Головна Історія Інтелігенція і влада АГРАРНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НА ПОДІЛЛІ В ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО (КВІТЕНЬ — ЛИСТОПАД 1918 РОКУ)
joomla
АГРАРНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НА ПОДІЛЛІ В ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО (КВІТЕНЬ — ЛИСТОПАД 1918 РОКУ)
Історія - Інтелігенція і влада

А. П. Антонишин

Здобуття Україною суверенітету активізувало дослідження історії вітчизняного державотворення. В зв’язку з цим важли­вим є історичний досвід гетьманату П. Скоропадського 1918 р., оскільки тодішні соціально-економічні процеси характерні і для сьогоднішньої України. Водночас нашій країні з її кур­сом на створення правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою слід взяти до уваги ті причини, які не дозволили Гетьману Скоропадському реалізувати свою аграрну програму.

Враховуючи те, що на прикладі Поділля особливо яскраво простежуються, як певні успіхи в стабілізації економіки, так і значні прорахунки у вирішенні аграрної проблеми і, як на­слідок, втрата владою авторитету серед селянства, важливим завданням є дослідження аграрних перетворень гетьманського уряду в регіонах України.

Ступінь наукової розробленості обраної проблеми є недо­статньою. Проте, окремі аспекти економічного розвитку По­ділля в добу Гетьманату П. Скоропадського висвітлені в пра­цях Г. В. Терели, М. А. Рубача, В. П. Воловика, Р. Д. Ляха,

Н. А. Ковальової, П. П. Захарченко, які досліджували внутрі­шньополітичні процеси на Поділлі у 1918 р. [1]. Економічну і фінансову сторону аграрної політики уряду Української Дер­жави розкрито в роботах С. Мякоти і П. Гай-Нижника [2].

В спадок від Центральної Ради гетьманату дістались не лише влада, але і значні економічні проблеми. Оцінюючи соціально - економічну ситуацію в Україні на квітень 1918 р., П. Скоро­падський цілком вірно зазначав, що “... економічна розруха і безробіття збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для найбагатшої колись України постає грізна примара голоду...” [3].

Перелічені Гетьманом кризові тенденції в економіці були характерними і для Поділля. Причини їх виникнення носили затяжний і комплексний характер. Народне господарство Укра­їни було значно ослаблено Першою світовою війною, суспільно - політичною нестабільністю 1917 — 1918 рр.., неефективною економічною політикою російського Тимчасового і українсько­го урядів, радянсько-українською війною та австро-німецькою окупацією.

Неефективність економічної політики УНР найяскравіше простежується на прикладі сільського господарства. Радикаль­не соціально-економічне законодавство Центральної Ради (III і

IV Універсали, Земельний закон від 18 січня 1918 р.), в основі якого лежала ідея соціалізації майна і, в тому числі землі по­міщиків, стало для селян певним “законним” підґрунтям при захопленні власності заможних станів. Внаслідок цього, внут­рішньополітична нестабільність найбільше позначилась на ста­ні сільського господарства. На березень 1918 р. з 3664 приват­новласницьких (поміщицьких) господарств Поділля, близько 50-60 % — було розгромлено і пограбовано, а земля — захоп­лена безземельними і малоземельними селянами [4]. Катастро­фічних масштабів, межуючи з повсюдним знищенням, сягнули самовільні вирубки лісів. Нерідко знищувались парки і зони відпочинку [5]. Зокрема, в Гайсинському повіті було повністю знищено дачні посадки “Київ” і “Березіль” [6].

Однак, легко захопивши чужу землю, селяни часто були не в змозі її обробити. Скорочення посівних площ призвело до змен­шення врожайності [7]. Так, в порівнянні з дореволюційним періодом у 1918 р. на Поділлі врожайність жита зменшилась на 31 %, озимої пшениці — на 71 %, ярових — на 11 % [8].

Загалом, навесні 1918 р. українська національна економіка складала цілком розхитаний механізм, непридатний для обслу­говування потреб країни.

Одним із напрямків стабілізації сільського господарства було налагодження нормальної роботи цукрової галузі. Задля цього уряд надав цукровим заводам значні кредити, здійснив заходи щодо забезпечення їх сировиною [9], а з ініціативи По­дільського губернського старости Кисельова для покращення обробітку полів цукрових буряків було введено щоденну оплату праці і скасовано 8-годинний робочий день в сільській місцево­сті [10]. Завдяки зазначеним методам державного регулювання вдалось відновити роботу 48 із 52 підприємств цукрової проми­словості [11], які дали державі значні грошові надходження в бюджет. Наприклад, тільки цукрова монополія принесла уряду 355 млн. карбованців чистого прибутку. Крім того, в держав­них сховищах наприкінці 1918 р. було зосереджено 48 тисяч тонн цукру [12].

