Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ОСТАННЬОГО РАДЯНСЬКОГО ПОКОЛІННЯ
joomla
ПРО ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ОСТАННЬОГО РАДЯНСЬКОГО ПОКОЛІННЯ
Історія - Інтелігенція і влада

О. A. Шановська

Ключові слова: ідейно-політичне виховання, останнє радян­ське покоління, «розвинутий соціалізм», комуністична свідо­мість.

Ключевые слова: идейно-политическое воспитание, последнее советское поколение, «¡развитый социализм», коммунистическое сознание.

Key words: ideological and political éducation, the last Soviet gén­ération, «¡developed socialism», the communist consciousness.

У покоління радянських людей (тими, хто народився між серединою 1950-х і 1970-ми роками), яке у сучасній літера­турі називають «дітьми застою», на відміну від попередніх і наступних поколінь, не було спільної знакової події, через яке покоління усвідомлює себе таким. Його ідентичність формува­лася по відношенню до всього досвіду існування у період «роз­винутого соціалізму» [1]. Більшість представників цього поко­ління у 1970-80-ті роки були комсомольцями, а сьогодні вони живуть поруч з нами, виховують своїх дітей та онуків, а деякі з них беруть активну участь у суспільно-політичному житті. Визначення джерел формування їхніх моральних переконань і ціннісних орієнтирів надає ключ для пояснення певних стан­дартів політичної поведінки представників окремого культур­ного типу сучасного українського суспільства.

Історіографію проблеми складають у своїй переважній біль­шості праці радянського періоду. Увага до проблем виховання молоді на соціалістичних традиціях партії і радянського наро­ду знайшла відображення у виступах вищих партійних діячів, у конституціях, партійних документах, наукових виданнях, які використані у даній статті. Стислий аналіз наукових праць, де висвітлювалися різні питання, пов’язані з організацією іде­ологічної роботи партійних органів в УРСР, здійснив К. М. Ні - колаєць [2].

У сучасній вітчизняній науковій літературі дане питан­ня розглядається побіжно, у контексті загальних питань соціально-політичного та культурного розвитку УРСР за ча­сів «розвинутого соціалізму». Цікаву та змістовну інформацію про реалії повсякденного радянського життя дають праці са­мих представників останнього радянського покоління. У цьому плані заслуговує на увагу праця професора університету Берклі (США) Олексія Юрчака, яка була високо оцінена на Заході [3].

У даній статті виявляється механізм ідейно-політичного ви­ховання — цілеспрямованого впливу комуністичної влади на свідомість і поведінку радянських людей з метою формування у них потрібних режиму ідейних переконань і світоглядних уста­новок. Доводиться про дієвість застосовуваних заходів впливу на суспільство.

У Радянському Союзі ідеологія була важливим інструмен­том влади. Агітаційно-пропагандистська робота набула особли­вого значення після відмови у 1953 р. від масового терору як регулярного методу державного управління [4, с. 331]. Член Політбюро ЦК КПРС, який відповідав за питання ідеології, був другою особою в державі. За доби Л. Брежнєва секрета­рем ЦК КПРС з ідеології був М. Суслов (займав цю посаду в 1965-1982 рр.). У спогадах колишнього першого секретаря ЦК КПУ та заступника Голови Ради Міністрів СРСР П. Шелеста він поставав як «несусвітній шовініст», який проводив політи­ку злиття мов і народів, а для цього навіть запровадив термін «єдиний радянський народ», який має єдину культуру, сповід­ує партійні постулати [5, с. 23].

З ідеологічних міркувань першочергового значення у ра­дянській державі надавалося виховному процесу. Формуван­ня комуністичної свідомості розпочиналося у дитячому садку, продовжувалося у перших класах «жовтенят», піонерських за­гонах, комсомольських таборах. У радянській школі моральне виховання було невід’ємною складовою навчального процесу. Воно поєднувалося з атеїстичним та інтернаціональним ви­хованням. Від педагогічних колективів вимагалося здійснити свій важливий внесок у «виконання величних накреслень Про­грами КПРС», втілити в життя висловлені на партійних з’їздах настанови на необхідність підвищення моральної відповідаль­ності радянських людей, зокрема підростаючого покоління, на виконання ними громадського обов’язку, на «поліпшення ідеологічної роботи з молоддю, щоб кожний юнак і кожна ді­вчина стали переконаними бійцями за комуністичні ідеали» [6, с. 109]. Йшлося про те, що успішне виконання завдання побудови нового суспільного ладу неможливе без великого на­пруження сил кожної людини, творчого натхнення, цілеспря­мованості та моральної досконалості.

