Головна Історія Інтелігенція і влада ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Й АЛЛА ГОРСЬКА: ЖИТТЯ ЯК ВИКЛИК ПОЛІЦЕЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
joomla
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Й АЛЛА ГОРСЬКА: ЖИТТЯ ЯК ВИКЛИК ПОЛІЦЕЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477)«В. Симоненко»+«А. Горська»

О. А. Шановська

Ключові слова: Василь Симоненко, Алла Горська, українські шістдесятники, поліцейська держава.

Українська історія багата на видатні особистості. Серед ви­знаних, кращих українців, якими по праву називають Т. Шев­ченка, Л. Українку, Б. Хмельницького, М. Грушевського, Г. Сковороду та інших видатних осіб, імена шістдесятників Василя Симоненка і Алли Горської є незаслужено забутими. Між тим ці постаті уособлюють собою незламність україн­ського духу, свободи самовиявлення, непереможну волю до вільної думки в поліцейській державі, де кожен вияв незгоди придушувався в зародку. Вони були одними з перших у сум­ному списку тих жертв боротьби за людську волю та гідність. Героїко-драматична історія їхнього життя та діяльності ще че­кає на повніше висвітлення та популяризацію серед широких кіл громадськості.

Переважна кількість опублікованих праць про діячів укра­їнського шістдесятництва належать їхнім соратникам і рідним. Показовою в цьому плані є збірка листів, спогадів і статей, при­свячених А. Горській, зібраних та упорядкованих її друзями, яка має назву «Червона тінь калини», адже калина — символ незнищенної України — стала наскрізним мотивом-символом життя художниці [1]. Серед інших змістовних публікацій — праці учасників руху шістдесятництва І. М. Дзюби — в одному з його ґрунтовних трьохтомних видань представлений літера­турний портрет В. Симоненка [2], праця М. Х. Коцюбинської [3] та інші книги спогадів. Мемуарну літературу доповнюють біографічні словники [4] та бібліографічні видання [5; 6].

Нечисленні наукові розвідки, присвячені українським шіст­десятникам, належать історику-джерелознавцю, лауреату На­ціональної премії імені Т. Шевченка С. І. Білоконю, який був учасником київського Клубу творчої молоді і був особисто зна­йомий з А. Горською, І. Світличним, І. Дзюбою та деякими іншими шістдесятниками [7]. Окремі сюжети, які стосують­ся творчої та громадсько-політичної діяльності В. Симонен­ка і А. Горської, містять наукові праці Г. В. Касьянова [8] і Ю. О. Курносова [9].

У цій статті поставлене завдання розглянути участь В. Симо­ненка й А. Горської у національно-культурному інтелектуально­му русі шістдесятництва. Особливу увагу приділено з’ясуванню причин того, чому постаті В. Симоненка й А. Горської перетво­рилися на енергетично потужні символи українського шістде­сятництва, та водночас стали моральним вироком владі.

Перед тим як розпочати огляд їхнього життя та діяльності, зазначимо, що як особистості В. Симоненко і А. Горська сфор­мувалися в роки нетривалої «відлиги» в СРСР. Десталінізація суспільства та лібералізація національно-культурного життя з середини 1950-х — на початку 60-х років ознаменувалися поя­вою другого у радянській історії, після ренесансного покоління

1920- 30-х років, українського відродження, пов’язаного з ру­хом шістдесятників. Українське шістдесятництво було тим се­редовищем, яке «породило» цих непересічних митців-неофітів, а самі вони стали гідними репрезентантами цього національно - культурного інтелектуального руху.