Оскільки основною галуззю економіки України в період гетьманату було сільське господарство, в якому був зайнятий 71 % населення, головним пріоритетом економічної діяльності уряду було проведення аграрної реформи.

Тому уряд створив земельні комісії (15 травня 1918 р.), які повинні були забезпечити цивілізоване повернення майна і зе­млі поміщикам, сприяти полагодженню аграрних конфліктів [13]. Однак, вже 18 травня 1918 р. голова Ради Міністрів нака­зав губернським старостам у випадку відмови селян повертати розграбоване майно через земельні комісії, вжити заходів до примусового повернення майна, застосовуючи поліцію, а в окре­мих випадках і військові частини [14]. Незважаючи на заборону Кисельова, поміщики почали залучати до процесу відновлення приватної власності підрозділи австро-угорців, Державної вар­ти, комендантські сотні. Звичним явищем для Поділля стали карні експедиції, за допомогою яких влітку 1918 р. в регіоні було відновлено поміщицьке землеволодіння [15].

Найважчим для селян при відновленні власності поміщиків було відшкодування їм завданих збитків, чим землевласники часто зловживали [16]. Наприклад, один із поміщиків Ямпіль- ського повіту за зруйноване майно вартістю 150 тисяч карбо­ванців стягнув з селян 250 тисяч. В Ново-Ушицькому повіті поміщики за зруйнований дім вартістю 15-20 тисяч змушува­ли селян сплатити 200 тисяч карбованців. В Ольгопільському повіті деякі поміщики вимагали відшкодування збитків в сумі

0, 5-1,5 млн. карбованців [17].

Припинення анархічної соціалізації землі, відновлення при­ватної власності стало успіхом уряду, але влада допустила сут­тєву помилку, не направивши процес відновлення приватної власності в правове русло. Спроба створення законного і дієвого механізму повернення поміщицького майна шляхом відкриття земельних комісій провалилась.

Відновлення поміщицького землеволодіння викликало знач­не незадоволення серед селян. Не погоджуючись з поверненням дореволюційного аграрного ладу, селяни відмовлялись працю­вати в маєтках [18]. Щоб зібрати врожай на поміщицьких зем­лях, 8 липня 1918 р. урядом був прийнятий закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”, одне з положень якого надавало новостворюваним губернським земельно-лікві­даційним комісіям право примусово залучати до сільськогоспо­дарських робіт в поміщицьких господарствах місцеве населен­ня [19]. Реалізовуючи цей закон, губернський староста Поділля 24 липня 1918 р. видав постанову, в якій всі сільськогосподар­ські роботи на полях землевласників покладались на сільські громади, що брали участь у пограбуванні економій. Селяни по­винні були виконувати сільськогосподарські роботи на вимогу землевласників за грошову або натуральну плату, не меншу від встановленого в постанові мінімуму. Якщо ж землевласники і селяни не могли погодити розмір оплати праці селян, його встановлювали земельно-ліквідаційні комісії.

Однак, працювати в маєтках селяни не хотіли навіть за опла­ту. В свою чергу, уряд допустив значну помилку не створивши вчасно (до збору врожаю) земельно-ліквідаційні комісії. В по­дільській губернії зазначені комісії були створені, переважно, в серпні — вересні 1918 р. [20], а тому збір врожаю в поміщиць­ких економіях в липні 1918 р. забезпечувався силовим приму­сом спеціальних агрономічних команд окупаційних військ [21].

В цілому, застосування позаекономічного примусу при залу­ченні селян до робіт в маєтках викликало значне невдоволення владою, однак, таким чином уряд забезпечив збір врожаю в економіях поміщиків [22].

Остаточне розчарування селянства в гетьманській владі було викликане введенням хлібної монополії в травні 1918 р. [23]. Відповідна урядова постанова зобов’язувала всіх виробників зе­рнових культур продавати продукцію тільки державним заготі­вельним установам. Вищезазначений захід фактично припинив дію ринкового принципу свободи торгівлі, проголошеного ще у першому зверненні Гетьмана до громадян України, і позбавив селян права вільно розпоряджатися продукцією власного гос­подарства. Невдоволення селян можна зрозуміти, адже у трав­ні 1918 р. державна закупівельна ціна за пуд пшениці станови­ла 6,4 карбованців, а ринкова — від 9 до 12 карбованців [24]. В жовтні 1918 р. зазначені показники становили відповідно 9,6 і 40 карбованців [25].

