Головна Історія Інтелігенція і влада СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ
joomla
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

(за матеріалами “Первой Всеобщей переписи населения Российской империи” 1897 р.)

О. А. Бачинська

Історичний розвиток Південної Бессарабії містив чимало подій, пов’язаних із кардинальною зміною складу населення. Питання формування складу і господарських занять населення цього регіо­ну у ХІХ ст. комплексно майже не вивчались. У наявних дослід­женнях, збірках документів і статистичних відомостях в основному приділялась значна увага загальній політичній та соціально-еко­номічній характеристиці історії Бессарабії, головним тенденціям заселення краю у ХУІІІ-ХІХ століттях, демографічним аспектам розвитку окремих регіонів або етнічних груп [1].

Незважаючи на існуючий історіографічний досвід, залишаються відкритими чи дискусійними моменти соціальної структури та роз­шарування, етнічного складу населення, форм і шляхів його фор­мування. Значною мірою така ситуація пов’язана зі станом дже­рельної бази — вона надзвичайно обмежена та різнорідна. Однак матеріали “Первой всеобщей переписи населения Российськой им­перии 1897 г.” дають можливість охарактеризувати і проаналізу­вати соціальну структуру та економічне становище населення Південної Бессарабії не лише наприкінці ХІХ ст., а протягом всієї другої половини ХІХ ст., навіть враховуючи той факт, що частина території Південної Бессарабії з 1856 до 1878 рр. перебувала в складі Молдавського князівства і Румунського королівства.

Досліджуваний нами район відрізнявся специфічними умовами економічного і соціального характеру, які справили помітний вплив на тенденції в соціальному розшаруванні: велика питома вага в земельному фонді державного землеволодіння і порівняно висока земельна забезпеченість селян, не такий важкий гніт, як в інших країнах, полегшував нагромадження багатств, появу економічно сильних сільських господарств.

Соціальне розшарування селянства на Придунайських землях бере свій початок з кінця XVIII ст. Дані про майно переселенців, що влаштовувалися на казенних землях у першій третині XIX ст., фрагментарні, але дозволяють стверджувати, що цей процес уже тоді мав місце. Великі труднощі очікували тут на селян-утікачів, які приходили з різних губерній Росії й України, з центральних і північних повітів і міст самої Бессарабії. Перебуваючи у безправ­ному становищі, вони одержували землі у землевласників на важ­ких умовах. Боячись арешту, повернення на “колишнє місце про­живання”, утікачі не могли довго затримуватися в одному госпо­дарстві, обзаводитися нерухомим майном, а кочували по селах і селищах, часто працюючи “за харчі” і нехитрий притулок.

Протягом 40 — 60-х років XIX ст. збільшилися оброчна подать, суспільний збір, мирські збори, земські податки, з’явились додаткові побори і штрафи, що, безумовно, звужувало можливості нагромадження грошей у господарствах селян. Наприклад, у населених пунктах дер­жавних селян за ці десятиліття грошові збори збільшились на 40%, а повинності — у 10-12 разів (у грошовому вираженні) [2].

Станові обмеження в ремісничій і промисловій сфері змушува­ли селян спрямовувати свої зусилля на поєднання землеробства з дрібним сільським торгом, відкупами повинностей, різними підря­дами. Заможні селяни відкуповували общинні повинності — підвод­ну, етапну, утримання річкових переправ, мостів, були посередника­ми на судноплавно-сплавних роботах, привласнюючи таким чином частину заробітку відхідників. З’являлися селяни, які вели багато­галузеве товарне виробництво, володіли млинами, різними майстер­нями й утримували крамниці. При цьому спостерігалася певна стійкість і сімейна спадковість таких господарств. Так, у селі Тал - мази Аккерманського повіту таким можна назвати господарство братів Журавських. Брати мали ділянку землі площею в 59 деся­тин з багатими рибними ловами і лісом, до 1850-х років орендували рибальські угіддя на Дністрі довжиною в 10 верст. У 60-х роках вони володіли великими площами виноградників, чотирма винни­ми крамницями в Талмазах і Молдавці, відкуповували підводну по­винність. Одночасно знаходилися на сільських “виборних” поса­дах: один — збирач податків, інший — сільський старшина. У селі Ташлик М. Бессараб до середини 50-х років володів наступною влас­ністю: вітряком, будинком з кам’яними коморами і льохами, фрук­товим садом, трьома парами волів і 3 коровами, 4 конями, 165 вівцями, великими запасами сіна і хліба, мав 1025 крб. сріблом готівкою. Відкуповував підводну повинність у своєму селі.

