Головна Історія Інтелігенція і влада СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЧЕРНІГІВЩИНИ В АНТИРЕЛІГІЙНІЙ КАМПАНІЇ 20-х — поч. 30-х pp. XX ст
joomla
СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЧЕРНІГІВЩИНИ В АНТИРЕЛІГІЙНІЙ КАМПАНІЇ 20-х — поч. 30-х pp. XX ст
Історія - Інтелігенція і влада

О. С. Топчій

Ключові слова: сільська інтелігенція, Чернігівщина, атеїзм, ан­тирелігійна пропаганда, Церква, Спілка войовничих безвірників.

Ключевые слова: сельская интеллигенция, Черниговщина, ате­изм, антирелигиозная пропаганда, Церковь, Союз воинствующих безбожников.

Key words: rural intelligentsia, Chernigiv region, atheism, anti­religious propaganda, Church, Union of bellicose atheists.

Зі здобуттям Україною незалежності з’явилася можливість звернути увагу на проблеми, які в радянський час висвітлюва­лись однобічно або взагалі не висвітлювались. До таких про­блем належить участь сільської інтелігенції в регіонах в бороть­

Бі проти релігії та атеїстичній пропаганді. Саме регіональний аспект цієї проблеми добре може бути продемонстрований на прикладі Чернігівської області в період 20 — поч. 30-х рр. Зо­крема, певні відомості щодо участі сільської інтелігенції Чер­нігівщини у здійсненні політики партії на селі, в тому чис­лі і в її антирелігійному русі, містяться у працях Л. Бабенко,

В. Вериги, О. Нестулі, В. Пащенка [1]. Становлення та діяль­ність громадських форм антирелігійного руху (Спілка войов­ничих безвірників) висвітлюються у дослідженнях О. Ігнатуші та Л. Дудки [2]. Предметом дослідження О. Демиденко став перебіг антирелігійної кампанії на Чернігівщині в першій по­ловині 1920-х років. Антирелігійну кампанію кінця 1920-х рр. на Ніжинщині досліджував В. Циба [3]. Звичайно, перерахова­ні праці не охоплюють весь історіографічний комплекс зазна­ченої теми і не обмежується вказаними працями. Однак, ми вважаємо за доцільне привернути увагу до з’ясування насампе­ред місця і ролі саме сільської інтелігенції Чернігівщини у за­значеній кампанії, ступінь добровільності з боку інтелігенції в проведенні антирелігійних акцій та роль репресивного апарату держави у політиці атеїзації суспільства.

Фанатична ворожість комунізму до будь-якої релігії, на думку російського філософа М. А. Бердяева, не випадкова, оскільки він сам прагнув стати релігією і надати нового сенсу людському життю [4].

Вбачаючи в Церкві ідейного супротивника, конкурента, пар­тія й уряд повели проти неї нещадну боротьбу, їм мало було фі­зичного знищення духовенства та руйнування церков і храмів протягом періоду «воєнного комунізму». Набагато важливішим для більшовиків було викоренення будь-яких проявів релігій­ності з життя й побуту народу, цілковите знищення релігійного світогляду мас. Тож особливу роль у створенні безрелігійного, атеїстичного суспільства мала відігравати школа зокрема та усі заклади комісаріату народної освіти загалом.

В програмі Російської комуністичної партії (більшовиків), що була прийнята на VII з’їзді партії 18-23 березня 1919 року в області народної освіти проголошувалось «повне втілення принципів єдиної трудової школи, з викладанням на рідній мові, зі спільним навчанням дітей обох статей, безумовно, світ­ської, тобто вільної від якого будь-якого релігійного впливу, що проводить тісний зв’язок навчання з суспільно виробничою працею, що готує всебічно розвинених членів комуністичного суспільства». В тій же програмі в області релігійних відносин говорилось, що «По відношенню до релігії РКП не задоволь­няється декретованим раніше вже відокремленням церкви від держави і школи від церкви. Партія прагне до повної руй­нації зв’язку між експлуататорськими класами і організаці­єю релігійної пропаганди, сприяючи фактичному вивільненню трудящих мас від релігійних забобонів і організовуючи най - ширшу науково-просвітницьку і антирелігійну пропаганду. При цьому треба турботливо уникати будь-якого зневажання почуттів віруючих, що веде тільки до закріплення релігійного фанатизму» [5].

