Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО ВХОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КОМУНІСТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ ДО ЛАВ КП(б)У (1920-1925 рр.)
joomla
ПРО ВХОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КОМУНІСТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ ДО ЛАВ КП(б)У (1920-1925 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

Р. I. Ветров, С. В. Зборець

Питання про ліквідацію багатопартійності в Україні у 1920-1925 рр. взагалі і про входження національно-комуні­стичних партій до лав КП(б)У зокрема, є дуже важливим як в науково-теоретичному, так і історико-політичному значен­ні. Справа полягає в тому, що в період української революції 1917-1920 рр. в державі діяли понад 30-ти різних політичних партій, а вже на початку 20-х років була ліквідована бага­топартійність і створена однопартійна більшовицька система влади в Україні. Актуальність питання посилюється ще й тим, що в різні історичні епохи дослідники по різному розглядали історію політичної трансформації національно-комуністичних партій від ліквідації та знищення до входження та злиття з КП(б)У.

Треба сказати, що в літературі 20-х років майже зовсім не розглядалася проблема “ліквідації багатопартійності”. Тоді говорилося тільки про “політичну поразку” всіх так званих “небільшовицьких партій”. Так, представники та лідери укра­їнського національно-визвольного руху — В. Винниченко, П. Христюк та інші, докладно розглядаючи такий феномен, як українська революція 1917-1920 рр., показували разом з тим закономірність становлення лівих течій і груп у лавах україн­ських соціалістичних партій УСДРП та УПСР, та їх трансфо­рмування в національно-комуністичні партії як УКП (бороть­бистів) і УКП (укапістів), які потім були, на жаль, поглинені більшовиками, КП(б)У [4; 22].

Радянські історики 20-х років, як, наприклад, М. Равич - Черкаський, М. Яворський також показували закономірність становлення українських національно-комуністичних партій боротьбистів та укапістів, та їх добровільне, або примусове вхо­дження до партії більшовиків. Дослідники створили навіть те­орію про “двокорінність КП(б)У” [18; 28].

Українські радянські історики в середині 1950-1980-х рр. створили чимало змістовних праць, присвячених вивченню історії діяльності українських соціалістичних та національно- комуністичних партій [19; 26]. Незабаром були створені ціка­ві фундаментальні праці відомого дослідника І. Кураса, який докладно розглянув історію діяльності українських так званих “дрібнобуржуазних та буржуазно-націоналістичних партій” з моменту їх виникнення до політичної загибелі [10; 11].

Всі роботи цього періоду мали ознаки методологічних на­станов, притаманних радянській історіографії. Тому в ці роки домінувала ортодоксальна концепція “закономірного краху та банкрутства” всіх так званих “непролетарських партій”, в тому разі і українських національно-комуністичних партій.

Що стосується періоду новітньої української історіографії, який розпочався з кінця 1980-х — початку 1990-х рр., то те­пер були написані оригінальні фундаментальні праці з історії української революції. Це, насамперед, роботи В. Солдатенка, в яких докладно і всебічно проаналізована діяльність україн­ських політичних партій [20]. Разом з тим з’явилися статті, брошури, книги про історію, ліквідацію національно-комуніс­тичних партій: УКП (боротьбистів), УКП (укапістів), а також УПЛСР (борьбистів), Бунду (Комфарбанду) тощо [15; 16; 25]. Головна концепція цих робіт полягала в тому, що ці партії були штучно, примусово ліквідовані більшовиками за рахунок використання каральних органів радянської влади і політич­них репресій. Показовою в цьому плані є робота Ю. Шапова - ла [27].

Але у частини провідних вітчизняних фахівців є інша точка зору, яка полягає в тому, що ліквідація багатопартійності в Україні відбулася за рахунок не тільки репресій, але й завдя­ки значному зростанню впливу більшовиків, перемозі радян­ської влади, що також підштовхнуло представників лівих течій опозиційних політичних партій переходити на бік КП(б)У [3; 13; 21].

Разом з тим треба відмітити, що в 2007 році вийшла книга Р. Вєтрова, яка присвячена саме питанню про ліквідацію бага­топартійності в Україні [3], а також кандидатська дисертація

С. Зборець про історіографію цієї важливої проблеми [7]. Тому треба знову, хоча б у стислому вигляді, розглянути це дуже актуальне і, разом з тим, дискусійне питання.

Відомо, що наприкінці 1919 — на початку 1920 рр. в Укра­їні втретє і тепер вже надовго встановилася радянська влада, а КП(б)У була тоді фактично правлячою, урядовою, державною партією, що давало їй вирішальну перемогу відносно інших політичних партій.