В поезії Василя Симоненка та творах художниці Алли Гор­ської дістали свого завершеного вираження культурницькі вті­лення шістдесятників, об’єднаних національно-патріотичною ідеєю представників інтелігенції, які помітно відрізнялися від інших своєю непідкупністю, загостреною соціальною чутливіс­тю, громадською свідомістю, і все це виливалось у високому рівні їхньої творчості, яка відразу здобула широку читацьку аудиторію, а самі вони стали об’єктом уваги працівників спец­служб. Як і інші шістдесятники (поети Микола Вінгранов - ський, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, літературні критики Іван Дзю­ба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Опанас За - ливаха, Віктор Зарецький, Веніамін Кушнір, Людмила Семи- кіна, Галина Севрук, кіномитці та театральні діячі-режисери Сергій Параджанов, Лесь Танюк, Юрій Іллєнко, Леонід Осика та інші талановиті особистості), вони протестували проти вимог дотримуватись принципів класовості (партійності) та канонів соцреалізму, ініціювали свідоме новаторство у літературі та мистецтві, народження гуманістичного світогляду, виступали за перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, наголошуючи на принципі індивідуалізму на противагу радян­ському позаіндивідуальному життю.

Ось, наприклад, такі контроверсійні думки про літературу висловлював В. Симоненко: «Література і мистецтво не терп­лять шаблону — це кілька століть проголошують усі, хто вміє говорити і писати. А хіба відсутність новизни — не шаблон? Наскільки я знаю літературу і мистецтво, вони споконвіку мали за найкращу традицію духовне новаторство... Отже, ті, що готові вдатися за допомогою до дружинників, аби тільки заборонити поетичній молоді шукати і мислити, чи не опини­лися вони в незавидній ролі захисників поганих традицій, чи не склали мимовільно протекцію сірості і бездумності. Без­думні, ідилічні радощі скоріше синонім ідіотизму, ніж опти­мізму» [10].

Василь Андрійович Симоненко (8.01.1935-14.12.1963) наро­дився у с. Біївці Полтавської області в сім’ї колгоспника. На­вчався на факультеті журналістики у Київському університеті у 1952-57 роках, цікавився американською літературою. Керу­вав університетською літературною студією, яка була кузнею молодих талантів і мала неабиякий авторитет у Спілці пись­менників України. Зокрема, творчі зустрічі в студії відвідували Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко. З 1957 р. В. Симоненко був літературним працівни­ком відділу культури газети «Черкаська правда», з 1960 р. — заввідділом пропаганди газети «Молодь Черкащини». Брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник» (бе­резень 1960 — березень 1964 р.), який відіграв ключову роль у громадсько-політичному та культурному житті української столиці [4, с. 583-584].

Вже перша збірка його поезії «Тиша і грім» (1962), попри цензорське втручання і навіть вилучення окремих віршів, за­свідчила самобутність і великий потенціал поета. Її схвально зустріли читачі та критики, але друкувати нові твори йому не давали, адже його поезія була своєрідною формою протесту про­ти існуючого режиму, оскільки ставила під сумнів ідеологію та дії влади — вона була сповнена високими громадянськими мо­тивами, суворим реалізмом і категоричною безкомпромісністю, протестом проти диктату сили. Визначальним її підґрунтям була національна самосвідомість, український патріотизм, по­єднані з ідеєю людської гідності, самоцінності, неповторності особистості.

І. Дзюба писав: «Велика заслуга В. Симоненка — і водночас розгадка його незвичайної популярності серед тодішньої укра­їнської молоді, захоплення ним у тому, що він чи не перший так одверто й сильно сказав про те, що ображало його здорове національне почуття»: про невисповідані тривоги, надії своїх молодих сучасників — болі за Україну, її історичні кривди в минулому, спотворення національної політики за часів Сталіна й пізніше, забуття багатьох сторінок минувшини, втрату націо­нального самоусвідомлення та поваги до самих себе [2, с. 529].

Aнaлізуючи твори В. Симоненка, він звернув увагу на ге­нетичний зв’язок поета з літераторами 1Q2G-x років, зокрема, з М. Хвильовим — та ж невгамовність почуття національної справедливості та гідності. Симоненкове самоствердження «я» пов’язане із самоствердженням народу, шукання шляхів до моральної істини — з шуканням істини національного буття в людстві, в соціалістичній сім’ї народів, — це пряме, хоч, може, й трохи несподіваним чином, продовження традиції мо­лодої української радянської літератури 2G-x років, що була обірвана в 3G-ñ. До того ж В. Симоненко одним із перших ви­словив і поетично розвинув думку, яка генетично виходить із морального вчення Сковороди, що кожна людина — це цілий та особливий Всесвіт, і реалізується він чи ні — залежить від суспільних умов. В добу дегуманізації суспільства, духовної єд­ності натовпу, керованого адміністративно-командною владою, обстоювання абсолютної цінності людського «я» набуло вираз­но політичного значення [2, с. 525-527].

