Головна Історія Інтелігенція і влада СОЦІАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЧАСІВ «РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІЗМУ»
joomla
СОЦІАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЧАСІВ «РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІЗМУ»
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Період кризи радянської політичної системи 1965-1985 років увійшов в історію як часи «розвинутого соціалізму» від пану­ючої ідеологізованої концепції, нав’язаної партійно-державним керівництвом, і як епоха суспільного й економічного застою. Ці часи позначилися, з одного боку, екстенсивним розвитком економіки, зниженням якості продукції й уповільненням тем­пів виробництва, що призвело врешті-решт до застою в еконо­міці, її неефективності та неконкурентоздатності, погіршення життєвих умов населення, а з іншого — активним декларуван­ням і пропагуванням успіхів і досягнень, які нібито швидко зростали, що відповідало офіційному висновку про побудову у СРСР «розвиненого соціалістичного суспільства» як вищого для того часу досягнення суспільного прогресу.

Як творець і носій моралі, історії, культури, як сама ідеоло - гізована верства суспільства, інтелігенція відчула протиріччя «зрілого соціалізму» найбільш гостро. Втім, як відомо, умови існування визначають норми поведінки. Особливості умов жит­тя, побуту та праці інтелігенції у часи «застою», підсумки її розвитку в цей період, основні відзначальні риси інтелігенції


Не такого вже далекого минулого викликають значний інте­рес передусім тому, що представники тої інтелігенції значною мірою визначають сучасний розвиток України. Ці питання ви­світлювалися у радянській історіографії в працях В. І. Астахо - вої та Ю. О. Курносова, які мають інформативну цінність. Але їхні праці написані з офіційних позицій «класового підходу» і є апологією політики партії по відношенню до інтелігенції.

Широко представлена в історіографії тема руху опору 1960­80-х років. Серед чисельних книг у плані вивчення обраної теми виділимо монографію відомого інтелігентознавця Г. В. Касья­нова [1]. Багатий фактологічний матеріал, підкріплений автор­ськими поясненнями, дає уявлення про напружені відносини між інтелігенцією та владою, умови появи нонконформістської інтелігенції, її світоглядні цінності. Автор доводить про зако­номірність протистояння інтелігенції та влади, зв’язок диси­дентів із духовною традицією української інтелігенції і загаль­нолюдськими цінностями.

Особливості існування радянської інтелігенції у політичній та культурній ситуації 1960-80-х років дозволяють виявити статистичні та соціологічні дослідження. Залучивши до науко­вого обігу вказані дослідження, а також джерельні відомості, спробуємо уявити собі соціальний портрет української інтелі­генції часів «застою».

Суспільно-політична атмосфера, в якій зростала і розви­валась інтелігенція, м’яко кажучи, не сприяла ні авторитету інтелігенції, ні свободі творчості. Панування монопольної іде­ології правлячої більше півстоліття Комуністичної партії при­звело до появи ідеократичного суспільства, де вже не стільки людина створювала ідеологію, скільки ідеологія формувала лю­дину. Однією з найпоширеніших була ідеологема про вищість (моральну та за політичною свідомістю) робітничого класу як нібито гегемона і його безумовні переваги над усіма, у тому числі й над селянством, а особливо над освіченим прошарком суспільства — інтелігенцією. За умов історичного розвитку ра­дянської держави, ідеологічного диктату та керівництва КПРС у всіх галузях, політизації усяких, у тому числі культурних і, відповідно, освітніх процесів інтелігенція неминуче виконува­ла роль провідника політики провідної верстви на масу. Ідео­логічна уніфікація, догматизм обмежували духовний розвиток людини, призводили до звуження світогляду, зниження інте­лектуальної культури, дегуманізації суспільного життя.

