та інші. — К.: Teлeнpec-iнфopм: 2001. — С. бЗ.

9. Касьянов Г. В. Teopu нації та націоналізму: монографія. — К.: Либідь: 1999. — С. 42.

10. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 12.

11. Лисяк-Рудницький І. Русифікація чи малоросіянізація? Історичні есе. — T. 2. — Київ: Основи: 1994. — С. 471.

12. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 12.

13. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 1б.

14. Венедикт Aндepcoн. Уявлені снільноти. Міркування щодо нохо - дження й ноширення націоналізму. Друге, нерероблене видання. Київ: Критика: 2001. — С. 2S.

1Б. Лисяк-Рудницький І. Русифікація чи малоросіянізація? Історичні есе. — T. 2. — Київ: Основи: 1994. — С. 472.

16. Лисяк-Рудницький І. Зауваги до нроблеми “історичних” та “неіс - торичних” націй. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 32-33; 3Б; 3б.

17. Лисяк-Рудницький І. Зауваги до нроблеми “історичних” та “неіс - торичних” націй. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 37-3S.

15. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 1б.

19. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 1S.

20. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. — T. 1. — Київ: Основи: 1994. — С. 21-24.


Караульная Е. Н. Трактовка процессов нациогенезиса в науч­ном наследии И. Лысяка-Рудницкого.

Обобщаются теоретические взгляды И. Лысяка-Рудницкого на проблемы нациогенезиса и представляется хронологизация про­цесса украинской “модерной нации, которая дает возможность сравнить взгляды других научных работников на процесс разви­тия наций и обнаружить общие структурные элементы или фазы развития”. Опорными понятиями является этнос, нация и нацио­нальное сознание.

Karaulnaya O. M. Interpretation of processes of national devel­opment is in scientific heritageof I. Lysayk-Rudnitckiy.

Theoretical conceptions of I. Lysayk-Rudnitckiy on the problems of national developmentare summarized, and chronology of process of Ukrainian “modern nation which enables to compare the views of other scientific researches on the process of development of nations and find out general structural elements or phases of development” is given. Basic concepts are nation and national consciousness.

Похожие статьи