Головна Історія Інтелігенція і влада РОЗВИТОК ПОЛІТИКИ ВИЩИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ СТОСОВНО ОСВІТИ ЕТНОСІВ (1990-2000 РОКИ)
joomla
РОЗВИТОК ПОЛІТИКИ ВИЩИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ СТОСОВНО ОСВІТИ ЕТНОСІВ (1990-2000 РОКИ)
Історія - Інтелігенція і влада

М. М. Зеркаль

Ключові слова: освіта, політика, Президент України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет у справах національнос­тей та міграції, Міністерство освіти і науки України, постанова.

Ключевые слова: образование, политика, Президент Украины, Кабинет Министров Украины, Государственный комитет по во­просам национальностей и миграции, Министерство образования и науки Украины, указ.

Key words: education, policy, President of Ukraine, Cabinet of ministers of Ukraine, State committee of nationalities and migration, Ministry of education and science of Ukraine, act.

Незалежність України створила умови для розвитку систе­ми освітніх закладів не лише етнічних українців, а також і національних меншин, які проживають в Україні. В системі вищих органів державної влади утворилась відносно організо­вана структура управління процесами в етнонаціональному се­редовищі.


Завдання наукового осмислення державної, громадської під­тримки розвитку мовного простору етноменшин у цих умовах виступають сьогодні як першочергові. Навіть тепер ця важли­ва проблематика в Україні перебуває на стадії початкового ви­світлення. Мета і завдання даної розвідки полягають у пока­зі, узагальненні проблем становлення системи вищих органів державної влади щодо освіти етнічних меншин, забезпечення етномовної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл. Деякі ас­пекти цієї проблеми одержали фрагментарне висвітлення в ро­ботах В. П. Шкварця [1, с. 327-338], Л. М. Хрящівської [2, с. 318-321], О. В. Бєлікова [4, с. 318-321; 6, с. 19], В. Наул- ка, Я. Калакури, О. Курінного, М. Панчука, В. Котигоренка, Д. Табачника, Г. Москаля, В. Вороніна, Р. Чілачави, В. Євтуха [5, с. 9], Н. Макаренко [3, с. 15], Т. Пилипенко, Л. Нагорної [14, с. 111], О. Майбороди, Ю. Римаренка, О. Картунова, С. Ки - сельова, А. Колодія, І. Кресіної, В. Лісового, Г. Палій, Ю. Са - єнка, Т. Рудницької, О. Реєнта [8, с. 97], Ю. Лихача [9, с. 22].

Вони здебільшого присвячені етнонаціональній структурі українського суспільства, сучасному стану етноменшин, освіт­ній політиці держави, особливостям процесів етнічного від­родження. Особливе значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів до аналізу в цілому етно­культури як саморегульованої системи, сфери реалізації люд­ських цінностей, теорії етносу тощо. Водночас проблеми етно - мовної відповідності громадян України, процедури оновлення і удосконалення змісту освіти, формування ефективного меха­нізму діяльності ланок вищих органів державної влади по ор­ганізації вивчення мов потребували спеціального комплексного вивчення, системного та критичного аналізу.

До таких ланок відносились: Комітет Верховної Ради Укра­їни з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин; Уповноважений з прав людини Верховної Ради України; Адміністрація Президента України при Управ­лінні внутрішньої політики; Відділ з питань освіти, культури та охорони здоров’я Кабінету Міністрів України; Державний комітет України у справах національностей та міграції; Дер­жавний комітет Автономної Республіки Крим у справах націо­нальностей та депортованих громадян при Раді Міністрів АРК; Управління (відділи) у справах національностей, міграції та релігій при обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях; Міжнародна організація з міграції (Представництво в Україні); Український Центр Прав Людини; Відділ етнополітології Інституту політичних і етнонаціональ - них досліджень НАН України; Інститут народознавства НАН України; Центр вивчення проблем народонаселення при На­ціональному університеті «Києво-Могилянська академія»; Ін­ститут держави і права НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Практичне здійснення державної етнонаціональної політи­ки відбувалося на основі спеціальних програм. Зокрема, Дер­жавної програми відродження й розвитку освіти національних меншин на 1994-2000 роки.

