Головна Історія Інтелігенція і влада МЕНШОВИЦЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ДОБУ ДЕНІКІНЩИНИ
joomla
МЕНШОВИЦЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В ДОБУ ДЕНІКІНЩИНИ
Історія - Інтелігенція і влада

К. В. Познанська

Одним із малодосліджених питань української історії є діяль­ність російської соціал-демократичної партії меншовиків. У нашій уяві слово “меншовик” народжує образ ворога, що підтримував бі-


Логвардійців у боротьбі проти Червоної армії. Але чи відповідає цей образ дійсності і як меншовики були пов’язані з білою армією генерала А. Денікіна? Як вплинуло встановлення диктатури А. Де - нікіна на діяльність партійної інтелігенції меншовиків? Дійсно правдиві відповіді стали можливими тільки у наш час, завдяки змі­нам у сучасній історичній науці.

Влітку-восени 1919 р. у захопленій денікінцями Україні було встановлено жорстокий диктаторський окупаційний режим на чолі з генералом А. Денікіним. Цей новий політичний режим повертав заводи і фабрики буржуазії, різко посилив експлуатацію робітни­ків, затиснувши їх в економічних лещатах. Унаслідок цього стано­вище робітників знову різко погіршало, постало масове безробіття, катастрофічно знизився їх життєвий рівень.

А. Денікін не визнавав незалежної України в будь-яких формах її національної державності. Денікінці боролися як із національ­но-визвольним рухом, так і навіть із будь-якими проявами націо­нального життя. Вони ліквідували всі національні завоювання українського народу, закривали українські газети та журнали, забо­роняли українську мову. По країні прокотилася хвиля терору, під час якої було закатовано тисячі і тисячі невинних людей [1, с. 158].

Яку ж тактику стали проводити в цей час меншовики України? Треба підкреслити, що період денікінщини став найтяжчим випро­буванням для меншовиків, розкол серед яких на “правих” та “лі­вих” різко посилився. Причому частина партійної меншовицької інтелігенції тягнулася більше до нового керівництва, відхиляючись від центристських позицій партії меншовиків різко вправо. Серед таких можна назвати харківських керівників організації правих меншовиків С. Сана (Девдоріані), М. Зарецьку, одеських — П. Гар­ви, Богданова, І. Астрова та позапартійних меншовиків С. Іванови­ча і О. Потресова. Серед правих кіл меншовицької інтелігенції були і такі, що рішуче засуджували диктатуру Денікіна — це київські Г. Кучін-Оранський, В. Рубцов, О. Романов, В. Дрелінг, Семковський, Скаржинський — визначні меншовики. Інша частина меншовиць­кої інтелігенції дотримувалася резолюцій Центрального комітету меншовицької партії: харківські Матвєєнко — голова ради місь­ких робітників, член правління ради “Голка” Половін, визначний діяч ради хіміків Віленський, убитий білогвардійцями. Відомі і дуже ліві представники партійної інтелігенції, серед яких І. Біск, К. Гвоз - дєв, Б. Бер, які завжди стояли на позиціях здійснення соціалізму та диктатури пролетаріату. [2, С. 89-90] Зберігаючи формально єдність партії, праві та ліві проводили різну тактику.

З 30 листопада по 8 грудня 1918 року у Сімферополі відбувся з’їзд, який провели під керівництвом кадетів праві меншовики Харкова, Катеринослава і Одеси разом із меншовиками Півдня Ро­сії. З’їзд (нарада) створив Раду земств і міст Півдня Росії, в керів­ний орган якого увійшли 9 кадетів, 9 правих есерів, 9 правих мен­шовиків і 4 народні соціалісти. Цей з’їзд планував створити “пів­денноросійський уряд” на чолі з генералом А. Денікіним. Крім того, праві меншовики України входили до складу створеного каде­тами “Союзу відродження Росії”, центр якого спочатку знаходився у Москві, потім у Києві, а потім в Одесі. Загальновідомо, що цей “Союз відродження Росії” грав значну роль в історії білої контрре­волюції в країні. [3, С. 161]

Отже, праві меншовики прийняли владу Денікіна, який поста­вив головним завданням боротьбу з більшовиками до переможно­го кінця. Разом із тим вони плекали надію на можливість “демо­кратизувати” владу денікінців. Ці надії були побудовані на тому, що, на думку меншовиків, Добровольча армія генерала А. Денікіна була єдиною серйозною антирадянською силою, що Денікін був кон­серватором, а не реакціонером і що з ним співпрацювали такі пред­ставники руського лібералізму, як П. Мілюков і П. Струве. [4, С. 89] Саме тому праві меншовики активно сприяли зміцненню влади нового режиму.