В цей період в Україні діяли дві основні групи політичних партій. Перша група — це національно-комуністичні і проко­муністичні партії, як суто українські — УКП (боротьбистів) і УКП (укапістів), а також російські УПЛСР (борьбистів), єврей­ські Бунд (Комфарбанд) та інші. Праві політичні партії даної групи змушені були емігрувати і діяти за кордоном.

Друга група — це організації загальноросійських партій ме­ншовиків та есерів. Тому, ліквідація багатопартійності в Укра­їні здійснювалася за двома основними напрямками: по-перше, це поглинення національно-комуністичних партій, і по-друге, це ліквідація меншовиків та есерів.

Що стосується національно-комуністичних і прокомуніс­тичних партій: УКП (боротьбистів), УКП (укапістів), УПЛСР (борьбистів), Комбунду (Комфарбанду), то треба підкреслити, що ці партії були за своєю природою комуністичними, хай і національними, але ж, безумовно, комуністичними. Тому вони свідомо підходили до входження до лав КП(б)У, здійснюючи тим самим таку необхідну консолідацію всіх комуністів в єди­ну Компартію в Україні. Це дійсно був об’єктивний процес у конкретно-історичних умовах тогодення. Але здійснювався він шляхом фактичного поглинення більшовиками своїх політич­них опонентів.

Розглянемо це на прикладі “об’єднання” УКП (боротьбистів) з КП(б)У. Відомо, що УКП(б) була створена в серпні 1919 року. Це була найбільша, найвпливовіша і найчисельніша (15 тис. чол.) українська комуністична партія. В листі до Виконкому Комінтерну від 28 серпня 1919 р. ЦК УКП(б) рішуче наполя­гав на тому, щоб включити УКП(б) до Комінтерну і визнати її основною Компартією в Україні, в яку повинні ввійти всі ком­партії, в тому разі і більшовики [23, арк. 1—3]. Тобто УКП(б) з самого початку виступала за об’єднання всіх компартій в єдину партію, але на основі УКП(б).

На противагу такій позиції боротьбистів ЦК КП(б)У в жо­втні 1919 р. розглянув запропоновані А. Бубновим “Тези про партію боротьбистів”, в яких вказувалося, що треба “всіма за­собами прагнути до зникнення цієї партії” з політичної арени країни шляхом залучення, з одного боку, “дійсно комуністи­чних елементів партії боротьбистів до КП(б)У”, а з другого, всі інші елементи партії повинні залишитися “поза комуні­стичних лав” [27, с. 150]. Але ця пропозиція не стала тоді директивною.

Більш того, вождь партії більшовиків В. Ленін мав тоді іншу точку зору. Він тактовно вказував українським більшо­викам, що “боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим тим, що обстоюють безумовну незалежність України. І поки Україна не визволена повністю від Денікіна, — під­креслював він, — непорозуміння в національному питанні не може перешкоджати дружній співпраці двох комуністичних партій” [12, с. 42-43]. Тому В. Ленін зобов’язав більшовиків України тісно співпрацювати з боротьбистами, включити їх­нього представника до складу ВРК, українського радянського уряду, тощо.

Під рішучим тиском РКП(б) і особисто В. Леніна, керівниц­тво КП(б)У позбавилося від своєї глибоко помилкової політики сектантства та ізоляціонізму відносно співробітництва з бороть­бистами і почали співробітництво з ними [3, с. 106].

Відомо, що боротьбисти разом з більшовиками вели активну збройну боротьбу проти Директорії С. Петлюри, а потім денікі - нщини за встановлення Радянської влади в Україні, брали ак­тивну участь в роботі ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду Рад, входили до складу ВУЦВК, українського радянського уряду, а також і до ВРК. Тому не випадково, що під впливом розвитку револю­ційних подій і співпраці з більшовиками, ряд впливових місце­вих організацій боротьбистів, як Київська, Харківська та деякі інші заявляли неодноразово про необхідність об’єднання з бі­льшовиками в одну Компартію, але тепер вже на базі КП(б)У. Таку ж саму лінію на об’єднання з КП(б)У стали відстоювати ряд впливових лідерів партії боротьбистів і навіть значна біль­шість керівництва ЦК УКП(б) [3, с. 110].

