Головна Історія Інтелігенція і влада ПОДІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ СЕРЕДИНИ — ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ. ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПОСЕЛЕНСЬКУ СТРУКТУРУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
joomla
ПОДІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ СЕРЕДИНИ — ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ. ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПОСЕЛЕНСЬКУ СТРУКТУРУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Жук

Ключові слова: війна, боротьба, козаки, татари, турки, по­ляки, міста, села.

Ключевые слова: война, борьба, казаки, татары, турки, по­ляки, города, села.

Key words: war, struggle, Cossacks, Tatars, Turks, Poles, towns, villages.

Сучасний розвиток та розташування поселень, формування спільних та відмінних рис значною мірою зумовлені їх гене­зисом, особливостями виникнення та функціонування в різні історичні періоди. З огляду на це актуальним є дослідження впливу подій національно-визвольної боротьби середини — дру­гої половини XVII ст. на зміну поселенської структури україн­ських земель.

Історію колонізації українських земель в складі Речі По­сполитої та Московської держави висвітлювали відомі історики минулого й сучасності: М. Грушевський [1; 2], Н. Полонська - Василенко [3], П. Лаврів [4], Н. Яковенко [5] та ін. Всебічно до­сліджено період національно-визвольної революції 1648-1676 років В. Смолієм та В. Степанковим [6; 7].

Завданням даної статті є проаналізувати події національно - визвольної боротьби середини — другої половини XVII ст. в розрізі їх впливу на поселенську структуру українських земель.

Сукупність політичних, соціальних та національно-релі­гійних суперечностей між українською посполитою масою та польським панством, між козаками та польською шляхтою, а також особиста образа Б. Хмельницького спричинили на укра­їнських землях вибух народного гніву в 1648 році. Саме ві­йною Богдана Хмельницького називали її сучасники [8, с. 45], а М. Грушевський називає її просто Хмельниччиною [1, с. 3]. Повстанням, що перетворилося на революцію, називає його Н. Полонська-Василенко [3, с. 16]. І, на кінець, роль Козаць­кої революції відводить цьому повстанню сучасний історик Н. Яковенко [5, с. 313], національно-визвольною революцією визначають період 1648-1676 рр. сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков [7].

Союзниками українського козацького війська в боротьбі з поляками, за угодою із Хмельницьким, стала орда Тугай-бея із Кримського ханства, а після розгромних перемог над поляка­ми під Жовтими Водами і Корсунем на боротьбу піднявся весь український народ. Розпочалося масове покозачення селян і міщан та створення нових козацьких полків. До того ж на по­чатку війни помер король Владислав IV, що ще більше посіяло паніку в магнатсько-шляхетському середовищі Речі Посполи­тої. Поляки та євреї тікали з України до Польщі, а хто не встиг чи не хотів тікати, той гинув у полум’ї козацької війни. Як пише літописець, «...і якщо де-небудь знайшлася шляхта, слу­ги замкові, євреї і уряди міські — усіх вбивали, не шкодуючи ні жінок, ні їх дітей, маєтки грабували, костели спалювали, руйнували, ксьондзів вбивали, будинки і замки шляхетські та будинки єврейські руйнували, не залишаючи жодного цілого» [8, с. 52].

Тож ця війна, крім визволення від гнобителів, як і всі інші війни, несла смерть і розруху в українські поселення. По оби­дві сторони Дніпра і аж до Дністра не лишилося жодного поля­ка і єврея, які визискували й пригнічували український народ, а разом з тим були спустошені шляхетські замки, села й міста. Козаки здобули Збараж, Вишневець, Броди та багато інших міст і містечок на своєму шляху. їх військо підійшло до Льво­ва, міщани якого заплатили викуп козакам і вбереглися від розорення міста, а далі розійшлося до Замостя й спустошувало Польщу і Волинь. В повстанні на західноукраїнських землях взяло участь 50 тисяч осіб, які зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець. Орда грабувала й набирала ясир, а козаки руйнували панські маєтки, бо, як знову ж підкреслює літописець, «...не було милосердя між народом людським». Безперечно, це була велика трагедія, що було характерним для подібних руйнівних акцій з боку військових підрозділів сто­совно населення своєї ж нації для всіх громадянських воєн, повстань і революцій, що відбувалися на той час у Європі [8, с. 53; 6, с. 114-115].