Комуністична влада здійснювала на загальнодержавному рівні заходи, які вели до цілковитого знищення Церкви як такої. Дану політику можна назвати атеїзацією суспільства. Партія через державні органи фактично домоглася заборони на професії (зокрема, педагога) та здобуття віруючими педа­гогічної освіти. ЦК КП(б)У у резолюції «Про релігійний рух та антирелігійну пропаганду (1928 р.) поставив перед спілкою працівників освіти завдання розгорнути широку роботу серед учительства щодо притягнення його до активної участі в анти­релігійній пропаганді, в боротьбі з «релігійною пошестю». При цьому зазначалося, що поєднання вихователя в радянській країні з участю в релігійному русі є неприпустимим [6].

На думку Л. Бабенко, у наступі держави на релігійні конфесії в Україні 1920-х років можна виділити 2 періоди:

1) 1919 — початок 1920-х рр. — безкомпромісний натиск на позиції церкви із застосуванням методів «червоного терору» і воєнного часу; 2) 1923 — кінець 1920-х рр. — декларативна лібералізація державно-церковних відносин, формально відо­бражена у партійних документах. У кожному з них важли­ве місце в реалізації більшовицьких планів відводилося ан­тирелігійній пропаганді, яка мала на меті «викривати перед широкими масами класову суть релігії і релігійного руху» та «стати бойовою і пристосованою до всіх запитів мас» [7]. Все­український з’їзд Рад (1929 р.) у постанові «Про стан та пер­спективи культурного будівництва» вказував на необхідність проведення антирелігійного виховання навіть у дошкільних навчальних закладах [8].

На думку Н. А. Семенка першу половину 20-х рр. можна теж умовно поділити на два періоди. Перший він називає сти­хійним і агітаційним, оскільки характеризується недостатньою організованістю, епізодичністю засобів у роботі агітаторів. Дру­гий — періодом пропаганди і початку серйозної атеїстичної ро­боти. Однак слід зауважити, що в цей період атеїстична робо­та в сільській місцевості велась на гіршому рівні, порівняно з містом [9].

Це опосередковано підтверджує і митрополит УАПЦ Василь Липківський: «Якщо в перші роки радянської влади в в цер­ковних справах брали участь і учительство, і навіть професура, й урядовці, і робітники, і вільні громадяни, то з 1925-1926 років всяка участь народна в релігійних справах мусила при­пинитись чи дуже обмежитись: учительство мало стати явно антирелігійним, і їх як і урядовців, і робітництво, навіть за колишню церковну працю або навіть за деякі зв’язки з попами і Церквою позбавляли посад, виключали з профспілок, бірж праці й таке інше, а вільного народу ставало щораз менше, все мусило тягнутись до рук уряду. Це було надто тяжко, смер­тельно тяжко, особисто УАПЦ, що в основі своїй поставила всенародну соборноправність» [10].

Зміщення політичних акцентів кінця 1920-х р. у бік репре­сій зумовило висновок про те, що «в останній період релігій­ний апарат являє собою єдино легальну в наших умовах ан - тирадянську організацію, перетворюється в своєрідну партію куркульства. Цю ролю в сучасний момент виконують всі без виключення місцеві релігійні осередки в незалежності від того, до якої релігійної течії офіційно належить цей осередок яку у відношенні до радянської влади проголошує офіційно полі­тику. Від цієї подвійності... діяльність релігійних організацій набуває особливо шкідливого характеру». Цією заявою була за­декларована відкрита війна релігії і Церкві, пріоритет у якій належав карально-репресивним органам [11].

На початок 20-х років Чернігівщина вважалася однією з найвідсталіших губерній України за рівнем писемності, тому перевага тут надавалась більш доступним для широкого загалу усним формам агітації та пропаганди. Це стало саме специфі­кою даного регіону.

В 1920-1930-ті роки до сільської інтелігенції зараховува­лись наступні категорії громадян: вчителі, лікарі, агрономи, учні вищих шкіл та сількори [12]. Доцільно також назвати пра­цівників органів влади: голів сільрад, обліковців, секретарів, завклубів, членів різноманітних професійних спілок, а також сільських священників, проти яких, власне, і спрямовувався головний удар атеїстичної роботи.

