Головна Історія Інтелігенція і влада ВПЛИВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. НА СУСПІЛЬНО - ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ДУМЦІ
joomla
ВПЛИВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. НА СУСПІЛЬНО - ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ДУМЦІ
Історія - Інтелігенція і влада

Н. Винник

Українські громадські об’єднання Галичини — “Просвіта”, Руське (Українське) педагогічне товариство, жіночі, вчитель­ські, студентські, молодіжні й інші організації — наприкінці

XIX — на початку XX ст. виступили самостійними вагомими чинниками суспільного життя краю. Кожне з них виконувало своє покликання, тож їхня поява зумовлювалась об’єктивними потребами національного поступу українців. Утім, з розвитком партійно-політичної системи національні асоціації, з одного боку, почали дедалі активніше втягуватися у сферу впливів різних політичних партій; з іншого боку, останні виступали безпосередніми ініціаторами й організаторами окремих громад­ських інституцій з метою поширити свої впливи серед загалу. Все це відповідним чином позначалося на розгортанні націона­льного руху галицького українства у зазначений період.

Питанню участі громадських організацій у суспільно-по­літичному житті Галичини присвячено чимало історичної лі­тератури, в якій ця проблема трактується по-різному, часто суперечливо. Проте вона досі не отримала належного історіо­графічного аналізу. У зв’язку з цим метою даної статті є спроба узагальнити науковий доробок українських істориків, зокрема з’ясувати здобутки, вузькі місця та подальші перспективи до­слідження проблеми. Цим визначається її науково-теоретична значущість. Водночас в умовах розбудови громадянського сус­пільства в Україні загострюється боротьба політичних партій за впливи на добровільні асоціації різного спрямування. Отже, врахування досвіду, узагальненого в історичній літературі, може сприяти вирішенню цього важливого суспільного питан­ня сучасного державотворення.

До висвітлення окресленої теми дослідники різних періодів підходили з певних науково-методологічних і партійно-полі­тичних позицій. Це підтверджує хоча б такий приклад. У бага­тьох публікаціях зустрічаємо вислів М. Грушевського з класич­ної праці “Ілюстрована історія України“про те, що товариства “Просвіта“, “Січ“, “Сокіл“ розворушили народні маси, розбу­дили в них інстинкти організації і солідарності, що сприяло їхньому пробудженню [1]. Цей вислів патріарха української історичної науки одні автори використовують для доведення їхнього “аполітичного“й “суто просвітнього“характеру, а інші, навпаки, — для показу суспільно-політичної значущості назва­них інституцій. На нашу думку, не слід вдаватися до таких крайнощів, бо за умов бездержавності й обмеження націона­льних прав українського народу його культурно-освітня, як і будь-яка інша громадська праця, тією чи іншою мірою набира­ла політичної спрямованості. За умов австрійського панування питання освіти, школи, економічної самоорганізації виправда­но сприймалися як національно-політичні домагання україн­ців, тож вони ставали предметом гострих дебатів у парламенті, спричиняли різного роду маніфестації, інші акти політичного характеру.

Найбільшої уваги дослідники закономірно приділили “Про­світі“— наймасовішій національній установі галицьких україн­ців. Утім, в історіографії значною мірою під впливом праць галицьких авторів міжвоєнного періоду побутує погляд на това­риство як “аполітичне“, “позапартійне“і т. ін. Зокрема, голова “Просвіти“й авторитетний ідеолог українського просвітництва М. Галущинський наполегливо проводив думку про всенарод­ний характер “Просвіти“, яка повинна стояти “поза партіями“, виконуючи загальнонаціональні завдання. Він доводив (і визна­вав), що товариство лише опосередковано впливає на політичне життя, сприяючи формуванню світогляду широкої громадсько­сті та кристалізації національно-політичної думки [2].

Врешті, підсумовуючи тридцятирічну полеміку довкола пи­тання “політика і “Просвіта“, яка загострилася у зв’язку з при­йняттям її нового статуту, М. Галущинський фактично визнав, що товариство не могло стояти осторонь політичної діяльності. Водночас виправдано доводив “химерність“внесення до стату­ту “Просвіти“положення про заборону вести політичну роботу, оскільки, зазначав він, важко визначити, що під цим розумі­ють закон, а тим більше урядовці [3].