На основі указу Президент України від 9 грудня 1995 р. «Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культу­ри України» була підготовлена Програма відродження таких об’єктів, як мечеть Селіма у Феодосії, костел Іоанна Хрестителя в с. Мушієве Берегівського району на Закарпатті, синагога «Зо­лота Роза» у Львові, татарська вежа в Острозі [8, с. 407].

Етноспільноти, як суб’єкти етнополітичного процесу, отри­мали можливість активно формувати освітню політику держа­ви. Так, указом Президента України від 26 липня 2000 року права Ради представників організацій національних меншин при Президентові України набули нового змісту. Відповідно до нових завдань Рада мала:

- готувати пропозиції щодо формування державної етнона - ціональної політики, забезпечення прав національних меншин України, їх участі в державотворенні;

- аналізувати стан, тенденції та перспективи етнонаціональ - ного розвитку України, становище в середовищі національних меншин;

- розглядати проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільові програми, затвердже­ні органами центральної виконавчої влади, які стосуються на­ціональних меншин України, та готувати пропозиції щодо їх вдосконалення;

- вносити в установленому порядку пропозиції з питань ет­нокультурного розвитку національних меншин, що потребують правового регулювання;

- розробляти та подавати на розгляд пропозиції з пи­тань застосування в Україні міжнародних договорів, згода на обов’язковість прийняття яких надана Верховною Радою України;

- вносити пропозиції щодо організації проведення всеукра­їнських та міжнародних конференцій, форумів, симпозіумів з питань національних меншин України [9, с. 22].

У 2003 р. Адміністрація Президента України спільно з Держкомнацміграції вивчили досвід роботи Закарпатської об­ласної державної адміністрації щодо забезпечення прав і задо­волення культурно-просвітницьких потреб етноменшин. З ме­тою сприяння національно-культурному розвитку етнічних спільнот Президент України В. Ющенко 25 лютого 2008 р. під­писав указ «Про проведення у 2008 році Року міжкультурного діалогу в Україні».

Для забезпечення ефективнішого правового регулювання державою етнонаціональних процесів та на виконання Указу Президента України В. Януковича «Про додаткові заходи з облаштування кримських татар, інших осіб, депортованих за національною ознакою, та їх нащадків, які повернулися чи по­вертаються на постійне місце проживання в Україну» від 14 травня 2010 р., доручення Прем’єр-міністра України М. Аза­рова від 07 травня 2010 р., з урахуванням завдання, визначе­ного пунктом 22 доручення Президента України від 30 квітня 2010 р. Держкомнацрелігій розробив проект Закону України «Про Концепцію державної етнонаціональної політики Украї­ни». 1 листопада 2010 р. його було схвалено на засіданні Уря­дового комітету з питань екології, молодіжної політики, куль­тури, спорту і туризму.

Кабінет Міністрів України 15 серпня 1992 р. Постановою «Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами на­ціональних меншин України» випуск такої літератури покладав на Державний комітет України по пресі на замовлення Комітету у справах національностей при КМУ. Вищеназвані редакції мали створюватися при провідних видавництвах і випускати літерату­ру болгарською, гагаузькою, грецькою, єврейською, польською, німецькою, словацькою і чеською мовами [10].

Реалізуючи право громадян на інформацію, незалежно від національності, уряд створював умовидля вільного заснування друкованих засобів масової інформації (преси і телерадіооргані - зацій), Постановою від 23 вересня 1997 р. «Про державну під­тримку засобів масової інформації та соціальний захист журна­лістів» встановлював адресну допомогу тим державним засобам масової інформації, які цілеспрямовано сприяють розвитку мов та культур національних меншин [11].