Кожній категорії сільської інтелігенції відводилась спеці­альна роль у проведенні політики атеїзації суспільства. Однак, напевно найбільше до цього залучалось саме сільське вчитель­ство. Це підтверджується тим, що поряд з губернськими відді­леннями політичної освіти, губкомом та ревкомом антирелігій­ною агітацією та пропагандою займався також і губернський відділ народної освіти, при якому була створена спеціальна комісія з антирелігійної пропаганди. На всеукраїнському рівні координацією антирелігійної діяльності займалася Всеукраїн­ська антирелігійна комісія (ВАК) при ЦК КП(б)У — секретна установа, наявність якої не афішувалася для широкого загалу. В якості осередків атеїстичної боротьби виступали агітпунк­ти. Повсякденною роботою агітаторів стало проведення бесід. Лекції на атеїстичні теми зазвичай проводились до релігійних свят. Кожний номер «Селянської газети», що виходив перед якимось великим християнським святом — Різдво, Великдень, Трійця та інші, містив матеріал атеїстичного змісту про похо­дження цих свят [13].

Одним із основних напрямків атеїзації була школа. У по­станові пленуму ЦК КП(б)У від 17 жовтня 1922 р. підкрес­лювалося, що, залишаючись щодо церкви і релігії в рамках декрету про відокремлення церкви від держави, вважаючи себе не тільки арелігійною, а й антирелігійною, радянська держава повинна рішуче вимагати під страхом звільнення і віддання під суд «...не тільки повного невтручання у справи віруючих і в справи церкви поза школою, але й боротьби з релігійними забобонами (атеїзм) всередині школи» [14].

Спецкомісія при Чернігівській губнаросвіті постановила не робити звичайних весняних канікул, присвячених Великодню, а в дні самого свята займатись з дітьми за бажанням у гуртках при школі, влаштовувати літературні вечори та ранки, пока­зати кінофільми на атеїстичні теми. Втілення зазначеного по­кладалось на плечі сільського вчителя [15]. У роботі з батьками педагоги найчастіше користувалися такими методами і засо­бами: лекції, бесіди, консультування, поширення педагогічної літератури, видання шкільної газети для батьків. Одним з най­більш дієвих методів, що використовувала більшовицька шко­ла для проведення роботи з сім’єю, був метод впливу на батьків через їхніх дітей. Більшовицькі ідеологи звертали увагу на те, що молоде дитяче покоління являє собою «матеріал», найбільш легкий для переробки в дусі комуністичного впливу. Цей метод використовувався для проведення антирелігійної пропаганди, насамперед через загони Молодих Безвірників. Комсомол ство­рив дещо подібне «10 заповідям» піонера. Серед них — заклик до боротьби з релігією. Процитуємо невеликий витяг одного з наказу дитячим комуністичним організаціям юних піонерів: «Піонер! До боротьби з релігією в сім’ї, в школі, в піонерзагоні, серед робітників і селян — будь готовий! Організуй дитячі гру­пи безвірників, а коли підростеш — вступай у Спілку безвірни­ків... До боротьби з релігією, з попами та попівщиною — будь готовий!» [16].

Також для різних акцій на селі активно залучали студент­ську молодь. Ніжинський ІНО (Інститут народної освіти), на­приклад, направив десант своїх студентів по селах у кількості 7 «ударних груп» по 10 осіб у кожній для організації осередків безвірників [17]. Проте серед студентів траплялись і віруючі. Так, з с. Шевченкове на Конотопщині у Києві вчився студент, який формально рахувався членом місцевого комсомольського осередку. Інший комсомолець з цього села на газетних шпальтах скаржиться на те, що цей студент, коли приїжджає на каніку­ли, «замість того, щоб чи доклад зробити, чи лекцію прочитати, нічого не робить, а тільки до церкви ходить» [18]. Для іншого студента — П. Пулінця, котрий навчався теж в Ніжинському ІНО, приналежність до прихожан УАПЦ (Українська Автоке­фальна Православна Церква) закінчилась гострою критикою та виключенням з лав «пролетарського студенства» [19].

Всіляко заохочувалося зречення батьків із так званих «ко­лишніх людей»: куркулів, одноосібників, служителів культу. Газети залюбки друкували документи на кшталт: «Пориваю з батьком попом. Після довгих суперечок з батьком, що попує в с. Варва, щоб він покинув попувати, я переконався, що батько релігійний фанатик і на нього ніякі докази не впливають. По­риваю будь-який зв’язок з батьком, бо він заважає будувати соціялістичне суспільство, бо він ворог». Далі йдуть прізвище та ініціали. Один з наступних номерів газети «Правда При - луччини» містив зречення і самого варвинського священника

[20] . Проте масовості у зреченнях не було. Це чітко видно з радянської статистики. Навіть у 1929 р., при посиленні репре­сій, кількість тих, хто зрікався свого сану, коливалась у межах 10-15 % від загальної кількості. Так, серед 283 служителів культів усіх конфесій, що існували у сільській місцевості При­луцької округи на жовтень 1929 року, зреклось сану 27 осіб

[21] . По Ніжинській окрузі за тими самими показниками, від­повідно, троє з 208 служителів [22]. По Чернігівській окрузі — 22 людини із 317 духовних осіб [23].