Слід зазначити, що розвиток товарно-грошових відносин, який руйнував станові перегородки між розрядами селянства, супровод­жувався посиленням мобільності населення. Промисловій діяль­ності селян сприяли природно-географічні фактори в Придунайсь - кому регіоні: великі запаси повареної солі в лиманах приморської смуги і великі рибні тоні в пониззях Дністра і Дунаю, на узмор’ї й озерах. В окремих селах селяни поривали із сільським господар­ством і займалися лише солевидобутком. До середини 1840-х років діяла велика група солепромисловців із селян. У селищах держав­них селян, колоніях і станицях нараховувалося 69 підрядчиків, які сформували 82 артілі і зобов’язалися добувати 2280000 пудів солі.

Казенні рибні заводи на Дунаї, на берегах Чорного моря й у Дністровському лимані використовували великі відкупники-купці. Дрібними субарендаторами в них були городяни Ізмаїла, Кілії, Рені й Аккермана і селяни прибережних сіл (Галілешти, Жебріяни, Кис­лиці й ін.). Тільки селяни села Вилкового до початку 40-х років, здебільшого, спеціалізувалися на рибальстві і первинній обробці улову. Вилкове було наділене земельними угіддями, як і інші ка­зенні селища, але сільськогосподарське виробництво у них знахо­дилося на другому плані. У 1841 р. селяни відмовилися від польо­вого фонду замість нових площ рибних заводей у дельті Дунаю. Так, господарство Семена Тарана у Вилковому може бути прикла­дом великого хліборобсько-промислового. Це був великий орендар землі і рибалка-торговець. Наприкінці 30-х років він виділив своє­му сину наступне майно: будинок з усіма господарськими будівля­ми, 6 пар волів, 3 коні, 4 корови з телятами, плуг, борони, необхідну кількість хліба і 6 рибальських човнів зі снастями. Не менше май­но залишене було іншому сину, та й у себе зберіг (до 1850 р.) багато рогатої худоби, млин, ліс, рибні заводи і 10 човнів.

Сільські громади розпоряджалися хоч меншими, але великими і багатими заводями в нижній течії Дністра і на деяких приморсь­ких озерах, які, як “оброчні статті”, на 1-3 роки віддавали в оренду з торгів.

Серед досліджуваних категорій селянства півдня області до 50-х років вже утворилася група дрібних дворів, що мали житла, ділян­ки, використовувати які вони були не спроможні. їхні збіднілі гос­подарства знаходилися в запустінні. Вони майже не виробляли то­варної продукції, а їх власниками були “більше наймані робітники, ніж хазяїни-хлібороби”[3]. Головні причини, що призводили до зу­божіння селян, полягали у відсталості сільськогосподарської тех­ніки, нестачі тяглової худоби і коштів на обзаведення землеробсь­ким інвентарем, у податковому гніті. До числа другорядних фак­торів, що змушували селян займатися відходництвом, належали труд­нощі приватного характеру — утрата працездатних членів родини, неврожаї, різке скорочення родинного бюджету через одночасні ве­ликі витрати тощо. Типовим представником сільського пролетарі­ату на півдні області, як і в інших її зонах, був бідняк із земельною ділянкою, з незначним господарством, яке не забезпечувало йому існування без роботи на стороні.