Праві меншовики Одеси були “найправішими” серед правих мен­шовиків, їхня організація була опорою всіх правих України. Після вступу 23 серпня 1919 р. денікінців до Одеси праві і так звані “поза­партійні” разом із місцевою буржуазією і заможними городянами провели мітинг, вітаючи “визволителів від радянської влади і біль­шовиків”. Друкований орган одеських меншовиків неодноразово ви­значав Денікіна як “носія прогресивного демократичного устрою”. Разом із правими есерами і кадетами праві меншовики входили до місцевої влади, створеної денікінцями. Вони збирали гроші і цінні речі для денікінської армії, а також увійшли до військового загону, що був створений для захисту міста від Червоної армії. [5, С. 166]

У Харкові правими меншовиками було створено окрему органі­зацію на чолі з С. Саном (Девдоріані) і М. Зарецькою з метою “ор­ганічної роботи з денікінцями”. Крім того, вони увійшли до складу місцевих органів влади, що створили білогвардійці, вели роз’ясню­вальну роботу серед робітників з метою підтримки денікінської влади.

Київські праві меншовики одразу вороже поставилися до Дені - кіна, але продовжували діяльність у місцевому самоврядуванні та інших органах влади. Денікінці не забороняли соціалістичні пар­тії і професійні спілки, але дійсно постійно переслідували ці орга­нізації. Саме тому меншовикам довелося пристосуватися і діяти в умовах реакції, захищаючи робітничий профспілковий рух, підтри­муючи його незалежність від “жовтих” спілок, що були створені за сприяння влади білогвардійців інженером К. Кірста і використо­вували прихильність робітників [6, С. 9].

Евакуація Києва радянським керівництвом ще не закінчилася, як вже були скликані збори представників 22 профспілок задля виборів тимчасового центрального бюро профспілок. До бюро з семи членів від меншовиків увійшли деякі визначні меншовики-профе - сіоналісти, такі як голова правління спілки службовців Г. Кучін - Оранський, член Південбюро спілки металістів В. Рубцов, а від спілки друкарів — О. Романов. Враховуючи занадто реакційний характер комісії по охороні міста в міській управі, бюро відкликало своїх представників звідти, вважаючи своїм центральним завданням щодо “воєнно-реакційної диктатури” Денікіна, революційну боротьбу з нею, і зосередилося на зміцненні незалежності профспілкового руху [7, С. 79].

Те, що меншовики існували легально в умовах контрреволюції під час денікінської диктатури, а також діяльність центрального бюро в напрямку зміцнення незалежності профспілок від держави і будь-якої влади, не могло не викликати негативної реакції з боку комуністів-опонентів меншовиків і В. Леніна безпосередньо, які вважали незалежність профспілок в умовах радянської держави неможливою, а меншовиків — тими, хто підривають авторитет пар­тії більшовиків серед робітників [8, С. 46].

Те, що праві меншовики Харкова, Одеси, Києва, Катеринослава та інших міст активно співробітничали з денікінцями, засудили не тільки більшовики, але й самі керівні органи партії меншовиків в Україні. Головний комітет партії меншовиків прийняв 15 серпня 1919 р. резолюцію про те, що співробітництво з режимом Денікіна несумісне з належністю до партії меншовиків. ЦК партії меншови­ків в Україні визнав це рішення правильним і засудив діяльність одеської і харківської організацій правих меншовиків. А також згідно з резолюцією 9 квітня 1920 р. вважав харківську організа­цію правих меншовиків тією, що вийшла з партії, оскільки “... вона відмовилася відповідати за партійну лінію революційної боротьби за повалення денікінського режиму з метою поєднання з Радянсь­кою Росією” [9, С. 87-88]. Такі ж заходи було вжито і щодо одеської організації правих 14 квітня 1920 р.