Як свідчать документи НКВС, траплялись випадки, коли вчителі, матеріально погано забезпечені, після закінчення 6-мі - сячних пастирських курсів приймали духовний сан [24]. Поді­бну інформацію знаходимо і у заяві про зречення сану свяще­ником А. Шиманським з с. Нова Басань на Ніжинщині, який звертався саме до таких колишніх вчителів: «Отже всі отці, що під впливом чогось погнались за яйцями, паляницями, та які раніше дійсно працювали в галузі народної освіти й цим при­носили велику користь як радвладі, так і темному люду — вер­ніться назад. Верніться до своєї рідної праці. Не ганяйтесь за яйцями, не торгуйте своїм розумом. Пам’ятайте, що вчитель­ство прийме в свої лави кожного «заблудшого» з щирим серцем, з одвертою думкою, що йде до його праці на боротьбу з народ­ною темрявою, що згущається вашим кадильним димом» [25].

У даному випадку важко судити об’єктивно, що підштовх­нуло колишніх вчителів стати священниками — нужда чи вну­трішнє переконання. Однак в умовах боротьби проти Церкви і релігії з боку радянської влади такий вибір важко назвати легшим та вигіднішим.

Однак не всі священики погоджувались відрікатись від сану і ставати до педагогічної праці, навіть в обмін на гарні посади. Інколи за відмову в них відбирали найдорожче — життя. Зга­дує Хіонія Миколаївна Година: «...я пам’ятаю, у нас у селі був батюшка Стефан. Комуністи пропонували йому відректися від Бога, тоді б вони поставили його директором школи, бо він був освіченою людиною. Але батюшка Стефан сказав, що не перед ними він клявся і не перед ними буде відрікатися від Бога. Тоді священика задушили.» [26]. За даними протопресвітера РПЦ Михаїла Польського, дослідника репресій проти духовенства, в ході реквізицій церковних цінностей тільки в 1922 році в Чер­нігівській єпархії було розстріляно чи замордовано 78 духов­них осіб [27].

За будь-який зв’язок з священиками та Церквою вчителя школи могли не тільки осуджувати на шпальтах газет, а й звільнити з роботи. Так, «комсомольці» з с. Щаснівки (Бобро- вицького району) повідомили, що місцева вчителька Страдом - ська «до дітей попів, дяків, куркулів більш прихильна, ніж до бідняків. Учневі-бідняку Тулиголовцю не допомогла розв’язати математичного завдання, а попову дочку запрошує до себе до­дому і підучує» [28]. Причиною усунення 12 педпрацівників Новгород-Сіверського району з займаної посади вчителя сіль­ської школи стало те, що вони були синами та дочками свяще­ників та дяків [29].

За віру в Бога роботи позбавлялись навіть заслужені викла­дачі: «Постановою Атестаційної комісії професор Чернігівсько­го ІНО Флєров Олексій Павлович, Завідуючий Лабораторним Семінаром з вивчення художньої літератури, знятий в жовтні 1923 року з викладання літератури з огляду на його релігійно - моральний світогляд» [30].

Працівники сільської школи повинні були не тільки на­вчати атеїзму, а й боротися з тим, щоб діти не отримували релігійної освіти. Наприклад, один із сільських священників на Новгород-Сіверщині набрав малих хлопців і почав їх учити Закону Божому. Про це довідався шкільний інструктор та при­грозив його віддати до суду [31]. Подібна інформація надійшла від сількора Бойко. Він повідомляв, що в с. Кагарлики на Ні - жинщині священик теж навчає дітей. Через це деякі діти не хочуть ходити до школи й хати-читальні, кажуть, що там усі безбожники. «Треба цьому попові язика вкоротити» резюмує сількор [32]. Хоча п. 9 декрету «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви» від 23 січня 1918 р. прямо проголошував: «Громадяни можуть навчати і навчатись релігії приватним чином» [33].

Атеїстична пропаганда мала охопити всі заклади Наркома­ту освіти, в тому числі і дитбудинки. В одному із звітів з та­ких установ зазначалося: «в дитбудинках не помітно релігій­ного дурману. Ведеться систематична робота з випрацювання науково-обґрунтованого світогляду. Помічені тактичні помил­ки в антирелігійній пропаганді КСМУ викорінюються» [34].