Принцип політизації й ідеологічної відповідності культури активно пропагували владні структури радянського суспіль­ства, для яких головними критеріями оцінки суспільної ролі духовної культури являли, перш за все, ідеологічна значущість та ідейна спрямованість. Виходячи з настанов КПРС, представ­ники інтелігенції, особливо гуманітарної, художньої та науко­вої, повинні були пристосуватися до ідеології правлячої влади. Однак значна частина інтелігенції була незадоволена наказами та заборонами партійно-державної бюрократії, незважаючи на те, що всяка спроба творчої особистості обґрунтувати самостій­не рішення, вийти за рамки партійно-політичних канонів, тим більше повстати проти ідеологічного шаблону, каралася суво­рим покаранням. Знову ж таки, більшість виказувала свої по­гляди «приватно», і лише деякі робили це публічно, або брали участь у різних опозиційних формах (саміздат, несанкціонова­ні мітинги та демонстрації тощо).

В Україні в 1970-80-х рр. набрала ще дужчих обертів ру­сифікація. Українську мову послідовно витісняли з науки (від 1973 р. діяла, зокрема, вимога писати дисертації російською мовою), освіти (від 1983 р. була відновлена практика царських часів — доплати вчителям за «обрусение края», тепер заробіт­на плата для викладачів російської мови та літератури мала бути на 15 відсотків вищою, ніж у решти), політичного та гро­мадського життя, засобів масової інформації [2, с. 288-289].

Денаціоналізація населення, що включала русифікацію й аси­міляцію, призвела до розмивання національного самоусвідом­лення українців, панування нормативних уявлень про вищість російської мови та культури, й обумовила розбалансування про­фесійної структури інтелігенції. Воно позначилося у тому, що ца - ринами, де зосереджувалася національна інтелігенція, були мис­тецтво, література, гуманітарні науки, а природничо-наукова, сфера управління й адміністрації залишалися поза межами впли­ву національної інтелігенції, або асимілювали її [1, с. 180].

Принцип політизації й ідеологічної одновимірності доміну­вав у визначенні морального змісту та соціального значення тер­міну «інтелігенція». Він позначився у широкому використанні у часи «застою» філософами, соціологами, істориками поняття «радянська інтелігенція», чи близького до нього — «інтеліген­ція соціалістичного суспільства» (малося на увазі передусім радянське суспільство), тим самим підкреслювалася принци­пова відмінність інтелігенції СРСР від іншої, її винятковість. Саме у такому розумінні Ю. О. Курносов зазначав: «Питан­ня про участь інтелігенції у комуністичному будівництві най­тісніше пов’язане з визначенням самого поняття «радянська інтелігенція». Інтелігенцію нашої країни відзначають висока ідейність, вірність народові, свідома готовність віддати всі свої знання і сили зміцненню могутності Вітчизни. Все це — наслі­док повсякденної турботи Комуністичної партії про виховання радянської інтелігенції. Керівна роль партії в нашому житті є головною передумовою дальшого зростання вкладу інтелігенції у зміцнення розвинутого соціалістичного суспільства» [3, с. 5]. Ю. О. Курносов зауважив, що загальноприйнятого визначення, що таке радянська інтелігенція, ще не дано, і запропонував свою, класову трактовку, за якою радянська інтелігенція являє собою зростаючу міжкласову соціальну групу людей, що попо­внюється з числа робітників і селян, виконує волю робітничо­го класу, створює матеріальні чи духовні цінності в інтересах усього суспільства, професійно займається переважно розумо­вою працею, що потребує високої кваліфікації і, як правило, вищої або середньої спеціальної освіти [3, с. 7]. Так само, як і інші радянські дослідники інтелігенції, — М. М. Руткевич, В. С. Семенов, П. П. Амелін, Ю. І. Ширяев, Ю. О. Курносов схильний відносити до інтелігенції у прямому розумінні цього слова лише висококваліфікованих спеціалістів господарства та культури без тієї частини службовців (канцелярських, допо­міжних та ін.), праця яких не вимагає високої кваліфікації. Втім це не завадило йому віднести до інтелігенції спеціалістів із середньою спеціальною освітою.

Представлений у радянській історіографії розподіл інтелі­генції досить чітко визначає її професійні групи, однак радян­ські історики не виділяли військову та духовну інтелігенцію, що пояснюється специфікою розвитку та пануючими ідейно - політичними орієнтирами. Тим більше не йшла мова про дифе­ренціацію інтелігенції за її відносинами з владою.