Як учасник Клубу творчої молоді, в 1962-63 роках В. Си­моненко був членом комісії з перевірки чуток про масові роз­стріли жертв сталінського терору. Разом з A. Горською він обійшов десятки сіл в околицях Києва, опитуючи місцевих жителів і вишукуючи могили розстріляних НКВС і похованих в’язнів. На основі незаперечних речових доказів ними було відкрито таємні до того місця захоронень жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах та у Биківні під Києвом. Було підготовлено та подано у Київську міськра­ду звернення з вимогою перетворити місця захоронень у на­ціональні меморіали («Меморандум № 2»). Міськрада цинічно зігнорувала це звернення, а В. Симоненко з того часу опинився на особливому рахунку у відповідних державних органів. Не­вдовзі його було жорстоко побито міліцією, що призвело до передчасної смерті.

19б4 року завдяки неймовірним зусиллям його друзів ви­йшла посмертна збірка поета «Земне тяжіння», за рік — збірка новел «Вино з троянд», наступного року — книга «Поезії». Це була ідеологічно правильна, порізана цензурою поезія, все інше розповсюджувалося у самвидаві. Твори Симоненка не друкува­лися протягом п’ятнадцяти років, а його доробок визначався партійними апологетами як «спотворений вияв національних почуттів». Тільки у 1995 році йому посмертно було присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка.

Попри старання влади обмовити та замовчати творчість

В. Симоненка, він став культовою фігурою, його постать ско­лихнула суспільну думку, надала їй політичного вираження. У тому, що поезія у той час, як ніколи, інтенсивно використову­валася для політичної боротьби з існуючим режимом, його роль була особливо значущою. Недарма «наприкінці життя довкола Симоненка витворилася аура дисидента» [11, с. 204].

Вечори пам’яті В. Симоненка стали проводитися шістдесят­никами так само, як і творчі вечори Т. Шевченка, П. Куліша, Л. Курбаса та інших видатних українських культурних діячів. Особливо резонансним був організований клубом «Сучасник» з допомогою студентів Київського медичного інституту вечір пам’яті В. Симоненка в інститутському клубі, замаскований в оголошеннях під назвою «Вечір поезії», який відбувся невдо­взі після його смерті у грудні 19б3 року. У виступах на цьому вечорі однодумці і колеги В. Симоненка високо оцінили його внесок у боротьбу за ширші демократичні принципи, за кра­ще життя свого народу. Зокрема, I. Світличний зауважив, що серед покоління, яке уособлюється з іменами Л. Костенко й

I. Дзюби, I. Драча й М. Вінграновського та багатьох інших, не було поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж В. Симоненко. Гідні характе­ристики поета та його творчості доповнювалися визначенням, наведеним у друкованому органі закордонних частин Організа­ції українських націоналістів — газеті «Шлях перемоги» від 21 лютого 1965 року: «.Україна непереможна доти, доки має таких синів, як Симоненко» [9, с. 84].

Вже після смерті В. Симоненка у самвидаві ходили його публіцистичні твори, політичні трактати, збірка поезій «Бе­рег чекань», підготовлена до друку 1963 року, але так і не ви­йшла в СРСР, її видав у Нью-Йорку в 1965 році літературний критик еміграції І. Кошелівець. Також за кордоном був опу­блікований «гострий» щоденник В. Симоненка, поширений у самвидаві.