Принципове значення для згуртування боротьбистів навколо КП(б)У мав написаний В. Леніним “Лист до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіним” та рішення VIII Всеросійської конференції РКП(б) на початку грудня 1919 р. Конференція прийняла запропоновану В. Леніним резолюцію “Про Радянську владу на Україні”, яка визначила основні принципи державної, земельної, національної та мовної полі­тики більшовиків в УСРР. Важливо, що в ній підкреслювалося нове положення про те, що “РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР” [3, с. 108]. Тим самим остаточно знімалися майже всі розходження між більшовиками і боротьбистами.

Разом з тим, а саме в січні — лютому 1920 р. в середині партії боротьбистів остаточно сформувалися дві основні течії. Перша течія, яку очолювали провідні ліві лідери партії бороть­бистів, члени ЦК УКП(б) В. Блакитний, Г. Гринько, А. Любче - нко, О. Шумський та інші, які тепер наполягали на об’єднан­ні з партією більшовиків і самоліквідації УКП(б). Ця частина складала значну більшість партії боротьбистів [3, с. 109]. Так, наприклад, 22 січня 1920 р. О. Шумський вів розмову по пря­мому проводу з іншими членами ЦК партії боротьбистів, в якій він проінформував їх, що “вже в січні 1920 р. ЦК боротьбистів веде справу по скликанню Всеукраїнської конференції партії боротьбистів на предмет саморозпуску партії і об’єднанню з КП(б)У” [23, арк. 1].

Друга менша частина боротьбистів виступала проти самолі­квідації партії і вступу до КП(б)У. Вона знову розпочала сти­хійну збройну боротьбу проти радянської влади, що наносило значну шкоду справі спільної боротьби проти денікінщини.

Ось тільки тепер, коли партія боротьбистів фактично роз­кололася на дві протилежні частини, керівництво партії біль­шовиків розпочало принципово нову політичну лінію відносно партії боротьбистів — лінію на її ліквідацію, тобто поглинення за рахунок входження її лівої частини до КП(б)У, саморозпус­ку УКП(б) і заборони антирадянської діяльності її правої час­тини. 6 лютого 1920 р. В. Ленін підготував “Проект резолюції про українську партію боротьбистів”, в якій була обґрунтована нова політична лінія відносно УКП(б): “...усю політику треба вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому. Момент ліквідації буде встановлено Політбюро і повідомлено Укрревкому” [12, с. 118].

На основі цієї директиви ЦК КП(б)У 11 лютого 1920 р. за­твердив розроблені Леніним “Тези про наше відношення до боротьбистів” і надіслав їх усім губкомам партії більшовиків. Ці тези, а також матеріали про контрреволюційну діяльність правої частини боротьбистів були відправлені до Комінтерну [10, с. 283].

Така гнучка діяльність партії більшовиків безперечно впли­нула на багатьох боротьбистів, а її ліва частина, ламаючи опір правої частини, ще більш посилила діяльність стосовно об’єд­нання з більшовиками і ліквідації своєї партії. Остаточно пи­тання про самоліквідацію УКП(б) вирішила її партконференція, яка і прийняла рішення про самоліквідацію партії. В Постано­ві ЦК УКП(б) про ліквідацію партії вказувалося, що “1) УКП(б) оголошується неіснуючою, а її члени організовано переходять до КП(б)У по директивам ЦК. 2) ЦК УКП(б) розпускається” [2]. Так, самі боротьбисти ліквідували свою партію.

В ці самі дні проходила 4-та Конференція КП(б)У, на яку 20 березня 1920 р. у повному складі (близько 100 осіб) при­йшли і делегати конференції УКП(б) і працювали тепер спіль­но [24, с. 14]. Більшовики з радістю вітали боротьбистів, про що свідчать виступи Я. Яковлєва та X. Раковського. Останній, наприклад, сказав: “Я не сумніваюсь у тому, що боротьбис­ти, ввійшовши до нашої партії, поступово будуть асимілювати. Я не сумніваюсь, що серед них є товариші, з якими ми довго працювали, яких ми дуже добре знаємо, які є цілком надійни­ми товаришами і добрими комуністами” [24, с. 161].

На конференції з вітальною промовою виступив один із ліде­рів боротьбистів В. Блакитний, який зазначив, що ще у 1919 р. “ми вже бачили згубність існування двох компартій і тому наша конференція одноголосно постановила про з’єднання з комуні­стичною партією,... якою є КП(б)У” [24, с. 170].