За сталою радянською традицією Ю. О. Курносов поділяє інтелігенцію за участю у суспільному виробництві на дві ве­ликі групи. Першу групу складає виробнича інтелігенція, яка працює у галузях матеріального виробництва та безпосередньо приймає участь у створенні матеріальних благ. Найбільш зна­чні за кількістю професійні загони виробничої інтелігенції — інженерно-технічні працівники промисловості та спеціалісти сільського господарства.

Інша група зайнята у невиробничих галузях [3, с. 35-36]. «Найбільший загін інтелігенції, що працює у невиробничій сфері, становлять вчителі» [3, с. 46]. Аналогічна ситуація, як відомо, спостерігалася і наприкінці ХІХ, і в 20-30-ті роки XX ст. Інші значні за кількістю загони другої групи — ліка­рі та середній медичний персонал, які також безпосередньо не створюють матеріальні блага. Ю. О. Курносов виділяє науков­ців як найбільш кваліфіковану частину інтелігенції. Історик зауважує, що така група інтелігенції, як економісти, планови­ки та статистики, працювали і в матеріальному виробництві, і в невиробничій сфері [3, с. 45].

В. І. Астахова, аналізуючи внутрішню структуру соціаліс­тичної інтелігенції, також говорить, що всередині цієї верстви міститься велика кількість професійних груп; більш значна, ніж у робочих і селян, і диференціація за життєвим рівнем, освітою, характером соціальних функцій і т. і. Розглядаючи інтелігенцію як поліструктурний елемент радянського суспіль­ства, В. І. Астахова цілковито має рацію, коли зауважує, що всі структурування та групування інтелігенції у значній мірі відносні, межі їх вельми розмиті та нерідко переплітаються між собою. Взявши як критерій диференціації функціональ­ні обов’язки її окремих загонів, В. І. Астахова ділить інтелі­генцію на три великі групи, при цьому порядок визначає від­повідно їхньому чисельному співвідношенню. Першу групу представляє науково-технічна інтелігенція, яку складають ін­женери та техніки, зайняті у промисловості, сільському гос­подарстві, будівництві, на транспорті та зв’язку; агрономи, зоотехніки, ветеринарні лікарі; управлінський апарат про­мислового та сільськогосподарського виробництва; робітники планування та обліку; діячі технічних і природничих наук[1] [4, с. 19-20]. Об’єднуючий для всіх вказаних функціональних груп показник — безпосередня участь у виробництві. Дослід­ниця зауважує, що ця група визначається доволі часто і як інженерно-технічна, і техніко-економічна, або просто технічна. Визначення «науково-технічна» представляється їй найбільш вдалою, оскільки воно відбиває процес розширення зв’язків науки з виробництвом. Із цих міркувань вона відносить до даної групи також багаточисельну групу вчених, робітників науково-дослідних інститутів і лабораторій, але зазначає, що серед дослідників немає повної єдності поглядів з цього питан­ня, оскільки деякі автори об’єднують всіх робітників науки в одну групу та відносять їх до категорії наукової або науково - культурної інтелігенції.

Другу групу репрезентує науково-культурна інтелігенція, яку складають робітники освіти, охорони здоров’я, державно­го апарату і державних закладів, вчених і викладачів гумані­тарних наук, робітників культурно-освітних установ, торгівлі та побутового обслуговування. Ці представники інтелігенції формують розумове, моральне та фізичне обличчя радянської людини, а також безпосередньо обслуговують населення і регу­люють взаємовідносини людей.

Третю групу представляє художня інтелігенція, яка створює духовні цінності. Вона включає працівників мистецтва, літе­ратури та преси, зокрема, письменників, поетів, журналістів, працівників радіо і телебачення, композиторів, музикантів, ак­торів, художників, скульпторів, архітекторів, кінематографіс­тів та ін. [4, с. 21-22].

