Головна Історія Інтелігенція і влада МИКОЛАЇВСЬКИЙ СЛІД АКАДЕМІКА М. Є. СЛАБЧЕНКА
joomla
МИКОЛАЇВСЬКИЙ СЛІД АКАДЕМІКА М. Є. СЛАБЧЕНКА
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 902 03.29

О. І. Авраменко

Стаття присвячена діяльності відомого історика академіка М. Є. Слабченка. Після засудження вченого тривалий час його життя і наукові досягнення не вивчалися, замовчувалися, фальси­фікувалися та були недоступні суспільству. Академік М. Є. Слаб - ченко останні роки свого стражденного життя прожив на Мико - лаївщині. На основі існуючих джерел робиться спроба дослідити життєдіяльність М. Є. Слабченка вже після арешту у 1929 році і до самої кончини. Доля академіка Слабченка віддзеркалює трагедію української історичної науки в 20-30-х рр. XX ст.

Ключові слова: М. Є. Слабченко, академік, наукові досягнення, історик, відомий, трагедія, історична наука.

Мабуть, важко переоцінити роль особистості в історії. Ко­гось плин часу підносить до вершин суспільного життя, когось, навпаки, кидає в самий низ. Проте чимала кількість цікавих та непересічних особистостей перебуває в тіні своїх попередників, наступників, колег. Не оминула така доля і багатьох науковців. Таких людей все рідше згадують, а потім взагалі забувають про них. І це незважаючи на те, що внесок таких забутих діячів на­уки, культури та політики важко переоцінити. Одним з таких діячів являється відомий нині український історик академік М. Є. Слабченко. Незаслужено затаврований в роки радянської влади та поступово забутий, сьогодні цей визначний науковець повертається із небуття.

Актуальність даної статті зумовлюється зростанням науко­вого і суспільного інтересу до постаті вченого, до його науково - організаційної та громадської діяльності, до наукових праць, у яких розкриваються державотворчі начала українського народу.

Метою статті є можливість дослідити останні роки життєді­яльності незаслужено забутого українського історика академі­ка М. Слабченка.

Завдання статті полягає в тому, щоб на основі існуючої джерельної бази висвітлити трагічні роки життєдіяльності М. Є. Слабченка, в тому числі на Миколаївщині.

Об’єктом дослідження являється життєвий шлях та науко­ва діяльність М. Є. Слабченка.

Предметом даної статті є дослідження життєдіяльності Ми­хайла Слабченка після його арешту по «Справі СВУ» і до самої смерті (1929-1952).

З Миколаївщиною пов’язано чимало видатних істориків минулого. Саме на Миколаївщині творили історики родини Аркасів, автор першого нарису про історію міста Миколаєва Г. М. Ге, відомий агроном та історик-аматор М. Кир’яков та ба­гато ін. Неможна обійти увагою і Михайла Єлисейовича Слаб­ченка, адже це був перший академік на теренах Миколавщини. Хоча більша частина життя та наукової діяльності М. Є. Слаб­ченка пройшла саме в Одесі, цей славетний історик має від­ношення і до Миколаївщини. Останні роки свого стражденного життя Михайло Єлисейович прожив у м. Первомайську Мико­лаївської області.

Значний внесок у вивчення життєдіяльності М. Є. Слаб­ченка здійснили дослідники Б. Винар [2, с. 19-39], В. Зару­ба [4, с. 285-294; 5], О. Розмай [15, с. 22-23], Н. Полонська - Василенко [13, с. 29-35]. Цінні спогади про цього визначного історика залишили Я. Радзейовський [19, с. 81-84], Н. Суров­цева [17, с. 249], С. Боровой [1]. Життєдіяльність М. Слабченка в контексті винищення української наукової еліти досліджу­вали С. Кокошко [8], Л. Окиншевич [10; 11, с. 37-60], С. Під - гайний [12], В. Пристайко, Ю. Шаповал [14], Т. Скубицький [16, с. 27-40].

В кінці 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. розпочинаєть­ся справжній наступ на історичну науку по всьому СРСР. На території України цей процес був особливо жорстоким. Розпо­чалися репресії проти науковців, знищувалися наукові школи та цілі напрямки, закривалися наукові установи. Українська історична наука зазнала жахливого удару. Трагедія життя М. Є. Слабченка є яскравим прикладом комуністичного теро­ру, коли наукові здобутки вчених знищувались або перекру­чувались, а людське життя поступово втрачало свою цінність. Хоча до свого арешту наукову діяльність М. Слабченка можна назвати одним словом — «тріумф».

