Головна Історія Інтелігенція і влада ФУНКЦІОНУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ НКВС В УМОВАХ МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ ПРОТИ НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 1939-1941 РОКАХ
joomla
ФУНКЦІОНУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ НКВС В УМОВАХ МАСОВИХ РЕПРЕСІЙ ПРОТИ НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 1939-1941 РОКАХ
Історія - Інтелігенція і влада

Т. Д. Дем’янчук

Питання масових репресій під час першого періоду радяні - зації західноукраїнських земель із перших років незалежності України перебуває в центрі уваги багатьох як вітчизняних, так

І зарубіжних дослідників. Це зумовлено як науковими, так і суспільно-політичними обставинами, оскільки в умовах ра­дянської дійсності дана проблема подавалася винятково в ідео­логічній площині, що призвело до грубих фальсифікацій істо­ричної дійсності, а мільйони неповинних громадян та члени їх сімей опинилися в категорії “ворогів народу”. Тому відновлен­ня історичної справедливості є одним із головних завдань іс­торичної науки на сучасному етапі. Доступ до значного пласту раніше недоступного для широкого кола дослідників архівно­го матеріалу надає можливість пошуку нових концептуальних підходів для об’єктивного висвітлення репресій. З’явилася низ­ка праць, присвячених цій проблемі як на всеукраїнському, так і регіональному рівнях, які відступають від концептуаль­них принципів загальнотеоретичного характеру і базуються на конкретно-фактологічному матеріалі. У цьому контексті слід відзначити праці І. Біласа, В. Сергійчука, Г. Гончарука, О. На - гайцева, І. Андрухіва, Д. Вєдєнєєва, Г. Биструхіна, М. Голо­вка, А. Кентія, К. Кондратюка, В. Косика, О. Горланова, А. Ро - гінського, С. Мора, В. Вельгорського та інших, а також низку


Колективних монографій та збірників наукових доповідей кон­ференцій. Водночас ця проблема вимагає подальших наукових досліджень, оскільки при дослідженні масштабності репресій, форм й методів їх проведення ще недостатньо приділяється ува­га висвітленню, зокрема, нормативно-правових актів функціо­нування та ролі у цих процесах кримінально-виконавчої сис­теми (КВС) як важливої складової в структурі органів НКВС, що включала в себе мережу тюрем, виправно-трудових таборів, колоній, спецпоселень, в яких існували специфічні умови ут­римання репресованих, їх працевлаштування тощо. Саме від­сутність такого комплексного аналізу функціонування КВС в умовах репресій і зумовлює актуальність дослідження.

Мета цієї статті — показати правові основи та специфіку діяльності КВС як складової репресивного механізму НКВС, масштаби та категорії репресованих на західноукраїнських землях в умовах першої радянізації регіону.

Репресивні акції на західноукраїнських землях було запо­чатковано директивою НКВС СРСР “Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії” від 15 вересня 1939 р., в якій наказувалося спеціально ство­реним оперативним групам НКВС, які прийшли з Червоною армією, крім інших завдань, арештовувати “найбільш реакцій­них” представників польської адміністрації, активних членів українських та польських громадсько-політичних об’єднань, а в захоплених тюрмах “організувати нову тюремну адміністра­цію із надійних людей на чолі з одним із співробітників НКВС” та забезпечити в них “суворий режим утримання арештованих” [1, с. 163]. Функціонування новоствореної тюремної системи здійснювалося на основі “Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством”, затвердженого на­казом НКВС СРСР 28 липня 1939 р. У п. 2 положення гово­рилося, що такі тюрми створюються у союзних, автономних республіках і УНКВС країв та областей, а керівництво ними здійснює Головне тюремне управління НКВС СРСР через тю­ремні відділи (відділення) при УНКВС [2].

