Головна Історія Інтелігенція і влада РЕЦЕПЦІЯ ПОСТАТІ В. ЛЕНІНА ТА ЛЕНІНІЗМУ В ІДЕЙНІЙ СПАДЩИНІ ДМИТРА ДОНЦОВА
joomla
РЕЦЕПЦІЯ ПОСТАТІ В. ЛЕНІНА ТА ЛЕНІНІЗМУ В ІДЕЙНІЙ СПАДЩИНІ ДМИТРА ДОНЦОВА
Історія - Інтелігенція і влада

О. Є. Музичко

ОНУ ім. І. І. Мечникова

В історії кожного народу є знакові історичні постаті, які значною мірою уособлюють його долю. Звернення до біографії цих постатей, осмислення їх творчої спадщини, виявлення всіх суперечностей їх поглядів та характеру є завжди актуальним завданням для істори­ка. Без використання особистісного підходу історичний процес стає безбарвним і занадто спрощеним. Не є виключенням історія Украї­ни, з якою пов’язано багато видатних імен. Частина з них належить представникам українського національного руху або українцям за походженням, що зробили внесок у розвиток світової цивілізації, не українцям, що проживали та діяли на території України. З іншого боку, — це іноземні культурні та політичні діячі, що так чи інакше впливали на долю України та її населення.

Яскравими представниками цих двох умовних груп історичних діячів, на нашу думку, є відповідно Дмитро Донцов (1883-1973) та Володимир Ленін (1870-1924). Вже сучасники Д. Донцова встанов­лювали певну дихотомію “Донцов — Ленін”. Так, один з соратників Д. Донцова В. Давиденко наголошував, що “смолоскип самостійності, який запалив Донцов, боявся і Мілюков і Ленін” [1,200].

Розбіжності між цими постатями є очевидними: Д. Донцов нале­жав до українського національного руху, В. Ленін — до російського революційного; вплив першого на історію України більш безпосере­дній, другого — опосередкований (В. Ленін з Москви керував органі­зацією перемоги більшовиків над конкуруючими силами в Україні, його праці вплинули на інтелектуальний розвиток багатьох україн­ців); Д. Донцов був одним з засновників українського націоналізму, що охопив меншу соціальну базу, ніж вчення В. Леніна — ленінізм (варіант комунізму), що поширився не тільки на значну частину ро­сіян, але й на інші народи; В. Ленін створив державу та соціальний лад, що проіснував достатньо довго, ідеї Д. Донцова переважно зали­шилися в галузі теорії тощо. Попри це, можна зробити деякі заува­ження щодо спільних рис їхньої долі в стилі жанру порівняльного життєпису. Обидва вони належали до покоління кінця XIX — почат­ку XX ст. на території Російської імперії; обидва знаходилися під впливом соціалістичного вчення; були ідеологами, що пропонували радикальні способи розв’язання соціальних проблем; навколо їх ідей і до сьогодні триває ідеологічна боротьба.

Парадокс, але попри свою українськість, Д. Донцов для багатьох жителів сучасної Української держави не є, так би мовити, “своїм”, на відміну від В. Леніна, якого під час деяких соцопитань називають “президентом України”, “видатним політичним діячем”. Деякі вчені та публіцисти вважають ідеї Д. Донцова та В. Леніна однаково не­прийнятними для України, інші — зображують комунізм-ленінізм як більш прийнятний для України, ніж донцовський націоналізм. На оцінки впливає й запекле протистояння навколо проблеми визнан­ня сучасною Українською державою ОУН-УПА силою, що боролася за свободу України. В той же час в Україні відсутні біографічні праці, де б постать В. Леніна аналізувалася певною мірою окремо від такого явища, як більшовизм. Так чи інакше, обидві ці постаті є знаковими для нинішнього інтелектуального життя в Україні.