Такі категорії сільської інтелігенції, як агрономи та медпра­цівники, теж мали активно залучатись до боротьби з релігією.

Тези агітпропу про антирелігійну пропаганду 1925 року настійно радили зосередити її в стінах шкіл, сільбудів, хат - читалень, а зміст заходів на селі спрямувати на агрономічну освіту: «Роз’яснення походження граду, дощу, грози, засухи, появи шкідників, властивостей ґрунту, дії добрив і т. п. є най­кращим видом антирелігійної пропаганди» [35].

Часто в роботі з «подолання релігійних забобонів» інстру­ментом була лекція. Так, до с. Рябухи на Конотопщині завітав лікар Дмитрівської меддільниці Кеніг і здійснив огляд учнів та санітарний стан школи. Після доповіді з цього приводу перед загальним зібранням села він відповів на запитання з залу: чи може людина жити не вмираючи? Чому різні бацили не псу­ють мощів? Чи можна заразитися у церкві, цілуючи хреста чи причащаючись? На всі запитання лікар дав вичерпні відповіді, приводячи приклади з життя та науки. «Медицина зі своїми порадами допомагає селянину боротися зі страшними хворо­бами й несе на село антирелігійну пропаганду», — резюмував селькор Ф. Коваленко [36].

Лекції на природничі теми намагалися проводити в дні релі­гійних свят. Наприклад, у с. Британи на Ніжинщині на різдвя­них святах було сповіщено, що буде читатися лекція «Рослини й тварини» й буде показана їх будова у мікроскоп. Сількор пи­сав: «Не вірили наші селяне, коли хто казав, що рослини й тва­рини складаються з окремих клітин. Якщо почне хто казати, що це наукою доведено, — лише з недовір’ям посміхалися». Зібралася повна школа селян, принесли з Майнівського техні­куму мікроскоп. Селяни розглядали через нього будову листоч­ка рослини, будову картоплі, м’яса, розглядали кров. Студенти технікуму усе пояснювали. «Багато потім балакали селяне про ріжні досягнення науки. Отакі лекції потрібно було б улашто­вувати частіш», — підсумував сількор Незаможник [37].

Іноді у боротьбі з Церквою доходило до абсурду. Так, окруж­ний адміністративний відділ Глухівського окрвиконкому ви­дав розпорядження про санітарний огляд, за участі лікаря або лікпома (помічника лікаря), молитовних будинків округу не рідше одного разу на рік. Обґрунтовувалось це так: «З досвіду роботи і випадків огляду деяких молитовних будинків вияв­ляється, що до деякої міри в помешканнях, де провадяться релігійні служби, ще мається і підтримується чистота, в по­мешканнях підвальних, на дзвіницях, по кутках й помешкан­нях, що скриті від ока віруючих — панує дуже антисанітарне становище, багато пороху й ріжного сміття, яке розповсюджує заразу і шкодить цілості самому будинку.

Крім того, при виконанні різних релігійних звичаїв (цілу­вання так званих «ікон», «причастя», «хрещення» і т. ін.), осо­бливо в районах, де поширені пошесті ріжних хвороб: пранці, шкарлятина і т. ін., — службовці культу не додержуються зви­чайних і необхідних в таких випадках профілактичних заходів санітарії та гігієни, що являється ґрунтом для ще більшого по­ширення заразних хвороб, зокрема, побутової хвороби на пран­ці» Адмінвідділ пропонував: «1) В місцевостях, де поширені побутові заразливі хвороби, а також де мається епідемія тої, чи іншої хвороби, з метою попередження поширення зарази, по­переджувати службовців культу всіх релігій про необхідність додержування санітарно-гігієнічних умов в час виконання або після виконання релігійних обрядів. Особливо звернути увагу на випадки, коли службовці культу виконують обряди в домах віруючих хворих на заразливу хворобу (наприклад, «причастя» або так зване «соборування» в православних релігіях та й ін.). В таких випадках необхідно вимагати дезінфекції всіх речей, які використовуються в час виконання обряду;

2) В разі широкого поширення заразливих хвороб не виклю­чається можливість видання відповідних обов’язкових поста­нов, в яких разом з іншими заходами передбачати й обов’язкове виконання санітарно-гігієнічних вимог з боку службовців куль­ту» [38].