Введення хлібної монополії було підтверджено законом від

15 липня 1918 р. “Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпо­рядження держави”. Згідно цього закону вся кількість хліба, під яким розумілось жито, пшениця, просо, квасоля, горох, кукурудза, ячмінь, овес, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи з названих культур, за винятком запасу для хар­чування і господарських потреб, який визначався Міністром продовольчих справ повинна була бути продана виробниками тільки державним установам.

Згідно з рішенням уряду на 1 душу селянської родини за­лишалось на рік 240 кг зернових та 48 кг крупів. В середньо­му селянська родина на Поділлі нараховувала 5,32 осіб. Отже, теоретично на 1 селянську родину залишалось близько 1276,8 кг зернових і 255,36 кг круп. Оскільки норма прохарчування середньої селянської родини в рік становила 1431,14 кг зерно­вих, кількість теоретично залишених урядом селянській роди­ні продуктів була достатньою [26].

Необхідність вирішення аграрного питання була очевидною. На думку П. Скоропадського, перша складова аграрної пробле­ми — це велика щільність населення, що займається сільським господарством, адже на 100 десятин посівної площі в середньому по Україні припадало 126, а на Поділлі — 142 сільських жителя. Велика щільність населення при слабко розвинутій промисловос­ті створювала ситуацію за якої був неможливим перехід частини жителів села на роботу в міста — центри промисловості, — що могло б послабити земельне питання і спинити подрібнення се­лянських наділів. Друга складова частина аграрної проблеми, вважав Скоропадський, полягає у надзвичайно примітивних спо­собах обробки землі, які доступні селянам, що значно знижува­ло врожайність. Так, середній показник врожайності пшениці з

1 десятини за 1908 — 1911 рр. складав у 8 губерніях України 57,8 пудів і, зокрема на Поділлі — 64 пуди. Третя важлива скла­дова частина аграрного питання — малоземелля селянства при наявності великого поміщицького землеволодіння [27].

Загалом, з усіх регіонів України найгострішим земельне питання було в Подільській губернії. Із загальної кількості землеволодіння в 3,6 млн. десятин — 31,5 % (1,2 млн. деся­тин) належало приватновласницьким господарствам, переваж­но — великим латифундистам. Взагалі великих маєтків, кожен з яких мав більше 500 десятин землі, на Поділлі було 874.

Їм належало 1156 тисяч десятин землі, що складало більше 30 % загального землеволодіння регіону [28]. В цілому на одне з 3664 приватновласницьких господарств Поділля в середньому припадало по 327,7 десятини землі.

Водночас, 593 642 селянські господарства Поділля володіли 60,3 % всієї землі (2,2 млн. десятин) [29]. Однак, на одне се­лянське господарство губернії припадало 3,7 десятин землі, з яких посівні площі складали лише 2,1 десятин [30]. Більшість селянських господарств Поділля (63 % ) були безземельними і малоземельними. З них — 20,5 % не мали орної землі, або мали наділ до однієї десятини, а 45 % — мали наділи розмі­рами від 1,1 до 3 десятин. Дещо більшими (від 3 до 5 десятин) були земельні наділи господарств селян-середняків, чисель­ність яких складала 22,2 % від загальної кількості селянських господарств. Заможними були лише 14,8 % селянських дворів Поділля, кожне з яких мало більше 5 десятин землі [31].

Лише аграрна реформа могла збільшити селянське землево­лодіння. За підрахунками місцевого земства цивілізований роз­поділ землі поміщиків і різних установ Поділля міг збільшити селянське землеволодіння на 42 % і, зокрема середній розмір одного селянського господарства — до 4,8 десятин землі [32].

Оскільки проведення аграрної реформи містило в собі полі­тичний аспект і давало можливість збільшити соціальну базу влади Павло Скоропадський виступав за невідкладне вирішен­ня аграрної проблеми. Будучи прихильником існування замож­ного стану селян-середняків і враховуючи особливості аграрно­го питання на Україні, Гетьман вважав, що земельну реформу слід здійснювати тільки шляхом компромісу, в основі якого повинні лежати принципи: а) викупу державою у великих зем­левласників всієї землі, крім цукрових плантацій, лісів, землі, необхідної для кінських заводів і сімейних господарств; б) пе­редачі землі за плату малоземельним селянам [33].