28-30 листопада 1929 р. Михайло Єлисейович взяв участь в першій і останній в його житті сесії ВУАН. За іронією долі він слухав з вуст віце-президента ВУАН академіка К. Воблого і привітання з обранням до академії, і заяву з приводу засу­дження Спілки визволення України, «слідство» над якою вже почалося, але М. Слабченка ще не було притягнуто. Академік М. Слабченко взяв жваву участь в обговоренні нового Статуту ВУАН і плану роботи академії на 1929-1930 рік. В своєму ви­ступі він підкреслив, що в академії треба мати стільки відді­лень, скільки вимагає життя, і наголосив на потребі пропаганди наукових знань. Його було обрано в комісію з доопрацювання Статуту ВУАН під головуванням М. Скрипника [6, арк. 56].

На цій сесії Комісія Південної України була передана М. Слабченку, а невдовзі до нього перейшла і Комісія старої іс­торії України. Це колишні осередки М. Грушевського в акаде­мії. Але їм під новим керівництвом, як самому керівнику ака­деміку М. Слабченку, не судилося довго існувати [7, арк. 35].

В кінці 1929 р. М. Слабченка вже звинувачували в буржуаз­ному націоналізмові і блокуванні... з Грушевським. 20 грудня

1929 р. було заарештовано сина академіка ніби-то як члена молодіжної філії Спілки визволення України — Спілки укра­їнської молоді.

Михайло Єлисейович був страшенно засмучений, збирався їхати до Харкова. Але згодом він збагнув, що численні арешти науковців — не випадковість. 20 січня 1930 р. прямо в поїзді Київ — Одеса за звинуваченням в участі в СВУ М. Слабченка було заарештовано [4, с. 286].

Ще влітку 1929 року в Україні розпочалися арешти серед студентів та інтелігенції, яких підозрювали в націоналізмі. У листопаді з ув’язнених сфабрикували організацію — «Спіл­ку визволення України». До неї у січні 1930 року потрапив і академік ВУАН, історик українського права, професор Одесь­кого інституту народної освіти Михайло Єлисейович Слабченко (1882-1952). У березні того ж року вченого засуджено харків­ським судом до 6 років ув’язнення з поразкою в правах на 2 роки. Разом з ним по справі проходив і син Тарас, якого засу­дили до трьох років позбавлення волі.

М. Слабченко до листопада чекав рішення по апеляції, а після негативної відповіді його відправили до місця відбут­тя покарання — в Ярославський політізолятор. Сина, Тараса Слабченка, через 6 місяців після суду амністували і випустили на волю, дозволивши оселитися в м. Первомайську (тепер Ми­колаївської області).

Вже після винесення вироку, протягом весни — осені

1930 р. вчений написав з харківської тюрми кілька листів до Д. І. Яворницького з проханням надіслати книги, матеріали, різні дані, необхідні для наукової праці. [4, с. 287]. За цей час він пише розвідку про культуру Запорожжя та Січову пуш- карню за допомогою принесених дружиною та надісланих ака­деміком Д. Яворницьким матеріалів. Незважаючи на непогані умови утримання, Михайло Єлисейович розумів, що більшо­вицький режим ні до педагогічної, ні до наукової роботи його не допустить, і колишнє життя вже не повернеться [4, с. 288].

І академік не помилявся. Спочатку рішенням Президії ВУАН 3 червня 1930 р., потім сесії Ради ВУАН 15 липня було виключено М. Слабченка, разом з С. Єфремовим зі складу дій­сних членів академії [4, с. 289]. Наукову спадщину вченого, листування, особистий архів було або знищено, або сховано до спецсховищ. Більшість учнів репресовано, а ті, що залишили­ся, практично ніколи не згадували про свого вчителя.

Академік М. Слабченко невипадково опинився серед засу­джених у справі «СВУ». Адже він був членом УСДРП, знався з

С. Єфремовим, В. Чехівським та А. Ніковським, яким були від­ведені ключові ролі у цьому політичному спектаклі, очолював низку наукових інституцій і, відповідно, впливав на широкі кола наукових сил, які, за твердженням ДПУ, складали основу «контрреволюційної організації СВУ» [4, с. 290].