Навіть Чернігівський НКВС заборонив даній комісії таке но­вовведення [39].

За відсутності медобслуговування селяни, природно, звер­тались по допомогу до так званих «народних цілителів». «На всю округу славиться ворожка хутора Кузьки на Конотіпщині, їдуть до неї за 15-20 верстів. А фершал (тобто фельдшер. — О. Т.) за 15 верст, то чи можливо їхати хворому?» — риторично запитував дописувач [40].

Важливим моментом у антирелігійній пропаганді було поши­рення через бібліотеки та сільські будинки культури за допомо­гою відповідних сільських працівників атеїстичної літератури. Для хати-читальні, осередку КСМУ чи КНС книжка Сухова «Крашанка на Великдень» (ДВУ, 10 коп.) рекомендувалась як «найперша книжка, що мусять її придбати». Крім цієї книж­ки на складі Чернігівської філії Державного видавництва була і така література: Румянцев «Пасха». Ціна 1 карб. 25 коп., Рожыцин «Святая Пасха». Ц. 25 коп., «Альфа-Омега. Хрис­тианские и еврейские празники». Ц. 90 коп., Ветков «Наука

О религии». Ц. 80 коп., «Праздники. Христианские и робоче - крестьянские». Ц. 10 коп [41].

Однак не скрізь селяни йшли до сільбудів та хат-читалень з такою літературою. Сількор з с. Пекарів на Конотопщині скар­житься на те, що місцевий батюшка «таке над молоддю «шеф­ство» узяв, що вона щонеділі до церкви вчаща його промови слухати, а в хаті-читальні нікого нема, за комсомол і балакати нема чого, бо його ще й не зорганізовано» [42]. В с. Кобижчі на Ніжинщині в сельбуді була драматична секція. Однак її адмі­ністрація, за свідченням дописувача, «нічого не робить. Коли бувають революційні свята, то вона ніколи ніякої вистави не влаштовує. Цим самим драмсекція робить зле: вона не прива­блює до сельбуду темного люду, що вчащає до церкви. Добре ще, що хоч учні старших груп семирічної школи під керуван­ням вчителя влаштовують вистави» [43].

На шпальтах газет особливо цькували віруючих, що працю­вали в органах влади. Наприклад, в с. Свидовець на Ніжинщи­ні був секретар сільради Скопиченко, що читав у церкві «Апос­тол». На думку кореспондента, це напряму заважало йому виконувати обов’язки, оскільки змушувало людей, що при­носять податок, чекати його у сільраді [44]. В с. Гороховське Конотопської округи засуджувалось навіть проживання поряд голови сільради і місцевого батюшки [45]. В с. Карповка на Сновщині сільський голова не дав забрати помешкання свяще­ника під хату-читальню, за що був таврований як «попівський прихильник» [46].

Отже, в роки становлення радянської влади було створено систему державних органів, на які було покладено певні по­вноваження в сфері церковної політики та проведення антире­лігійної пропаганди. Сільська інтелігенція Чернігівщини була у повній мірі задіяна у реалізації політики атеїзації суспіль­ства. Однак часто антирелігійні заходи проводились формаль­но, тому бажаних наслідків не дали. Центральними органами влади сільській інтелігенції Чернігівщини відводилась у атеїс­тичній пропаганді роль рядових, але в той же час безпосеред­ніх виконавців. Ставка робилась насамперед на вчительство, не зважаючи на те, що воно, за словами О. Я. Шумського, «схили­лось» на бік радянської влади ледве не в 1924 р. Однак і інші категорії сільської інтелігенції на Чернігівщині були залучені, хоч і в меншій мірі, однак не менш активно до боротьби про­ти Церкви. Хоч формально радянська держава проголошувала рівність віруючих і атеїстів, однак насправді на прикладі ві­руючих з інтелігенції села Чернігівщини ми можемо бачити повну дискримінацію, заборону на певні професії (насамперед, вчитель, а згодом фактично більшість професій) та навіть вбив­ства за приналежність до релігійних організацій.


Джерела та література

1. Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. / В. Верига. — Київ, 1996. — 285 с.; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр. Ч. 1. 1917 р. — середина 20-х років. — К., 1995. — 280 с.; Пащенко В. О. Свобода совісті в Укра­їні: Міфи і факти 20-30-х років. — Київ: [Б. в.], 1994. — 252 с., Пащенко В. О. Православ’я в новітній історії України. Ч. 1. — Полтава: АСМІ, 1997. — 502 с.; Ч. 2. — Полтава: АСМІ, 2001. — 630 с.; Бабенко Л. Особливості антирелігійної пропаганди 1920-х років та її альтернативи // Філософські обрії. — Полтава, 2010. — № 24. — С. 224-235.