На жаль, творча спадщина Д. Донцова навіть в загальних рисах значно менш відома в Україні, ніж В. Леніна. Незважаючи на появу статей та монографії про нього, проведення тематичної конференції (1993, Запоріжжя), багато його праць залишається розпорошеними по різних рідкісних виданнях та є недостатньо осмисленими. Видан­ня тритомника праць Д. Донцова зупинилося у 2001 році на першо­му томі. I це, мабуть, не випадково, адже останнім часом українсь­кий націоналізм і ідеї Д. Донцова зокрема не користуються популяр­ністю серед української правлячої еліти. Тим не менш творча спад­щина Д. Донцова повинна уважно вивчатися не тільки з теоретич­ною, але й з практичною метою. I зараз є сили, що прагнуть імперсь­кого російського реваншу, в тому числі використовуючи сакралізо - ваний образ В. Леніна, і зараз ці дії не знаходять належного опору з боку великого числа зденаціоналізованих, змалоросіянізованих укра­їнців. Ці люди виховані на накинутому ззовні імперсько-більшови­цькому баченні свого минулого. В деструкції цього бачення звернен­ня до думок Д. Донцова відіграє велике значення. В тому числі важ­ливо проаналізувати окремі аспекти його поглядів, що вже зроблено деякими авторами [2].

До таких аспектів належить ставлення Д. Донцова до свого сучас­ника, лідера російських та українських більшовиків В. Леніна та його поглядів, що є об’єктом розгляду даної статті. Звичайно, в даній статті неможливо врахувати всю спадщину Д. Донцова, тому основним за­вданням є виявлення принципових особливостей його підходу. Спро­ба протиставити В. Леніна Д. Донцову за посередництвом праць останнього не була здійснена дослідниками. Зокрема, мало поміче­ним залишився некролог В. Леніну авторства Д. Донцова. Відповідні думки Д. Донцова висвітлюють розбіжності між українським націо­налізмом та російським більшовизмом. їх вивчення доповнює наші знання про ідейні пошуки діячів українського національного руху XX ст., сприяє виробленню україноцентричного підходу до історії України та оцінки її окремих персонажів.

Слід взяти до уваги, що у всіх своїх творах Д. Донцов відзначався пристрасною аргументацією і динамічним стилем, вільно орудуючи цитатами з творів противників [3]. Від нього як політичного мислите­ля та публіциста годі чекати ідеальної об’єктивності. На ставлення Д. Донцова до В. Леніна в першу чергу вплинули такі обставини: зна­йомство Д. Донцова з соціалістичним рухом “зсередини”, адже на по­чатку XX ст. він брав участь у діяльності соціалістичних партій; різ­кий розрив з цим рухом у 1920-х роках, перехід до націоналізму і як наслідок рішуче протиставлення цих двох течій; не сприйняття росій­ської політичної культури; поразка української національної рево­люції, в тому числі під ударом більшовиків; участь Д. Донцова в укра­їнській революції і як наслідок особливо сильне переживання її пора­зки; негативне ставлення В. Леніна до ідей Д. Донцова.

Ранні праці Д. Донцова засвідчують його незначний інтерес до постаті В. Леніна та діяльності його партії, хоча, напевно, він був з ними обізнаний. До Першої світової війни Д. Донцов був зосередже­ний перш за все на критиці Російської імперії в цілому. Першим на політичну та публіцистичну діяльність Д. Донцова відреагував саме В. Ленін. З приводу критики Д. Донцова в газеті “Речь” за його ви­ступ у 1913 році на II Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові (“Сучасне політичне становище нації і наші завдання”) В. Ленін пи­сав, що “нехай “Речь” прямо спростовує пп. Донцових, але принци - піально недопустимо великоруському органові нібито демократії за­бувати про свободу відокремлення, про право на відокремлення” [4,387]. Ця праця українського діяча примусила В. Леніна уважні­ше поставитися до українського питання. Однак поміркована оцінка В. Леніна не була щирою. У 1914 році в статті “Критические заметки по национальному вопросу” він роздратовано обізвав українських со­ціалістів Д. Донцова та Л. Юркевича (Рибалку) “націоналістичними міщанами”, які прагнуть роз’єднати пролетаріат двох націй — укра­їнської й російської”. З великою радістю В. Ленін прийняв звістку про те, що з редакції львівського “Дзвону” усунено Д. Донцова і вста­новив після того безпосередні зв’язки з його редакторами [1,115]. Значно пізніше Д. Донцов зазначав, що “і вождь московського соціа­лізму В. Ленін, і вождь російських демократів проф. Мілюков у дер­жавній Думі, і чорносотенці московські, і галицькі москвофіли од­ноголосно “нап’ятнували” мій виступ власне як проголошення гасла самостійності України в сепарації від Росії” [5,121].