Слід відзначити, що офіційно обласні управління та місь - крайвідділи НКВС і Робітничо-селянської міліції (РСМ) у за­хідних областях було створено наказом НКВС СРСР “Про ор­ганізацію органів НКВС Західної України” лише 6 листопада

1939 p., тобто після ухвали позачергової сесії Верховної Ради СРСР від 1 листопада про включення Західної України до скла­ду СРСР. Комплектація управлінь НКВС Львівської, Дрогоби­цької (утворено 13 листопада), Луцької (згодом перейменовано у Волинську), Станіславської (з 9 листопада 1962 р. — Івано - Франківська) та Тернопільської областей здійснювалося як із числа членів раніше прибулих оперативних груп НКВС, так і з направлених додатково 1 230 працівників з управлінь інших областей та випускників шкіл РСМ [3].

Прикриваючись тезою про “загострення класової боротьби”, органи НКВС розгорнули широкомасштабні заходи з їх “ізоля­ції”, що супроводжувалися арештами й масовими виселеннями населення за політичними, національними, релігійними та со­ціально-становими ознаками, а напередодні війни — й масови­ми розстрілами арештованих у тюрмах та приміщеннях рай- міськвідділів НКВС-НКДБ.

Арешти здійснювалися на основі наказу НКВС СРСР від

11 жовтня 1939 p. “Про запровадження єдиної системи опера­тивного обліку антирадянських елементів, виявлених агентур­ною розробкою”. До “ворожих соціалістичному ладу елементів” було віднесено значну категорію місцевого населення, відне­сених до 18 груп, які “в силу свого соціального і політично­го минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості” могли скла­сти загрозу новому режиму на анексованих землях [4]. Уже до кінця жовтня було арештовано понад 200 активних громадсь­ко-політичних діячів та активістів українських політичних партій і громадських об’єднань, безпідставно звинувачених у “провокаціях” проти радянської влади [5, с. 575].

Наказами НКВС СРСР від 11 грудня й 25 грудня 1939 р., 6 серпня, 7 і 20 вересня 1940 р. було завершено процес ство­рення нової тюремної мережі в приєднаних західних облас­тях, Північній Буковині та Бессарабії [6, с. 126-127]. Зокре­ма, у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Тернопільській, Станіславській, Рівненській та Чернівецькій областях напри­кінці 1940 р. 26 в’язниць і дві внутрішні тюремні камери з лімітом на 8 228 в’язнів та штатом працівників на 1695 осіб [7]. Однак, за спогадами колишніх в’язнів, у камерах завжди перебувало у 2-3 рази більше арештованих, ніж було передба­чено встановленими нормами. Зростаючою була і динаміка аре­штів. Так, у жовтні — грудні 1939 р. у Львівській, Волинській, Дрогобицькій, Рівненській, Станіславській та Тернопільській областях було арештовано 9 667 осіб (5 406 поляків, 2 779 ук­раїнців, 1 439 євреїв, 43 білоруси), протягом 1940 р. — 41 585 осіб (15 518 поляків, 15 024 українця, 10 924 євреї, 119 біло­русів), а в січні — лютому 1941 р. — 3 052 особи (525 поляків,

2 179 українців, 332 євреї, 16 білорусів). Всього — 54 304 осо­би (21 449 поляків, 19 982 українця, 12 695 євреїв, 178 біло­русів) [8].

За спогадами арештованих, у кожній тюрмі існував свій “стиль” допитів і розправи над в’язнями. Так, у Станіславській тюрмі слідчі під час допитів “перш за все старалися за всяку ціну дуже скоро заломити в’язня як духовно, так і фізично. І як тільки це осягнули, діставали від в’язня все, що потрібно їм було” [9]. Крім того, у Станіславській та Коломийській тюр­мах під час допитів застосовували електричні стільці та спе­ціальні електричні шафи [10].