За нестачі працездатних членів родини робочу силу наймали не лише заможні, але іноді середняки і бідні селяни. Господарство придунайських земель постійно мало потребу у відхідниках, в тому числі через великий обсяг трудомістких операцій, що виконувалися переважно вручну.

Відходництво мало два головні напрямки — землеробське і про­мислове. Меншою мірою воно одержало розвиток у каменоломнях, на транспортних роботах, промислових підприємствах. Була поши­рена “бродяча робота” різних ремісничо-промислових артілей — будівельних, бондарних, лісорубних.

Сезонні і річні найми мали свої особливості: за кваліфікацією дов­гострокові батраки перевершували поденщиків, тому роботодавці, за­лучаючи їх у господарства, намагалися оселити у спеціально побудова­них приміщеннях. Ця категорія робітників набиралася переважно із селян і міщан, близько знайомих зі специфікою галузей сільського господарства (виноградарство, садівництво, молочне вівчарство тощо).

За офіційною статистикою кількість відхідників (особливо із се­редовища бідняків) важко визначити. Та й поняття “відхідник” тлу­мачилося по-різному. Так, у 1862 р. Аккерманське окружне управ­ління повідомляло в комітет з управління земських повинностей: “Із селян найманих служителів в інші місця немає, а якщо між ними і служать з бідних, то таких у селищах дуже мало і не більш як у кожнім від 2 до 5 чоловік”, тобто на 56 селищ приходилося 112 — 280 батраків. Вже в наступному році Палата державного майна у повідомленні міністру державного майна про кількість “зовсім бідних” по казенних селищах писала, що там нараховувалося “без­домних”, які не мали землі, житла і “задовольнялися заробітками від найму”, до 2100 осіб чоловічої статі. Це були “безписемні” та по пас­портах, яких відлучалося щорічно від 1000 до 1300 чоловік. Крім того, декілька тисяч селян Аккерманського повіту йшло щорічно в 30 — 40-х роках на соляні промисли [4], тобто число відхідників досягало багатьох тисяч чоловік. Із середовища відхідників поступо­во сформувався прошарок “потомствених батраків”.

У господарствах державних селян працювали батраки-козаки і, навпаки, на заробітки в заможні козацькі двори йшли державні селяни [5]. Система оплати праці найманих робітників мала різні форми: натуральну, грошову і змішану. В економіях поміщиків й у великих господарствах селян поєднувалося наймання з грошовою оплатою на окремих операціях і відпрацюваннями на інших. Ра­зом з вільними існували і своєрідні форми наймання, розрахунку через примусові контракти. За натуральною оплатою найчастіше укладали угоди про роботу “з копиці”, “від снопа”, “від марки”, тоб­то за частину врожаю сіна, хліба, картоплі тощо.

Незважаючи на таку диференціацію основної маси сільських жителів, як за економічними заняттями, так і всередині свого стану, велике значення мало спілкування з різними національними гру­пами населення, що жили по сусідству. Це давало можливість запо­зичати більш прийнятні виробничі навички тієї чи іншої групи. Так, українці принесли з собою багатий досвід оброблення зернових культур, льону, буряка. За свідченням Я. Сабурова до приєднання Придунайських земель до Росії озиму пшеницю майже не сіяли й у значній кількості її стали вирощувати українці і росіяни. Вони ж широко впроваджували жито, овес, гречку. Навички українців відіграли немаловажну роль у поширенні різних ремесел, поліпшенні будівництва житла. У той самий час вони запозичували в інших національних груп найбільш необхідні знання в господарстві. До кінця XIX ст. населення Аккерманського й Ізмаїльського повітів продовжувало активно займатися землеробством і тваринництвом, з тією лише різницею, що роль останнього поступово знижувалася. Для нас найбільш важливим є дослідити заняття українського на­селення цих повітів. Це дозволяє зробити перепис 1897 р. 90% на­селення займалося “сільським і кочовим господарством, рибаль­ством і полюванням”, з них близько 40% мали “додаткові промис­лові заняття”. Серед українського населення сільської місцевості 89% займалося землеробством і тваринництвом і лише 3,5% були зв’язані з ремісничим виробництвом і торгівлею.