В умовах несвободи, нескінченного двобою з цензурою, за­боронами гостра й смілива, хвилююча поезія симоненківсько - го типу «сприймалася «озонно», акумулювала в собі поняття «правди», «відкриття», «гідності», «самоусвідомлення», «по­двигу» навіть.» [3, с. 111]:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. [12].

Цікавий штрих: весною 1963 року київським комсомоль­ським «активом» В. Симоненка, журналіста із глибинки, було обрано на роль зразково-показового поета-комуніста з «актив­ною громадянською позицією», гідного путівки до Москви. На офіційному вечорі у Малому залі Жовтневого палацу виступа­ли комсомольські активісти, члени президії, говорили «щось хороше» про поета Симоненка, автора збірки «Тиша і грім». Скандал спричинило прочитання Василем поезії підготовленої до друку нової збірки «Земне тяжіння», у тому числі й наве­деного «Пророцтва 17-го року», яке справило ефект бомби, що розірвалася.

Збереглися уривки з тогочасного інтерв’ю Василя Симоненка редакції «Літературної газети», воно так і не було надруковане:

«.простота — це, насамперед, правда. A правда, як відомо, завжди насичена почуттям і думкою. Бездумної, холодної прав­ди в природі не існує.

Очевидно, для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба, передусім, не зраджувати правді, красі й думці.

.хай живе критика! Але без упередження до шукань, без за­борони поетові лишатися самим собою. Хай живе нещадна, але розумна критика, бо той, хто не здатний сприймати об’єктивні зауваження — літературний мрець, і ніяке штучне дихання не воскресить його.

Наша доба страшна для плаксунів; для борців вона прекрас­на. Нашому поколінню, як, до речі, і всім іншим генераціям людства, теж не дано третього: або бездумно плескатися в хви­лях буденщини, або ставати капітанами кораблів у океані жит­тя. Навряд чи хтось мріє про долю тріски» [13].

Так само, як і В. Симоненко, Алла Олександрівна Горська (18.09.1929-28.11.1970) продемонструвала модернізм і націо - центризм у мистецькій творчості. І так само виявила громадян­ську мужність в умовах авторитарної системи.

На відміну від інших шістдесятників, А. Горська прийшла в їхнє середовище з дещо іншого світу: її досить заможна для свого часу сім’я не зазнала національного переслідування, її батько займав керівні посади у галузі кіно — був директором Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій. У 1941-43 рр. перебувала з матір’ю у блокадному Ленінграді. Навчалася у київській художній школі ім. Шевченка, закін­чила її з золотою медаллю, була секретарем комітету комсомо­лу. Закінчила Художній інститут у Києві за фахом «живопис». Твори А. Горської експонувалися на всесоюзних і республікан­ських художніх виставках [4, с. 164-165].

Є. Сверстюк розповідав про А. Горську, що вихована у зру­сифікованій родині, «вона була, на відміну від нашого сере­довища, людиною надзвичайно чутливою до тієї нової ситуації для неї, і вона почала відкривати для себе глибини української культури, бо зрозуміла, що в цьому реалізація її і як художни­ка, і як людини» [14].

На формування її національної свідомості значний вплив здійснив український месіанізм М. Костомарова та його «Книга буття українського народу», ідея про месіанську роль Києва, в яку увірували М. Хвильовий, Л. Курбас, М. Зеров, П. Тичина. А. Горська повірила у відродження України — через культуру, мистецтво, високу етику. У повсякденному житті перейшла на спілкування українською мовою. Відрізнялася своєю мужністю і принциповістю, завжди захищала свою людську гідність, свій творчий задум на противагу багатьом членам Спілки художни­ків УРСР, і за це її боялись і ненавиділи, натякали на антира­дянщину. Вірність ідеалам національного мистецтва зберігала і тоді, коли зазнала переслідувань, політичного та морального тиску з боку репресивних органів.

А. Горська була в епіцентрі всіх подій того короткого національно-культурного відродження. Своєю активною ді­яльністю надала Клубу творчої молоді потужного імпульсу. Л. Танюк згадував, що з березня 1962 року, з приходом у клуб художників, яких привела Алла Горська, і почався справжній Клуб творчої молоді, що «активно прокинувся до національно­го життя». Відтоді постало питання про мову діяльності клубу, про повернення до джерел і традицій, відтоді — «дух актив­ного бунту, заперечення старих догматів і форм», панування справжньої національної стихії [15].