Після винесення вироку (судом, Військовим трибуналом, Особливою нарадою) засуджених згідно з наказом НКВС СРСР № 1461 “Про порядок направлення засуджених у виправно-тру­дові табори НКВС” від 10 грудня 1939 р. відправляли у виправ­но-трудові табори (ВТБ) та колонії. Наказом виділялося сім груп засуджених відповідно до їх “соціальної небезпеки”, а також вказувалися ВТБ, в яких вони мали відбувати покарання. Так, до першої групи відносилися засуджені “за участь у право-тро - цькістських контрреволюційних організаціях, зраду батьківщи­ни (ст. 58-1 “а” і “б”), шпигунство (ст. 58-6, 193-24), диверсію (ст. 58-9), терор (ст. 58-8)”, а також “керівників контрреволю­ційних фашистських, повстанських, націоналістичних органі­зацій і антирадянських політпартій”. Покарання вони мали від­бувати у сімох ВТБ, а саме: “Севвостлаг” (Далекий Схід, район ріки Колими), “Воркутлаг” (Заполяр’я, Комі АРСР), “Ухтиж - лаг” (Північні райони Комі АРСР), “Норильлаг” (Заполяр’я, Таймирський округ), “Севжелдорлаг” (Заполяр’я, Комі АРСР), “Локчимлаг” (Комі АРСР), “Устьвьімлаг” (Комі АРСР).

До другої групи належали засуджені “за шкідництво (ст. 58-7), перебіжчики (ст. 59-10, ст. 84), активні учасники контр­революційних фашистських, повстанських і націоналістичних організацій і колишні члени політпартій (есери, меншовики, анархісти, грузмеки, дашнаки, мусаватисти та ін.), керівники й організатори масових безпорядків (ст. 59-2 “а”), засуджені за бандитизм (ст. 56, 59-3 “а”), збройний напад (ст. 167, ч. 3), а також які мали судимість за втечу з таборів і тюрем”. Вони відбували покарання в 14 ВТБ, розміщених у Новосибірській (“Сиблаг”, “Томасимлаг), Карагандинській (“Карлаг”), Сверд - ловській (“Севураллаг”, “Івдельлаг”), Пермській (“Усольлаг”), Горьківській (“Унжлаг”), Кіровській (“В’ятлаг”), Архангельсь­кій (“Каргопольлаг”, “Онеглаг”, “Кулойлаг”) областях, Узбець­кій РСР (“Сазлаг”), Комі АРСР (“Севжелдорлаг”) та Красно­ярському краї (“Краслаг”).

Засуджені першої і другої групи направлялися у ВТБ ви­нятково за персональними нарядами ГУТАБу, “незалежно від працездатності, за винятком інвалідів і хворих, які не могли слідувати в табори без посторонньої допомоги, а також інфек­ційно хворі”.

Третю групу становили засуджені за інші “контрреволюцій­ні злочини” за статтями Кримінального кодексу, які не вхо­дили до першої і другої групи, а саме: грабіж (ст. 165), розбій (ст. 167, ч. 1-2), а також рецидивісти, які мали більше трь­ох судимостей за однорідні злочини. їх направляли в усі іс­нуючі ВТБ, за винятком сімох, чотири з яких знаходилися в Підмосков’ї (“Ликовлаг”, “Химкилаг”, будівництво південної гавані та Дмитрівського механічного заводу), а також “Лужла - гу” (Ленінградська область), “на спецбудівництво № 211” (при­кордонні райони УРСР) та “Райчихлагу” (прикордонні райони Хабаровського краю).

Четверту специфічну групу становили в’язні окремих націо­нальностей — німці, поляки, естонці, латиші, литовці, руму­ни, фіни, іранці, афганці, позбавлені волі за побутові та інші злочини, за винятком статей, указаних у перших трьох групах. їх теж направляли в усі ВТБ, за винятком “Ликовлагу”, “Хим - килагу”, “Лужлагу”, “спецбудівництва № 211”, Дмитрівського мехзаводу, а також, крім тих ВТБ, які знаходилися на тери­торії компактного проживання вказаних національностей.