Проте вже після переможної Зборівської битви в серпні 1649 року і підписання Зборівської угоди між Польщею і Україною, козацька Україна отримувала державну автономію в складі колишніх польських Брацлавського, Київського і Чернігів­ського воєводств. За адміністративно-територіальним устроєм вона поділялася на території наступних полків: Брацлавського, Кальницького, Уманського, Білоцерківського, Корсунського, Київського, Переяславського, Канівського, Черкаського, Чи­гиринського, Кропивнянського, Чернігівського, Ніжинського, Прилуцького, Миргородського і Полтавського з адміністратив­ними центрами в однойменних містах. Крім полкових, на кож­ній полковій території існували близько десяти сотенних міст, а також сотні сіл і козацьких хуторів. Водночас одержана авто­номія дозволяла українському уряду продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї [6, с. 95, 140].

В наступні роки при відступі українських козацьких полків із зайнятих територій вже польське шляхетське військо пере­творювало південно-східну Волинь і міста Східного Поділля в руїни й згарища. За підрахунками вчених лише на Волині було зруйновано понад 620 міст, містечок і великих сіл. Повністю знищеними виявилися понад 100 міст і містечок Правобереж­жя [6, с. 172].

Тривала війна, татарські напади, загальна мобілізація, не­врожай, хвороби й епідемії, занепад міст і знищення рудень та інших промислових закладів — все це руйнувало господарство України. Війни лягали важким тягарем на плечі простого на­роду, неодноразово збільшувалися податки, зокрема на утри­мання війська. Внаслідок цього населення України частково переселялося на східні й південно-східні землі Слобожанщи­ни [3, с. 21]. Багато міст перестає існувати, міське населення зменшується на 60-70 %, частина колишніх міст і містечок перетворилась на села [9, с. 72].

За ініціативою гетьмана Б. Хмельницького був підготовле­ний і у березні 1654 року підписаний договір із Московською державою. Цей мілітарний союз двох держав спрямовувався проти Польщі та мав деякі риси протекторату Росії. Після нього Москва проголосила війну Польщі. Після укладення договору з Московією основним завданням політики українського уряду було досягнення соборності України в межах національної дер­жави. Влітку цього ж року московське військо за підтримки козацьких полків, очолюваних наказним гетьманом Золотарен - ком, вирушило українсько-білоруським Поліссям на Польщу. Однак Переяславсько-Московський договір і розпочаті спільні дії України й Московії викликали союз між Кримом і Поль­щею. Восени 1654 р. польсько-татарські війська зруйнували й обернули в пустелю Поділля та Брацлавщину, що спричинило нові відходи українського населення та його переселення на Слобожанщину [3, с. 29-30]. Впродовж січня-лютого наступ­ного року польсько-кримські війська повністю зруйнували 50 міст на Брацлавщині, а на території між Південним Бугом і Дністром стали попелом 270 українських міст і сіл [6, с. 190].

У 1656 році Москва за запропоновану польську корону після смерті бездітного короля Яна Казимира підписує у Вільно сепа­ратну угоду вже з Польщею. Зібрані в жовтні цього ж року на раду в Чигирині всі козацькі полковники й старшини прися­гають спільно боронити державу Україну. Разом з тим Хмель­ницький докладає активних зусиль для створення коаліції зі Швецією, Семиграддям, Молдавією та ін. Однак влітку 1657 року фундатор і будівничий Української Козацької Держави гетьман Богдан Хмельницький помирає [3, с. 31-35].