2. Ігнатуша О. Характер і динаміка розвитку Спілки войовничих без­вірників України (1926-1941 рр.) / О. Ігнатуша // Історія релігій в Україні. Праці ХІІІ Міжнародної конференції. Кн. 1. — Львів: Логос, 2003. — С. 263-269; Дудка Л. Організаційне становлення Спілки безвірників України в 20-х роках ХХ ст. / Л. Дудка // Про­блеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 8. — Київ, 2005. — С. 125-135.

3. Демиденко О. Антирелігійна агітація та пропаганда на Чернігів­щині у 1920-1925 рр. // Сіверянський літопис. — 2002. — № 2. — С. 68-72; Циба В. Антирелігійна кампанія 1929-1930 рр. на Ніжинщині // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 124­126.

4. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 130.

5. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1979. — С. 414, 419-420; 420-421.

6. Там само. — С. 393.

7. Бабенко Л. Особливості антирелігійної пропаганди 1920-х років та її альтернативи // Філософські обрії. — Полтава, 2010. — № 24. — С. 224.

8. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення КП і Радянського Уряду. Збірник документів. — К., 1959. — Т. 1. — С. 442.

9. Семенко Н. А. З досвіду роботи партійної організації України по атеїстичному вихованню трудящих (1921-1925 рр.) // Україн­ський історичний журнал. — 1967. — № 9. — С. 103-108.

10. Митрополит Липківський В. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII: Відродження Української Церкви. — Вінні­пег: Накладом фундації Івана Грищука, 1961. — С. 145.

11. Бабенко Л. Особливості антирелігійної пропаганди 1920-х років та її альтернативи // Філософські обрії. — Полтава, 2010. — № 24. — С. 233.

12. Селянська газета. Орган Чернігівського губкому КП(б)У. — 18 червня 1925 року, № 30. — С. 2.

13. Селянська газета. — 8 січня 1925 року, № 5. — С. 3.

14. Культурне будівництво в Українській PCP. — Т. 1. — С. 150­153.

15. Демиденко О. Антирелігійна агітація та пропаганда на Чернігів­щині у 1920-1925 рр. // Сіверянський літопис. — 2002. — № 2. —

С. 70.

16. Антирелигиозник. — 1929. — № 33. — 11 августа. — С. 15.

17. Демченко Т. П. Вступна стаття // Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Чернігівська область / Український інститут національної пам’яті, Чернігівська облас­на державна адміністрація, Чернігівська обласна рада; Редколе­гія: В. М. Хоменко (голова редколегії) та ін. — Чернігів, 2008. —

С. 11.

18. Селянська газета. — 5 березня 1925 року, № 20. — С. 2.

19. Циба В. Антирелігійна кампанія 1929-1930 рр. на Ніжинщині // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 125.

20. Демченко Т. П. Вступна стаття... — С. 11.

21. Центральний державний архів громадських об’єднань України. ЦДАГО України. — Ф. Р. 5, оп. 3, спр. 1648. — Арк. 52.

22. ЦДАГО України. — Ф. Р. 5, оп. 3, спр. 1648. — Арк. 46.

23. ЦДАГО України. — Ф. Р. 5, оп. 3, спр. 1648. — Арк. 72.

24. Бабенко Л. Релігійне життя в архівних джерелах радянських спецслужб: особливості відображення // Релігія і Церква в істо­рії України / Збірник матеріалів Міжнародної наукової конферен­ції. — Полтава: АСМІ, 2006. — 556 с. — С. 11.

25. Селянська газета. — 9 квітня 1925 року, № 24. — С. 3.

26. Кожна прожита година була страшною: (Голод 1932-1933 рр. на Чернігівщині у спогадах очевидців) / Передмова та упорядкуван­ня тексту Т. П. Демченко // Сіверянський літопис. — 2003. — № 4. — С. 77.

27. Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. — Київ, 1996. — С. 110.

28. Демченко Т. П. Вступна стаття... — С. 11.

29. Бобко Т. Г. Сім’я православного священнослужителя в 20-30-х рр. ХХ ст.: соціально-правовий аспект // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверситету. — Запоріжжя: ЗНУ, 2006. — Випуск ХХ. — С. 209.

30. ЦДАГО України. — Ф. 166, оп. 4, спр. 860. — Арк. 36.