Першим кроком уряду на шляху створення нового земель­ного устрою став затверджений Гетьманом 14 червня 1918 р. “Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. В законі підтверджувалась приватна вла­сність на землю. Купувати землю без обмежень дозволялось лише новоствореному Державному земельному банку, який по­винен був продавати її ділянками на більше 25 десятин. Крім того, протягом 3 років придбану землю необхідно було розме­жувати на індивідуальні відруби [34].

Таким чином, закладались підвалини для розвитку дрібного та середнього господарства на Україні. Однак, селяни не мали коштів, щоб скористатись цим законом і придбати землю, а по­міщиків цей закон не зобов’язував продавати землю Державно­му земельному банку і тому був прийнятий ними як невдалий урядовий проект [35].

В руслі основних принципів аграрної реформи уряд затве­рдив закон про ліквідацію черезсмужного землеволодіння се­лян. Для подільських селян в перспективі цей закон міг мати велике значення, оскільки 97,8 % їх земель перебувало у че­резсмужному землекористуванні [36].

Внаслідок постійної протидії поміщиків законопроект аг­рарної реформи розроблявся дуже повільно. Лише 22 жовтня 1918р. було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. На початку листопада 1918 р. проект земе­льної реформи був представлений Гетьману. Згідно законопрое­кту всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою, а потім продані за допомогою Державного земель­ного банку, але не більше 25 десятин в одні руки. Господар­ства, що мали високе агрокультурне значення, залишались в розмірах до 200 десятин. Більші розміри, але не вище за 1 000 десятин, могли мати маєтки цукрових заводів, племінні та на­сіннєві господарства [37].

Таким чином аграрний законопроект передбачав в першу чергу вирішення проблем малоземельних селян та формуван­ня бази громадянського суспільства шляхом утворення міцного класу селян-власників.

Проте, великі землевласники і далі чинили опір аграрній реформі. Лише в грудні 1918 р., коли війська Директорії під­ходили до Києва, опозицію було зломлено і на останньому засі­данні уряду схвалено принцип примусового відчуження землі.

В цілому гетьманська аграрна політика викликали розчару­вання селян у владі, зумовила розгортання масових протестів, найрадикальнішою формою якого став повстанський рух.

Таким чином, в період гетьманату на Поділлі, як і в Украї­ні загалом, завдяки відновленню деяких ринкових принципів господарювання, застосування методів державного регулюван­ня економіки уряд досяг певних успіхів у стабілізації деяких галузей народного господарства. Однак, влада не спромоглася провести аграрну реформу і це стало однією з найголовніших причин падіння гетьманського режиму.

Джерела та література

1. Терела Г. В. Аграрна політика Української Держави П. Скоропад­ського: Дис. ... канд. іст. наук. — Запоріжжя, 2000; Рубач М. А. Очерки по истории революционного преобразования аграрних отно­шений на Украине в период проведення Октябрьской революции. — К., 1956. — 457 с.; Воловик В. П. Соціально-економічне становище Поділля наприкінці XIX — на початку XX ст. // Наукові записки ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Випуск II. Серія: Історія: Збірник на­укових праць. — Вінниця, 2000. — С. 58-62; Лях Р. Д. Розв’язання аграрного питання на Україні (1917-1923 рр.) — Київ — Донецьк, 1975; Ковальова Н. А. Українська Держава П. Скоропадського та селянство: протистояння на ґрунті аграрного питання // Борис- фен. — 1999. — № 5. — С. 19-20; Захарченко П. П. Селянська війна в Україні: рік 1918. — К., 1998. — 188 с.

2. Мякота С. Є. Економічна політика уряду Української держави (тра­вень — грудень 1918 р.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1997. — 19 с.; Гай-Нижник П. Теоретичні засади фінансової сис­теми Української держави у 1917 — 1919 рр. // УІЖ. — 1998. — №4. — С. 14-22.

3. Державний вісник. — 1918. — № 1. — 16 травня.

4. Рубач М. А. Очерки по истории революционного преобразования аграрних отношений на Украине в период проведення Октябрьской революции. — К., 1956. — С. 60.

5. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). — Ф. 628. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 221; ЦДАВО України. — Ф. 1792. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 57.

6. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). — Ф. 3868. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 61.

7. ЦДАВО України. — Ф. 1061. — Оп. 2. — Спр. 1а. — Арк. 38-40.

8. Новий шлях. — 1919. — 21 червня.

9. ЦДАВО України. — Ф. 1391. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 23; ЦДА - вО України — Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 4.