Приватна квартира подружжя художників Віктора Зарецько - го та Алли Горської на вулиці Рєпіна була осередком інтенсив­ного духовного життя, туди приходили послухати «живцем» або в магнітофонному записі І. Світличного поезію В. Симоненка, Б. Мамайсура, І. Драча, М. Вінграновського. Там прилучалися до національної культури, формували власний світогляд і світо­бачення молоді митці, спраглі творчого розвитку, не обмеженого догмами, схемами, табу, — ті, що починали в 1960-х: Борис Не - черда, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Галина Зубченко та інші. Популярними місцями зустрічей молодих неофітів була також художня майстерня Алли Горської на вулиці Філатова.

Створений нею у 1964 році у співтоваристві з Г. Севрук, О. Заливахою, Л. Семикіною та Г. Зубченко вітраж «Шевченко. Мати» у вестибюлі Київського держуніверситету до 150-річчя до дня народження Т. Г. Шевченка був визнаний як «ідейно во­рожий» і був знищений за розпорядженням партійних органів.

А. Горську та Л. Семикіну відрахували зі Спілки художників, через рік — поновили. За спогадами очевидців, вітраж був чудо­вим витвором волелюбного духу опору проти приниження всьо­го українського, він викликав багато і схвальних, і критичних відгуків. На ньому була зображена гнівна постать Т. Шевченка, який у високо піднятій руці тримає свій «Кобзар», а другою ру­кою підтримує скорботну жінку як символ скривдженої Украї­ни. Картину доповнювали рядки з «Кобзаря»: «Возвеличу малих отих рабів німих і на сторожі коло них поставлю слово» [16].

Попри масштабне переслідування української інтелігенції з кінця серпня — початку вересня 1965 року А. Горська активі­зувала громадську діяльність. Наприкінці 1965 року вона за­знала допитів в органах КДБ у справах заарештованих О. Зали - вахи, Я. Геврича, Є. Кузнецової, І. Русина. 16 грудня надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу тих арештів. Морально та матеріально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, особливо з О. Заливахою, подала клопотання на його захист. З групою української інтелігенції висловила протест проти незаконного ведення судової справи В. Чорновола, була присутня на процесі 15 вересня 1967 року.

У квітні 1968 року разом з іншими письменниками, ху­дожниками, авторитетними вченими підписала «Лист-протест 139-ти» на ім’я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнє­ва, голови РМ СРСР А. Косиґіна та голови Президії ВР СРСР М. Підгорного з вимогою припинити протизаконні політичні процеси. Того ж року пленум правління Спілки художників УРСР виключив А. Горську і Л. Семикіну з членів Спілки, а Г. Севрук — зі складу кандидатів у члени Спілки. У листі - зверненні до секретаря ЦК КПРС П. Демичева, секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка і до Президії Спілки художників СРСР вони наполягали на принциповому партійному вирішенні пи­тання їхнього політичного звинувачення, зауваживши, що у своїй творчості вони не розходилися з вимогами марксистсько - ленінської естетики [17, с. 49-50].

У липні 1968 року А. Горська, Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк і В. Некрасов звернулися з відкритим протестним листом до редакції газети «Літературна Україна» у зв’язку з появою там пасквільної статті О. Полторацького «Ким опіку­ються деякі «гуманісти» («Літературна Україна», 16 липня 1968 р.), що була надрукована у зв’язку з листом 139 діячів культури. Київські літератори виступили проти перекручень в цитуванні листа-протесту, стали в обороні В. Чорновола та

С. Караванського.