Як зазначає біограф Д. Донцова М. Сосновський, для лідера біль­шовиків Д. Донцов не був невідомою людиною. Старший брат Д. Дон­цова, який проживав з родиною в Женеві й належав до РСДРП, був у близьких взаєминах з В. Леніним ще до війни, а в 1917 році виїхав до Росії разом з групою, що супроводжувала В. Леніна. Про цього брата Д. Донцова згадував В. Левитський, колишній співробітник Д. Донцова, пишучи, що “в час великої війни довелося мені пізнати його брата, а він уважав себе москалем. Говорив по-московські, по - українські зовсім не вмів. До українства відносився гостро негатив­но” [1,114].

Такі обставини сформували різке несприйняття з боку Д. Донцо­ва більшовиків. У своїх спогадах він навів характерний діалог, що стався у 1918 році між ним та більшовиком Д. Мануїльським. Остан­ній запитав в Д. Донцова: “Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є більшовиком?”, “Як раз тому, Мануїльський”, — відповів той [6, 60-61].

Докладно осмислювати події революції, причини поразки україн­ських національних сил та перемоги більшовиків Д. Донцов розпо­чав у 1920-х роках. У цьому контексті певну увагу він приділив од­ному з центральних персонажів бурхливих подій 1917 — 1920 ро­ків — В. Леніну. Слід зазначити, що, на думку М. Сосновського, ідеї В. Леніна про партію-авангард, еліту — “ініціативну меншість” мали вплив на Д. Донцова, стали одною з підстав ідеології чинного націо­налізму [1, 325-326]. Проте, як часто буває, цей вплив йшов не через відверте схвалювання дій та ідей В. Леніна, а через їх заперечення.

В роботі “Підстави нашої політики” (Відень, 1921 р.) Д. Донцов відкидав думку про західні коріння більшовизму, вважаючи його явищем суто російським, продовженням московсько-російського імперіалізму з часів середньовіччя, старомосковської політичної культури. Головною ознакою більшовизму він вважав заперечення його носіями європейської культури, Заходу, як прояв протистоян­ня Європі з боку Азії. На його погляд, більшовики — це ті ж самі російські інтелігенти XIX ст., передусім слов’янофіли, перейняті ідеєю російського месіанізму. Постать В. Леніна була змальована за допомогою цілого набору антитез, паралелей та епітетів. Наголошу­ючи на релігійному характері фанатизму більшовиків, український мислитель називав В. Леніна “першоапостолом комуністичної церк­ви”, перед буллами якого, як перед буллами Інокентіїв та Боніфаціїв королівські трони, мали падати трони впалих у гріх соціалістичних божків окциденту”. Серед релігійних діячів він знаходив і більш су­вору паралель — Торквемаду [7,97,116].

Цілий набір характеристик був покликаний довести зумовленість появи постаті В. Леніна ходом попередньої російської історії, пов’я­зати його з її історичними персонажами. З одного боку, автор, під­креслюючи золотоординське підґрунтя російської історії, говорив про “татарський інтелект” Леніна і, як його наслідок, — “татарський со­ціалізм” [7,103,171]. Найбільше В. Ленін, на думку Д. Донцова, ус­падкував від слов’янофілів, зокрема К. Леонтьева. “Можемо робити витяги з творів або промов В. Леніна — і стикаємося з плагіатами з панславістського євангелія. Залицяння до революції та пролетаріа­ту — і тут і там. Хрестовий похід проти буржуазії — і там і тут. Пере­моргування з Азією — і тут і там. Громи проти принципу легітиміз­му — і там і тут. І там і тут однакова мета — знищення згнилої євро­пейської демократії для більшої слави Росії, демократії однаково смертельної, однаково ворожої для всіх, що досі існували, форм ро­сійської державності! В цим і в нічим іншим лежить спільна суть обох форм російського імперіалізму: царської та більшовицької”, — за­значав мислитель [7,173]. Більш того, саме більшовизм взяв на себе місію рятівника Росії від західних цінностей, які царизм став запро­ваджувати в життя напередодні свого падіння [7, 137-138]. В. Ленін став спадкоємцем Романових, зокрема Катерини II, адже як і вона покріпачив селян [7, 116,227].

