Головна Історія Інтелігенція і влада ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ С. Л. РУДНИЦЬКОГО
joomla
ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ С. Л. РУДНИЦЬКОГО
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. Б. Махінла

Одеський державний економічний університет

Розбудова української національної державності, що триває з 1991 р., поставила на порядок денний, серед іншого, і таке питан­ня: на яких ідейних, ідеологічних засадах творити державність. Звичайно, йдеться про ті інтелектуальні й політичні кола, які апрі­орі за існування і розвиток України як суверенної і незалежної дер­жави, “за” без жодних застережень. Адже в суспільній думці й по - літикумі представлені і досі ті сили, для яких вищеозначене питан­ня не є актуальним. Тут маються на увазі ті, хто сприймає новітню українську державність як історичну випадковість, як результат збігу певних історичних обставин. Цей спектр сучасного суспільст­ва і політикуму переймається, фактично, зовсім іншим питанням —

Як і коли припинити “самостійницький експеримент в Україні”, по­и *и ((• • <-> • >> т • ••

Класти край цій історичній недоречності. І хоча такі погляди іноді подаються в достатньо латентній формі, сутність їх від цього не змі­нюється.

Слід зазначити, що єдино надійним засобом подолання подібних поглядів і думок видається принциповий успіх, довершеність сучас­ної української державності, в тому числі у політичному, соціально­му, економічному, духовно-культурному її вимірі. Особливо важли­вою, в даному контексті, постає проблема вироблення адекватної си­стеми суспільних цінностей. Саме суспільних, тобто таких, які б за­безпечили стійку консолідацію української нації, які б убезпечили її від внутрішньої дезінтеграції й протистояння. Серед джерел фор­мування таких загальнонаціональних цінностей вагоме місце мають посідати інтелектуальні розробки минулого, особливо початку XX ст. З нашої точки зору, недостатньо залученою у дану проблематику є наукова і світоглядна спадщина академіка Степана Львовича Рудницького (1877 — 1937). Він був різнобічно обдарованою люди­ною, у сфері його наукових інтересів знаходилися історія власної країни, географія, геополітика, краєзнавство тощо. Як географ, істо­рик та культуролог С. Рудницький обґрунтовував те, що Україна насправді існує, як і стародавній український етнос з власною само­бутньою культурою, історією, мовою, ментальністю.

Вищу освіту майбутній академік здобував у Львівському та Віден­ському університетах, у яких вивчав історичні дисципліни, геогра­фію, германістику, філософію. Його початкова спеціалізація була історичною, а наставниками були визначні вчені тієї доби — М. Гру - шевський, Л. Фінкель, С. Шараневич, Д. Дембінський. Під керівництвом М. Грушевського С. Рудницький створює і публікує ни­зку праць з історії українського козацтва та Національно-визволь­ної війни під проводом Б. Хмельницького, зокрема у “Записках Нау­кового Товариства ім. Т. Г. Шевченка”. У добу ЗУНР С. Рудницький проводить енергійну громадську діяльність, він стає радником та експертом при уряді ЗУНР з економічних і політико-географічних питань. Тоді вченим готувалися проекти офіційних документів та експертиз, які надсилалися Державним Секретаріатом республіки до Ліги Націй, Паризької мирної конференції. У 1919 р. С. Рудниць­кий запрошується на посаду професора Кам’янець-Подільського уні­верситету, організованого І. Огієнком. У 1920-ті рр. С. Рудницький обіймає посаду декана філософського факультету Українського Ві­льного університету (УВУ) у Празі, де викладає різноманітні геогра­фічні дисципліни. Водночас він працює у Карловому університеті, у Празькому Німецькому університеті й Українській господарський академії в м. Подєбради, викладає географію в Українському вищо­му педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У 1929 р. С. Руд­ницький обирається академіком ВУАН, у Києві він стає керівником трьох закладів і підрозділів акадамії — кафедри географії, Комісії краєзнавства і Музею антропогеографії ім. Ф. Вовка. В цей час ВУАН розпочала підготовку “Української радянської енциклопедії” і ввела С. Рудницького у склад редколегії, доручивши очолити відділ гео­графії.

Слід зазначити, що при всіх суб’єктивних, кон’юнктурних оцін­ках місця і ролі національної ідеї у розбудові України, національно - демократична або національно-державницька течія в українській суспільно-політичній думці містить значну кількість продуктивних ідей, підходів, засад щодо вирішення нагальних завдань новітнього державотворення.

Історично національно-державницький напрямок пов’язаний з такими іменами, як Ю. Бачинський, С. Петлюра, Л. Цегельский, І. Франко, Є. Чикаленко, О. Шульгин, у певному відношенні — В. Липинський. Окремо потрібно згадати тих, хто закладав дійсно наукові, теоретичні основи національно-демократичної ідеології — В. Старосольського, О. Бочковського, С. Дністрянського, О. Ейхель - мана, О. Лотоцького, А. Яковліва і власне С. Рудницького. При всіх розбіжностях у поглядах та концепціях, що їх сповідували дані мис­лителі, можна виокремити ті спільні позиції, що об’єднували всіх носіїв національно-державницького світогляду першої половини XX ст. Зокрема, йдеться про такі положення і тези, як бачення наці­онального і державного інтересу в якості найважливішого критерію оцінки історичної діяльності народу, влади, еліти, окремих діячів. По-друге, теоретично обґрунтовувалося природне право українців на національне самовизначення в рамках етнічної території, власне на тих теренах, на яких українці можуть вважатися автохтонним насе­ленням. По-третє, пропонувалася ідея побудови саме демократичної держави і республіки як оптимальної форми державного правління. Такий пріоритет пояснювався органічністю цих форм державного життя саме для українського народу, особливостей його психології та менталітету. По-четверте, в духовній, культурній сфері теорети­ки даного спрямування наголошували на тому, що державне буття українців (у широкому, громадянському сенсі цього поняття) має ґру­нтуватися на українській, національній ідеї, на українськості всіх сфер політичного і культурного життя нації.