Після смерті Б. Хмельницького починається період козаць­ких міжусобиць між гетьманами і претендентами на гетьман­ство, до яких залучалися війська іноземних держав. Цей пе­ріод відомий в історії України як Руїна. Гетьманську булаву після смерті батька спочатку перейняв Юрій Хмельницький, але через рік сам від неї відмовився. 26 серпня 1657 року в Корсуні Генеральна Рада за участю козаків, міщан, духовен­ства та іноземних послів від Швеції, Польщі, Семиграддя, Ав­стрії, Туреччини, Криму, Молдавії і Валахії підтвердила об­рання гетьманом Генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Проте полтавський полковник Пушкар із кошовим отаманом Барабашем підняли повстання проти Вигов - ського, якого вважали ставлеником Польщі. Під час повстання з обох сторін разом загинуло до 50 тис. людей, а також були вщент зруйновані Полтава і Гадяч та ще декілька інших міст, містечок і хуторів. Надалі підписаний Виговським Гадяцький договір з Польщею викликав війну з Росією. І хоча Виговський розбив московське військо під Конотопом, прибічники Москви підняли козацьке повстання, і він у 1659 році змушений був зректися булави. Гетьманом знову обрали Юрія Хмельницько­го. Наступного року московські війська разом з українським ко­зацьким військом виступили на Правобережжя проти Польщі. Під Чудновом на Волині поляки розбили російсько-українські війська. Юрій підписав із Польщею Слободищенський трактат. Україну було поділено на дві частини: Лівобережна залиша­лася під владою Москви, а Правобережна стала автономною частиною Польщі [3, с. 37-41; 2, с. 238-240].

Від Юрія Хмельницького булава гетьмана Правобережної України перейшла до Павла Тетері, який разом із поляками й татарами зробив спробу завоювати Лівобережну Україну. Со­юзне військо, руйнуючи на своєму шляху хутори й села, міста й містечки, підійшло до Глухова і, не змігши його взяти, по­вернулося на Правобережжя. Надалі Тетеря був розбитий по­всталими козаками, позбувся гетьманства і втік до Польщі.

У тому ж 1663 році на Лівобережжі в ході такої ж міжусоб­ної боротьби гетьманом обрали запорізького кошового отама­на Івана Брюховецького. Він зрікся прав України на користь Москви, що призвело до збільшення чисельності російських залог і спрямування всіх податків із України до Москви. На Україну прибули московські урядовці й почали перепис насе­лення для обкладання його податками. Разом з тим у 1667 році Росія уклала з Польщею Андрусівський договір, за яким Пра­вобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви. Проте незадоволене українське козацтво по обидва боки Дніпра не захотіло визнавати зверхності Росії й Польщі та звернуло свої погляди до Туреччини й Кримського ханства. На умовах спільності дій у 1668 році відбулося короткочасне об’єднання Лівобережжя і Правобережжя під булавою право­бережного гетьмана Петра Дорошенка. Він ставив перед собою мету об’єднання України і звільнення її з під влади росіян та поляків. А для її досягнення вважав за необхідне спертися на союз із Кримом і Туреччиною, оскільки остання обіцяла визнан­ня незалежності України. П. Дорошенко мусив триматися за татар через брак власних сил для боротьби за незалежність, у першу чергу, від поляків.

Надалі проти Дорошенка виступили запорожці, висунувши свого претендента на гетьмана, а поляки затвердили гетьманом Правобережної України уманського полковника Михайла Ха - ненка. Під час впертої війни з супротивниками й поляками, яка тривала упродовж 1668-1672 років, Дорошенко закликав на Україну турецьке військо [3, с. 41-44].

В умовах жорстокої козацької боротьби із залученням військ Росії, Польщі, Туреччини, Криму, Молдавії і Валахії, шляхта Правобережної України з Київського, Чернігівського, Волин­ського, Брацлавського і Подільського воєводств, щоб зберегти свої маєтки, намагалася навести лад у Речі Посполитій шляхом порозуміння з козацькою старшиною і встановлення довірли­вих відносин із королем, проти посилення влади якого вона час від часу виступала. Її активність особливо проявилася на станових політичних з’їздах — сеймиках. Збираючись на них в повітових містах, шляхтичі обговорювали проблемні питан­ня внутрішнього життя, окреслювали шляхи їх вирішення і давали відповідні інструкції та постанови своїм депутатам на загальнодержавний сейм. При цьому шляхта Київського, Чер­нігівського і Брацлавського воєводств покинула свої неспокійні маєтки у власних воєводствах і змушена була проживати на Волині й збиратися на свої сеймики в повітовому місті Воло­димирі. Постанови її сеймиків та інструкції послам вписува­лися у Володимирські гродські книги. Шляхта Подільського воєводства спочатку збиралася в Галичі, а потім у Львові [10, с. IV-V]. Чисельна волинська шляхта в пошуках причин за­непаду Речі Посполитої та способів їх подолання збиралася на сеймики у Луцьку.