У наступні роки А. Горська підтримувала виступи дисиден­та Валентина Мороза, статтю «Серед снігів», яка поширюва­лася у самвидаві, а його самого, з огляду на його громадську активність, називала «квіткою серед снігів». Коли була викли­кана влітку 1970 року на допит в Івано-Франківськ у справі

В. Мороза, відмовилася давати будь-які свідчення проти нього. Написала заяву-протест до Верховного суду УРСР про незакон­ність і жорстокість вироку [1, с. 107].

В органах КДБ А. Горську називали одним із керівників підпільної терористичної організації, керованої західними спецслужбами. Поряд із адміністративними репресіями вона зазнавала переслідувань, стеження, часто демонстративного, та погроз невідомих осіб. Факти свідчать про причетність пред­ставників владних кіл до її загибелі. Самим своїм існуванням Алла Горська як внутрішньо незалежна, смілива творча осо­бистість непоступливістю своїх позицій чинила опір політично­му диктату, чим викликала на себе небезпеку.

С. І. Білокінь, ознайомившись зі слідчою справою А. Гор­ської з архіву прокуратури Київської області, показав, що мі­ліцейське розслідування проводилося неповно, тенденційно, суперечливо, з порушенням норматив, при тому що справа знаходилася на особливому контролі в прокуратурі УРСР, а слідство вели на дуже високому рівні: розслідування було до­ручено заступнику начальника слідчого відділу прокуратури Київської області раднику юстиції В. І. Вікторову, який був призначений старшим групи, та двом іншим відповідальним працівникам прокуратури. Історик схильний вважати, що Алла Горська стала жертвою тодішнього режиму, а не родин­них сварок (офіційна версія її смерті). С. Білокінь високо оці­нює роль А. Горської у національно-культурному відродженні, зазначає, що вона «жила серед нас, але відчувалося, що вона належала до інакшої породи людей, до породи титанічної, була гребенем розбурханої української стихії» [17, с. 46]. Величні, піднесені відгуки про особистість Алли Горської та її творчу працю знаходимо у колишніх учасників молодіжного клубу, в однодумців і соратників В. Стуса, Є. Сверстюка, Л. Семикіної, Н. Світличної, І. Геля, Б. Гориня, Л. Танюка, Р. Корогодського й інших.

Отже, з повною підставою можна вважати постаті В. Си - моненка і А. Горської культовими фігурами української істо­рії. Вони відіграли виняткову роль не тільки в українському національно-культурному відродженні, а й для подолання інер­ції страху в суспільстві. Вони віддали своє життя за особисту та національну свободу. Доктор філософії Українського вільно­го університету Л. В. Тарнашинська відносить Аллу Горську до плеяди нескорених митців-шістдесятників, яких неможливо було залякати, їх можна було тільки цинічно знищити [6, с. 9]. З повним правом можна віднести до таких цілісних і послідов­них людей Василя Симоненка. їхній шлях пізнання правди, справедливості, високоморальна чесна безкомпромісна позиція і непереможна віра в відродження України стали дороговказом для майбутніх поколінь українців, а їхня доля стала гірким до­кором злочинним діям реакційної влади.

Джерела та література

1. Алла Горська: Червона тінь калини: Листи, спогади, статті / Ред. та упоряд. О. Зарецького та М. Маричевського. — К.: Спалах ЛТД, 1996. — 240 с.

2. Дзюба І. М. Василь Симоненко // Дзюба І. М. З криниці літ: У 3 т. — Т. 3: Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів / І. М. Дзюба. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акаде­мія», 2007. — С. 517-534.

3. Коцюбинська М. Х. Листи і люди: роздуми про епістолярну творчість / М. Х. Коцюбинська. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2009. — 584 с.

4. Рух опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник / передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К.: Смолоскип, 2010. — 804 с.

5. Шістдесятництво: профілі на тлі покоління: Вип. 11: Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва.»: Біобібліогр. нарис / Бібліограф-укладач Г. Гамалій; Нац. парламент. б-ка України; Ін-т літератури ім. Т. Шевченка НАН України. — К., 2007. — 120 с.