Однак не тільки слов’янофіли, але й вся російська інтелігенція, на думку Д. Донцова, підготувала появу В. Леніна. Всі російські ми­слителі заперечували людську індивідуальність, підносячи загал, общинність. Д. Донцов вважав М. Горького та В. Леніна “духовними босяками” [7, 125,174]. Російські діячі не здатні зрівнятися з захід­ними: “навіть на становищі героїв, вождів мас, як Кутузов або Ле­нін, пригадують вони не стільки немов з мармуру вирізьблені фігури великих вождів Заходу, скільки напівп’яних типів-ман’яків, що ді­ють у трансі” [7,127]. Втім, закидаючи українській інтелігенції за її нездатність опанувати народний, селянський рух в його боротьбі про­ти російського імперіалізму, Д. Донцов ставив за приклад саме вож­дя більшовиків, зазначаючи, що без нього “весь більшовизм лишив­ся б однією великою пугачовщиною” [7, 238-239].

Синтетичний аналіз діяльності В. Леніна, основ його ідеології Д. Донцов подав у некролозі, написаним у Львові по гарячих слідах звістки про смерть вождя більшовиків [8]. В УСРР вже не існувало можливості відкрито висловити свою позицію щодо померлого вож­дя. Комуністами насаджався культ релігійного поклоніння його особі як спосіб легітимації існуючого режиму. Тому завдання осмислення постаті людини, яка справила великий вплив на долю України, по­кладалося на інтелектуалів Західної України та еміграції. Українсь­кий публіцист зосередився на трьох найпринциповіших питаннях: сутності більшовицького бунту та ідей його вождя, значенні та особ­ливостях постаті В. Леніна та причинах перемоги більшовиків в Росії та Україні. Д. Донцов зауважував, що найкращу характеристику бі­льшовизму дав Ф. Достоєвський, а він “лише підставив дійсні реальні величини в його алгебраїчну форму”. Цю характеристику Д. Донцов узяв з “Бісів”, де російський письменник пророкував революцію “в ім’я рівності, заздрості і... травлення”. Д. Донцов вважав, що ці прин­ципи втілилися в офіційній програмі більшовизму — “рівності”, з його рушійною силою — “заздрістю”, з його правдивою метою — за­спокоєнням найнизших інстинктів юрби (“травлення”), з його пси­хологією збунтованого раба. В. Ленін був теоретиком, що надав цим ідеям свого стрункого звучання: “усіх у горі — він назвав “буржуазі­єю”, зачисляючи до неї і людей праці, коли вони мали лише чисті руки і не знали сороміцької лайки. Всіх на долі — він назвав “проле­таріатом”, зарахувавши до нього фахових нероб, каторжників і по­вій, цілу Бакунинську “велику простонародну наволоч”. їх боротьбу назвав — “соціальною революцією”, а “страну нєгодяєв” — царством свободи і справедливості”.

Як і в попередній праці, Д. Донцов заперечував вірність аналогії більшовизму з європейськими революційними рухами, передусім з французькою революцією: “Загальний тон більшовизму.: не повс­тання ображеної в своїм праві, свідомої своєї гідності вільної люди­ни, а п’яний бунт хама. Ця сама риса видна в різниці, з якою розпра­влялися зі своїми противниками Робесп’єр 1793 року в Парижі і Ле­нін в Росії: там суд над королем, тут — удушення його мов щура. Там — гільйотина на площі, тут — куля в потилицю в темнім льоху, там — публічно при оплесках юрби, тут під гуркіт машини, аби ні­хто не чув”. Вождю більшовицької революції він відмовляв у ідеа­лізмі, що був властивий вождям інших революцій, хоча й називав його фанатиком: “Бог — став у нього мальовилом, причастя — сніда­нком, любов — смисловим пожаданням, сексуальним апетитом, на­ціональний прапор — ганчіркою, почуття власної гідності — банди­тизмом”. Причини перемоги В. Леніна автор некрологу бачив, з од­ного боку, в слабкості сил, що могли протистояти більшовизму, пе­редусім буржуазії, з іншого, — в анархічній російській стихії, якій були близькі зазначені гасла.