Таким чином, можна говорити, що більшість жителів Приду - найських земель були селянами. Це підтверджують і дані 1897 р. (див. табл.1). Так, в Аккерманському повіті 67% українців склада­ли селяни, 31% — міщани, 1% — дворяни і почесні громадяни. В Ізмаїльському повіті — 71,7% складали селяни, 27% — міщани і також 1% — дворяни і почесні громадяни. Іншим було співвідно­шення станів у росіян і євреїв. У перших більшу кількість склада­ли дворяни і міщани, а серед більшості єврейського населення близь­ко 80% складали міщани і купці.

3 сільською місцевістю не поривали зв’язки і жителі міст. Так, багато з українських селян, які приписувались до придунайських міст, зберігали зв’язки з сільським господарством і, звичайно, не всі селяни, які потрапляли до міст, ставали купцями, ремісниками або торгівцями. На те, що життя жителів придунайських міст було тісно пов’язане з землеробським виробництвом, вказує той факт, що у 1897 р. ним займалось 47% міських жителів, з них більшість складали українці — 51%, молдовани і болгари — 41%. Серед та­ких жителів Ізмаїла можна назвати “українців-хліборобів” Івана Лавриненка, Трифона Тараненка, Микиту Кривобородого, Тараса Іван - ченка, Гната Козаченка, які жили в місті з 1879 р. [6] .

Жителі придунайських міст активно займалися ремісництвом, пов’язаним з переробкою продуктів виноградарства, садівництва та млинарства, а також тваринництва.

Більше половини всіх садів і виноградників Придунайських зе­мель знаходилось у жителів Аккермана, Ізмаїла, Кілії та Рені. На­приклад, в Аккермані на міській землі і в посадах кількість вино­градних садів зросла з 804 у 1826 до 1160 у 1847 р., в Ізмаїлі — з 406


Верстви

Дворяни

Священики

Почесні

Громадяни

Купці

Міщани

Селяни

Інші

Усього

Мовна

Належність

Аккер.

Повіт

Ізм.

Повіт

Аккер.

Повіт

ІЗМ.

Повіт

Аккер.

Повіт

ІЗМ.

Повіт

Аккер.

Повіт

Ізм.

Повіт

Аккер. Повіт

Ізм.

Повіт

Аккер. Повіт

Ізм.

Повіт

Аккер. Повіт

ІЗМ.

Повіт

Аккер.

Повіт

ІЗМ.