Радянські дослідники розподіляють інтелігенцію на міську та сільську і виділяють всередині кожної різні підгрупи залежно від їхнього кваліфікаційного рівня: фахівці вищої кваліфікації, які мають вчені ступені та звання; високої кваліфікації, які ма­ють вищу освіту; середньої кваліфікації (фахівці з середньою спеціальною освітою); рядової кваліфікації («практики»).

Інтелігенцію за радянських часів, по суті, представля­ли службовці. Справа у тому, що за «соціальним походжен­ням» (так іменувалася графа у «Особистому листку по обліку кадрів») населення поділялося на робітників, колгоспників і службовців.

Розробка статистичних даних про кількісний склад інте­лігенції за професійними групами не передбачалась планом державних статистичних спостережень. У статистичних що­річниках Держкомстату УРСР, де фігурують основні показ­ники економічного та соціального розвитку України, наведе­на загальна чисельність робітників і службовців. Так само і в інформації про кадри агропромислового комплексу кількість службовців, які працювали у радгоспах, на міжгосподарських та інших виробничих підприємствах, вказана разом із робіт­никами. В цьому відношенні має рацію Ю. О. Курносов, коли говорить, що наявні статистичні дані не дають можливості аб­солютно точно визначити кількість представників інтелігенції, зайнятих у різних сферах господарської діяльності. Крім того, у статистичних щорічниках кількість робітників агрономіч­ного, зоотехнічного, ветеринарного та інженерно-технічного персоналу вказується окремо від службовців, при тому що чи­сельність останніх є меншою. Так, за даними на 1980 р. серед­ньорічна кількість працюючого в усіх галузях господарської діяльності в Україні агрономічного, зоотехнічного, ветеринар­ного та інженерно-технічного персоналу складала 71 тис. чол., у 1985 р. — 80 тис. чол.; службовців у 1980 р. — 40 тис. чол., у 1985 р. — 42 тис. чол., при тому що середньорічна кількість всіх робітників і службовців у 1980 р. складала 1565 тис. чол., у 1985 р. — 1563 тис. осіб [5, с. 186].

Вибіркові дані дозволяють представити інші більш-менш реальні цифри. При загальній кількості населення УРСР 51 млн чол. на кінець 1985 р. кількість наукових працівни­ків, включаючи науково-педагогічні кадри вузів, становила

210,3 тис. чол. [5, с. 26]; учителів (включаючи керівників шкіл) — 428,6 тис. чол. [5, с. 322]; лікарів усіх спеціальнос­тей — 210,6 тис. чол.; середнього медичного персоналу — 566,6 тис. чол. [5, с. 365].

Характерною особливістю соціального розвитку інтелігенції у зазначений період були значні темпи її кількісного зростання у порівнянні з іншими соціальними групами. Відповідно офіцій­ним радянським дослідженням, особливо високі темпи зросту чисельності інтелігенції спостерігалися у 60-70-ті роки, коли «в країні розгорнулося будівництво розвинутого соціалістично­го суспільства». В 1983 р. чисельність спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою складала 31,6 млн чоловік (для порівняння: у 1941 р. цей показник складав 2,4 млн чол.). Чи­сельність інженерно-технічних робітників зросла за ті ж роки з 619 тисяч до 14,1 млн чол., вчителів і бібліотечних працівни­ків — з 336,8 тис. до 6,1 млн, лікарів — з 155 тис. до 1,1 млн [6, с. 109-110]. Особливо швидко зростала інженерно-технічна та наукова інтелігенція.

Переважними у порівнянні з іншими соціальними групами були темпи кількісного зростання інтелігенції УРСР. Упро­довж 1960-1985 рр. чисельність спеціалістів із вищою та серед­ньою спеціальною освітою, зайнятих у народному господарстві України, збільшилася з 1661 до 6285 тис. осіб, або в 3,8 рази [7, с. 186-187][2]. Як наслідок, у 1977 р. в УРСР інтелігенція у кількісному відношенні зрівнялася з колгоспним селянством, чисельність якого постійно зменшувалася, а в 1985 р. уже пе­ревищила його на 40 %. У тому ж році чисельність інтелігенції склала 43,5 % кількості робітників республіки. У 1984 р. інте­лігенція за питомою вагою у населенні УРСР складала 12,2 %, що втричі перевищувало 4 % у 1960 р.