Центральні органи партії меншовиків турбувала також і край­ньо ліва позиція Головного комітету меншовиків в Україні, що зна­ходився у Харкові. Так ЦК меншовиків підтримував деякі резолю­ції ГК, але особисто вважав, що така позиція також проходить всу­переч центральній лінії партії. Через те ліві меншовицькі кола розуміли, що диктаторська влада Денікіна за своєї перемоги зни­щить усі соціалістичні сили в Україні, тому виступали на боці ра­дянської влади, плекаючи, у свою чергу, фантастичну ідею про не­минучу “демократизацію” радянської влади вже ближчим часом. Вони вбачали своїм головним завданням, сприяючи цьому процесу, “вирівняти” політику комуністів [10, С. 89].

У Харкові 19-20 квітня 1919 р. Всеукраїнська партійна конфе­ренція меншовиків прийняла переважною більшістю резолюцію лі­вих меншовиків, де наголошувалося, що необхідно “розгорнути зброй­ний опір білій контрреволюції, виступати за зміцнення Червоної Армії” і для дійсного захисту революції і радянської влади потріб­но вступати до лав червоноармійців. 14 травня 1919 р. обласний комітет меншовиків Донецької басейну і Харкова, в якому перева­жали “ліві”, у “Зверненні до всіх трудящих України” закликав під­нятися на боротьбу з білогвардійцями. Разом із тим у документі вказувалося: “Партія меншовиків продовжує свою ідейно-політич­ну боротьбу з більшовиками, в рамках радянського ладу, за зміну радянської політики на більш демократичну, заміну партійної дик­татури однієї партії дійсною владою трудящих” [11, С. 169].

Певна частина “лівих” меншовиків із робітників Харкова, Кате­ринослава, Одеси, Києва та інших українських міст, вступила до лав Червоної армії і разом з більшовиками воювала проти денікінців. Воюючи пліч-о-пліч з червоноармійцями, більшість цих “лівих” меншовиків незабаром остаточно розірвала зв’язки зі своєю пар­тією і перейшла до лав більшовиків. Згідно з підрахунками близь­ко 1 тис. меншовиків перейшли до КП(б)У у роки громадянської війни, особливо у 1919-1920 роках [12, С. 189].

У запеклих боях Червона армія здобула перемогу над білогвар­дійською армією. Уже 12 грудня 1919 р. радянсько-українська Чер­вона армія звільнила Харків, 16 грудня — столицю Київ, а 7 лютого зайняла Одесу. Майже вся Україна була звільнена від денікінців і вже втретє й остаточно тут встановилася радянська влада, влада бі­льшовиків. Більшовикам потрібна була безперечна підтримка ро­бітничих мас для встановлення непорушної диктатури пролетаріа­ту. Найбільш впливовою демократичною силою у робітничому се­редовищі була РСДРП меншовиків, але її діяльність під час денікін - щини більшовики розглядали як контрреволюційну, не враховую­чи суттєву різницю, яка була в політиці між правими і лівими мен­шовиками. Більшовикам необхідно було ліквідувати і зкомпроме - нтувати перед робітниками саме меншовицьку партійну інтеліген­цію, яка, незважаючи ні на що, продовжувала відстоювати демокра­тичні ідеали і принципи класової боротьби робітничого класу на­віть у підпіллі, а потім в еміграції. Це, враховуючи популярність меншовиків у професійному русі, було складно і більшовики вжили всі відомі репресивні заходи від сфабрикування судових процесів — ідеологічного знищення до повної ліквідації РСДРП меншовиків. Придушення меншовицької опозиції дало змогу правлячій партії ліквідувати незалежність робітничого руху. Це були перші цегли­ни у фундамент більшовицької диктатури, закладені на початку 20-х років. [13, С. 45-46].

Література:

1. Ветров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в І чверті ХХ ст.

(1900-1925) — Дніпропетровськ — Дніпродзержинськ: Поліграфіст, 2001.

— 245 с.

2. Волин С. Меньшевики на Украине. — Нью-Йорк, 1962. — 105 с.

3. Ветров Р. І., Донченко С. П. Вказана праця.

4. Волин С. Меньшевики на Украине. — Нью-Йорк, 1962. — 105 с.

5. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Вказана праця.

6. Мовчан О. М, Рент О. П. Міжпартійна боротьба у профспілковому русі України (1917-1922) // Український історичний журнал. — 1995. — №5.

7. Волин С. Вказана праця.

8. Ленін В. І. ПЗТ. — Т. 45.

9. Волин С. Вказана праця.

10. Там само.

11. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Вказана праця.

12. Там само.

13. Мовчан О. М. Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України (1920-1924 рр.) // Український історичний журнал. — 1993. — № 2.