Повіт

Українці

Чоловіки

67

15

73

86

124

29

8873

4411

18887

11781

135

101

28159

16423

Жінки

65

13

81

66

125

25

І

-

8361

4097

18694

11132

128

54

27455

15387

Росіяни

Чоловіки

178

153

122

128

110

60

9

3

1738

2908

7699

5324

110

194

9966

8770

Жінки

212

137

124

148

141

51

12

3

1613

2725

7633

4472

98

126

9833

7662

Євреї

Чоловіки

6

1

12

4

50

1

3175

1509

508

ЗО

2

3273

2025

Жінки

6

-

-

-

8

3

43

-

3349

1556

-

512

28

1

3434

2072

Вірмени

Чоловіки

10

11

9

2

6

21

234

24

21045

9003

172

398

21495

9440

Жінки

14

-

9

6

2

10

18

-

271

17

21274

8381

188

230

21676

8644

Молдовани

Чоловіки

43

19

127

257

213

85

1851

2245

19453

40608

91

1067

21778

44281

Жінки

53

21

149

297

214

84

-

4

1817

2179

19144

38033

65

502

21442

41120

Болгари

Чоловіки

6

3

113

77

48

21

6

3

353

293

28202

9909

12

94

28780

10400

Жінки

6

4

133

101

43

20

3

1

310

240

26947

9536

31

55

27473

9957

Інші

Чоловіки

37

25

7

23

7

372

241

5746

3948

58

83

6236

4311

3551

Жінки

37

25

2

4

24

2

1

-

300

238

5584

3262

41

20

5989

Усього

Чоловіки

347

216

446

564

532

212

86

7

16596

11631

101032

81081

648

1939

119687

95650

Жінки

393

200

498

622

557

195

78

8

16021

11052

99176

75328

579

988

117302

88393


До 1406. Найбільш великі сади та виноградники належали купцям і заможним міщанам. Так, у 1845 р. в Ізмаїлі у купця Кисилевича під садом було 18 дес. землі, купця Капавасилія — 26 дес., а міщанина Яворського — 48 дес. [7]. В Аккермані найбільший міський сад на­лежав купцю Донцю. Він отримав у 1847 р. вісім тисяч відер вина. Безумовно, що виготовлення вина в таких кількостях не могло обій­тися без найманих робітників. Середня зарплата одного з таких робіт­ників складала 30 — 40 коп. на день, що було не нижчим, ніж у ремісничих майстернях [8]. Усі ці товари розходились по ринках Бессарабії й сусідніх українських територіях.

Включення придунайських міст у загальні з українськими та російськими територіями ринки після 1812 р. безперечно розши­рили можливості розвитку ремесла, товарного виробництва, торгівлі та інших галузей господарства. Внаслідок розвитку ремесла збільшу­валась кількість ремісничих спеціальностей та цехів. Серед таких спеціальностей в придунайських містах провідне місце займали шевці — 123 особи, теслярі — 107, муляри — 56, бондарі — 48, ковалі — 44, пекарі — 40. Так, в Аккермані кількість ремісників зросла з 296 у 1828 р. до 1360 у 1863 р., в Ізмаїлі — з 200 до 514 відповідно. Надалі їхня кількість ще більш зростає, і вже у 1897 р. становить 1784 особи в Аккермані і 1293 особи в Ізмаїлі. Ізмаїл став другим містом після Кишинева за кількістю ремісників. Се­ред них ізмаїльські жителі ремісники-українці: муляри Герасим Назаренко і Василь Гапенко, ковалі Лазар Яковенко і Микита Кан - диба, пекар Георгій Колісниченко і шинкар Андрон Чумаченко. Усі вони проживали в місті з середини 1850-х років [9]. Так, серед ук­раїнців Аккермана, Ізмаїла, Кілії та Рені в 1897 р. 15% займались ремісництвом, 10% — торгівлею дрібним товаром.

Усе зазначене сприяло процесу нагромаджування капіталу. Цей процес відбувався також за рахунок продажу вина, відкупів доходних статей, утримання переправ, поштових станцій, будівництва казенних будинків тощо. Відкуп на продаж вина був найвигіднішим. Так, у 1839 — 1843 рр. він склав лише у місті Кілії та казенних селах Ак- керманського повіту 160500 крб. асигнаціями. Купці міст утримува­ли Маякську переправу на Дністрі та Вилківську на Дунаї. Кожна з цих переправ віддавалась казною у відкуп за 2,3 тис. крб. на рік.

Міські верстви населення — міщани, купці, ремісники займали в містах Придунайських земель на середину 50-х років XIX ст. провідні позиції порівняно з іншими категоріями населення: сільським, військовим та іншим. Найчисельнільшою категорією були міщани. Ця група дрібних виробників, торговців поповнюва­лась, в тому числі, за рахунок селян. Міщани за своїм складом включали різних за національною і релігійною ознакою людей, а також осіб з особливим правовим становищем. Основною галуззю їхніх занять була дрібна торгівля. За переписом 1897 р. можна встановити вагу міщан у різних національних групах у містах При- дунайських земель. Так, їхня кількість серед українців становила 96%, євреїв — 95%, молдован і болгар — 82% і росіян — 70% (підра­хунки автора за даними табл. 2 і 3).