Справедливість даних вимог до державного будівництва україн­ське суспільство і його еліта можуть оцінити з огляду на ті реалії, що мали місце протягом 90-х рр. минулого століття. Як видається, ба­ланс між здобутками і втратами очевидно порушений у бік других. Одна з причин невпевненого розвитку відродженої України — забут­тя або ігнорування інтелектуальної спадщини початку XX ст. та дер­жавницької практики доби УНР і Гетьманату. Почасти це також по­в’язано з відвертим невіглаством деяких “керманичів” і “провідни­ків” у гуманітарно-культурному відношенні, із прищепленою, за часи тоталітаризму, історичною амнезією.

Аналіз творчої спадщини С. Л. Рудницького дає підстави тверди­ти, що вже тоді об’єктом його досліджень і роздумів була життєвої ваги проблема — якщо українці бажають і мають право на самостій­не державне буття, то чи готові й спроможні вони на це? Як засвід­чив досвід 1917 — 1921, 1941, 1991 — 2005 рр., таке питання не є суто риторичним. Вже тоді С. Рудницький ставив у своїх працях ніби аксіоматичні питання: що являє собою Україна, її народ-етнос, його культура і мова, територія його проживання в ресурсному вимірі, які геополітичні чинники впливали і впливатимуть надалі на розвиток нації, де бере свій початок українська національна ідея і у чому має бути її кінцева мета, який історичний шлях пройшла Україна і які висновки мають бути зроблені нацією та її елітою. У своїх відповідях на ці складні питання С. Рудницький стверджував: “Для всіх україн­ців повинна бути цілковита державна самостійність України єдиною кінцевою метою. Самостійність і тільки самостійність зробить укра­їнців правдивими господарями на Україні” [1, с. 89]. Цікавими ви­даються пропозиції академіка щодо устрою майбутньої держави: “Щодо віри — повинна панувати на Україні необмежена толеранція. Належало б стреміти до національної української церкви. Політич­ний устрій самостійної України повинен бути в ім’я споконвічних традицій і змагань українського народу якнайбільше свободолюбний. Автономія громад і земель мусить бути дуже широка, однак при сильній центральній владі і сильнім національнім парламенті. В Києві має бути головна Рада самостійної України — Центральний Сойм, там має перебувати виборний гетьман України — Президент Української Республіки. .Широка місцева самоуправа дасть приро­дному українському індивідуалізмові широке поле діяльності, міц­на рука державного осередка не дозволить в справах загальнодержа­вних розвинутися партикуляризмові” [1, с. 91-92].

У своїх працях С. Рудницький зазначав, що утворення Українсь­кої держави в її етнографічних кордонах сприятиме геополітичній стабільності у південно-східній Європі. Можна припустити, що по­дібна роль сучасної України видається досить реальною, зважаючи на територію і кількість населення країни. Перешкодою ж на шляху до регіонального лідерства виступали інші чинники — “якість” віт­чизняної демократії, соціальні стандарти в країні, економічна поту­жність, зовнішньополітична визначеність (чи її відсутність в рамках колишньої стратегії “багатовекторності”) тощо.

Одна з ключових робіт академіка С. Рудницького присвячена те­оретичному з’ясуванню поняття націоналізму. Він, зокрема, так ви­значає це поняття: “Націоналізм — це спрямування думок, слів чи діл одиниці чи гурту в той напрямок, у якому йде надійний, корис­ний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належать” [1, с. 276]. Автор цієї концепції був переконаним, що для будування держави необхідно, щоб дійсний націоналізм “перейняв наскрізь якнайширші круги народу”, і саме у відсутності цього явища Руд­ницький вбачав причину поразки української державності: “Дійс­ного націоналізму, що відповідав би і змістом, і формою нинішнім часам, не було в українського народу в 1917 — 1922 рр. Всякі суро­гати, на яких треба було опирати державне будівництво, завели, й мусила наступити катастрофа” [1, с. 347]. Якщо відійти від стерео­типного радянського тлумачення націоналізму і користуватись європейською науковою традицією у розумінні цього поняття, то слід визнати таку оцінку подій 1917 — 1921 рр. логічною і виправ­даною.

Розглядаючи науковий доробок С. Рудницького, потрібно згадати і про його краєзнавчі дослідження. Так, в центрі уваги академіка були такі історичні землі України, як Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Підляшшя, Полісся, Слобідська Україна, Причорномор’я. Його також можна вважати основоположником української політич­ної географії, а деякі його роботи (“Україна з політично-географічного становища”, “Україна і великодержави”, “Українська справа зі стано­вища політичної географії”) характеризуються деякими сучасними дослідниками як, можливо, “найкращі у всій дотеперішній українсь­кій політології, які мають і досі актуальне значення для справи дер­жавних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі і місця в загальноєвропейсько­му процесі демократичного оновлення” [2, с. 360].

Без сумніву, все, що створено С. Рудницьким відразу у кількох галузях наукового знання, потребує як подальшого вивчення й ана­лізу, так і застосування у сучасних процесах осмислення історично­го шляху українського народу, його державності й перспектив на майбутнє.

Література

1. Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., перед­мова О. І. Шаблія. — Львів: Світ, 1994. — 416 с.

2. Шаров І. Ф. 100 видатних імен України: Навч. посіб. — 2-ге вид., пере - робл. — К.: АртЕк, 2004. — 504 с.

3. Липа Ю. І. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — 270 с.

4. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К.: Товарист­во “Знання” України, 1991. — 48 с.

5. Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991. — 341 с.

Похожие статьи