Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДАВНІХ ПРАВОВИХ ПАМ’ЯТОК У НАУКОВІЙ КОНЦЕПЦІЇ М. О. МАКСИМЕЙКА
joomla
ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДАВНІХ ПРАВОВИХ ПАМ’ЯТОК У НАУКОВІЙ КОНЦЕПЦІЇ М. О. МАКСИМЕЙКА
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Остапенко

Максимейко Микола Олексійович — український правозна­вець, професор, доктор історії права, чл.-кор. ВУАН\АН.

Народився 5 червня 1870 року у селянській сім’ї в селі Во - лошнівці нині Роменського району Сумської області. Навчався в колегії Павла Галагана. Після закінчення у 1892 році юридич­ного факультету Київського університету був залишений про­фесорським стипендіатом для отримання наукового ступеня.

Протягом 1897-1920 років працював викладачем на юри­дичному факультеті Харківського університету. У 1920 році М. О. Максимейко обіймав посади вченого консультанта Народного комісаріату юстиції УРСР та де­кана юридичного факультету Ха­рківського інституту народного господарства. В цьому ж році че­рез погіршення стану здоров’я на­уковець вимушений був переїха­ти до Полтавщини, де перебував переважно в межах Роменського та Прилуцького повітів. Повер­нувшись до Харкова у 1924 році, працював викладачем Харківсько­го геодезичного та землебудівного інституту аж до закриття даного закладу (1933 р.). Досить плі­дною була науково-дослідна робота М. О. Максимейка, яку він проводив з 1926 року у Комісії для вивчення історії західнору - ського та українського права ВУАН/АН УРСР, з 1934 року по 1936 рік — у Науково-дослідному інституті ім. Т. Г. Шевченка Харкова та Києва, з 1940 року по 1941 рік — в Інституті іс­торії України АН УРСР. Помер М. О. Максимейко 14 квітня 1941 року в Харкові на сімдесят першому році життя.

Микола Олексійович Максимейко, як і більшість науковців - правників, цікавився історією стародавніх правових пам’яток. Його дослідження торкнулись Руської Правди, Литовських Ста­тутів, московських Судебників, Новгородської та Псковської судних грамот і стали вагомим доповненням до історико-пра - вової науки. Шляхом виділення базових та допоміжних дже­рел правових пам’яток науковцеві вдалося відстежити витоки українського права та виділити декілька систем у правовій іс­торії. Розроблені наукові постулати вченого були підтримані на рівні найвищої наукової установи в країні, оскільки стали про­грамними принципами у діяльності Комісії по вивченню історії західноруського та українського права при ВУАН у 1926 році.

Звісно, що постать такого видатного вченого, як М. О. Ма­ксимейко, привернула увагу багатьох дослідників. Вивченням наукового доробку М. О. Максимейка як представника школи західноруського права займались Т. І. Бондарук [1] та С. І. Мі - хальченко [2]. Досить ґрунтовною роботою в плані дослідження наукових теорій вченого є і стаття О. Ф. Скакун “М. О. Мак - симейко як історик права” [3]. Розвідки вищезазначених авто­рів стали важливим джерелом при відкритті цілісної картини поглядів вченого на історію правового розвитку. Комплексне дослідження історико-правових ідей М. О. Максимейка, що є метою даної роботи, стане новим та актуальним доповненням у вивченні наукової спадщини теоретика.

В історії правового розвитку М. О. Максимейко виділяв де­кілька національно-правових систем: 1) право Литовсько-Ру­ської держави (Литовські Статути); 2) право північно-західної Русі (Новгородська та Псковська судні грамоти) і 3) право пів­нічно-східної Русі (московські Судебники, Уложення 1649 р.) [4, с. 307] (схема 1).

Схема 1. Національно-правові системи за науковою концепцією М. О. Максимейка


Право Литовсько-Руської держави представлено М. О. Мак - симейком Литовськими Статутами — кодексами права Вели­кого князівства Литовського, що діяли і на інкорпорованих до нього українських землях. М. О. Максимейко, як і більшість науковців, визнавав джерелами правової пам’ятки руське, польське та німецьке право, але при цьому розділяв їх на базо­ві та допоміжні. Так, використання польських норм у першо­му Статуті він вважав суто редакційними потребами, оскільки вони вирішували лише проблеми кодифікації. Застосування їх у другому Статуті більш помітне, на думку дослідника: “Почи­наючи із 40-х років XVI ст., шляхта на сеймі подавала королю петиції щодо перетворення литовсько-руського процесу за поль­ським прикладом, що і стало причиною більшого запозичення в польському праві” [5, с. 50]. В третьому Статуті запозичення артикулів польського права, за твердженнями теоретика, було викликано лише новим завданням державного життя — охоро­ною суспільної безпеки.