До п’ятої групи належали засудженні за груповими справа­ми, а також за приналежність до однієї із “контрреволюційних організацій” (троцькісти, есери, меншовики та інші). Якщо вони були арештовані на одній території, то відбувати пока­рання їх відправляли в різні ВТБ, а в місцях відбування пока­рання розподіляли по різних підрозділах, щоб вони не могли продовжувати свою “ворожу антирадянську діяльність”.

Шосту групу становили піддані інших держав, засуджені не­залежно від характеру злочину. їх відправляли у різні ВТБ за персональними нарядами ГУТАБ НКВС.

До сьомої групи належали засуджені Особливою нарадою при НКВС СРСР. їх направляли до ВТБ за рознарядкою Пер­шого спеціального відділу НКВС СРСР.

Відповідальність за дотриманням обмежень та відправкою засуджених у визначені місця відбування покарань покладало­ся на начальників відділів виправно-трудових колоній НКВС республік, УНКВС країв, областей, начальників тюрем, пере­сильних пунктів та колоній.

Цим же наказом відмінялася дія наказів про порядок направ­лення засуджених до місць відбування покарань від 13 жовт­ня 1937 р., 19 грудня 1937 р., 17 квітня 1938 р. та 9 травня 1938 р. [11].

Крім засуджених за злочини соціально-кримінального та політичного характеру, значна група населення була піддана репресіям у вигляді виселень сімей у північні райони СРСР на спецпоселення. Початок цим акціям поклала таємна ухвала РНК СРСР за № 2122-617сс від 29 грудня 1939 р. “Про порядок переселення польських осадників із західних областей УРСР і БРСР”. Таких масових акцій до початку німецько-радянсь­кої війни було шість, остання з яких “стартувала” 16 травня 1941 р. на підставі спільної постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР “Про виселення ворожого елементу з республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії, Молдавії”. На спецпо­селення відправляли не лише сім’ї польських осадників, а й колишніх польських військових, військовополонених, держав­них чиновників, поміщиків, фабрикантів, підприємців та пред­ставників з інших соціальних верств, серед яких було й чимало євреїв та українців. Окремі акції були спрямовані проти так званих біженців, які намагалися уникнути виселень і змінюва­ли місце проживання, а також тих, які мали бажання виїхати до Німеччини, але їм було відмовлено фашистським урядом [12, с. 159], та проти сімей “націоналістів”, які перебували в підпіллі або втекли за кордон [13]. Під час першої акції (10­

14 лютого 1940 р.) було вислано 17 206 сімей (89 062 особи) польських осадників, другої (із 13 квітня — до кінця травня 1940 р.) — майже 25 тис. сімей із категорії “колишніх”, треть­ої (29 червня — 2 липня 1940 р.) 37 532 сім’ї (83 207 осіб) та 19 476 одинаків біженців [14, с. 153-156], четвертої (грудень

1940 — січень 1941 рр.) — понад 20 тис. сімей “націоналістів” та “зрадників батьківщини”, які втекли за кордон.

П’ята хвиля виселень мала розпочатися на основі таємної постанови РНК СРСР “Про план сільськогосподарського пере­селення на 1941 рік” від 6 січня 1941 р. Нею передбачалося пе­реселити з одних регіонів СРСР в інші 206 427 селянських гос­подарств, із яких 60 тис. — з України, в тому числі 41 тис. — у першому кварталі 1941 р. [15, с. 11-13]. Безперечно, що ос­новну масу переселенців мали скласти мешканці західних об­ластей, оскільки людські ресурси на теренах УРСР унаслідок штучного голодомору 1932-1933 рр. та репресій зменшилися, за різними даними, на 7-10 млн чол. Однак виконанню як січ­невої, так і травневої 1941 р. постанов перешкодив початок німецько-радянської війни.