Більш уважно придивляючись до постаті В. Леніна, він називав його не лише фанатиком, але й політиком у справжньому значенні цього слова: “Своїм умінням зв’язати соціальні і політичні цілі в одне, обійняти одною політичною думкою різні переворотові енергії наро­ду — він був дійсно незрівнянний. Але поза тим — матеріальний до­бробут мас, у найвульгарнішім значінні слова, був і його ідеалом, перед яким гинули і пропадали всякі інші”. Незважаючи на своє не­гативне ставлення до В. Леніна, Д. Донцов наголошував, що “він був дійсно великий і лише заздрісники можуть заперечувати його геніа­льність”. Розвиваючи тезу, висловлену ним у 1921 році, він зазна­чав, що тільки В. Ленін міг спрямовувати рух мас, “надати цілому більшовицькому рухові той понурий, чисто релігійний пафос, без якого ані сей, ані який інший соціальний рух ще ніколи не перема­гав”. Вбачаючи в більшовизмі великою мірою релігійне вчення, укра­їнський публіцист вважав, що В. Ленін став — в одній особі — дикта­тором і папою більшовизму. Якості В. Леніна, що підвищували його над всіма конкурентами, Д. Донцов зображував як третю і чи не ви­рішальну причину перемоги більшовиків.

Найбільшою психологічною загадкою В. Леніна Д. Донцов вва­жав співіснування в його душі, на перший погляд, неподоланих су­перечностей: демофіл і диктатор, прагнення ущасливити цілу люд­ськість, усіх покривджених — з цинічною погордою до юрби. Він вва­жав це проявом таємниці російської культури, “де кожний народо­любець був у душі — “поміщиком””.

Водночас тип геніальності В. Леніна Д. Донцов вважав руйнівним. “Він понищив усі авторитети, але коли прийшов час “созиданія”, все скінчилося марним плагіатом: фельдфебельською державою в дусі Миколи I, аграрною реформою в дусі П. Столипіна, і карикатурою капіталізму — НЕП-ом”, — зазначав Д. Донцов. На його думку, В. Ленін не зміг перебороти закони історії, ба більше — історія виб­рала його для сповнення своїх завдань: усунення збанкрутілої кас­ти, що керувала Росією, яка вже стратила інстинкт панування, не вміючи виповнити елементарних завдань: ані дотримати мира, ані провадити війну та повернення Росії з того європейського шляху, на який впровадив її Петро I і який в логічних наслідках мав привести до розпаду імперії. Виходячи з цього, Д. Донцов не вважав перемогу більшовизму повною і пророкував йому скорий крах.

Звичайно, як український автор Д. Донцов не міг обійти тему “Ле­нін та Україна”, хоча й не зосередився на цьому окремо. Ставлення В. Леніна до ідеї самостійності України він вважав прикладом орга­нічної нездатності лідера більшовиків шанувати чужі особисті або громадські права. Самостійність України без федеративного зв’язку з Росією, попри задекларований принцип “права нації на самовизна­чення”, була для нього чимось, що не існує в природі. В той же час

Д. Донцов дорікав українцям за те, що вони не зуміли ідейно переве­ршити більшовизм “ні своєю яскравістю, ні ексклюзивністю, ні аб­солютністю. прокляттям нашої історії є те, що ми не могли цьому збірникові невгасимого фанатизму, незгасимої енергії і чисто понти - фікального почуття власної непомильності — не могли протистави­ти нічого рівно вартного”. Проте, пророкуючи крах більшовизму, Д. Донцов оптимістично зазначав: “Але все ж історія занотує колись у своїх анналах, що коли Ленін умер у Москві, то могилою ленінізму була Україна” [8,333].

В одній з найвідоміших своїх праць “Націоналізм” (Львів, 1926 р.) Д. Донцов поставив В. Леніна в один ряд ще з деякими історичними персонажами. З одного боку, він порівнював вождя російських біль­шовиків з західноєвропейськими діячами. Порівнявши у 1924 році В. Леніна з папами римськими, тепер він доповнив цю характерис­тику порівнянням з “протестантським папою” М. Лютером. Обидва вони, на думку Д. Донцова, стали “апостолами нового невільництва, нової ієрархії” [7,403]. Критикуючи українську інтелігенцію за кво­лість, нездатність діяти рішуче, він протиставляв їй В. Леніна або Б. Муссоліні, що були здатні кинути виклик пануючій політичній ідеї, існуючим політичним організаціям [7, 314].