Поповнення радянської інтелігенції формувалося у систе­мі вищої та середньої спеціальної освіти. За період з початку 1960-х до середини 1980-х років контингент учнівської моло­ді республіки збільшився більш ніж удвічі і склав у 1985 р. 1662 тис. осіб [8]. Розвиток системи вищої та середньої спе­ціальної освіти характеризують дані, наведені у таблиці [5, с. 327]:

Навчаль­ний рік

Кількість вузів в Україні

В них студентів (тис.) на поча­ток навчального року

Кількість серед­ніх спеціальних навчальних за­кладів

В них учнів (тис.)

1960/61

135

417,7

595

398,2

1970/71

138

806,6

760

797,9

1980/81

147

880,4

727

803,1

1985/86

146

853,1

731

808,9

Загальну кількість жінок у складі студентів та учнів серед­ніх спеціальних учбових закладів по галузевих групах учбових закладів подають дані у таблиці (на початок навчального року, в процентах) [5, с. 332]:

Вищі учбові заклади

Середні спеціальні учбові заклади

1960/61

1

7

0/

7

9

1

1

8

0/

8

9

1

6

8

5/

8

9

1

1

6

0/

6

9

1

1

7

0/

7

9

1

1

8

0/

8

9

1

1985/86

Всього

41,7

47,4

52,2

56,7

43,2

51,7

56,0

58,2

В тому числі по учбо­вих закладах: промисловості та бу­дівництва;

27,9

38,9

44,7

48,7

31,6

41,8

46,7

48,3

Транспорту та зв’язку;

19,4

24,6

29,9

32,1

18,9

23,7

29,1

31,1

Сільського господар­ства;

28,5

32,4

35,8

39,9

41,8

36,2

35,7

36,3

Економіки та права;

50,3

65,9

73,2

74,1

72,2

85,6

87,4

86,4

Охорони здоров’я, фізичної культури та спорту;

50,3

48,5

51,8

58,4

78,2

80,8

80,5

82,5

Освіти;

64,7

66,6

69,5

74,8

73,4

80,5

85,4

88,0

Мистецтва та кінема­тографії

41,8

47,4

53,8

61,1

46,3

59,1

64,5

62,1

З наведених даних виходить, що загалом у зазначений пері­од спостерігалася тенденція кількісного зростання жінок серед майбутніх спеціалістів; жінки традиційно займали чисельну більшість у галузі освіти та медицини; майже на 20 % зросла кількість жінок серед студентів спеціальностей: економіка та право, мистецтво та кінематографія.

Про швидке зростання кількості інженерів свідчить зна­чне збільшення випуску вузами спеціалістів інженерного про­філю — з 23,9 тис. осіб у 1960 р. до 70,5 тис. чол. у 1985 р. З них більше всього випускалося спеціалістів у галузі машино­будування та приладобудування (їхня кількість збільшилася з 6 тис. чол. у 1960 р. до 16,5 тис. чол. у 1985 р.), будівництва (з 4,4 тис. осіб до 11,2, відповідно) й електронної техніки, елек - троприладобудування та автоматики (кількісні показники цієї інженерної спеціальності найбільш разючі — кількість спеціа­лістів тут збільшилася більше ніж у сім разів — з 1,4 тис. чол. до 10,7 тис. чол. [5, с. 339].

Як і за попередніх часів, зберігався, та ще й активно впро­ваджувався політичний курс на створення нової, «робітничо - селянської інтелігенції», який реалізувався у підготовці кадрів інтелігенції за рахунок представників робітничого класу та колгоспного селянства. З цією метою для робітничої та кол­госпної молоді створювалися пільгові умови при вступі у вузи, при вузах наприкінці 1960-х років були створені підготовчі від­ділення, організовувалися довгострокові та короткотермінові підготовчі курси для працюючої молоді, відбувався прискоре­ний розвиток вечірньої та заочної освіти.