3 червня 1994 р. Уряд затвердив «Державну програму від­родження і розвитку освіти національної меншини на 1994­2000 рр.», передбачив розробку концепції освіти національних меншин як складову загальної концепції етнонаціональної по­літики держави [8, с. 407].

Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи, пов’язані з поверненням кримських татар до Кримської АРСР» від 28 січня 1992 р. передбачила утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму. На неї покла­далися функції щодо координації роботи державних органів України та Кримської АРСР щодо життєзабезпечення депорто­ваних з цієї території. Фінансування заходів мав здійснювати Фонд депортованих народів Криму, утворений постановою уря­ду 14 березня 1992 р. Політична напруга в Кримській АРСР у той час обумовила ухвалення постанови ВРУ «Про підсумки роботи делегації Президії Верховної Ради України в Кримській АРСР» від 6 лютого 1992 р., яка зобов’язувала КМУ приско­рити створення ефективно діючої державної структури для ре­алізації програми депортованих народів. У цей же період Рада Міністрів Кримської АРСР розробила програму повернення до 2000 р. близько 70 тисяч осіб з числа депортованих. У червні 1992 р. при уряді Кримської АРСР було утворено Управління у справах депортованих громадян, а до кінця того ж року ана­логічні відділи починали діяти на рівні районних державних адміністрацій. На потреби повернення цих національних мен­шин КМУ у 1992 р. виділив 109,6 млн. крб., а на 1993 р. пла­нувалося виконання обсягів робіт на суму майже 2 млрд. крб. [8, с. 438].

Економічна ситуація того періоду не дала можливості це ре­алізувати, однак проблема депортованих національних меншин продовжувала перебувати в полі зору української держави. Це підтвердив Указ президента України від 14 квітня 1994 р. «Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв депортації в Криму».

Вперше в історії незалежної держави її глава офіційно засудив цей злочин радянського режиму. Уряду доручалося розробити та подати пропозиції щодо правового регулювання добровільно­го повернення в країну депортованих осіб різних національнос­тей та поновлення їх прав.

У контексті реалізації Програми діяльності Кабінету Мі­ністрів України «Відкритість, дієвість, результативність», Розпорядження Адміністрації Президента України «Про за­ходи щодо підтримки діяльності національно-культурних то­вариств» 18 листопада 2003 р. Держкомнацміграції за участю Асоціації національно-культурних об’єднань, очолюваної на­родним депутатом України О. Фельдманом, провели Асамблею національних меншин. В її роботі взяли участь близько 1 тис. національно-культурних товариств, представники Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міжнарод­них організацій, відомі політичні та громадські діячі, представ­ники засобів масової інформації. В ході Асамблеї обговорено актуальні питання функціонування меншин, окреслено шляхи їхньої співпраці з владними структурами, намічено пріоритет­ні заходи щодо відродження мовної, освітньої, культурної та етнічної самобутності на перспективу. За результатами роботи Асамблеї було прийнято резолюцію [12, с. 165].

25 травня 2007 р. Кабінет Міністрів України схвалив «Комп­лексні заходи з реалізації державної політики у сфері міжнаці­ональних відносин та розвитку культур національних меншин України на період до 2010 року».

Центральним органом виконавчої влади, який безпосеред­ньо опікувався розвитком освітнього простору етноменшин, було Міністерство України у справах національностей, створе­не Указом Президента України від 26 квітня 1993 р. на базі Комітету у справах національностей при КМУ. При цьому слід підкреслити суттєве порушення Закону 1992 р., яке продовжу­валося і в наступні роки — було утворене Міністерство у спра­вах національностей та міграції. Нормальній діяльності мініс­терства не сприяли його неодноразові реорганізації. За період 1995-1997 рр. ухвалено Укази Президента України і Постанова уряду, згідно з якими прямо чи опосередковано здійснювалися структурні і функціональні зміни, у тому числі керівництва. Наслідком цього, зокрема, стало закріплення за міністерством не властивих йому функцій — міграції, біженців, депортова­них, мови, релігії, що позначилося на збільшенні чисельності працівників.