З іншого боку, Д. Донцов поставив В. Леніна в один ряд з російсь­кими царями Іваном Грозним та Петром І, причому в достатньо не­сподіваному ракурсі. Він вважав, що “масова, пасивна частина ро­сійської інтелігенції, серед якої панував світогляд нації — парія, тіль­ки тому не зробила з російського народу погною сильніших народів (хоч почасти зробила), що він став погноєм Івана Грозного, Петра І і Леніна” [7,341]. Продовжуючи стверджувати погляд на російській більшовизм як явище національне, він називав Ф. Достоєвського та В. Леніна ідеологами російського націоналізму. Швидше в позитив­ному тоні, Д. Донцов писав, що В. Ленін не йшов за масою, а нав’язу­вав їй свої ідеї [7,398]. Таким чином, в праці 1926 року, можливо під впливом успіху Б. Муссоліні в Італії, позитивні ноти в оцінці В. Ле­ніна як сильної особи значно підсилилися.

Більш докладно на проблемі “Ленін та Україна” Д. Донцов зупи­нився у рецензії на радянське видання творів В. Леніна, присвяче­них Україні, що вийшло у 1936 році. В статті “Лєнін як теоретик “про­летарського” асиміляторства” Д. Донцов виявив справжню сутність ленінської тактики в Україні: за допомогою красивих фраз про про­летарський інтернаціоналізм підкорити її інтересам більшовицької Росії. “В цім теоретику сиділа передусім людина, яка тверезо диви­лася на факти, яка, коли й дурила інших фразами, сама ніколи не піддавалася їх впливу. Рішення всякого питання клав він як реаль­ний політик у площину сили. І ціла його національна політика на Україні прямувала до однієї мети: ослабити нашу силу, дезорганізу­вати нашу верхівку і наші маси морально і політично, заломити в них дух спротиву і боротьби”, — зазначав автор [9, 44-45].

Водночас, як і в попередніх працях, Д. Донцов закликав україн­ських політиків вчитися у В. Леніна таким рисам, як “холодний реа­лізм думання, вірність основним — імперським правдам своєї нації і вимогам її могутності, підкреслення моменту влади, погорда до фра­зи, виключна увага на факти і суть речей, рішучість проведення сво­їх ідей” [9, 50].

У працях, опублікованих в останній період свого життя, Д. Дон­цов не давав докладних характеристик В. Леніну. Проте окремі згад­ки про вождя більшовиків не залишають сумніву — позиція україн­ського мислителя щодо В. Леніна була різко негативною. Його харак­теристики були гострими та однозначними. В статті “Поет ідилії і “чорної лжи”” (1955) він згадував про В. Леніна як про “сифілітика, перед чиєю мумією побожно дефілюють тисячі ідіотів” [10,118]. В статті “Лжепророки прогресу” (1957) він наголошував: “Соціалізм видуманий двома ненависниками всього шляхетного та величного, ненависниками всієї цивілізації Окциденту — Марксом і Леніним” [11,34]. В статті 1967 року у збірці “Хрестом і мечем” (1967) вождя більшовиків названо “найбільшим масовим злочинцем нашого віку” [12,83], а в збірці “Клич доби” (1968), вкрай зневажливо: “два деге­нерати — Маркс і Ленін” [13,9].

Отже, підхід Д. Донцова до постаті В. Леніна відзначався певною подвійністю. З одного боку, В. Ленін у Д. Донцова позбавлений орео­лу винятковості — це вдосконалений тип традиційного російського інтелігента, що виборов владу, але наслідує всі особливості традицій­ної російської політичної культури. Оскільки ця політична культу­ра є азійською, а українська — належить до західноєвропейської цивілізації, на думку Д. Донцова, ленінізм-більшовизм є неприйнят­ним для його Батьківщини. Водночас В. Ленін, що приніс в Україну згубні та неприродні для неї ідеї, був для Д. Донцова прикладом “си­льної постаті”, певні риси якої — організаторські здібності, вміння не зважати на думку інших — можуть бути взяті за приклад україн­ською інтелігенцією. Знаменно, що подібно про В. Леніна висловлю­вався в своїх “Спогадах” гетьман П. Скоропадський, в уряді якого перебував Д. Донцов у 1918 році: “Здібних людей немає не тільки у нас, але й за кордоном. Найвидатніша людина, яку висунула наша доба, це, на наш жах, Ленін” [14,150].