На негативні наслідки дії класового принципу формуван­ня інтелігенції вже вказували Л. І. Ткачова, Г. В. Касьянов. Вони, зокрема, зазначали, що швидке кількісне зростання інтелігенції за рахунок інших соціальних верств не сприяло збереженню культурних традицій інтелектуальної верстви та негативно позначилося на якісних характеристиках інтеліген­ції (загально-культурному, кваліфікаційно-професійному рівні) [9]. Ю. О. Курносов, говорячи про невідповідність рівня теоре­тичних і професійних знань частини випускників вузів і тех­нікумів потребам науки та виробництва, навіть запропонував ввести дипломи кількох категорій для впровадження диферен - ційного підходу при відборі спеціалістів [3, с. 182].

Значний зріст інтелігенції (на кінець 80-х рр. нараховувало­ся 37 млн фахівців, з них 16 млн — із вищою освітою) призвів до того, що при значно більш низькому соціокультурному та технічному рівні у порівнянні з розвинутими європейськими країнами СРСР займав перше місце в світі за кількістю лікарів, інженерів, наукових робітників і т. і. не тільки в абсолютно­му переліченні, а й на душу населення, одночасно утримуючи першість за мізерністю їхньої оплати — як за абсолютними по­казниками, так і відносно середньої заробітної платні в країні [6, с. 110].

Вкрай болісно сприймалися інтелігенцією або ж, принай­мні, її переважною частиною штучно занижений суспільний статус, зневажлива оцінка розумової праці як непродуктивної, її свідомо занижена оплата, дискримінація при розподілі сус­пільних фондів і т. ін.

Не так очевидно, як на перших етапах становлення системи, але, тим не менш, досить визначена антиінтелігентська спрямо­ваність загального курсу зберігалась. Інтелігенцію, яка сприй­малася як джерело потенційної нестабільності та непередбаче - ності, старалися тримати під невсипущим контролем. Це не могло не викликати зворотної реакції. Разом із тим ускладнена внутрішня структура інтелігенції не могла не породити розки­ду інтересів і на його основі — диференціації її суспільних, а потім і політичних позицій [10, с. 70].

Верхівку інтелігенції складали компартійні ідеологи, парт­номенклатура вищого рівня, апаратники радянської, партійної влади та влади безпеки, які займали важливі посади у системі прийняття політичних рішень та являли собою політичну еліту республіки. До еліти відносилися і популярні серед населення передовики виробництва, відомі діячі культури, науки, освіти, які свідомо або вимушено підтримували та прославляли владу, політико-ідеологічний офіціоз, виконували соціальне замовлен­ня влади, забезпечуючи їй суспільну підтримку. У співробітни­цтві з ними влада була особливо зацікавлена, тому забезпечува­ла їм гідний рівень життя, високий соціальний статус, привілеї, залучаючи до адміністративно-бюрократичних структур. Поряд із представниками інтелігенції, які напряму пов’язали себе із владою, чимало вчених було залучено до політики як наукових консультантів, експертів, радників.

Багаточисельну, дуже впливову соціально-професійну гру­пу радянської інтелігенції становили партійні робітники, або управлінська інтелігенція, яка стала частиною бюрократичного апарату і брала участь у здійсненні державної влади. Її полі­тичну свідомість не можна розглядати окремо від особливос­тей політичної влади. Партійні робітники фактично злилися з владою й уособлювали її. Характерними якостями, якими від­значалися партійні робітники, були: політичний та моральний конформізм, ідейність у дусі панівних ідеологічних установок, відданість партії, максималізм і нетерпимість до інших полі­тичних і духовних цінностей.