З невідомих причин у другій половині 1995 р. здійснено фактичну ліквідацію міністерства. Пізніше ідея ліквідувати на той час Державний комітет України у справах національностей та міграції знову набула актуальності. Переважила думка про необхідність ліквідації даного органу виконавчої влади з пере­дачею його функцій міністерствам юстиції, внутрішніх справ, культури і мистецтв. Це знайшло своє правове відображення в Указі Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади». Реалізація цього Указу виявилася досить тривалою в часі. КМУ постано­вою від 4 квітня 2000 р. створив у складі Міністерства юстиції Державний департамент у справах національностей та міграції. Указом Президента України від 31 липня 2000 р. внесені зміни до «Положення про Міністерство юстиції України», за яким воно стає головним органом у системі центральних органів ви­конавчої влади і зобов’язане відтепер реалізовувати держав­ну політику і з питань міжнаціональних відносин. Нарешті, уряд 4 серпня 2000 р. затвердив «Положення про Державний департамент у справах національностей та міграції». Він ха­рактеризувався як урядовий орган державного управління, що діяв у складі Міністерства юстиції і підпорядковувався йому. Державний департамент у справах національностей та міграції успадкував абсолютну більшість завдань і функцій своїх попе­редників, їх досвід і недоліки [8, с. 382-386].

Остаточно його було утворено 13 вересня 2001 р. на базі Державного департаменту у справах національностей та мігра­ції, що діяв у складі Міністерства юстиції України. Таке під­вищення статусу, цілком виправдане, потребувало подальшого його підвищення з наданням більш широких повноваженнь і переданням більш вагомих функцій.

Держкомітет, як орган виконавчої влади, вів повсякденну роботу в таких напрямках: аналізував тенденції розвитку й ді­яльності етноспільнот; узагальнював етнополітичні відносини у суспільстві; вивчав практику застосування законодавства і пропозиції щодо вдосконалення та розроблення нових законів стосовно до національної сфери; доводив до державного керів­ництва інформацію про стан справ у середовищі етноспільнот, розподіляв кошти та ресурси, що їх надавала держава на по­треби національно-культурних товариств та їх представників.

За посередництвом Комітету Українська держава брала участь у міжнародному співробітництві у сфері міжнаціональ­них відносин, розширювала представництво українських гро­мадян за межами держави. Цей орган здійснював державну функцію в запобіганні проявам національної винятковості, не­терпимості до громадян будь-якої національності, а також роз­палюванні ворожнечі й ненависті на національному чи релігій­ному ґрунті. Комітет здійснював координацію діяльності всіх причетних до етнонаціональної політики установ, організову­вав проведення відповідних наукових досліджень, визначав їх основні напрямки.

Протягом 1992-2001 рр. попередниками Держкомітету було підготовлено понад 70 проектів нормативно-правових актів, у тому числі 35 постанов Кабінету Міністрів, 18 міждержавних договорів, 10 указів та розпоряджень Президента України [13, с. 34]. Із восьми підготовлених законопроектів прийнято лише два. Значна частина їх мала декларативний характер і потребу­вала суттєвого доопрацювання.

26 грудня 2008 р. Державний комітет своїм наказом облас­ним державним адміністраціям дав доручення вжити заходів для розробки й ухвалення регіональних програм із розвитку культур національних меншин в областях, в яких такі програ­ми відсутні. Це було зроблено з метою упорядкування роботи в цьому напрямку, підвищення координуючої ролі місцевих ор­ганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері захисту прав національних меншин.