На з’їзді світських і духовних шляхтичів Волині 30 вересня 1667 року було намічено заходи щодо спорудження фортифі- кацій і організації оборони Луцька. Для керівництва заходами було обрано губернатора Луцька з наданням йому найвищих повноважень й підпорядкуванням його юрисдикції не лише шляхти, а й всіх міщан. У цей же час приймається рішення про знесення збудованих на валах і ровах житлових будинків міщан. До реставрації старих і спорудження нових оборонних валів залучалися міські ремісники й королівські жовніри. На фортифікаційні потреби передавалися кошти з чопового подат­ку та власні кошти, зібрані шляхтою. У місті вводився вій­ськовий суд, фактично воно було переведено у воєнний стан. До початку зими Луцьк обнесли оборонними валами, а також в ньому відремонтували королівський замок, тобто місто було перетворене в місто-фортецю [11, с. 123-124].

У дебатах на воєводських сеймиках у Луцьку також обгово­рювалися питання про збитки й спустошення від жовнірських постоїв і плату військових податків. Відзначалося, що в такий небезпечний час шляхта Волинського воєводства, вже погра­ничного від татарських орд, не може проживати в своїх ма­єтках і мусить, шукаючи захисту, тулитися до фортець. При цьому, в краї не був реставрований і підготовлений до оборо­ни жодний із замків, окрім Луцького. Отож, даючи настанови своїм послам на загальнодержавний сейм, волинська шляхта вимагала відповідних урядових розпоряджень щодо проведен­ня фортифікаційних робіт (таким же способом, як і в Луцьку) повітовою шляхтою міст Володимира й Кременця, старостою в Ковелі. Шляхта наполягала, щоб, крім відновлення фортифіка - цій, всі королівські міста за державний кошт були забезпечені гарматами й рушницями [10, с. 211-212].

У 1672 році турки зайняли Поділля і підписали в Бучачі мирний договір з поляками. Польща зреклася прав на Поділ­ля, яке стало турецькою провінцією, та на козацьку Україну в правобережній її частині, що як самостійна держава пере­бувала під протекторатом Туреччини. Надалі турки осіли в Кам’янці і наводили свої порядки на окупованому Поділлі й частині Галичини з Чортковом. Вони перетворювали християн­ські храми в мечеті, грабували міста й села та забирали людей у полон. У Дорошенкову державу під протекторатом Туреччини увійшли зруйновані Брацлавщина й Київщина, звідки невдо - волене турецько-татарськими погромами населення тікало на Запоріжжя, а також у російську Гетьманщину і на Слобожан­щину [3, с. 44].

Татарсько-турецькі загони, спустошуючи міста і села, ро­зійшлися Покуттям і Волинню, що належали Польщі. А біль­ша частина турецько-козацького війська взяла в облогу Львів. Місто два тижні захищалося і заради збереження змушене було відкупитися від турків. Польський король Михайло Ви - шневецький запропонував турецькому султану Магомету IV мир, за яким Польща виплачувала Туреччині щорічну да­нину, а Кам’янець залишався під турками. Турецькі залоги були поставлені й в Меджибожі, Барі та інших містах. Тому цей невигідний для поляків мир був нетривалим. Боротьбу поляків проти турків підтримувала й Росія [12, с. 290-291; 8, с. 114].