Творча, або художня інтелігенція у більшій мірі, напри­клад, ніж науково-технічна, була зрощена з партдержапаратом, представляла його «розум, честь і совість», оскільки саме че­рез творчу інтелігенцію агітаційно-пропагандистські структури впливали на масову свідомість, авторитетом популярних кіно - і театральних діячів, літераторів, художників, музикантів засло­нялися від громадської критики і багато в чому завдяки їм за­безпечували всенародне схвалення політики партії. Тому саме творчій інтелігенції було присвоєно «почесне» звання «привод­ного паса», «вірних підручних партії», «надійних автоматни­ків», «розвідників» та ін. До неї примикала багатотисячна армія ідеологічних робітників усіх рівнів — пропагандистів, лекторів, викладачів вузів, суспільствознавців у школах, інструкторів парткомів, редакторів видавництв, працівників ЗМІ, кураторів та оргсекретарів творчих спілок та ін. [11, с. 315].

Радикально налаштована, національно-свідома інтеліген­ція, на відміну від інтелігенції ангажованої, принесла в жертву справі, ідеї, переконаності матеріальне благополуччя, а деякі яскраві особистості, дисиденти — і власне життя. Незадовіль­них політикою влади, тих, хто не бажав підкорятися, відстою­вав право на власну думку, намагався вийти за рамки партійно - політичного канону, критикував національну політику у СРСР, засуджували на партійно-громадських зборах, виключали з творчих спілок, переслідували репресивно-контрольні структу­ри. Мистецька діяльність поза контролем творчих спілок не визнавалася як такою, і всі, хто нею займався, були зобов’язані отримувати професію, аби уникнути арешту за Законом про дармоїдів. КДБ погрожував цим законом, здійснюючи пси­хологічний тиск на письменників і художників, які були ви­ключені зі спілок. Радикально налаштовані викладачі гумані­тарних дисциплін, журналісти, юристи, письменники, поети, інженери працювали прибиральниками, ліфтерами, кур’єрами, охоронниками, кочегарами, черговими пожежниками, саніта­рами, залізничниками, провідниками, страховими агентами, рятівниками на водах і т. ін.

Формування радянського інтелігента проходило через філь­три багатоступінчастої соціалізації. Так, формування кому­ністичної свідомості розпочиналося у дитячому садку, продо­вжувалося у перших класах «жовтенят», піонерських загонах, комсомольських таборах, нарешті, в партії, в її середніх і ви­щих ланках цикл соціалізації завершувався [11, с. 314]. Всі представники інтелігенції виросли та розвинулись на держав­ному дереві; виступаючи навіть з опозиційних позицій, вони все одно були орієнтовані на державну владу, на марксистсько - ленінську ідеологію.

Суспільно-політична ситуація, що склалася, «впровадила в середовище інтелігентів психологію угодовського послуху, без­ мовного чиношанування. Авторитет знання й таланту виявив­ся підкореним авторитетові посади. Начальникам, керівникам усіх рангів потрібні були слухняні, ретельні спеціалісти, готові обґрунтувати будь-яке їхнє рішення, одні талановиті люди ви­являлися непотрібними країні, потрапили до числа дисидентів, інші — пристосувалися до обставин, треті — стали писати ху­дожні твори й наукові праці в «шухляду», знімати фільми «на полицю» в надії на краще майбутнє. в таких інтелектуаль­но насичених сферах, як освіта, мистецтво, охорона здоров’я, інженерна, управлінська діяльність. роками й десятиліттями складалася й панувала диктатура посередності» [12, с. 314­315]. Етика розчинилася у солідарності державно-партійного обов’язку, що не піддавався критиці, корпоративність і колек­тивна мораль приводили до загального панування єдиної «пра­вильної» думки та сили більшості, породжували нетерпимість до інакомислення.

Незважаючи на несприятливі суспільно-політичні обстави­ни, і в 60-ті, і у 80-ті роки тривав напружений, хоч і не завжди очевидний, пошук нових шляхів розвитку освіти, науки, на­ціонального мистецтва. Значних успіхів досягли вчені у роз­робці теорії ланцюгових реакцій, теорії світла та радіохвиль, відкритті лазерів, більшості трансуранових хімічних елемен­тів, розробці вчення про фітонциди тощо. Всупереч ідеологічно навантаженим канонам соцреалізму у 1960-ті роки в україн­ському живописі розвивався «український авангард» (Л. Мед - відь, І. Марчук, І. Остафійчук, В. Басанець та ін.) і своєрідний «андеґраунд», зорієнтований на суто естетичне світосприйман­ня (Г. Григор’єва, Я. Левич, О. Агафонов), 1970-80-ті роки по­значилися формуванням низки потужних нонконформістських напрямів у живописі по всій Україні: В. Федько, А. Лимарєв,

В. Басанець, В. Цюпко [2, с. 290, 291].