Схожі думки й трактування зустрічаємо і в працях В. Муд­рого [4], С. Перського (С. Шах) [5], які стали основою виданого в діаспорі ювілейного збірника на честь “Просвіти“ [6]. Авто­ри, що наполегливо обстоювали таку думку, не могли оминути суперечливі погляди і трактування. До прикладу, В. Мудрий не без пафосу зауважував, що “перед війною, від 1891 р. особ­ливо ж у першому десятилітті [діяльності товариства — авт.], “Просвіта“обіймала вже все наше життя, окрім політичного“. І тут же він зазначав, що вона виховувала народ у національ­но-патріотичному дусі за допомогою своїх видань, учила його історії, відновлювала патріотичні традиції [7], тобто фактично формувала національно-політичну самосвідомість.

З інших праць випливає явище, яке сьогодні можна було б окреслити як “політикофобія“. Один із перших на нього вказав

А. Вахнянин, який факт нечисленного представництва львів­ських русинів (українців) на установчих зборах “Просвіти“ 1868 р. пояснював застереженням, що там обговорюватимуть­ся “укриті політичні цілі“. Свою відмову від головування у то­варистві він мотивував тим, що його “зачисляють поневолі до всіх партій“, а це може стати перешкодою для вступу нових членів. Водночас уже тоді лунала думка, що “Просвіта“має да­вати народові розуміння його “становища в державі... супроти уряду і влади“, розпалити “вогонь патріотизму“ [8].

Історики початку XX ст. показали, що через нерозвинутість інших національних інститутів у першому десятилітті існуван­ня “Просвіти“вона як найвпливовіша народовська організація, в силу об’єктивних причин була змушена охоплювати широкий спектр громадсько-політичних проблем. Той же А. Вахнянин визнавав, що обрання Ю. Лаврівського її головою, було “зруч­ним політичним шагом з нашої сторони“ [9]. І. Белей зазначав, що керівництво товариства не допускало його використання для протекції сумнівних політичних цілей, тому було ухвале­но, що просвітянські матеріали слід уміщувати лише в народо - вській “Правді“, а в “Основі“ Лаврівського, що проповідувала польсько-українське зближення, це робити заборонялося [10]. У літературі достатньо висвітлені наслідки спроби втягнути “Просвіту“ в акцію порозуміння з москвофілами 1870 року, що засвідчило її значущість як загальнонаціонального репрезентан­та [див., напр.: 11].

Як бачимо, “літописці“ “Просвіти“початку XX ст. були “розкутішими“ й щирішими у висвітленні (і визнанні) того фа­кту, що діяльність “Просвіти“, поряд із культурно-освітньою та економічною спрямованістю, носила ще й громадсько-полі­тичний характер. Утім, автори 1920-30-х років (як правило, чільні діячі товариства) були змушені всіляко приховувати цей факт, щоб не наразити його на польські репресії. Влада могла вдатися до дій проти “Просвіти“, закидаючи, що та займається діяльністю, яка виходить поза межі статуту.

З появою досліджень, підготовлених на солідній джерель­ній базі, у другій половині 1990-х років поступово долалися стереотипи щодо “аполітичності“ та “позапартійності“ “Просві - ти“; водночас пропонувалися нові оригинільні погляди на цю проблему.

Більшість науковців почали цілком виправдано вказувати на тісний взаємозв’язок, навіть взаємозалежність “Просвіти“ і національно-демократичної течії українського національно-по­літичного руху. Зокрема, говорячи про його активізацію на ру­бежі XIX — XX ст., О. Гринів відзначав активну роль у цьому процесі провідників “Просвіти“ (Ю. Романчука, К. Левицького та ін.). Відтак 1899 року в лоні цього народовецького товари­ства фактично зародилася Національно-демократична партія (НДП) [12]. А, за думкою О. Цапка, постання названої партії стало навіть кульмінацією політичної діяльності “Просвіти“, яка, перетворившись на початку XX ст. у всенародну організа­цію, крім культурно-освітніх, продовжувала вирішувати суто політичні завдання. Цей висновок науковець аргументував по­казом активної партійно-організаційної праці просвітянських діячів, приналежних до національно-демократичної течії [13]. У такому контексті В. Чоповський поставив питання про роль і місце “Просвіти“в еволюційному перетворенні народовецької течії у національно-демократичну [14].

Спираючись на документальні матеріали, Ж. Ковба показа­ла негативні наслідки політичної діяльності “Просвіти“в 1905­1907 рр. для всього розвитку товариства; його керівництво закликало відійти від участі в політичних акціях, щоб зосере­дити зусилля на вирішенні культурно-освітніх й економічних проблем [15]. Однак через глибоку інтегрованість і активність “Просвіти“у всіх сферах суспільного життя Галичини, вона не могла відмовитися від політичної діяльності. У зв’язку з цим відзначмо працю С. Фостун, в якій показано широку цілеспря­мовану працю товариства щодо об’єднання всіх політичних і громадських організацій національно-демократичного спряму­вання [16].