В умовах нової війни поляків з турками на Правобережжі лівобережний гетьман Іван Самойлович, за підтримки москов­ських військ, вирушив підкорювати правий берег Дніпра. Між­усобна боротьба між козацькими військами обох берегів Дніпра із залученням московських, польських і турецько-татарських військ спустошувала Україну. Турки й татари нищили міста й села на Правобережжі. В 1674 році турецьке військо взяло в облогу місто Ладижин на Вінниччині. Міщани і п’ять тисяч козаків під командуванням полковника Мурашка відбили 11 приступів чисельної армії Оттоманської Порти під команду­ванням візира й самого султана. Надалі ладижинські міщани, отримавши запевнення від турків і Дорошенка в збереженні їх життя, здалися й всі були порубані або забрані в неволю, а їх житла перетворені в попіл. Полковник Мурашко з козаками ще впродовж двох тижнів відбивався від ворогів у Ладижин - ському замку, допоки всі не загинули. Далі турецьке військо пішло на Умань. Уманці теж не піддалися на умовляння турків про здачу міста і мужньо відбивали ворожі наступи. Коли ж турки через численні підкопи проникли в місто, вони билися з ними прямо на вулицях. Умань було спалено, а її населення вирізано. Український літописець із жахом описував злодіяння мусульман: «...жителів різних задніпровських міст і сіл від­возили в полон разом з жінками та малолітніми дітьми турки і татари; майно їх грабували; житла перетворювали в попіл. Мусульмани вчиняли не краще і з містами, що їм підкорилися: вони там брали данину з жителів синами і доньками. Заляка­ні такими нелюдськими вчинками, малороси залишали житла свої, переправлялись через Дніпро і селились по ту сторону України» [12, с. 296-297].

Поляки, виступивши проти турків, у свою чергу, зруйнува­ли Брацлавщину. Тисячі людей забрано в полон, хто міг — уті­кав. Упродовж 1674-1675 років на лівий берег Дніпра, Волинь та Галичину переселилося майже повністю населення Брац - лавського та Уманського полків. Практично цілком вилюдніла Наддніпрянщина: її мешканці або виїхали самі, або їх при­мусово вивіз І. Самойлович. Останній наказав масово пересе­ляти тутешніх жителів за Дніпро, щоб позбавити підтримки П. Дорошенка. Пізніше гетьман Іван Самойлович з ініціативи московських воєвод доповнив цю акцію випаленням вцілілих населених пунктів правобережної подніпровської смуги. Метою було покласти край існуванню Канівського, Чигиринського і Корсунського полків. В історії України ці події отримали назву «великій згін» [5, с. 393].

«Україна оберталася в пустелю, засіяну людськими кістка­ми, наповнену руїнами й згарищами», — так тогочасний стан Правобережжя описував український історик Дмитро Доро­шенко. Гетьман же Дорошенко у 1676 році зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича, а сам від­правився на почесне заслання в Росію [3, с. 45-46].

Туреччина, бажаючи не допустити об’єднання України під владою Самойловича, знову поставила гетьманом Юрія Хмельницького і продовжила братовбивчу війну. В 1677 році 90-тисячне турецьке військо взяло в облогу місто Чигирин. Однак після тритижневих штурмів на допомогу чигиринцям підійшли лівобережні полки Івана Самойловича з російським військом і турки змушені були відступити. Проте наступного року турецька армада знову виступила під Чигирин і оточила його. Шквальний обстріл замкової гори турецькими гарматами переривався лише в час турецьких атак на місто. Під фортеч­ні укріплення було зроблено 25 підкопів з метою їх підриву вибухівкою. Коли на допомогу обложеним чигиринцям знову підійшло московсько-козацьке військо, то на цей раз вже за­хисники Чигирина разом з ним відступили, запаливши й піді­рвавши за собою дерев’яні будівлі й укріплення. У 1681 році Росія і Туреччина уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років, відповідно до якого українські землі між Дніпром і Південним Бугом (колишні володіння гетьмана Дорошенка) мали залиша­тися незаселеними. А в 1686 році Росія вже уклала Вічний мир із Польщею, у якому було передбачено, щоб українські подніпровські правобережні землі між Києвом і Чигирином за­лишалися пусткою [5, с. 395-397].