Потрапив академік і під розгром українського марксизму (на лаві підсудних поруч з ним сидів ще один український історик-марксист О. Гєрмайзе, а строк вони відбували разом з лідером українського марксизму М. Яворським), і для по­чатку нової хвилі репресій на стару інтелігенцію тощо. Взагалі ж, як сьогодні зрозуміло, Михайло Єлисейович не вписувався в більшовицький тоталітаризм та був досить помітною особою в українському суспільстві, щоб влада не звернула на нього увагу, а тому був приречений. Слід погодитись з О. Оглоблі - ним, який зазначив: «...знищення Слабченка — це був най­більший удар і найбільша втрата для української історіографії того часу» [2, с. 29].

Навіть сидячи на Холодній Горі в кам’яному мішку БУПРу, засуджений в страшній політичній справі, вчений не припиняв наукового пошуку, писав монографію про запорізьку культуру, виробив схему для майбутнього тритомника «Історія Запоріж­жя в соціологічному освітленні». Д. І. Яворницький надсилав книги і всі потрібні дані ув’язненому, не побоявся пересліду­вань та звинувачень у співучасті. Його турботи допомогли пра­вознавцю написати кілька цікавих розвідок. Допоки історик сидів у харківському БУПРі, по Україні розгорнулася широко­масштабна кампанія погрому наукових і найперше історичних установ, серед яких найбільше дісталося Академії наук та ко­місіям і кафедрам М. Грушевського [4, с. 291].

Із засудженням академіка М. Слабченка зазнавали осуду на смерть чи піддавалися остракізму його численні твори. Академічні збірники, в яких мали друкуватися статті вчено­го, знищено. [13, с. 34-35]. За оцінкою Л. Окиншевича, який готував том до друку, «ця праця... була найліпшим твором цього вченого» [10, с. 43]. Особистий архів розпорошено, лис­тування знищено. Вже видані книги у великих бібліотеках відправляли на спецзберігання, а в малих вилучали і знищу­вали (палили, утилізовували, здавали в макулатуру). Збере­жені не видавали до користування, на них не можна було покликатися дослідникам, а коли знаходили під час трусів у когось вдома, то це був злочин. Наукові установи, які очо­лював М. Слабченко в Одесі, розгромлено, деяких учнів фі­зично знищено, а живі ніколи не признавалися, що вони у нього навчалися. Хвиля більшовицького терору зламала у місті всі здобутки українізації. В листопаді 1930 р. Одеський ІНО ліквідували, перетворивши на три окремі інститути, які в 1933 р. об’єднали в університет. У лютому 1931 р. по Одесі прокотилася нова хвиля арештів у справі «Українського на­ціонального центру», під час якої постраждали співробітники вченого — М. Бачинський (розстріляний у 1937 р.) та Є. За - горовський (розстріляний у 1938 р.).

В Академії наук у 1931 р. пройшла серія дискусій по твор­чості і науковим працям М. Грушевського та його школи, на яких неодноразово всує згадувалося і прізвище М. Слабчен - ка з образливими епітетами та безглуздими звинуваченнями. Вченого називали «фашистом», «нацдемом», «грушев’янцем», послідовником «єфремівщини» та «яворини», «петлюрівським убивцею» тощо. Його іменем, уявними та гаданими гріхами громили Академію, історичну науку, ламали життя людям. Т. Скубицький називав дослідника «псевдомарксистом» і при­рівнював до націоналістів [16, с. 27-40], Д. Багалій написав, що вчений — «справжній контрреволюціонер і ворог пролета­ріату» [9, с. 144-148], а С. Кокошко в статті «У наступ про­ти буржуазної історичної науки» критикував М. Слабченка, М. Грушевського, Д. Багалія і М. Яворського, вважаючи їх «лютими ворогами пролетарської науки» [8].

У 1932 р. М. Слабченка з «нацдема» зробили фашистом, який «змонополізував і зфальшував науку». 10 квітня 1932 р.

А. Окиншевич надрукував у часописі «Україна» рецензію на праці Михайла Єлисейовича, яку назвав «Шлях до фашизму» [11, с. 37-60].