Суспільно-політичний аспект діяльності “Просвіти“дослід - ники виправдано висвітлюють, зважаючи на вагомі впливи в товаристві греко-католицького духовенства. Так, О. Коновець відзначав, що священики виступали проти радикалізації його діяльності на грунті втягування в український національно - визвольний рух. Науковець правильно визначив причину цьо­го явища, яка полягала в їхньому побоюванні втратити через закиди “у політиці“прихильність уряду [17]. Духовенство, як відомо, відзначалося своїми проавстрійськими настроями. Звер­таючись до цієї складної проблеми, О. Вітвіцький відзначав, що перебування священиків у лавах політичних партій не було поширеним явищем, тому вони й виступали проти політизації “Просвіти“. З іншого боку, він вважав, що за умов складності платформ політичних партій поширення національної ідеї, в тому числі її політичного сегменту, значно простіше проходило через мережу громадських організацій [18].

В історіографії майже не висвітлено такого факту, як спроба заснувати Українською радикальною партією (УРП) альтерна­тивне “Просвіті“й контрольоване нею просвітянське товарист­во. Лише К. Левицький у своїй меморіальній праці відзначив намагання її чільників (М. Павлика, І. Франка, Д. Лукіяно - вича, С. Голубовича) заснувати 1894 року Русько-українське просвітнє товариство “Поступ“. Але воно через виразну конку­ренцію та протиставлення “Просвіті“ одразу занепало [19].

Більш одностайно й категорично історики висвітлюють роль і місце в суспільно-політичному житті Галичини Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), яке також мало форма­льний статус громадської організації. Чітке й типове тракту­вання цієї проблеми дали М. Алексієвець та В. Савенко, які відзначали, що хоча НТШ не було політичною партією, а суто науковою установою, навколо нього гуртувалися представники різних політичних партій і течій кінця XIX — початку XX ст., за винятком москвофілів, які взагалі заперечували існування окремої української нації. Автори підкреслили, що, будучи го­ловою НТШ, М. Грушевський постійно боровся проти намагань перетворити Товариство з наукової установи на арену партійної боротьби [20].

Дослідники, які зверталися до такого делікатного питання, як конфлікти серед членів НТШ, як правило, визнавали, що вони точилися не через їхню партійно-політичну заангажова - ність, а передусім на ґрунті особистих амбіцій та внаслідок непорозумінь у вирішенні внутрішніх справ, пов’язаних, на­приклад, з опублікуванням статей, гострими відгуками і рецен­зіями, авторськими гонорарами, стипендіями тощо (3. Зайцева [21] та ін.).

Більш контраверсійно в історіографії висвітлюється пробле­ма участі в суспільно-політичному житті Руського (з 1912 року Українського) педагогічного товариства (УПТ). Одна частина дослідників (напр.., Г. Білавич, Б. Савчук та ін.) відзначає, що, як і “Просвіта“, УПТ вийшло з лона національно-демократичної течії, втім, вони наголошують на негативному ставленні прові­дників товариства до намагань втягнути його в міжпартійне протистояння та використати у вузькопартійних цілях [22].

Інша частина науковців, виходячи з аналізу громадсько-по­літичної діяльності українських педагогічних організацій Гали­чини (УПТ, Взаємна поміч українському вчительству (ВПУВ) та ін.), аргументовано стверджує, що співпраця їхніх членів- учителів з політичними партіями мала реальний вплив на су­спільно-політичне життя і зумовлювалася прагненням обстою­вати свої громадянські права. Обґрунтовуючи цю точку зору, дослідниця Л. Шологон показала проведення спільних акцій ВПУВ та НДП. Вона виявила, що саме до національно-демокра­тичної партії належало більшість українських учителів, тоді як у радикальній та соціал-демократичній партіях їхнє членство було зовсім незначним, а серед прихильники москвофільської течії українських учителів не було зовсім. Тісна співпраця з політичними партіями, за думкою Л. Шологон, сприяла тому, що вимоги українських педагогів вносилися до їхніх програм­них документів [23].