10.ЦДАВО України. — Ф. 1385. — Оп. 1. — Спр. 21. — Арк. 125; ЦДАВО України. — Ф. 1793. — Оп. 1. — Спр. 159. — Арк. 13.

11.ЦДАВО України. — Ф. 1793. — Оп. 1. — Спр. 159. — Арк. 71.

12.Гай-Нижник П. Теоретичні засади фінансової системи Української держави у 1917 — 1919 рр. // УІЖ. — 1998. — № 4. — С. 15.

13.ЦДАВО України. — Ф. 1385. — Оп. 1. — Спр. 21. — Арк. 168.

14.ЦДАВО України. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 76. — Арк. 116-117.

15.ЦДАВО України. — Ф. 628. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 231.

16. ЦДАВ0 України. — Ф. 628. — Оп. 1. — Спр. 33. — Арк. 1.

17. Українська РСР в період громадянської війни 1917 — 1920 рр.: В 3-х т. — К., 1967. — Т. 1. — С. 350-351.

18. Ковальова Н. А. Українська Держава П. Скоропадського та селян­ство: протистояння на ґрунті аграрного питання // Борисфен. —

1999. — № 5. — С. 19.

19. Подільські губерніальні відомості. — 1918. — № 63.

20. Подільські губерніальні відомості. — 1918. — №№ 74-81.

21. ЦДАВО України. — Ф. 1793. — Оп. 1. — Спр. 142. — Арк. 394.

22. ЦДАВ0 України. — Ф. 1793. — Оп. 1. — Спр. 149. — Арк. 255-261.

23.3акон о праве на урожай 1918 г. На территории Украинской Дер­жавы. Законодательные акты 1918 г. Вып. V. Законы Украинской Державы. Апрель — Июнь. — Одесса., 1918. — С. 11.

24. Державний вісник. — 1918. — № 29. — 1 серпня; ДАВО. — Ф. Д-286. — Оп. 1. — Спр. 544.

25. Жизнь Подолии. — 1918. — 18 жовтня.

26. Календар. Справочна книжка на 1919 р. — Кам’янець-Подільсь - кий, 1919. — С. 96.

27. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918. — К.; Філадельфія, 1995. — С. 283-284.

28. Рубач М. А. Очерки по истории революционного преобразования аграрних отношений на Украине в период проведення Октябрьской революции. — К., 1956. — С. 11.

29. Статистический справочник по аграрному вопросу. Землевладение и землепользование. — Выпуск 1. — М., 1917. — С. 10.

30. Всероссийская сельскохозяйственная перепись 1916 года. Подо­льская губерния. — Випуск 1. — Камянец-Подольский, 1917. — С. 4.

31. Воловик В. П. Соціально-економічне становище Поділля наприкін­ці XIX — на початку XX ст. // Наукові записки ВДПУ ім. М. Ко­цюбинського. — Випуск II. Серія: Історія: Збірник наукових праць. — Вінниця, 2000. — С. 60.

32. Календар. Справочна книжка на 1919 р. — Кам’янець-Подільсь - кий, 1919. — С. 99.

33. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918. — К.; Філадельфія, 1995. — С. 285-286.

34. Державний вісник. — 1918. — № 15. — 16 червня.

35. Мякота С. Є. Економічна політика уряду Української держави (тра­вень — грудень 1918 р.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1997. — С. 19.

36. Лях Р. Д. Розв’язання аграрного питання на Україні (1917 — 1923 рр.) — К. — Донецьк, 1975. — С. 85.

37. Витанович І. Аграрна політика українських урядів революції й ви­звольних змагань 1917 — 1920 // Український історик. — 1967. — № 3-4. — С. 49.


Антонишин А. П. Аграрные преобразования на Подолье в пе­риод гетманства П. Скоропадского (апрель — ноябрь 1918 года).

В статье поднимается вопрос аграрных отношений. Стремления гетмана П. Скоропадского создать класс сильных селян-хозяев и создать систему государственного регулирования распределения зе­мельной собственности не были осуществлены. Нерешение земель­ного вопроса в 1918 г. стало одной из главных причин падения Украинской Державы.

Antonishin A. P. The agrarian innovations on Podol during the rule of Hetman P. Skoropadsky (April — November, 1918).

The article is devoted to the question of agrarian reforms. Hetman P. Skoropadsky’s intentions to create a class of strong peasants-land - lords and a system of state control over land property distribution were not implemented. The failure in solving the land question in 1918 turned out to be one of the major reasons of Ukrainian State’s decline.

Похожие статьи