А сам М. Слабченко в цей час вже був далеко від ідеоло­гічних баталій. У грудні 1930 р. історика разом з С. Єфремо - вим та О. Гермайзе привезли до ярославського політізолятора. В місцевому казематі його бачили Н. Суровцева та О. Розмай. Радянська тюрма в Ярославлі вирізнялася суворими умовами утримання і надзвичайно жорстоким режимом, що призвело у 1933 р. до протесту серед в’язнів, які оголосили політичне голодування. Та М. Слабченко, за словами Н. Суровцевої, в ньому участі не взяв [10, с. 249].

Проте О. Розмай не пригадує такого випадку. Навпаки, за його версією, всіх страйкарів погнали етапом на Соловки [15, с. 22]. Серед них знаходився і М. Слабченко, скорбний шлях якого проліг далі через Кемський пересильний пункт на Со - ловецькі острови, в монастир, перетворений більшовиками в «Соловецкую тюрьму особого назначения» (СТОН) «Белбалтла- га НКВД». Семен Підгайний, «учасник» ще одного міфічного «Союзу України й Кубані», у пізнішій книзі «Українська ін­телігенція на Соловках» свідчить, що в Соловецькому конц­таборі, в Саватіївському політізоляторі, цій жахливій тюрмі в тюрмі, разом з М. Павлушковим, О. Гермайзе, М. Яворським,

В. Чехівським, В. Юринцем та іншими знаходився і академік М. Слабченко [12, с. 63-64].

В СТОНі, на лісозаготівлях 9-го відділення Біломорсько - Балтійського комбінату ОГПУ, вчений провів три роки ув’язнення — роки знущань, мук і страждань. На Соловках вчений морально виснажився, фізично занепав, мав вигляд ста­рого, лисого діда з довгою сивою бородою. Перспектив не від­кривалося жодних. За словами С. Підгайного, перед звільнен­ням у кінці 1935 р., «засмучений і посивілий, він не виявляв жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелиться нелегкий шлях «спец-поселенця» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру» [12, с. 64].

18 січня 1936 р. «Белбалтлаг НКВД» підготував документи на звільнення М. Слабченка зі СТОНу і 20 січня 1936 р., через 6 років після арешту, напередодні «єжовщини» вченого випус­тили з тюрми і рішенням особливої наради НКВС СРСР дозво­лили мешкати в Йошкар-Олі протягом трьох наступних років. До переселення, щоб заробити трохи на життя, дали можли­вість попрацювати бухгалтером в хімічному тресті «Апатит» Мурманської залізниці (на Хібінах, в місті Кіровську Ленін­градської області) [3, арк. 47-48]. Туди ж до нього переїха­ла і дружина С. М. П’ятницька з сином Борисом. На кілька днів того ж таки року вчений приїздив до Первомайська, де жили син Тарас і перша дружина. Тарас розповів, що спочатку приїхав у рідну Одесу, в якій ГПУ заборонило жити і вислало в Херсон. 1931 р., продавши бібліотеку, поїхав до Астрахані, позаяк в Херсоні теж не дозволили жити і працювати навіть вантажником в порту. Попрацювавши в Астрахані на заводі, 1933 р. він переїздить до м. Первомайська, де жила і працю­вала його однокурсниця М. Єлізарова, і одружується з нею. 1935 р. у них народився син Юрій.

За єжовщини, коли почалося нове коло репресій, Т. Слабчен­ка 8 жовтня 1937 р. знову заарештовують, 27 жовтня засуджу­ють в Одесі за статтями 54-8 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР, а наступного дня розстрілюють. В січні 1938 р. зааре­штовують та вивозять до Караганди на 8 років і його дружи­ну — М. Єлізарову. Юрія виховувала тітка в Одесі. Повторного засудження до 10 років ізоляції без права листування зазнає на Мурмані і Михайло Єлисейович. З цим тавром він пройшов Сибір, відвідав Колиму, Уфу, Йошкар-Олу, а з 1944 р., після амністії, оселився як вислано-поселенець під Астраханню, де пас худобу. Дружина у 1940 р. повернулася з Мурманська до Одеси, а на початку війни разом з Борисом евакуювалася до Сталінграда, де обоє і загинули під час бомбардувань улітку 1942 року [14, с. 100].