Як правило, операція з виселення проводилася несподівано для населення, одночасно на всій території західного регіону, “у день, визначений НКВС СРСР”. Наприклад, у ніч на 29 чер­вня 1940 р. було проведено акцію з виселення так званих бі­женців. Для її проведення наказом начальника управління РСМ НКВС УРСР від 25 червня 1940 р. до Львова було направлено з управлінь міліції інших областей 2 200 оперативних працівни­ків і підготовлено 1 282 вагони [14, с. 149-151]. Зокрема, з Во­линської області 29 червня було відправлено на спецпоселення 3 567 сімей в складі 11 771 особи (1 017 українців, 1 837 поля­ків, 8 924 євреїв), у Дрогобицькій — 6 295 осіб (1 520 сімей у складі 5 262 осіб та 1 038 одинаків), у Станіславській — 1 170 сімей (2 519 осіб) та 612 одинаків [14, с. 152-155].

Згідно з інструкціями, розробленими НКВС СРСР та затвер­дженими РНК СРСР, нажите майно сімей осадників, біженців, “націоналістів” і “зрадників батьківщини”, а також сільсько­господарський інвентар та худоба підлягали конфіскації і пе­редавалися актом місцевим органам влади [15]. Спецвиселен - цям дозволялося брати із собою лише речі першої необхідності: одяг, натільну білизну, взуття, постільну білизну, предмети по­суду (миски, каструлі, кружки, вилки, ложки, ножі), продукти харчування на місяць, дрібний сільськогосподарський інвентар (сокиру, пилу, лопату, сапу, косу, граблі, вили, молоток тощо), гроші та ювелірні вироби (необмежено), скриню (куфер) або ящик для зберігання взятих речей. Однак загальна вага взя­тих із собою речей не повинна була перевищувати 500 кг на сім’ю. Відправлення переселенців мало здійснюватися поеше­лонно. Кожний ешелон складався з 55 вагонів, з яких чотири виділялися для перевезення сільськогосподарського інвентаря та громіздких речей, один — для конвою і один вагон виділяв­ся під медичний ізолятор. У решті 49 вагонах перевозилися виселенці з розрахунку не менше 25 осіб у кожному разом із предметами й речами побуту першої необхідності. На кожний ешелон для медичного обслуговування виділявся один фель­дшер і дві санітарки, а також відповідні медикаменти. Під час переїзду осадники-переселенці отримували безплатно один раз на день гарячу їжу й 800 грам хліба на особу [14, с. 129-130]. Оплата витрат за харчування на час перевезення покладалася на НКВС СРСР із розрахунку 2 крб на добу для біженців, шлях переїзду яких не перевищував 10 діб, і 2 крб 50 коп. — на

15 діб [14, с. 156].

Як правило, всіх виселенців направляли на лісозаготівлі в систему підприємств Наркомлісу СРСР. їх розміщували в робітничих селищах від 100 до 500 осіб, у будинках барач­ного типу з розрахунку 3 кв. м. на одну особу. Адміністра­тивне керівництво спецпоселеннями здійснювали районні й селищні комендатури НКВС СРСР. Комендатури вели облік переселенців, слідкували за дотриманням ними встановленого режиму й порядку, попереджували можливість утеч. Витра­ти на утримання районних і селищних комендатур, а також усі адміністративні фінансові витрати здійснювалися за ра­хунок фінансів, які накопичувалися внаслідок відрахувань із заробітної плати спецпереселенців у розмірі не більше 10%. Відчислення на рахунки відділів виправно-трудових колоній відповідних обласних управлінь НКВС, до складу яких вхо­дили районні й селищні комендатури, централізовано здійс­нювали підприємства Наркомлісу СРСР, на яких працювали спецпереселенці.