У той час, як на Правобережжі квітуча країна оберталася в пустку, на Лівобережжі, що перебувало під протекторатом Росії, життя проходило дещо інакше. За Глухівським догово­ром Москви з Україною, підготовленим гетьманом Дем’яном Многогрішним, московські воєводи залишалися тільки в Киє­ві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. їх компетенція була звужена до командування московськими залогами, без права втручання у внутрішні козацькі справи й суд. Всі податки над­ходили до гетьманської скарбниці. Чисельність козацького війська встановлювалася до 30 тисяч осіб. Таким чином, авто­номна Гетьманщина Лівобережжя вже в 1669 році закінчила свій період Руїни. Політику Многогрішного продовжив Іван Самойлович, який упродовж 1672-1687 років гетьманування удосконалив органи державного управління, створивши Раду Старшин та інститут бунчукових товаришів замість загальної Козацької Ради, а також намагався об’єднати всі українські землі. Проте провал літнього військового походу на Крим мос­ковського війська під командуванням В. Голіцина був списаний на козацьке військо Самойловича, що підтримувало цей похід. Українського гетьмана було заслано до Сибіру, а замість нього обрано Івана Мазепу. Водночас відбувалося зближення Москви з Польщею, а за Вічним миром 1686 року Лівобережна Україна та Київ остаточно відійшли до Росії [3, с. 50-52].

Отже, події національно-визвольної боротьби в українських землях, що розгорнулась в середині — другій половині XVII ст., призвели до руйнування й занепаду переважної більшості міських і сільських поселень, втрати значної частини населен­ня, а також нового переселення українців із Наддніпрянщини на Слобожанщину і навіть часткового його повернення на Во­линь та Галичину.

Джерела та література

1. Грушевський М. С. Історія України-Руси [Текст] : в 11-ти т. 12 кн. / Михайло Сергійович Грушевський. — К. : Наук. думка, 1991. -. — (Пам’ятки іст. думки України). — Т. VIII: роки 1626­1650. Частина III. — К.: Наук. думка, 1995.

2. Грушевський М. С. Історія України-Руси [Текст] : в 11-ти т. 12 кн. / Михайло Сергійович Грушевський. — К. : Наук. думка, 1991-. — (Пам’ятки іст. думки України). — Т. X: роки 1657-1658. — К.: Наук. думка,1998.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1993. — Т. 1: До середини XVII століття. — 640 с.

4. Лаврів П. Історія Південно-Східної України / П. Лаврів. — К.: Українська видавнича спілка, 1996. — 208 с.

5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної Укра­їни [Текст]. — 2-ге вид., перер. та розшир. / Наталя Яковенко. — К.: Критика, 2005. — 584 с.

6. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). — К.: Альтернативи, 1999. — 353 с.

7. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). — К.: Києво-могилянська академія, 2009. — 447 с.

8. Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971.

9. Петришин Г. До питання формування мережі міст України XIV-

XIX ст. (У європейському контексті) // Архітектурна спадщина України. Вип. 3. Ч. 2: Питання історіографії та джерелознавства української архітектури / За ред. В. Тимофієнка. — К.: Україноз­навство, 1996. — С. 56-88.

10. Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для раз­бора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. — Ч. 2, Т. II: Акты для истории провинциальных сеймиков Юго-западного края во второй полови­не XVII века. — К., 1888.

11. Троневич П. Луцький замок. — Луцьк: КОГЕУС-ДШСОН, 2003.

12. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворе­ния славян в сей стране до уничтожения гетманства [Текст] / Д. Н. Бантыш-Каменский. — К.: Час, 1993. — 656 с.: іл. — (В опр). (Серія «Україна. Голоси історії»).

Анотації

Жук О. Н. События национально-освободительной борьбы сере­дины — второй половины XVII в. и их влияние на поселенческую структуру украинских земель.

В статье рассматриваются события национально-освободительной революции середины — второй половины XVII в., их влияние на поселенческую структуру украинских земель. Сделан вывод, что отмеченные события привели к разрушению и упадку подавляю­щего большинства поселений, потери значительного количества на­селения, а также к новому переселению украинцев с Надднепрян - щины на Слобожанщину и, даже, частичного их возвращению на Волынь и Галичину.

Zhuk O. N. The events of national liberating struggle in the mid and late 17th century and their impact on Ukrainian lands settle­ment structure.

The paper deals with the events of national liberating struggle in the mid and late 17th century and their impact on Ukrainian lands settlement structure. The author concludes that these events led to destruction and decay of the majority of settlements, significant pop­ulation losses and to new migration of the Ukrainians from Naddni - pryanshchyna to Slobozhanshchyna and even their partial return to Volyn and Halychyna

Похожие статьи