На початку страшного 1947 року, коли голодна смерть в черговий раз косила українське селянство, Михайло Єлисейо - вич звільняється і приїздить у Первомайськ, що нагадує йому про нещасного Тараса, за яким все життя не переставав тужи­ти. Тут він дізнався про загибель сім’ї в Сталінграді. Відтак, зійшовшись зі своєю першою дружиною, М. Слабченко поселя­ється у цьому містечку і намагається влаштуватися на роботу за фахом. Спочатку їде до Одеси, сподіваючись дістати посаду в університеті. Проте марно. Саме в цей момент бачив його

С. Боровой, який говорить, що М. Слабченко «тогда произво­дил грустнейшее впечатление, и мне казалось, что он психичес­ки не совсем здоров» [1, с. 101].

З Одеси М. Є. Слабченко поїхав до Києва, де хотів влашту­ватися в Інститут історії України. Проте марно. Зрештою, коло знову замкнулося на Первомайську. Спочатку М. Слабченко перебивався різними роботами, а в 1948 році іде до міськвно і пропонує послуги вчителя. На працівників цієї установи вче­ний справив незабутнє враження ерудицією, знанням мов, роз­повідями про поневіряння. Тодішній завідувач міськвно Вжело та секретар парторганізації Ліпес вирішили взяти на роботу опального академіка, хоча це й було небезпечно і могло дорого їм обійтися. Завдяки їм Михайло Єлисейович зміг ще тріш­ки попрацювати вчителем іноземних мов у денних та вечірніх школах міста (№ 1 і № 3), а від 1948 р. — ще й інспектором шкіл міськвно. Жив він по вулиці Металістів, 21 [4, с. 292].

Польський історик Я. Радзейовський (автор «Історії КПЗУ.

1919- 1929 рр.»), який у 1948/49 р. навчався в Первомайську у десятому класі, подав теплі спогади про вчителя німецької мови М. Слабченка, давши йому високу оцінку. Я. Радзейов - ський згадує, що, приїхавши до Первомайська 1948 р., після служби в польській армії, вступив до десятого класу шоли № 1 для робітничої молоді. 15 січня 1949 р. викладати німецьку мову до них прийшов Михайло Бабченко. Brn був надзвичайно худий і дуже бідно вдягнений, хронічно хворий. Учні відразу дізналися, що в минулому — це відомий і визначний вчений, а тепер — особа, позбавлена громадянських прав. М. ^абчен - ко вівся сердечно, дружньо, зацікавлював учнів, особливо тих, хто мав життєвий досвід. Михайло Єлисейович знав багато мов. Шмецьку теж добре, особливо з теоретичного боку. У Я. Pадзe- йовського історик брав читати французькі книжки, зокрема, раритетні видання, а також польську літературу [19, с. 84].

Pазом з тим його характер не змінився. Brn не приховував своїх політичних переконань, які йшли в розріз з офіційною ідеологією, легковажно ставився до комуністичних авторите­тів, критикував «класиків марксизму», зокрема, К. Маркса, за його антисемітські твори [19, с. 82].

М. Є. Бабченко яскраво вирізнявся на тлі сірої маси радян­ської інтелігенції. Brn по-людськи ставився до учнів, розпиту­вав про плани на майбутнє, від українців вимагав внутрішньої гідності, гордості за національну культуру і, незважаючи на гіркий досвід, продовжував і далі боротися за українізацію, залишався палким патріотом. Це додавало йому авторитету в суспільстві, чого не любило начальство. I новий конфлікт за­родився саме на службовому рівні. З 15 жовтня 1948 р. право­знавець став працювати у міськвно інспектором з іноземних мов [4, с. 292].

У 1949 р. секретар міськкому партії Ємець звалився у про­мові з грубими нападками на історика, назвав його фашистом, політичним трупом та агентом міжнародного імперіалізму.

За кілька днів Михайла Єлисейовича звільнили з роботи. Hа той час це вважалося легким покаранням за подібні звинува­чення. Так що М. Бабченко ще й легко відбувся. Але вчений залишився без копійки в кишені, без пенсії і без жодних засо­бів до існування. Щоб якось вижити, вчений став розпродавати свою бібліотеку.