Прищеплювання учням почуття громадського обов’язку бу­дівника комунізму здійснювалося перш за все у процесі викла­дання історії та суспільствознавства. Із середини 1960-х років було введено спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. в усіх середніх школах була запроваджена обов’язкова початкова військова підготовка, а з 1975 р. учні восьмих класів поча­ли вивчати предмет «Основи радянської держави і права» [7]. Від учителів вимагалося вміло підбирати факти й ілюстратив­ний матеріал, який би демонстрував перспективи комуністич­ного будівництва, керівну та спрямовуючу роль Комуністич­ної партії, прославляв вірних своєму обов’язку перед народом комуністів-ленінців.

Могутнім джерелом виховання учнів було ознайомлення їх з життям і діяльністю В. І. Леніна. Масово обладнувалися ле­нінські куточки, ленінські зали, а в багатьох школах — музеї Леніна. У 1966 році тільки у Львівській області діяло 56 музе­їв, 193 кімнати і 280 куточків Леніна. Загалом по республіці їх було більше 10 тисяч [8, с. 112].

Значної уваги приділялося вихованню почуттів радянського патріотизму на героїчних традиціях, прищепленню учням не­терпимого ставлення до будь-яких проявів аполітичності, ні­гілізму і т. д. Як приклади невичерпної мужності, героїзму, самовідданої готовності до самопожертви на уроках наводили­ся факти боротьби робітників проти царського самодержавства, Жовтневого збройного повстання 1917 р., подвиги радянської молоді в роки громадянської та Великої Вітчизняної війни.

Вихованню в дусі радянського патріотизму сприяли і свя­та, які влаштовували школи разом із ветеранами праці, війни. Героїчні подвиги радянського народу вивчалися не тільки на уроках, а й під час позакласної та позашкільної роботи. Крім відвідання музеїв, історичних місць, пов’язаних із бойовими діями та партизанським рухом, участі у краєзнавчих експе­диціях, учні проводили збори дружин і загонів, конференції. У палацах піонерів, школах організовувалися музеї піонер­ської, партизанської, бойової слави.

У школах проводилася позакласна атеїстична робота: були створені гуртки, товариства, клуби юних атеїстів, шкільні ате­їстичні музеї, якими керували досвідчені вчителі [9, с. 155].

У процесі професійного навчання першочергової уваги та­кож приділялося ідейно-виховній роботі, зокрема, вихованню юнаків і дівчат у дусі високих комуністичних ідеалів сприяли вивчення студентською молоддю марксизму-ленінізму в рам­ках навчальних програм, роботи факультетських студентських лекторіїв, де читалися лекції, присвячені діяльності Леніна, ленінській теоретичній спадщині, а також боротьбі КПРС за побудову комуністичного суспільства. У навчальну програму вузів був введений курс основ наукового комунізму та було розпочато викладання предметів, що відігравали значну роль у вихованні студентів — основ марксистсько-ленінської етики, естетики та наукового атеїзму.

Виховна робота була поставлена на наукову основу, про що можна судити за такими фактами. Викладачі кафедри марксизму-ленінізму Одеської консерваторії перед початком викладу розділу курсу основ марксистської етики, присвяче­ного комуністичному моральному кодексу, проводили серед студентів анкетне опитування з деяких проблем моралі і з урахуванням цього читали свої лекції. Вивчення практичної діяльності, ділових і морально-політичних якостей молодих фахівців — випускників львівських вузів проводив у жовтні 1964 р. Львівський обком комсомолу спільно з комсомольськи­ми організаціями навчальних закладів. При цьому враховува­лася думка про молодих фахівців робітників, керівників під­приємств, колгоспів і радгоспів, партійних і комсомольських організацій [10, с. 251, 252].