Вчений визнавав і вплив німецьких кодексів на Литовський Статут. При цьому вони застосовувались не в оригіналі, а в латинському та польському перекладах. Користування ними дослідник теж обумовлював труднощами кодифікації. На дум­ку М. О. Максимейка: “До Литовського Статуту із німецького права перейшли злочини проти моральності. Терміни: об’єкт злочину, стан необхідної оборони та необережність теж були взяті із німецьких кодексів” [5, с. 50].

До базових джерел правової пам’ятки науковець відносив Руську Правду. М. О. Максимейко наголошував: “Руська Прав­да розглядає знівечення як злочин проти життя, а не проти здоров’я, такі ж догми ми знаходимо і в праві Великого кня­зівства Литовського. В Руській Правді удари батогом, чашою, рогом та тупою стороною меча вважались не тільки злочином проти здоров’я, а і образою гідності. Так само схарактеризо­вані ці діяння і в судовій практиці князівства Литовського. Відносно опіки Руська Правда призначала її над неповнолітні­ми дітьми у випадку смерті батька дітей та другого заміжжя їх матері. Таке ж правило існувало і у Великому князівстві Литовському” [4, с. 315]. Науковець дійшов висновку, що Ру­ська Правда була основою литовсько-руського права, і хоча вона прийняла становий характер, але була базовою, оскільки постанови, які були запозичені із іноземних джерел, видозмі­нювалися та пристосовувалися саме до неї [4, с. 315]. Пов’яза­вши Литовські Статути із Руською Правдою, вченому вдалося відтворити корені українського права [6, с. 1110]. Досліджен­ня М. О. Максимейка в цьому напрямку стали поштовхом для науковців у вивченні Литовських Статутів як джерел першого кодексу українського права — “Права, за яким судиться мало­російський народ” 1743 року.

Право північно-західної Русі, згідно теорії науковця, охоп­лювало Псковську та Новгородську судні грамоти. Початок ко­дифікації Псковської судної грамоти вчений відносив до 1397 року, остаточне затвердження її відбулося в XV ст. на Псков­ському вічі. Джерелами її дослідник називав: “Грамоти Олек­сандра, Грамоти Константина та Грамоти всіх приписів Псков­ських мит”. М. О. Максимейко стверджував: “У Пскові було два Олександра — Олександр Невський і Олександр Михайло­вич Тверський. Вірогідніше, що джерелом виступали грамоти Олександра Невського, оскільки Московський уряд ставився до його грамоти з повагою, а Олександр Тверський на той час був їх ворогуючою стороною. Другим із згаданих князів був Константин Дмитрович, син Дмитрія Донського, який князю­вав у Пскові на початку XV ст. Іншим джерелом були норми Псковського звичаєвого права, які поступово приписувались до названих грамот, а потім увійшли до Псковської судної грамо­ти” [7, с. 76-77]. Щодо Новгородської судної грамоти, вчений зазначав, що вона також була складена в середині XV ст. Дже­релами її визнавав звичаєве право, вічові постанови і договори новгородців із князями [7, с. 77].

М. О. Максимейко допускав можливість запозичення Псков­ською та Новгородською судними грамотами декількох статей у Руській Правді, але при цьому наголошував, що вона не була для них базовим джерелом.

Досліджуючи право північно-східної Русі, М. О. Максимей - ко доводив, що Руська Правда була відома Московській дер­жаві, бо більшість списків її знаходились в Кормчих книгах, але вона була субсидіарним джерелом, оскільки вирішувала неврегульовані московським законодавством відносини. Псков­ська та Новгородська судні грамоти не мали юридичної сили взагалі.