Найближчими до прошарку міщан у своїх заняттях були купці. Купецька верства поповнювалась, здебільшого, за рахунок торгую­чих міщан і селян, тобто не купецьких верств, а верств, що були пов’язані з сільським виробництвом. Це відрізняло придунайські міста від інших.

Формування в містах та містечках значної кількості торговельно - промислової верстви вказувало на розвиток товарообміну та зміцнення зв’язків з іншими регіональними ринками. Протягом XIX ст. у містах збільшується не лише кількість купців, а і змінюється їхній склад. Так, у другій половині XIX ст. за кількістю купців першої гільдії Ізмаїл й Аккерман займали друге місце після Кишинева. В Ізмаїлі та повіті їхня вага становила 20% у 1897 р., а в Аккермані та повіті — 17% від економічного потенціалу великої буржуазії. Серед українців купці складали невелику частину — 2%.

Також незначний відсоток серед українського населення міст складала селянська верства — 4% і ще меншими верствами були дворяни, почесні громадяни міст і священики — 1%. Серед останніх ті, хто входив до бессарабських губернських зборів, — П. О. Но- вицький, С. К. Олексієнко, Д. К. Кречененко [10].

Враховуючи усе зазначене, можна зробити висновки, що україн­ське населення придунайських міст задіяне було, здебільшого, у сфері ремесла і дрібної торгівлі, що дозволяло розвивати торгово - економічний потенціал міст. Воно складалося переважно з міщан, в більшості було пов’язане з обробкою та продажем продуктів сільськогосподарського і промислового виробництва.