Разом із тим політичне виховання часто здійснювалося фор­мально, про що свідчила хоча б практика проведення політ - годин як однієї з форм прилучення студентів до політичних занять. У багатьох випадках вони проходили нудно, примітив­но; нерідко агітатори на політзаняттях розгортали газети та дослівно зачитували опубліковані в них матеріали, при тому їх мало або зовсім не слухали ті, хто зібрався на політгодини; більшість слухачів займалася своїми справами, а дехто й дрі­мав, щоб скоротати час [10, с. 247].

У позанавчальний час викладачі здійснювали агітаційну ідейно-виховну роботу спільно з комсомольськими, профспіл­ковими організаціями, студентськими науковими товариства­ми, організаціями ДТСААФ (Всесоюзне ордену Червоного Пра­пора Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту), організовуючи проведення політінформацій, тематичних вечо­рів, диспутів на актуальні злободенні теми, зустрічей студент­ської молоді з безпосередніми учасниками боротьби за радян­ську владу, ветеранами громадянської та Великої Вітчизняної війни, ударниками комуністичної праці [11, с. 112-114].

Як твердять соціологи та інші фахівці, радянська система освіти виявилася не просто «машиною відтворення ідеологіч­них стереотипів» (Р. Барт) [12], а дійсно «третім фронтом» (поряд з обороною та промисловістю), який створював «підго­товлених людей» з відповідною «новою культурою в області по­чуття» [13]. Примітно, що чим більшу кількість ступенів освіти (факультет заочного навчання, технікум, курси, інститут тощо) проходила людина, тим сильніше вона була схильна захищати свою прихильність ідеалам радянської епохи, незважаючи на протиріччя між логікою викладеної нею історії життя і логі­кою цих ідеалів.

В партії, в її середніх і вищих ланках цикл політичної со­ціалізації завершувався. «Моральний кодекс будівельника ко­мунізму», затверджений XXII з’їздом КПРС (17-31 жовтня 1961 р.), передбачав класову оцінку і політичний підхід, ко­муністичні переконання — їхню серцевину складали ідеали комунізму — соціалістичний гуманізм, свобода і братерство трудящих, такі моральні принципи, як інтернаціоналізм, со­ціалістичний патріотизм і т. і.

Трудові успіхи були неможливі без активної громадської ро­боти, насамперед у масових організаціях — комсомолі і проф­спілках, а також у добровільних товариствах, секціях, гуртках, самодіяльності і т. ін. Політико-виховна робота у навчальних закладах, трудових колективах продовжувалася у громадській діяльності, участі у різних заходах — відзначеннях державних свят, суботниках, проведенні політінформацій, лекцій, диску­сій з нагальних питань соціально-моральної практики, де зна­чна увага приділялася «науковому, політичному» роз’ясненню буржуазної ідеології, буржуазних порядків і звичаїв, способу життя. Таким чином здійснювалася реалізація офіційно прого­лошеної настанови на забезпечення нерозривного зв’язку інте­ресів особистості та суспільства.

Суттєвий внесок в ідеологічне забезпечення рішень державно - політичних завдань вносила система політичного навчання, яке проводилося у гуртках, школах, на семінарах. Гуртками керували і молоді спеціалісти, і ветерани праці. Первинними партійними організаціями підприємств, установ, радгоспів, колгоспів створювалися колективи агітаторів для проведення комуністичної агітації. За станом на 1 серпня 1965 р. в Україн­ській РСР нараховувалось 47 609 агітколективів і 1 171 681 агі­татор. З них: інженерно-технічних працівників промисловості, будівництва та транспорту — 203 049, спеціалістів сільського господарства — 75 606, передовиків виробництва — 272 842, вчителів — 249 903, лікарів — 60 330 [14, с. 27].

Значну роль у системі партійної освіти відігравала інтелі­генція, організована у численне й представницьке Всесоюзне товариство «Знання». Членами товариства були вчені, інжене­ри, викладачі, лікарі, вчителі, працівники партійного та дер­жавного апарату, письменники, журналісти, новатори вироб­ництва. Перед ними стояло відповідальне завдання — доносити комуністичне вчення до всіх верств населення, в усі куточки республіки. Впродовж 1959-1965 років кількість членів това­риства «Знання» в Україні зросла більше, як у два рази — з 200 тисяч до 423 тисяч чоловік [15].