Hапровeсні 1950 р. дослідник знову їздив до Одеси, зустрі­чався зі своїм учнем C. Ковбасюком, який працював прорек­тором університету, просив хоч якоїсь пенсії чи роботи, щоб вижити. Але Ковбасюк відмовив своєму вчителю.

Я. Pадзeйовський того року закінчив школу і поїхав на на­вчання до Москви. Коли влітку 1950 року він навідався у Пер - вомайськ і зустрівся з М. Слабченком — той був уже цілкови­тим жебраком. З ним в однокімнатній квартирі мешкала якась стара жінка. Я. Радзейовський запропонував вченому трохи грошей, але він їх не взяв і попросив купити в Москві та наді­слати йому книги з історії французького права. Проте водночас він попросив і отрути — якоїсь цикути, щоб накласти на себе руки, покінчивши нарешті з таким нестерпним життям. Свід­ки розповідали, що він часто з’являвся на високому мості через Південний Буг, хотів втопитися. Зупиняв лише страх висоти та невміння плавати.

Де-хто з людей допомогали вченому, хоча це й було небез­печно. Доктор Захаров давав М. Слабченку борошно, вчитель історії С. Кущ та жінка з баптистської общини приносили якісь харчі. Дружина вченого ходила на базар жебрачити, прохати милостині. Колишній академік не раз думав про самогубство, і люди часто бачили його на високому залізничному мосту через Південний Буг. Вразливий і самолюбний вчений не приймав пожертвувань, не міг цього пережити, змиритися з цим жа­хом: лаяв дружину, обурювався на добродійників. Коли й вона померла, М. Слабченко перестав виходити з дому, і люди про нього на певний час забули. А коли кинулися, то знайшли на підлозі в однокімнатній нетопленій комунальній квартирі хо­лодне тіло. Він лежав скорчившись, без ознак насильницької смерті чи самогубства. Вчений помер від голоду та холоду [19, с. 81-84].

За іншою версією, яку подає Д. Солтановський, помер Ми­хайло Єлисейович просто на вулиці, йдучи через залізничний перехід. Коли він упав, люди, що знаходилися поруч, підбігли до нього. Вчений помер зі словами «Боже, нізащо вмирає укра­їнський академік!» Сталося це 27 листопада 1952 року. Могила Михайла Слабченка не збереглась [5, с. 168].

Військова колегія Верховного Суду СРСР 23 березня 1959 р. скасувала вирок 1937 р. щодо М. Слабченка і закрила справу за відсутністю складу злочину. 11 серпня 1989 р. Постановою пленуму Верховного Суду УРСР батько і син Слабченки були реабілітовані за справою «СВУ».

Свого часу Н. Полонська-Василенко, оцінюючи масштаби комуністичних злочинів проти української культури, конста­тувала: «З академіком М. Є. Слабченком був вирваний з життя один з найталановитіших і найбільш працездатних істориків України, який поєднував знання історії з знанням історії пра­ва, учений, який вражав широтою наукового діапазону, багат­ством ідей та інтуїції... Вирвано з життя фанатично відданого Україні патріота і захопленого педагога, який палав священ­ним вогнем любові до своєї дисципліни, тим вогнем, який за­палює і серця молоді» [13, с. 35].

Повністю поділяючи її висновок і підсумовуючи тяжкий життєвий шлях вченого, можемо цілком упевнено твердити, що вилучення М. Слабченка з наукового життя позбавило українську науку і культуру непересічної особистості, яка мо­гла збагатити її досягненнями світового рівня. А фізичне тор - турування, приречення на 22 роки мук, поневірянь, страждань і голоду є злочином проти людяності і людськості, свідченням антигуманізму тоталітарного режиму, байдужості комуністич­них вождів до людської долі.

Література та джерела

1. Боровой С. Воспоминания / С. Боровой. — М. — Иерусалим: Мосты культуры / Гешарим, 1993. — 384 с.

2. Винар Б. Академік Михайло Слабченко: Матеріали до біографії та бібліографії // Український історик. — Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен, 1982-1983. — № 3-4 (75/76). — С. 19-39.

3. Держархів Одеської області. Фонд Р-1593. Одеський інститут на­родної освіти (ІНО). — Оп. 1. Учбова частина. — Спр. 308. Осо­биста справа штатного професора І групи Слабченка Михайла Єли - сейовича. — 48 арк.