Підсумовуючи все сказане, відзначимо, що часи «розвинутого соціалізму» позначилися зниженням загального «рейтингу ін­телігентності» у науці, мистецтві, суспільстві, втратою багатьох морально-етичних норм і традицій, деіндивідуалізацією осо­бистості. Всупереч усім несприятливим суспільно-політичним обставинам, інтелігенція опановувала науку, культуру, в су­цільній атмосфері соціального та культурного конформізму не втратила здатності плекати в собі істину, національні почуття.

Джерела та література

1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960­80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.

2. Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: Ст., виступи, інтерв’ю, памфлети. — К.: Україна, 2006. — 848 с.

3. Курносов Ю. О. Інтелігенція Української РСР і науково - технічний прогрес (1959-1970) / АН УРСР, Ін-т історії. — К.: На­укова думка, 1975. — 208 с.

4. Астахова В. И. К вопросу об изучении внутренней структуры социалистической интеллигенции // Методические проблемы со­циологических исследований интеллигенции / АН СССР, Ин-т социол. исслед., Советская социол. ассоциация. — М., 1987. — С. 19-28.

5. Народне господарство Української РСР у 1986 році: Ювілей­ний статистичний щорічник Держкомстату УРСР. — К.: Техніка,

1987. — 455 с.

6. Развитие социальной структуры общества в СССР: Актуальные проблемы социологических исследований // АН СССР; Отв. ред.

В. Н. Иванов. — М., 1985.

7. Лихолат А. В., Маковейчук И. М., Курносов Ю. А. и др. Раз­витие социально-классовой структуры населения Украинской ССР в 60-80-е годы / АН УССР, Ин-т истории. — К.: Наукова думка,

1988. — С. 186-187.

8. Экономика республики: цифры роста // Правда Украины. — 1986. — 29 января.

9. Ткачова Л. І. Інтелігенція радянської України в період по­будови основ соціалізму / АН УРСР. Ін-т історії. — К.: Наукова думка, 1985. — 192 с.; Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля. — К.; Едмонтон, 1992. — 176 с.; Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.): У 3-х кн. — К., 1994.

10. Галкин А. Место перестройки в истории России // Прорыв к сво­боде: О перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). — М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. — С. 66-87.

11. Дмитриевский В. Н. Художественная интеллигенция и власть: роли, маски, репутации // Русская интеллигенция. История и судьба. — М.: Наука, 1999. — С. 298-325.

12. Політична історія України. XX століття: У 6 т. Т. 6: Від тоталіта­ризму до демократії (1945-2002) / О. М, Майборода, Ю. І. Шапо - вал, О. В. Гарань та ін. — К.: Генеза, 2003. — 696 с.


Шановская Е. А. Социальный облик интеллигенции периода «развитого социализма».

В статье прослеживаются количественные и качественные из­менения в составе интеллигенции в 1965-1985 гг., раскрыты ис­точники ее пополнения, показано место интеллигенции в социаль­ной структуре общества. Отражены изменения в мировоззрении, морально-этических взглядах, которые происходили в среде интел­лигенции в условиях партийного диктата.

Shanovskaya E. A. Social image of intelligentsia during the pe­riod of “developed socialism”.

The article is devoted to the analysis of quantitative and qualita­tive changes in the membership of intelligentsia in 1965-1985. Sourc­es of its replenishment are disclosed. Position of intelligentsia in the structure of society is shown. Changes in the world outlook as well as in mental and ethical views which affected intelligentsia under condi­tions of party diktat are highlighted.

Похожие статьи