Щоправда, комуністична агітація і пропаганда часто сприй­малися масами досить байдуже, активне проведення ідей партії у життя не знаходило очікуваних відгуків у слухачів систе­ми політосвіти. Згідно опублікованих даних соціологічних до­сліджень, «частина учасників семінарів відвідувала їх більше для «порядку», ніж за своєю внутрішньою потребою. 23,5 % з опитаних слухачів Одеси заявили, що працювали в гуртках без бажання. Більшість мотивувала це тим, що на заняттях вони не чули нічого нового, що пропагандисти часто повторювали загальновідоме тощо» [16]. Нерідко в організації політосвіти перш за все бралися до уваги кількісні показники, а питання якості навчання залишалося на другому плані. За деякими да­ними, в Україні кількість слухачів різних форм політичного навчання з 1959/60 по 1964/65 учбовий рік зросла з 2,3 міль­йонів чоловік до 5,5 мільйонів. При таких темпах важко було забезпечити дієвість навчання. Тільки 60 % опитаних в Одесі слухачів заявили, що політичні заняття розвивають у них са­мостійність поглядів, допомагають знаходити відповіді на по­дії, що їх хвилюють [17].

Форми та методи масово-політичної роботи серед трудящих були різноманітними. Вихованню у радянських людей ідей­ної переконаності, марксистсько-ленінського розуміння ак­туальних політичних, соціально-економічних, філософських проблем, непримиренності до ідеологічних концепцій антико - мунізму сприяли відкриті партійні і робочі збори у трудових колективах — так звані «збори трудящих», які розглядали­ся як колективні органи управління. На зборах обговорюва­лося питання виконання працівниками принципів «мораль­ного кодексу будівельника комунізму». Зборам, як правило, передувала ретельна підготовка за участю громадськості. Ви­вчалася морально-психологічна обстановка в цілому на підпри­ємствах, в організаціях, у наукових колективах, підрозділах, службові взаємовідносини між працівниками, їхня участь у громадській діяльності, аналізувалися конкретні результати політико-виховної діяльності партійних, профспілкових, ком­сомольських, інших громадських організацій. Така робота за­вершувалася визначенням заходів з подальшого вдосконалення ідейно-морального виховання, часто — виробленням і прийнят­тям «Кодексів трудової честі».

Сприяли розгортанню політичної агітації відзначення свят — Дні механізаторів, Дні буряководів, Дні тваринни­ків, що були близькими за своєю формою до зборів; семінари, науково-теоретичні конференції, вечори запитань і відпові­дей; повсякденні індивідуальні та групові бесіди агітаторів у постійно діючих агітпунктах, особливо в сільській місцевості (там, де не було відповідних приміщень, вони розміщувалися у хатах жителів — так званих «Агітхатах», «Домашніх агіт­пунктах»); навіть в агітмашинах райкомів Компартії Укра­їни, які виїжджали на поля у літній період; на агітмайдан - чиках у містах, які також діяли у літній період, подібних до сільських агітбесідок. Таких агітмайданчиків, де за участю секретарів парторганізацій, господарських і профспілкових керівників проводилися бесіди, вечори запитань і відповідей, диспути, перегляд кінофільмів у республіці у 1965 р. було по­над 10 тисяч [18].

Агітатори-комуністи, вчителі в школах, викладачі в вузах масово пропагували твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, рішення з’їздів і пленумів Комуністичної партії, які виходили в світ мільйонними тиражами. На червневому 1983 року Пле­нумі ЦК КПРС було відзначено, що загальний тираж творів класиків марксизму-ленінізму за роки радянської влади стано­вив понад 700 мільйонів примірників [19, с. 20].

Широка пропаганда норм і принципів комуністичної моралі здійснювалася засобами масової інформації: у всіх газетах і журналах були введені відповідні рубрики та розділи; насту­пальний дух у масово-політичній роботі мали «Бойові лист­ки», «Блискавки», бюлетені змагання «Хто сьогодні попере­ду», сатиричні «Крокодили», «Перці», «їжаки», «Терниці» та ін. [14, с. 21].