Значну кількість літератури присвячено діяльності молоді­жних пожежно-гімнастичних товариств — “Січі“ і “Соколу“. При цьому дослідники часто розглядають їх як цілком окремі самостійні громадські об’єднання, явно недооцінюючи (чи вза­галі ігноруючи) той факт, що вони створювалися для посилен­ня впливів відповідних партійних структур, які повсякчас ко­нтролювали їхню діяльність. Водночас автори різних періодів, зокрема й сучасні (І. Андрухів, О. Вацеба, Б. Савчук, В. Чо - повський, Б. Трофим’як, Б. Якимович та ін.), аргументовано показали, що на початку XX ст. виразне розмежування пар­тійно-політичних впливів існувало лише в цих двох масових організаціях: “Січ“виникла й діяла під протекторатом УРП; “Сокіл“ перебував під впливом НДП. Сам К. Трильовський ви­знавав, що створення “Січі“, крім прагнення дати селянству нову привабливу форму самоорганізації, від самого початку розглядалось як один із шляхів посилення політичних впливів. Її “зовсім радикальний характер“ проявлявся навіть у головно­му символі — восьмикутній “Січовій Зорі“, де з обидвох боків серпа стояли літери “Р“ і “П“(радикальна партія) [24].

Історики по-різному оцінюють рівень і наслідки партійно­го контролю над діяльністю молодіжних організацій. Так, до­слідник із українського зарубіжжя П. Феденко обгрунтував тезу, що кероване послом від УРП до віденського парламенту

К. Трильовським товариство “Січ“ було покликане насамперед реалізовувати партійну ідеологію, зокрема покладені в її осно­ву ідеї М. Драгоманова [25].

Розглядаючи проблему партійного впливу на це товариство, М. Гуйванюк стверджує, що галицькі “Січі“фактично викону­вали роль осередків радикальної партії в сільській місцевості, причому до них належала найорганізованіша частина селянс­тва. Історик вказав, що протистояння навколо січового руху між радикальною та національно-демократичною партіями пе­реростало у довготривалі політичні конфлікти, зумовлені різ­ним баченням шляхів розвитку молодіжних об’єднань [26].

Б. Якимович окреслив місце й роль “Січі“в національному житті галицьких українців як “унікальні“, бо це товариство сприяло плеканню глибинних народних традицій. Водночас іс­торик показав, що підпорядкованість січового руху УРП стри­мувала й обмежувала його розгортання. З іншого боку, бороть­ба за впливи на молодь стимулювала національно-демократичні сили більш активно розбудовувати сокільський рух [27].

В. Чоповський один із перших серед сучасних дослідників показав, що саме підпорядкованість “Січі“радикалам обумови­ла світський характер товариства (саме по собі унікальне явище серед українського греко-католицького населення Галичини — авт.). Він вважає, що, незважаючи на партійну конкуренцію та боротьбу за електорат, в очах громадськості “Січ“і “Сокіл“ постали як рівнопідрядні національні організації. Спираючись на матеріали періодичної преси, історик висвітлив перипетії, пов’язані із заходами щодо об’єднання цих організацій (які, на нашу думку, не мали перспективи, бо ні радикали, ні наці­онал-демократи добровільно не віддали б свої молодіжні стру­ктури до рук політичних опонентів). Проводячи думку, що ці два молодіжні товариства гармонійно доповнювали одне одного в українському суспільно-політичному русі Галичини початку

XX ст., Чоповський дійшов ще одного цікавого висновку: сі­човий рух відігравав роль “активізатора і пропагандиста“полі - тичних ідей свого партійного патрона, тоді як сокільський рух виступав у ролі своєрідного “адаптера“національно-демократи - чної ідеології [28].

Львівська дослідниця О. Вацеба при з’ясуванні обставин, що зумовлювали постання і розгортання діяльності названих молодіжних організацій, робить дещо інші акценти. Причини виникнення і зростання суспільної значущості “Сокола“вона вбачає не стільки у підтримці з боку націонал-демократичної партії, скільки у таких зовнішніх та внутрішніх чинниках, як зростання популярності сокільського руху в другій половині XIX ст. серед інших поневолених слов’янських народів; загос­трення польсько-українського протистояння та розгортання ді­яльності польського “Сокола“в краї; загальне піднесення гали­цько-українського національного руху на межі XIX — XX ст. [29]. Така позиція також правомірна, оскільки виникнення молодіжних організацій не можна мотивувати виключно пар­тійно-політичними інтересами, адже кожна з них мала викону­вати своє суспільне покликання, визначене статутом.