В обов’язки комендантів спецпоселень входило: слідкувати за дотриманням встановленого в поселенні порядку; спостерігати за точним виконанням договорів про використання праці спецпере- селенців, укладених відділами виправно-трудових колоній УНК - ВС із підприємствами Наркомлісу; вживати необхідних заходів для попередження втеч, виявлення і затримання правопоруш­ників; вести боротьбу з п’янством, хуліганством, шинкарством й іншими порушеннями громадського порядку в поселеннях; систематично проводити перевірку наявності спецпереселенців; проводити реєстрацію актів громадянського стану.

Правила внутрішнього розпорядку на спецпоселеннях затверджувалися начальником відділу виправно-трудових колоній УНКВС і доводилися комендантом до всіх спецпе - реселенців поселення. За порушення режиму, трудової дис­ципліни, громадського порядку коменданти мали право на­кладати грошові штрафи до 25 крб або арештовувати до 5 діб (районні коменданти мали право накладати штрафи до 50 крб й арештовувати на строк до 10 діб або притягувати до кримі­нальної відповідальності).

Спецпереселенці та їх сім’ї не мали права виїжджати за межі адміністративних районів виселення. Крім того, відлучення із спецселища чи з місця роботи більш як на 24 години, а також переселення у межах селища з одного барака в інший без доз­волу коменданта вважалося грубим порушенням режиму й дис­ципліни з відповідними оргвисновками [14, с. 133-134].

Однак, як неодноразово відзначалося у доповідних записках Відділу трудових поселень ГУТАБ НКВС СРСР на ім’я наркома НКВС Л. Берії, житлові умови й працевлаштування спецпосе - ленців грубо порушувалися. Так, у поселеннях Красноярсько­го краю, Архангельської, Кустанайської та Омської областей переселенців, як правило, розміщували по 2-3 сім’ї в одній кімнаті або по 15-20 сімей у бараках, які не мали кімнатного планування, де на одну особу переважно припадав один (мак­симум два) квадратних метри житлової площі, що іноді навіть не було змоги поставити ліжко, тому доводилося спати на під­лозі. Крім того, на більшості підприємств Наркомлісу не було організовано належним чином виробничий процес, внаслідок чого не вистачало знарядь праці, для багатьох взагалі не було роботи, а ті, хто працював, унаслідок низької продуктивності праці заробляли мізерні гроші (від 2 до 5 крб), яких не вис­тачало на прожиття. Незадовільним у місцях поселень було й продовольче забезпечення й медичне обслуговування, що приз­водило до хвороб і високої смертності [14, с. 138-142].

Висновки

Отже, на основі наведеного можемо констатувати наступне:

1. З перших днів анексії західноукраїнських земель при­слані в складі Червоної армії оперативні групи НКВС розпоча­ли роботу з організації нової кримінально-виконавчої системи, яка повністю була сформована до кінця 1940 р. і включала в себе мережу тюремних установ, виправно-трудових таборів та спецпоселень, пересильних пунктів, функціонування яких у системі НКВС СРСР, республіканських та обласних структур забезпечували відповідні управління, відділи та служби, що в цілому складали могутню імперію ГУТАБу.

2. Наказом НКВС СРСР від 11 жовтня 1939 р. майже все на­селення анексованих західноукраїнських земель опинилося в категорії “антирадянських елементів”, проти яких розпочали­ся репресії, що тривали до самого початку німецько-радянської війни, жертвами яких стали сотні тисяч громадян краю.

3. Найбільш масово репресії проявилися у таких формах, як арешти та виселення на спецпоселення, що проводилися за соціально-становими та національно-політичними ознаками на основі таємних постанов РНК, ЦК ВКП(б), а також наказів, директив та інструкцій НКВС СРСР.

4. Масовий характер репресій був зумовлений низкою при­чин, головна з яких полягала у тому, щоб якнайшвидше здійсни­ти “радянізацію” анексованих західноукраїнських територій, з іншого боку, назрівання можливої війни з Німеччиною вима­гало очищення прикордонних з німецькою окупаційною зоною територій від “неблагонадійних” та “ворожих елементів”. Тому не випадково, що саме переселення як найбільш ефективний спосіб “чисток” займають у репресіях головне місце.