Значну роль у розширенні сфери ідейного впливу партійних організацій відігравали культурно-освітні заклади — клуби, бібліотеки, будинки культури, музеї, які були опорними пунк­тами комуністичного виховання людей. Перед соціалістичною літературою та мистецтвом стояло відповідальне завдання — брати участь у формуванні духовного світу нової людини. Роль інтелігенції у комуністичному вихованні трудящих, зокрема, літературно-мистецької, полягала у тому, щоб дати відповідь на запитання, як треба жити [9, с. 74-77]. Через творчу інтелі­генцію агітпроп (Відділ агітації та пропаганди ЦК) впливав на масову свідомість, авторитетом популярних кіно - і театральних діячів, письменників, художників, музикантів заслонявся від громадської критики і багато в чому завдяки їм забезпечував всенародне схвалення політики партії. Тому саме творчій інте­лігенції було присвоєно «почесне» звання «приводного паса», «вірних підручних партії», «надійних автоматників», «роз­відників» та ін. До неї примикала багатотисячна армія ідео­логічних робітників усіх рівнів — пропагандистів, лекторів, викладачів вузів, суспільствознавців у школах, інструкторів парткомів, редакторів видавництв, працівників ЗМІ, кураторів та оргсекретарів творчих спілок та ін. [20, с. 315].

Панування монопольної ідеології правлячої півстоліття Ко­муністичної партії призвело до появи ідеократичного суспіль­ства, де вже не стільки людина створювала ідеологію, скільки ідеологія формувала людину. Комуністична влада за значної підтримки інтелігенції в ідейно-політичному вихованні сус­пільства здобула найбільших досягнень у царині ідеології, яка зводилася до рангу релігії, і, разом із тим, стала більш аморф­ною, застиглою. Це позначилося в домінуванні у радянських громадян комуністичної ідейності, атеїстичного світогляду, впевненості у перевазі соціалістичного способу життя, пере­важанні почуттів патріотизму, інтернаціоналізму тощо. Відлу­чення українців від національних джерел духовності, невігла­ство, байдужість, що супроводжували боротьбу з релігійними «пережитками», підривали підвалини людської моралі — по­коліннями виховані душевну чуйність, любов до ближнього, вміння мислити, співпереживати та інші гуманні почуття. Со­ціалістичний гуманізм трактувався як колективізм, самовідда­на готовність до самопожертви за комуністичні ідеали, спрямо­ваність служити мільйонам трудящих, які будують нове життя.

Хоча й чимало було радянських громадян, яким набридла «жуйка брежнєвського агітпропу» (Б. Ю. Кагарлицький), пере­важна більшість в умовах ідеологізації, поширення уніфікації думки, політичного сервілізму демонструвала владі свою ло­яльність. Вони сприймали реалії повсякденного соціалістично­го життя (відносну неважливість матеріальної сторони життя, турботу про майбутнє та про інших людей, рівність, безкорис­ливість) як справжні цінності, які іноді порушували, як і ігно­рували принципи суворої партійної дисципліни. Цілком імовір­но, що вони і досі відчувають ностальгію за реально існуючими за радянських часів оптимізмом, щастям, теплотою, успіхами та порядком облаштованого звичного радянського життя.

Джерела та література

1. Юрчак А. Поздний социализм и последнее советское поколение // Неприкосновенный запас. — 2007. — № 2 (52). — Режим доступу: Http://magazines. russ. rU/nz/2007/2/ur7.html

2. Ніколаєць К. М. Ідеологічна робота Комуністичної партії України у другій половині 60-х — на початку 80-х років ХХ ст.: історіогра­фія. — Режим доступу: Http://www. nbuv. gov. ua/portal/soc_gum/ vapsv/2009_5/St_24.pdf

3. Yurchak A. Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation. — Princeton University Press, 2006. — 331 p.

4. Кульчицький С. Історичні передумови переростання перебудови в національну революцію (1989-1991 рр.) // Проблеми історії Укра­їни: факти, судження, пошуки. — Вип. 5. — К.: Інститут історії України НАН України, 2000. — С. 330-351. — Режим доступу: Http://history. org. ua/JournALL/pro/5/15.pdf

5. Шелест П. «Все, що скоїться, я передбачав» // Україна. — 1990. — № 23. — С. 22-24.