Постання в Галичині ще однієї молодіжної інституції — української скаутської організації “Пласт“— дослідники од­ностайно пов’язують з актуалізацією потреби військового ви­школу молоді напередодні Першої світової війни. Тому вона виправдано трактується як “промілітарна“, “провійськова“ організація, хоча при цьому не слід забувати, що “Пласт“все - таки ґрунтувався на загальносвітовій скаутській ідеології. Роз­криваючи ці та інші аспекти виникнення і розгортання його діяльності, Б. Савчук переконливо показав, що, на відміну від інших молодіжних організацій, “Пласт“ні формально, ні фак­тично не підпорядковувався жодній політичній партії [30].

Обмежені рамки статті не дозволяють ширше зупинитися на відображенні дослідниками партійно-політичної боротьби, що точилася навколо інших громадських організацій у Галичині в означений період. Тож лише зауважмо, що науковці зверта­ли увагу на цю проблему при висвітленні діяльності жіночих (М. Богачевська-Хом’як, О. Рибак, Б. Савчук) та студентських (В. Качмар, Р. Ковалюк, В. Мудрий, В. Янів та ін.) товариств. Однак вона з’ясовувалася здебільшого принагідно, в контексті різних аспектів історичного розвитку громадських товариств, тому не стала предметом спеціального дослідження.

Як прикінцевий висновок відзначимо: проблема участі гро­мадських організацій у суспільно-політичному житті Галичини кінця XIX — початку XX ст. та партійної боротьби навколо них знайшла певне відображення в українській історіографії, хоча вона ще не була об’єктом цілісного комплексного дослідження.

Найбільшої уваги історики закономірно приділили “Просвіті“, хоча при з’ясуванні її організаційно-ідеологічного поступу та різнобічної діяльності впливи товариства на процеси суспільно - політичного характеру явно недооцінено. Дослідники повинні враховувати, що хоча “Просвіта“ й вважалася найповажнішою загальнонаціональною установою, домінуючі впливи в ній мали націонал-демократи, тому прихильники радикальної партії бра­ли значно меншу участь в її діяльності й навіть вдавалися до спроб створити альтернативну їй просвітянську інституцію.

Сказане значною мірою стосується і подальших перспектив дослідження історії масових молодіжних організацій. Серед істориків існує розуміння того, що “Січ“була підпорядкована УРП, а “Сокіл “- НДП. Утім, при висвітленні їх діяльності не варто вдаватися до тієї чи іншої протилежності, тобто вважати ці товариства простими “партійними“ надбудовами вказаних партійних структур або ж узагалі ігнорувати “партійно-полі - тичний“ чинник їхнього розвитку. Отже, учені повинні з’ясу­вати, де завершувалися “політичні впливи“ і починалася їх власна діяльність, окреслена статутом.

Загалом, зважаючи на досить високий рівень дослідженості різних аспектів суспільної діяльності згадуваних громадських організацій (лише за роки незалежності українська історична наука збагатилася десятками ґрунтовних монографічних дослі­джень з цієї проблеми), їхня роль у суспільно-політичному русі та впливи партійних чинників на їхній розвиток залишаються чи не найменш дослідженими. Вважаємо, що назріла потреба підготовки окремого комплексного дослідження, яке б ліквіду­вало цю прогалину у вивченні такого винятково цікавого яви­ща нашої національної історії.

Джерела та література:

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України (АН України, Інсти­тут археографії, Інститут історії України. Вступна стаття В. А. Смо - лія, П. С. Соханя). — К.: Наукова думка, 1992. — С. 485.

2. Галущинський М. Освітня організація. “Просвіта” // Друкар. Інфо­рмаційний календар на 1925 рік. — Львів: Накладом кооперативи “Друкар”. — С. 52-60.

3. Галущинський М. З приводу ювілею “Просвіти“// Літературно-на­уковий вісник. — 1929. — Т. ХСПІІ. — Кн. II. — С. 138.

4. Мудрий В. Роля “Просвіти” в українському житті. З приводу

60-ліття “Просвіти”. — Львів: Накладом товариства “Просвіта”, 1928. — 19с.

Б. Перський С. (С. Шах). Популярна історія Товариства “Просвіта” у Львові. — Львів: Просвіта, 1932. — 268 с.

6. Сторіччя Матері “Просвіти“. Нарис історії Матірного Товариства і огляд просвітніх товариств у Канаді. — Вінніпег, Манітоба, Ка­нада: Накладом Українського Товариства Читальні “Просвіти“, 1968. — 309 с.