31. Селянська газета. — 19 квітня 1925 року, № 25. — С. 3.

32. Селянська газета. — 5 березня 1925 року, № 20. — С. 3.

33. Http://istrorijarossii. narod. ru/oreligii

34. ЦДАГО України. — Ф. 166, оп. 4, спр. 860. — Арк. 43.

35. Бабенко Л. Особливості антирелігійної пропаганди 1920-х років та її альтернативи // Філософські обрії. — Полтава, 2010. — № 24. — С. 229.

36. Селянська газета. — 18 червня 1925 року, № 30. — С. 3.

37. Селянська газета. — 24 лютого 1925 року, № 18. — С. 3.

38. ЦДАГО України. — Ф. Р. 5, оп. 3, спр. 289. — Арк. 17.

39. ЦДАГО України. — Ф. P. 5, on. 3, спр. 289. — Арк. 16.

40. Селянська газета. — 3 червня 1925 року, № 29. — С. 3.

41. Селянська газета. — 19 квітня 1925 року, № 25. — С. 6.

42. Селянська газета. — 18 червня 1925 року, № 30. — С. 3.

43. Селянська газета. — 3 червня 1925 року, № 29. — С. 3.

44. Селянська газета. — 24 лютого 1925 року, № 18. — С. 3.

45. Селянська газета. — 29 січня 1925 року, № 11. — С. 4. Селянська газета. — 9 липня 1925 року, № 31. — С. 3.

46. Селянська газета. — 9 липня 1925 року, № 31. — С. 3.

Анотації

Топчий A. С. Сельская интеллигенция Черниговщины в анти­религиозной кампании 20 — нач. 30-х гг.

В статье исследовано место и роль сельской интеллигенции Чер­ниговщины в процессе осуществления коммунистической партией политики борьбы с религией в 20-х — нач. 30-х годов XX века и отображены основные методы атеистической пропаганды, которые при этом были использованы.

Topchiy A. S. Country intellectuals of Chernigov in antireligious campaign in 20 — early 30s.

The role and the place of rural intelligentsia of Chernihiv region in the process of struggle of the communist party against religion in 1920-30 is determined. The author analyzed dependence of rural intelligentsia from the highest bodies of the communist party in the process of the determination of its position to the religion organiza­tions.

С. А. Цвілюк ЧЕТВЕРТИЙ ПОДІЛ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Ключові слова: нацизм, більшовизм, агресія, тоталітаризм, пакет, Польша, напад.

Ключевые слова: нацизм, большевизм, агрессия, тоталита­ризм, пакет, Польша, нападение.

Key words: Nazism, Bolshevism, aggression, totalitarianism, pack­age, Poland, attack.

Друга світова війна безпосередньо для українців розпочала­ся фактично з першого її дня. Напад гітлерівської Німеччини,

Здійснений на Польщу 1 вересня 1939 року, значна частина на­селення західноукраїнських земель, що перебували тоді у скла-


39. ЦДАГО України. — Ф. P. 5, on. 3, спр. 289. — Арк. 16.

40. Селянська газета. — 3 червня 1925 року, № 29. — С. 3.

41. Селянська газета. — 19 квітня 1925 року, № 25. — С. 6.

42. Селянська газета. — 18 червня 1925 року, № 30. — С. 3.

43. Селянська газета. — 3 червня 1925 року, № 29. — С. 3.

44. Селянська газета. — 24 лютого 1925 року, № 18. — С. 3.

45. Селянська газета. — 29 січня 1925 року, № 11. — С. 4. Селянська газета. — 9 липня 1925 року, № 31. — С. 3.

46. Селянська газета. — 9 липня 1925 року, № 31. — С. 3.

Анотації

Топчий A. С. Сельская интеллигенция Черниговщины в анти­религиозной кампании 20 — нач. 30-х гг.

В статье исследовано место и роль сельской интеллигенции Чер­ниговщины в процессе осуществления коммунистической партией политики борьбы с религией в 20-х — нач. 30-х годов XX века и отображены основные методы атеистической пропаганды, которые при этом были использованы.

Topchiy A. S. Country intellectuals of Chernigov in antireligious campaign in 20 — early 30s.

The role and the place of rural intelligentsia of Chernihiv region in the process of struggle of the communist party against religion in 1920-30 is determined. The author analyzed dependence of rural intelligentsia from the highest bodies of the communist party in the process of the determination of its position to the religion organiza­tions.

Похожие статьи