6. Петухов Є. І. Виховання в учнів почуття громадського обов’язку будівника комунізму на уроках історії СРСР // Український істо­ричний журнал. — 1967. — № 3. — С.109-112.

7. Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих на­вчальних закладів. - Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. — 628 с. — Режим доступу: Http://www-history. univer. kharkov. ua/ old/e-library/kalinichenko_textbook/Kalinichenko_9.3.htm

8. Кобзар Б. С. Виховувати учнів на героїчних традиціях // Україн­ський історичний журнал. — 1966. — № 5. — С.111-114.

9. Курносов Ю. О. Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих. — К.: Наукова думка, 1968. — 184 с.

10. Питов В., Попов В. Учиться коммунизму (из опыта воспитатель­ной работы в вузах Украинской ССР). — К.: Изд-во полит. лит. Украины, 1965. — 264 с.

11. Меженін М. М., Замелан В. А. Ідейно-виховна робота з студента­ми у позанавчальний час // Український історичний журнал. — 1969. — № 12. — С.112-114.

12. Цветаева Н. Н. Биографические нарративы советской эпохи // Социологический журнал. — 2000. — № 1-2. — Режим досту­пу: Http://www. socjournal. ru/article/399 (перегляд: 13 лютого 2012 р.). Автор посилається на працю: Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. — М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс». 1994. — С. 495.

13. Там само. Автор посилається на джерело: Волков В. В. Новая культура в области чувства: Как ликвидировали неграмотность в СССР // Человек. — 1992. — № 1. — С. 98.

14. Гаєвський А. М. Збагачення форм і методів масово-політичної ро­боти КП України серед трудящих (1963-1965 рр.) // Український історичний журнал. — 1966. — № 3. — С. 15-28.

15. Курносов Ю. О. Вказ. праця. — С.53. Автор посилається на дже­рело: Статистический отчет о лекционной деятельности общества «Знание» УССР за 1965 г. — К., 1966. — С. 10.

16. Там само. — С. 40. Автор посилається на джерело: Из опыта конкретно-социологических исследований. — Одеса, 1966. — С. 24.

17. Там само. — С. 41. Автор посилається на статті: Скаба А. Комуніс­тичне виховання трудящих — центральне завдання партійних ор­ганізацій // Комуніст України. — 1960. — № 7. — С. 11; Головко М., Орел І., Мазур В. Глибоко і творчо оволодівати марксизмом - ленінізмом // Комуніст України. — 1964. — № 12. — С. 21.

18. Гаєвський А. М. Вказ. праця. — С.19. Автор посилається на дже­рело: Поточний архів відділу пропаганди і агітації ЦК КП Украї­ни за 1965 р.

19. Пленум Центрального Комітету КПРС, 14-15 червня 1983 р.: Сте­нографічний звіт. Пер. з рос. — К.: Політвидав України, 1983. — 211 с.

20. Дмитриевский В. Н. Художественная интеллигенция и власть: роли, маски, репутации // Русская интеллигенция. История и судьба. — М.: Наука, 1999. — С. 298-325.

Анотації

Шановская Е. А. Про особенности воспитания последнего со­ветского поколения.

В статье освещаются условия и механизм политической социа­лизации советских людей в брежневский период. Определяются доминирующие черты коммунистического сознания, которые фор­мировала действующая система социализации через монопольный контроль государства над сферами образования, науки и культуры, традиционную политическую коммуникацию «сверху», инициато­ром которой выступала партократическая власть.

Shanovska O. A. About the peculiarities of education of the last Soviet generation.

The paper shows the conditions and mechanisms of political so­cialization of the Soviet people during the Brezhnev period. There is determined the dominant features of the communist consciousness that the current system of socialization formed through the exclusive state control over education, science and culture, traditional political communication «from above» initiated by the partocratic power.


Похожие статьи