Урочистим був і виступ на конференції одного з лідерів лі­вих боротьбистів О. Шумського: “Сьогоднішній день в історії Української революції є, можливо, день найвеличніший зі всіх. До цього часу ми, переважно представники селянської бідноти, йшли разом, але не йшли в ногу, а з сьогоднішнього дня ми будемо йти в ногу під спільною командою” [24, с. 278-279].

Таким чином, ми бачимо, що об’єднання, точніше, входжен­ня УКП(б) до КП(б)У відбулося цілком добровільно, без будь - яких утисків, або примусів ззовні, в дуже дружній, добрози­чливій атмосфері. Це переконливо свідчить, що ліва частина боротьбистів цілком свідомо входила до КП(б)У. Так, напри­клад, О. Шумський трохи пізніше відверто визнавав і, навіть пишався тим, що “саме йому належала роль лідера тієї течії бо­ротьбистів, яка прагнула до об’єднання з КП(б)У”. “Я прийшов до комунізму з українського національного руху і до того ж не один, а з цілим загалом. І це не була перебіжка тихцем, а пере­хід з відкритим лицем і піднятим забралом” [16, с. 319-323].

Відомо, що до КП(б)У було прийнято більше як 4 тис. боро­тьбистів із названих 15 тис. осіб. Але ця цифра потребує свого пояснення. Так, І. Майстренко вказував, що УКП(б) складала­ся майже з двох частин: 5 тис. осіб — це кадрова, професійна частина партії, а 10 тис. осіб — це представники селянської мо­лоді, які в часи боротьби проти денікінщини, здебільшого самі записувалися до партії і стояли на народницьких позиціях. Тому І. Майстренко підкреслював: “Якщо боротьбисти нарахо­вували 5 тис. осіб, а прийнявши до КП(б)У 4 тис. осіб — майже

Всю партію боротьбистів___ До КП(б)У вступили найактивніші

Елементи УКП і її верхівка” [14, с. 298]. Таким чином, ми ба­чимо, що в березні 1920 р. більшовики остаточно поглинули УКП (боротьбистів).

Незабаром, в липні 1920 р. до КП(б)У увійшла і УПЛСР (борьбистів), яка нараховувала тоді 7,7 тис. осіб. Треба під­креслити, що з початку свого створення навесні 1919 р. ця партія активно боролася проти Гетьманату, Директорії та Де - нікінщини. Вона активно співпрацювала з більшовиками, її представники брали участь в роботах І—III Всеукраїнських з’їздів Рад, входили до складу українських радянських уря­дів, у ВРК та інших органах влади. Тому в партії виникла мі­цна ліва течія, яка значно перевищувала правих, а ЦК партії борьбистів майже цілком складався з лівих борьбистів, як, наприклад, М. Алгасов, М. Алєксєєв, В. Качинський, Є. Те- рлецький та інші. Тому після входження до КП(б)У партії боротьбистів самі борьбисти казали, що тепер “настав і наш час, і нам потрібно тепер вирішувати питання про об’єднання з більшовиками” [6, арк. 18].

На початку травня 1920 р. відбулася вважлива Рада партії борьбистів, яка одностайно (підкреслено нами — авт.) вирі­шила питання про “необхідність самоліквідації партії і підгото­вки вступу до КП(б)У” [6, арк. 26-28]. І незабаром всі губкоми борьбистів, під тиском ЦК, підтвердили це рішення.

Останнім кроком на шляху самоліквідації партії борьбистів став IV з’їзд УПЛСР (борьбистів), який відбувся 15-18 липня 1920 р. На з’їзд прибуло 82 делегати від усіх губернських парт - організацій. Долаючи опір одиноких правих, як В. Арнаутов, з’їзд одностайно оголосив про припинення політичної діяль­ності і самоліквідацію партії борьбистів: “Вже настав час кон­солідації всіх революційних сил під прапором КП більшовиків, і з’їзд постановляє влитися в КП(б)У” [1]. Так остаточно зійш­ла з політичної арени партія борьбистів: ліва течія майже вся (більше 2 тис. осіб), що залишилася після значного скорочення чисельності партії, внаслідок її кризи, увійшла до КП(б)У, а праві залишки опинилися під жорновами чекістів.

Приблизно ж такі самі процеси відбувалися і в Бунді Укра­їни. З розвитком української революції йшло невпинне роз­шарування всередині бундівських організацій на правих та лівих. Останні рішуче виступали за підтримку радянської вла­ди, співробітничали з більшовиками. У лютому 1919 р. всі ліві прокомуністичні елементи створили Комбунд, а в травні цього ж року сталося його об’єднання з єврейською комуністичною робітничою партією в нову партію — Комфарбанд, яка зараз же заявила про бажання негайно вступити до лав більшовиків, але працювати як євсекція при ЦК і місцевих комітетах КП(б)У [5, с. 70-71].