4. Заруба В. Останні роки життя академіка Михайла Слабченка /

B. Заруба // Україна. — № 3-4. — 2005. — С. 285-294.

5. Заруба В. М. Постаті / Студії з історії України. — Кн. 2. — Дні­пропетровськ: Україна, 1993. — 260 с.

6. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вер - надського НАН України (ІР НБУ). Фонд X. — Архів Всеукраїн­ської Академії наук. — Спр. № 1864. — Звіт про роботу історич­ного циклу ВУАН за 1928-1932 рр. — 130 арк.

7. Там само. Фонд X. — Спр. № 30785-30788. — Протоколи засідання комісії по підготовці та виданню матеріалів Коша Запо­розької Січі. — 36 арк.

8. Кокошко С. У наступ проти буржуазної історичної науки /

C. Кокошко // Пролетарська правда. — Київ, 1931. — 18 березня.

9. Кравченко В. В. Д. И. Багалей: научная и общественно­политическая деятельность / В. В. Кравченко. — Харьков: Осно­ва, 1990. — 176 с.

10. Окиншевич Л. Моя академічна праця в Україні / Л. Окинше - вич. — Львів: НТШ. — 1995. — 85 с.

11. Окиншевич Л. Шлях до фашизму: історико-юридичні пра­ці М. Є. Слабченка / Л. Окиншевич // Україна. — К., 1932. — Кн. 3. — С. 37-60.

12. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади (1933-1941). — Мюнхен: Прометей, 1947. — 93 с.

13. Полонська-Василенко Н. Михайло Єлисейович Слабченко: До 30-ліття процесу СВУ / Н. Полонська-Василенко // Український самостійник. — 1960. — № 4 (426). — С. 29-35.

14. Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки Визволення України»: невідомі документи і факти / Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. — 448 с.

15. Розмай О. Доля академіка / О. Розмай // Незабутній злочин. Свід­чення про винищення Москвою українського народу. — Мюнхен, 1988. — С. 22-23.

16. Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической лите­ратуре / Т. Скубицкий // Историк-марксист. — Москва, 1930. — Т. 17. — С. 27-40.

17. Суровцева Н. Життя Надії Суровцевої / Н. Суровцева // Україна: Наука і культура. — Вип. 25. — К., 1991. — С. 249.

18. Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924-1930 pp.) / О. Юркова. — К.: НАНУ, 1999. — 232 с.

19. Radziejowski Janusz. The Last Years of Mykhailo Slabchenco / Janusz Radziejowski // Journal of Ukrainian studies. — Toronto. — Vol. 8. — Num. 2. — Winter 1983. — P. 81-84.

Анотації

Авраменко А. И. Николаевский след академика М. Е. Слаб­ченко.

Статья посвящена деятельности известного историка академика М. Е. Слабченко. После осуждения ученого длительное время его жизнь и научные достижения не изучались, умалчивались, фальси­фицировались и были недоступны обществу. Академик М. Е. Слаб - ченко последние годы своей страдальческой жизни прожил на Николаевщине. На основе существующих источников делается по­пытка исследовать жизнедеятельность М. Е. Слабченко уже после ареста в 1929 году и до самой кончины историка. Судьба академи­ка Слабченко отражает трагедию украинской исторической науки в 20-х — 30-х гг. XX ст.

Ключевые слова: М. Е. Слабченко, академик, научные дости­жения, историк, известный, трагедия, историческая наука.

Avramenko O. I. The Nikolaev trail of academician M. E. Slab - chenko.

This article is devoted to the activities of the famous historian Academician M. E. Slabchenko. After the conviction of the scien­tist for a long time his life and scientific achievements were not studied, suppressed, falsified and were not available to society. Last years of his life of suffering academician M. E. Slabchenko lived in Nikolaev region. On the basis of existing sources the at­tempts are made to explore the life of M. E. Slabchenko after her arrest in 1929 and up to the moment of his death. Academician Slabchenko’s fate reflects the tragedy of Ukrainian historical sci­ence in the 1920-1930s.

Key words: M. E. Slabchenko, academician, scientific achieve­ments, historian, famous, tragedy, historical science.

Надійшла до редакції 29 січня 2014 року

Похожие статьи