Верстви

Дворяни

Священики

Почесні

Громадяни

Купці

Міщани

Селяни

Інші

Усього

Мовна

Належність

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Аккер­

Ман

Ізмаїл

Українці

Чоловіки

Іб

8

5

5

4

1

7176

3960

382

90

40

15

7623

4079

Жінки

14

6

7

2

4

-

2

-

7291

4105

199

70

43

9

1970

4192

Росіяни

Чоловіки

254

224

32

110

66

53

26

2040

2966

427

333

73

107

2918

3793

Жінки

306

248

27

71

61

33

23

1

2085

3362

218

191

86

98

2806

4004

Євреї

Чоловіки

5

2

82

2594

1369

2

65

4

2746

1377

Жінки

3

3

-

-

10

-

92

-

2654

1351

-

2

68

3

2827

1359

Вірмени

Чоловіки

7

19

4

5

ЗО

211

36

20

3

5

260

82

Жінки

13

21

7

-

7

1

33

-

259

11

27

4

2

6

348

43

Молдовани

Чоловіки

2

2

2

ЗО

2

4

99

754

22

20

1

17

128

827

Жінки

-

2

1

-

1

2

-

-

81

742

6

8

4

8

93

762

Болгари

Чоловіки

10

1

19

2

14

1

104

402

18

23

11

48

157

496

Жінки

8

3

2

3

-

-

11

2

99

382

6

14

5

36

131

440

Інші

Чоловіки

22

13

3

1

6

3

8

11

188

250

76

35

151

435

432

Жінки

23

7

1

1

9

7

9

1

117

229

50

12

17

152

5512

409

Усього

Чоловіки

316

269

46

165

83

63

160

2

12335

9675

1099

564

228

348

14267

11086

Жінки

367

290

45

77

92

43

170

3

12586

10182

506

301

225

313

13991

11209


Верстви

Дворяни

Священики

Почесні

Громадяни

Купці

Міщани

Селяни

Інші

Усього

Мовна

Належність

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Кілія

Рені

Українці

Чоловіки

3

1

1

1

1

3

2204

617

43

82

11

3

2263

707

Жінки

1

-

2

1

2

2

-

-

2236

624

51

35

-

3

2292

665

Росіяни

Чоловіки

31

46

12

9

6

10

1

1

1000

336

45

219

6

15

1100

636

Жінки

35

43

7

7

12

13

-

-

1007

324

36

156

2

11

1100

554

Євреї

Чоловіки

1

1

1036

349

22

3

13

3

1072

356

Жінки

1

-

-

-

-

-

-

-

1043

367

21

4

7

3

1072

374

Вірмени

Чоловіки

1

19

47

1

1

18

40

39

89

Жінки

-

-

-

-

1

-

-

-

4

33

-

-

-

17

5

50

Молдовани

Чоловіки

1

1

6

5

9

7

1171

1260

28

5

21

40

1236

1318

Жінки

2

3

7

5

6

4

-

-

1206

1224

23

8

10

50

1256

1294

Болгари

Чоловіки

1

4

ЗО

319

10

13

6

28

50

361

Жінки

-

2

-

-

-

-

-

-

ЗО

268

2

8

5

11

37

289

Інші

Чоловіки

7

12

1

1

18

81

21

40

8

14

56

147

Жінки

6

8

-

1

-

1

-

-

13

63

1

15

21

13

41

101

Усього

Чоловіки

43

63

24

15

17

20

1

1

5478

3009

170

363

84

143

5816

3614

Жінки

45

56

16

14

20

20

-

-

5539

2903

136

226

45

108

5802

3327


1. Защук А. Бессарабская область // Материалы для географии и статисти­ки России. — СПб., 1862-1863. — 4.1-2; Защук А. Статистика и этногра­фия Бессарабской области // Записки Одесского общества истории и древности. — 1863. — Т. У. — Отд. 1; Защук А. Военное обозрение Бесса­рабской области // Материалы для военной географии и военной стати­стики России. — СПб., 1863; Егунов А. О цыганах в Бессарабии // За­писки Бессарабского областного статистического комитета. — Кишинев,

1864. — Т.1. — С. 115-116; Гросул Я. С. Крестьяне Бессарабии. — Ки­шинев, 1956; Жуков В. И. Города Бессарабии. 1812-1861. — Кишинев, 1964; Анцупов И. А. Государственная деревня Бессарабии в XIX в. — Кишинев, 1966. — С. 27-29; Вачинский А. Д. Народная колонизация Придунайских степей в ХУІІІ-начале XIX ст. /Дис. ... канд. истор. наук.

— Одесса, 1969; Гросул Я. С., Вудак И. Т. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии. — 1812-1861. — Кишинев, 1967; Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии. 1812-1870. — Кишинев, 1978; Кабузан В. М. Народонаселение Бессарабской области и Левобережных районов Приднестровья: конец XVIII — первая половина XIX в. — Ки­шинев, 1974; Дмитриев П. Г. Народонаселение Молдавии. — Кишинев, 1973; Мещерюк И. И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в Южной Бессарабии (1808-1856). — Кишинев, 1971; Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Приднестровья в XIX в.: Этни­ческие и социально-демографические процессы. — Кишинев, 1979. — С. 214; Табак И. В. Русское население Молдавии: численность, расселе­ние, межэтнические связи. — Кишинев, 1990; Анцупов И. А. Русское на­селение Бессарабии и Левобережного Поднестров’я в конце XVIII-XIX в.

— Кишинев, 1996.

2. РДГА. — Ф. 1307. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 3.

3. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии: 1812 — 1870 гг.

— Кишинев: Штиинца, 1978. — С. 153.

4. Там само. — С. 158.

5. Національний архів Республіки Молдова. — Ф. 3. — Оп. 2. — Спр. 711.

— С. 1-3.

6. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии. — С. 168-181.

7. Вахталовский Г. Посад Вилков. — Кишинев, 1881. — С. 23.

8. Анцупов И. А. Аграрные отношения на юге Бессарабии. — С. 173.

9. Статистический обзор государственных имуществ за 1858 г. — С. Пб., 1861. — С. 68.

10. Філія Державного архіву Одеської області в м. !змаїлі. — Ф. 1. — Оп. 1.

— Спр. 4. — Арк. 30-31.


Похожие статьи