Першою формою закону в Московській державі М. О. Мак - симейко називав приватні закони, привілеї та жалувані грамо­ти [7, с. 187]. Загальний кодекс, на думку вченого, з’явився в Московській державі у формі Судебника в 1497 році. Основним джерелом його він визнавав Уставні грамоти місцевого управ­ління. Руську Правду теоретик вважав допоміжним джерелом. “В основу Судебника Івана Грозного 155G р. був покладений відредагований Судебник 1497 р. Наступний Судебник царя Федора Івановича 1589 р. включив Судебник 155G р., царсь­кий указ 1556 р. та норми звичаєвого права” [7, с. 19G-191].

Судебники були кодексами, виданими законодавчою владою, але окрім них, на думку науковця, існували також державні кодекси — напівофіційні. Вони були результатом діяльності адміністративних установ, які представляли на розгляд зако­нодавчої влади статейні списки нових законів. Останні вирішу­вались законодавчою владою у формі видання нових законів, і розсиланням на ті території, від яких надходив запит, де їх формували в указні книги приказів.

Наступний крок у розвитку законодавчої діяльності вчений пов’язував із Уложенням 1649 р. Його джерела М. О. Макси - мейко розділяв на дві групи: місцеві та іноземні. До місцевих відносив Судебник 155G р. і указні книги приказів; іноземними джерелами називав греко-римське право, яке “приходило через Кормчу книгу і Литовський Статут”.

Науковець визнавав неофіційну рецепцію литовського пра­ва московським в XVII ст., пояснюючи це зближенням Мос­ковської держави із Литовсько-Польською. Спочатку, на дум­ку вченого, Литовський Статут використовувався в оригіналі, потім почали робити виписки із нього та перекладати на мо­сковську мову, і приписувати це в указні книги приказів [7, с. 193].

Дослідивши давні правові пам’ятки, М. О. Максимейко дій­шов висновку: “З часом право північно-західне припинило своє існування через приєднання до Москви. Право Литовсько-Русь­кої держави лише частково зберегло своє існування (до 1917 р.) в X томі Зводу законів для губерній Чернігівської і Полтав­ської. Московське право стало домінуючим в історії права” [4, с. 3G7].

Критичний підхід до аналізу першоджерел надав змогу М. О. Максимейку відтворити реальну картину зародження права у багатьох державах, в тому числі і в Україні. Розме­жування основних та допоміжних джерел правових пам’яток стали підґрунтям наукової концепції теоретика при виділенні національно-правових систем.

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що М. О. Мак­симейко посів одне з провідних місць в науковому житті країни. Дослідження наукової спадщини М. О. Максимейка є перспек­тивним для подальшої наукової розробки, оскільки вона стане вагомим доповненням до історії саме українського права.

Джерела та література

1. Бондарук Т. І. Західноруське право: дослідження і дослідники. — К., 2000.

2. Михальченко С. И. Киевская школа в российской историогра­фии. — Брянск, 1996.

3. Скакун О. Ф. М. О. Максимейко як історик права // Проблеми правознавства. — 1972. — № 21.

4. Максимейко М. О. “Руська Правда” і литовсько-руське право / Ю. С. Шемшученко. Академічна юридична думка. — К., 1998. — С. 306-315.

5. Максимейко М. О. Джерела кримінальних законів Литовського Статуту. — К., 1894.

6. Максимейко М. О. Про досягнення в науці історії українського пра­ва за минуле десятиріччя // Червоне право. — 1927. — № 19. — С.1110-1112.

7. Максимейко М. О. Лекції з історії російського державного пра­ва. — X., 1906.

Анотації

Остапенко С. В. История возникновения и развитие древних правовых памяток в научной концепции Н. А. Максимейко..

В статье осуществлен анализ основных научных концепций

Н. А. Максимейко, разработанных при изучении истории разви­тия права. Рассмотрены научные приоритеты ученого. Определены место и роль теоретика в научной жизни Украины в конце XIX — первой половине XX ст.

Ostapenko S. V. Origination and evolvement of the ancient stand­ard legal acts according to the scientific conception of M. O. Maksy - meiko.

The article analyses the main scientific conceptions that were elab­orated by M. O. Maksymeika while studying the history of law. The consideration was given to the scientific priorities as seen by this scientist. The place the theorist occupied and the role he played in the scientific life of Ukraine at the end of the XIX century and the first half of the XX century have been defined.