Список використаних джерел

1. Михайленко П. П., Кондратьев Я. Ю. Історія міліції України

У документах і матеріалах: У 3-х т. /П. Михайленко, Ю. Кон­дратьев. — К.: Ґенеза, 1997. — Т. 2: 1926-1945. — 1999. —

412 с.

2. Архів Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано - Франківській області (далі — АУМВСУІФО). Приказ НКВД СССР “Положение о тюрьмах НКВД СССР для содержания подследс­твенных” от 28 июля 1939 г. // Накази, директиви, розпоряджен­ня НКВС СРСР за 1939 р. Колекція документів. — T. 1.

3. Архів УМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 001359 “Об организа­ции органов НКВД Западной Украины” от 6 ноября 1939 г. // На­кази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1939 р. Колекція документів. — T. 1.

4. Архів УМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 001223 “О введении единой системы оперативного учёта антисоветских элементов, вы­являемых агентурной разработкой” от 11 октября 1939 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1939 рік. Ко­лекція документів. Том 1.

5. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ — XX ст. Історичні нариси / [Архієрейський Д. В., Бажан О. Г., Бикова Т. В. та ін.]; відповід. ред. В. А. Смолій. — К.: Наук. думка, 2002. — 952 с.

6. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Сус­пільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. / Іван Григорович Білас. — К.: Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — 432 с.

7. АУМВСУІФО. Приказ НКВД УССР № 117 “О перекреплении тю­рем к пересыльным пунктам” от 6 мая 1941 г. // Накази, дирек­тиви, розпорядження НКВС УРСР за 1941 рік. Колекція докумен­тів. — Т. 5.

8. Горланов О. А., Рогинский А. Б. Об арестах в западных областях Бе­лоруссии и Украины в 1939-1941 гг. [Електронний ресурс] — Режим доступу: http//www. memo. ru/history/Polacy1/GORROG C. HTM

9. Воля Покуття. — 1941. — 3 серпня.

10. Воля Покуття. — 1941. — 17 липня.

11. АУМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 1461 “О порядке направ­ления осужденных в исправительно-трудовые лагеря НКВД” от 10 декабря 1939 г. // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1939 р. Колекція документів. T. 1.

12. Кондратюк К. Втрати населення Західної України у 1939-1941 рр. / К. С. Кондратюк // Україна — Польща: важкі питання. — Вар­шава: TYRSA, 2001. — Т. 1. — С. 155-161.

13. АУМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 001552 “О порядке ссылки в отдалённые северные районы СССР членов семей изменников ро­дины, совершивших побег или перелет за границу” от 10 декабря 1940 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1940 рік. Том 1.

14. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. /Іван Григорович Білас. — К.: Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 2. — 688 с.

15. ДАІФО. — Ф. Р-295. — Оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 11-13.

16. АУМВСУІФО. Инструкция Народного Комиссара Внутренних Дел Сюза ССР “О порядке ссылки в отдалённые северные районы СССР членов семей изменников родины, совершивших побег или перелёт за границу”, утверждена решением СНК СССР от 14 дека­бря 1940 г. // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1940 р. Колекція документів. Том 1.

Анотації

Демьянчук Т. Д. Функционирование уголовно-исполнительной системы НКВД в условиях массовых репрессий против населения западноукраинских территорий в 1939—1941 годах.

Рассматривается вопрос правового функционирования уголов­но-исполнительной системы НКВД, масштабы и категории репрес­сированных в условиях первой советизации западноукраинских территорий.

Demynchyk T. D. The functioning of criminal-executive system NKVS under conditions of mass repressions against the population of Western Ukraine.

The article deals with the question of legal functioning of the criminal-executive system NKVS, scale and categories of persons sub­jected to repressions under conditions of the first radyanization of the western-Ukrainian lands.

Похожие статьи