Таким чином, аморальність, антидемократизм та навіть фанатизм В. Леніна не відлякували Д. Донцова. Він заперечував такі риси іде­ології лідера більшовиків, як недостатній ідеалізм, брак шляхетності, російський месіанізм і імперіалізм та нехтування національними прагненнями народів. В цілому характеристика Д. Донцовим постаті В. Леніна відзначалася глибиною і належить до кращих зразків укра­їнської традиції біографістики. Він блискуче викрив облудність так­тики В. Леніна, подвійні стандарти його політики. Принципово ва­жливо для сучасних українців взяти до уваги прозахідне спрямуван­ня думок Д. Донцова, що їх він висловив з приводу постаті В. Леніна. Головною особливістю авторського підходу було те, що Д. Донцов не демонізував В. Леніна. Напевно, він був би не проти, щоби подібна постать в покращеному і прилаштованому до місцевих традицій і умов вигляді з’явилася в Україні.

Наскільки об’єктивною була донцовська характеристика? Сучасні публікації документів показують, що більшість його характеристик особи В. Леніна є справедливими. Вождь більшовиків дійсно відзна­чався жорстокістю, фанатизмом, догматизмом, але, разом з тим, та­ктичною гнучкістю, організаторськими здібностями [15]. Більш складно визначити об’єктивність наведених причин виникнення бі­льшовизму та його вождя, адже в історіографії й досі панують діаме­трально протилежні підходи. На нашу думку, Д. Донцов вдало зо­бразив основну передумову появи В. Леніна — властивість для Росії авторитарного шляху розвитку, що підтверджується і сучасними осо­бливостями політичного розвитку Російської Федерації.

Наведений матеріал свідчить про генеральну подібність між по­глядами Д. Донцова та В. Леніна, якщо не враховувати розбіжності в національному питанні. Цю подібність можна охарактеризувати екстраполювавши на неї думки відомого дослідника І. Лисяка-Руд - ницького стосовно постатей В. Винниченка та Д. Донцова: “Обидва вони виявляли типові для російської інтелігенції нахили до екстре­мізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикаль­них розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітар­ним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати” [16,110]. Подальші дослідження праць Д. Донцова в контексті політичного та культурного розвитку Європи і, зокрема, України в першій половині XX ст. здатні допов­нити і можливо скоригувати деякі висновки.

Література

1. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Торонто, 1974.

— 419 с.

2. Чернега Т. М. Д. Донцов про ставлення Г. Сковороди до української про­відної верстви / / Тези II міжнародної науково-практичної конференції “Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє”. — Одеса, 2004. — С. 82-83.

3. Янів В., Донцов Д. // Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — 1994. — С. 575-576.

4. Ленин В. И. О праве нации на самоопределение // Ленин В. И. ПСС. — Т. 20. — М., 1948. — С. 387.

5. Донцов Д. Емігрантські і совєтські марксисти проти націоналізму // Ві­сник. — Нью-Йорк, 1966. — Ч. 3. — С. 1-15.

6. Донцов Д. Рік 1918. Київ. — К., 2002. — 206 с.

7. Донцов Д. Твори. — Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці. — Львів: Кальварія, 2001. — 488 с.

8. Донцов Д. В. Ленін // Літературно-науковий вісник. — 1924. — Т. 82(83).

— С. 322-333.

9. Донцов Д. Ленін як теоретик “пролетарського” асиміляторства // Дон­цов Д. Росія чи Європа. — Лондон, 1954. — С. 33-50.

10. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Львів, 1991. — 295 с.

11. Донцов Д. За яку революцію. — Львів, 1990. — 82 с.

12. Донцов Д. Хрестом і мечем. — Торонто, 1967. — 319 с.

13. Донцов Д. Клич доби. — Львів, 1994. — 127 с.

14. Скоропадський П. Спогади. — К.; Філадельфія, 1995. — 493 с.

15. Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — М., 1996. — 334 с.

16. Лисяк-Рудницький I. Суспільно-політичний світогляд Володимира Вин­ниченка // Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. — Т. 2. — К., 1994. — С. 95-112.


Похожие статьи