6. Плеяда нескорених: Алла Горська. Опанас Заливаха. Ві­ктор Зарецький. Галина Севрук. Людмила Семикіна: біобіблі - огр. нарис / авт. нарису Л. Б. Тарнашинська; бібліограф-упоряд. М. А. Лук’яненко; наук. ред. В. О. Кононенко; М-во культури України, Нац. парламент. б-ка України. — К., 2011. — 200 с. (Шістдесятництво: профілі на тлі покоління; вип. 13.)

7. Білокінь С. Клуб творчої молоді «Сучасник» очима влади // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: збірник ста­тей / відп. ред. В. М. Даниленко; НАН України; Інститут істо­рії України. — К.: Інститут історії України, 2011. — Вип. 16. —

С. 39-60. — Режим доступу: Http://histans. com/JournALL/xxx/ xxx_2011_16Z4.pdf; Він же. Життя і смерть Алли Горської // Розбудова держави. — 1992. — Вересень. Ч. 4. — С. 45-55; Він же. Смерть Алли Горської // Образотворче мистецтво. — 1992. — Липень-серпень. — Ч. 4. — С. 10-14.

8. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Г. Касьянов. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.

9. Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х рр. XX ст.) / О. Ю. Курносов; НАН України. Інститут історії України. — К., 1994. — 222 с.

10. Зінкевич О. Літературна молодь України має слово / О. Зінкевич // Смолоскип. — 1963. — № 1 (98). — С. 3-4.

11. У нас була велика місія. Розмова з Михайлом Горинем // Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк (інтерв’ю із Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбин­ською, Михайлом Горинем, Миколою Рябчуком) / Пер. із пол. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 185-234.

12. Симоненко В. Пророцтво 17-го року. Твори [Електронний ресурс] // В. Симоненко. — Режим доступу: Http://poetyka. uazone. net/ default/pages. phtml? place=symonenko&page=zemne05 (перегляд: 5 березня 2013 р.)

13. Корогодський Р. «А тепер я почитаю поезії нової збірки.» [Елек­тронний ресурс] // Український Самвидав. — 2005. — № 6-7 (14­15). — Режим доступу: Http://smoloskyp. org. ua/-leftmenu-173/ eftmenu-196/50-200 5/3 56-s-6-714-15--200 5. html? start=6 (пере­гляд: 5 березня 2013 р.).

14. Усім нам смерть судилася зарання. Укртелефільм, присвячений пам’яті Алли Горської. Реж. Л. Танюк. За участю Л. Семикіної, О. Заливахи, Є. Сверстюка, І. Світличного, Л. Світличної, О. За - рецького [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://www. youtube. com/watch? v=gYd8QZAbTis (перегляд: 22 жовтня 2012 р.).

15. Танюк Л. Парастас: Алла Горська, Іван Світличний. Мемуаристи­ка [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Http://donklass. com/ arhiv/histdisk/memorial/memuary/2.htm (перегляд: 12 вересня 2012 р.).

16. Шістдесятники. Науково-пізнавальний фільм [Електронний ре­сурс]. — Режим доступу: Http://www. youtube. com/watch? v=DidBT 2uQCFA&feature=related (перегляд: 25 квітня 2012 р.).

17. Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської / С. Білокінь // Роз­будова держави. — 1992. — № 4. — С. 45-55.

Анотаци

Шановская Е. А. Василий Симоненко и Алла Горская: жизнь как вызов полицейскому государству.

Статья посвящена отображению непреходящей роли двух выда­ющихся украинских шестидесятников Василия Симоненко и Аллы Горской в процессе национального осознания и национального и социального освобождения.

Ключевые слова: Василий Симоненко, Алла Горская, украин­ские шестидесятники, полицейское государство.

Shanovska O. A. Vasyl Symonenko and Alla Horska: life as a challenge to the police state.

The article is devoted to displaying of the enduring role of two outstanding Ukrainian sixties Vasyl Symonenko and Alla Horska in the process of national acknowledgement and national and social lib­eration.

Key words: Vasyl Symonenko, Alla Horska, Ukrainian sixties, po­lice state.

Надійшла до редакції 8 квітня 2014 року


* * *

Похожие статьи