7. Нарис історії “Просвіти” / Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк. — Львів — Краків — Париж: Просвіта, 1993. — С. 19.

8. Вахнянин А. Спомини з життя (посмертне видання) у Львові, 1909. — С. 5,7,9.

9. Там же. — С. 110.

10. Белей І. Двадцять и п’ять лєт исторіи Товариства “Просвіта“. — Львів, 1894 — С. 26.

11. Сторіччя Матері “Просвіти“... — С. 38 — 39.

12. Гринів О. “Просвіта”: історія і сучасність // Літопис Червоної Ка­лини. 1991. — ч. 6. — С. 51.

13. Цапко О. Політична спрямованість діяльності “Просвіт” наприкі­нці XIX — на поч. XX ст. // Нова політика. — 1998. — № 5. —

С. 10 — 11.

14.Чоповський В. Будителі національного духу. (Діяльність культур­но-просвітніх товариств “Просвіта” та “Рідна школа” на західноук­раїнських землях (друга пол. ХІХ ст. — 20-30 рр. XX ст.). — Львів,

1993. — С. 15.

14. Ковба Ж. “Просвіта” — світло, знання, добро і воля українського народу. — Дрогобич: Відродження, 1993. — С. 18.

15. Фостун С. М. 130-річчя товариства “Просвіта” // Визвольний шлях. — 1999. — № 1. — С. 23.

16. Коновець О. Просвітницький рух в Україні (ХІХ — перша третина XX ст.). — К.: Хрещатик, 1992. — С. 54.

17. Вітвіцький О. Участь греко-католицького духовенства в роботі українських громадських організацій Східної Галичини на початку XX ст. // Визвольний шлях. — 2002. — Кн. 12. — С. 55.

18. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848 — 1914. Львів: накладом власним, 1926. — С. 274.

19. Алексієвець М., Савенко В. Роль наукового товариства ім. Т. Шев­ченка в українському національному відродженні (ІІ пол. ХІХ ст. — поч. ХХ ст.). — Тернопіль, 1999. — С. 102.

21.3айцева 3. Секції наукового товариства ім. Т. Шевченка: створен­ня та початковий період діяльності (1893 — 1898 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. 3б. статей. Вип. 6. — К.: Інститут історії України НАН України, 2002. — С. 59.

22. Білавич Г., Савчук Б. Товариство “Рідна школа” (1881-1939 р.). — Івано-Франківськ: Лілея -НВ, 1999. — 202 с.

23. Шологон Л. І. Громадсько-політична діяльність українських педа­гогічних організацій Галичини та Буковини кінця ХІХ — початку

XX ст. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2002. — Вип. VI. — С. 54, 59.

24. Трильовський К. З мого життя (Уривок зі спогадів) // “Гей, там на горі Січ іде. — Гей, там на горі “Січ іде!“. Пропам’ятна книга “Січей“. Упоряд. П. Трильовський. — Едмонтон, 1965. — С. 15.

25. Феденко П. Соціалізм давній і новочасний: Лондон — Париж — Мюнхен: Наше слово, 1968. — С. 185; Феденко П. Український рух у XX ст. Лондон: Наше слово, 1959. — С. 82.

26. Гуйванюк М. Січовий рух у Галичині і на Буковині (1900 — 1914).

7. 00. 01 — історія України. Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Чернівці, 2002. — С. 11.

27. Якимович Б. “Гей “Січ” іде, красен мак цвіте...” — Львів: ЛНУ ім.

І. Франка, 2000. — С. 10, 47.

28. Чоповський В. Зазнач. праця. — С. 27.

29. Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. — С. 22-23.

30. Савчук Б. Український Пласт 1911 — 1939. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1996. — С. 59-75.

Анотації

Винник Н. М. Влияние общественных организаций Галиции конца XIX — начала XX в. на социально-политическую жизнь края в украинской исторической мысли.

В статье анализируется комплекс литературы об украинских общественных организациях Галиции конца XIX — начала XX в. В ней обобщен опыт современных историков, прослежены основ­ные течения историографии об этой тематике.

Vinnik N. M. The impact of the social organizations from the late XlX-th century till the early XX-th century on the social-political life of the land in the Ukrainian historical thought.

In the article the complex of literature on the Ukrainian social organizations of Galicia from the end of 19th century and till the be­ginning of the 20th century is analyzed. The experience of the modern historians concerning them is generalized; on the basis of the research works the motive of the rise of the Ukrainian organizations in this period is analyzed.


Похожие статьи