Після складних, інколи суперечливих переговорів з ЦК КФБ, ЦК КП(б)У погодився на ці умови. Але практичне рішен­ня про входження бундівців до КП(б)У завершилося тільки пі­сля розгрому денікінців і з завершенням громадянської війни, вже навесні — влітку 1921р. До лав КП(б)У увійшло більше як 1 тис. бундівців [5, с. 107-108].

Значно складніше і важче більшовикам вдалося здійснити ліквідацію другої за рахунком української компартії — УКП (укапістів). Вона виникла в січні 1920 р. з основної частини УСДРП (незалежників). На час утворення партія була не дуже чисельною, десь 500-600 чол. Провідними лідерами і фунда­торами УКП(у) були М. Ткаченко, А. Річицький, А. Драгоми - рецький, М. Авдієнко, М. Мазуренко, Ю. Яворський та інші [11, с. 134-135]. Більшовики дозволили існування УКП, спо­діваючись, що зовсім незабаром ця партія, як і інші націона­льні компартії, увійде до лав КП(б)У. І справді, незабаром в УКП почалася політична криза: десь приблизно 5 з 11 членів і кандидатів ЦК залишили партію і перейшли до більшови­ків. Значні кола рядових членів партії і навіть цілі місцеві організації стали переходити до більшовиків. Здавалося, що наприкінці 1922 р. політична криза переросте в загибель партії [3, с. 171-175].

Але розпочата навесні 1923 р. радянською владою “украї­нізація” відкрила, так би мовити, друге дихання УКП — вона значно активізувала свою діяльність, стверджуючи, що ця по­літика цілком виправдовує політику УКП. Тому знову різко посилилися протиріччя з владою більшовиків: укапісти ви­магали створення “самостійної незалежної УРСР”, виступа­ли проти створення СРСР, засуджували НЕП, тощо. Разом з тим, саме тепер в середині УКП виникла значна ліва фракція, яка наполягала на самоліквідації партії і вступу до КП(б)У [3, с. 175-179]. Протиріччя між ЦК КП(б)У, правим ЦК УКП та Центральним Бюро лівої фракції УКП набули таких загроз­ливих форм, що в цю справу змушений був втручатися Викон­ком Комінтерну, який після всебічного і ґрунтовного вивчення справи, від 24 грудня 1924 р. одноголосно прийняв резолюцію про розпуск УКП і вступу її членів до КП(б)У [8, с. 148-149].

1-4 березня 1925 р. в Харкові відбувся ІУ-й так званий “лі­квідаційний” з’їзд УКП, 40 делегатів якого репрезентували всього десь близько 300 членів партії. Не дивлячись на дуже гостру ідейну полеміку, яка розгорнулася на з’їзді між пред­ставниками правих та лівих укапістів, з’їзд значною більшістю голосів прийняв рішення про “ліквідацію партії УКП” і вступу її членів до КП(б)У [9]. Так, фактично примусово була ліквідо­вана УКП.

Таким чином, треба зробити висновок, що без наявності в середині національно-комуністичних партій міцних і дуже впливових лівих течій, груп, фракцій, які тісно блокувалися і співпрацювали з КП(б)У, ніякої “самоліквідації” або “ліквіда­ції” цих партій не відбулося б. Тому поглинення, або ліквідація більшовиками національно-комуністичних партій було конкре­тно-історичним процесом, хай і дуже швидким і, мабуть, непе­редбаченим.

А ліквідація меншовиків та есерів дійсно йшла шляхом штучного, примусового усунення їх назавжди з політичної арени країни. Есери були остаточно ліквідовані в Україні на­весні 1923 р., а меншовики — в лютому 1924 р. [3, с. 199­281].

Так була ліквідована багатопартійність і встановлена одно­партійна система влади КП(б)У в Україні в середині 20-х років ХХ століття.

Джерела та література

1. Боротьба. — 1920. — 22 липня.

2. Боротьба. — 1920. — 11 березня.

3. Вєтров Р. Ліквідація багатопартійності в Україні (1920-1925 рр.). Дніпродзержинськ: вид-во ДДТУ, 2007. — 344 с.

4. Винниченко В. К. Відродження нації. Історія української револю­ції: У 3 ч. Репринтне відтворення видання 1920 р. — К.: В-во полі­тичної літератури України, 1990. — Ч. 1. — 348 с.; Ч. 2. — 328 с.;

Ч. 3. — 542 с.

5. Гусєв В. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце в політично­му житті України (1917-1921 рр.). — К.: Асоціація “Україно”, 1996. — 132 с.

6. Державний архів Одеської області (ДАОО). — Ф. 40. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 18.

7.3борець С. Ліквідація багатопартійності в Україні (1920-1925 рр.): історіографія проблеми. — Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.06. — Д., 2007. — 279 с.

8. Как и почему исполком Коминтерна распустил УКП. — X.: Проле­тарий, 1925. — 150 с.

9. Комуніст. — 1925. — 5 березня.

10. Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах ме­лкобуржуазных партий на Украине. — К.: Наук. думка, 1978. — 315 с.

11. Курас И. Повчальний урок історіі (Ідейно-політичне банкрутст­во української соціал-демократичної партії). — К.: Наук. думка, 1986. — 185 с.

12. Ленин В. И. Собр. сочинений. — М.: Политиздат, 1970. — Т. 39 — 40.

13. Любовець О. Українські партії й політичні альтернативи 1917­1920 років. — К.: Основа, 2005. — 311 с.

14. Майстренко І. Боротьбізм. Історія однієї течії українського комуні­зму. — Мюнхен, 1968. — 325 с.

15. Павко А. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби. — К., 2002. — 552 с.

16. Панчук М. Життя і смерть О. Шумського // Про минуле заради майбутнього. — К., 1989. — С. 319-323.

17. Політична історія України XX століття: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. — К.: Генеза, 2002-2003. — Т. 2. — 488 с.; Т. 3. — 447 с.

18. Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии Укра­ины. — К.: Госиздат Украины, 1923. — 247 с.

19. Сарбей В. Критика В. І. Леніним буржуазно-націоналістичної кон­цепції лідерів УСДРП та її історіографічне значення // УІЖ. — 1966. — №3. — С. 15-28.

20. Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіогра­фія. — К.: Либідь, 1997. — 412 с.; Його ж. Українська революція. Концепція та історіографія (1918 — 1920). — К.: Либідь, 1999. — 508 с.; Його ж. Українська революція: історичний нарис. — К.: Либідь, 1999. — 976 с.

21. Солдатенко В. У пошуках соціальної й національної гармонії. Ес­кізи до історії українського комунізму. — К.: Світогляд, 2006. — 479 с.

22. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920 рр. У 4 т. — Т. 1. — Прага, 1921. — 152 с.; Т. 2. — Пра­га, 1921. — 200 с.; Т. З. — Прага, 1921. — 160 с.; Т. 4. — Прага, 1922. — 192 с.

23. Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГО України). — Ф. 43. — Оп. 1. — Спр. 30. — Арк. 1-3.

24.Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) Украї­ни. 17-23 березня 1920 р. Стенограма (публікується вперше). — К.: Альтернатива, 2003. — С. 14.

25.Ченцов В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті рр. — Тернопіль: Збруч, 2002. — 482 с.

26. Чирко В. Крах идеологии и политики националистической партии укапистов // УІЖ. — 1968. — №12. — С. 24-35.

27. Шаповал Ю. Всеми мерами стремиться к исчезновению этой пар­тии (боротьбистов) // Віче. — 1994. — №4. — С. 149-150.

28. Яворський М. Революція на Вкраїні. — К.: Державне видавництво України, 1924. — 40 с.

Анотації

Ветров Р. И., Зборец С. В. Про вхождение национально-комму­нистических партий Украины в состав КП(б) У (1920—1925 гг.).

Статья посвящена вопросу ликвидаци и многопартийности и ус­тановлению единой партийной системы власти КП(б)У в Украине в середине 20-х гг. XX в. Авторы делают вывод о том, что вхож­дение национально-коммунистических партий было объективным процессом, но осуществлялся он путем фактического поглощения большевиками своих оппонентов, а ликвидация меньшевиков и эсеров проводилась насильственными методами отстранения их с политической арены.

Vetrov R. I., Zborets S. U. About joining of national-commu­nist parties of Ukraine into the composition of the KP(b)U (1920— 1925)

This article tells us about abolition of multi-partian system of power in the KP(b)U in Ukraine in the middle of 1920th. The au - tyors come into conclusion that the joining of national-communist parties was an objective process, but bolsheviks absorbed their op­ponents, and liquidation of mensheviks and esers was held by the way of vigorous methods, whem bolsheviks pushed them aside from political life.