Діяльність щодо забезпечення захисту прав мовних груп України Держкомнацрелігій здійснював відповідно до Кон­ституції України, законів і нормативно-правових документів у сфері державної мовної політики та з урахуванням міжна­родних норм і практики у цій сфері. При визначенні стратегії діяльності Комітетом враховувався сучасний фактичний стан мов в Україні та потреби мовних груп.

Одним із механізмів правового забезпечення захисту мовних прав і потреб носіїв мови стала Європейська хартія регіональ­них мов або мов меншин, ратифікована Україною 15 травня

2003 р. На час ратифікації Хартії Україною було визначено 13 мов (білоруська, болгарська, гагаузька грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, росій­ська, румунська, словацька та угорська), які підпадали під захист цього документа. Однак, аналізуючи сучасний стан і перспективи існування мов в Україні, необхідно зауважити на небезпеці зникнення з мовної карти країни караїмської та кримчацької мов, які реально перебували на межі зникнення з огляду на малу кількість носіїв цих мов і необхідності вжиття з боку держави ефективних заходів задля захисту і сприян­ня розвитку цих мов. Перший крок у цьому напрямі зроблено Державним комітетом у справах національностей та релігій. 16 листопада 2010 р. Комітетом було проведено круглий стіл на тему: «Європейська хартія регіональних мов або мов мен­шин в Україні: сьогодення і перспективи». Для роз’яснення основних положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої у травні 2003 р. з Верховною Ра­дою України, з ініціативи Адміністрації Президента України та за участю Держкомнацміграції, інших центральних органів виконавчої влади у містах Києві, Ужгороді, Одесі, Харкові та Дніпропетровську було проведено регіональні семінари для за­собів масової інформації.

Підсумовуючи, зауважимо, що впродовж всього періоду не­залежності вищими органами виконавчої та законодавчої влади приділялась пильна увага мовному питанню етнонаціональних меншин.

Сьогодні вкрай важливим є питання створення системи на­вчання, освіти та виховання етнонаціональних меншин в ме­жах єдиної території України, враховуючи що під час остан­ніх виборів Президента України в 2010 р. мовне питання було одним з головних. Регіоналізм в Україні зараз є об’єктивною реальністю. Існуючі територіально-регіональні економічні роз­біжності підсилюються новою хвилею європейської економічної кризи, що, поряд з іншими факторами (етнічною структурою населення, історичними традиціями, конфесійною належністю, техногенними розходженнями тощо), відбиваються на особли­востях політичних інтересів, освітніх національних школах.

З метою гармонізації мовних відносин центральними орга­нами виконавчої влади розроблено проект пакета документів для створення Ради — дорадчого органу з питань мовної по­літики, яка функціонуватиме при Кабінеті Міністрів України. У структурі Держкомнацміграції було створено сектор з пи­тань розвитку та функціонування мов національних меншин. Аналіз набутого досвіду практичної діяльності системи орга­нів вищої державної влади повинен допомогти у напрацюванні пропозицій щодо практичного втілення міждержавних угод та європейського досвіду в Україні.

У 2005 р. Державний комітет України у справах національ­ностей та міграцій спільно з Міністерством освіти підготував положення про функціонування недільних шкіл (центри осві­ти національних меншин), направлене до місцевих адміністра­цій, щоб представники національно-культурних товариств, які мали бажання відкрити недільні школи, мали можливість їх відкрити.

Джерела та література

1. Гуманітарно-економічні дослідження: матеріали науково - практичної конференції. — Миколаїв: Вид. відділ МННІ ОНУ іме­ні І. І. Мечникова. — 2009. — 408 с.

2. Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії»: Збірник наукових праць/ Рівненський державний гуманітарний універси­тет. — Рівне, 2010. — 333 с.

3. Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспекти­ви/ Д. В. Табачник, Г. Г. Москаль, В. М. Воронін та і. н. — К.: Етнос, 2004. — 584 с.

4. Бєліков О. В., Бєлікова Н. Ю., Туренко О. С. Стан релігійності населення і перспективи розвитку міжконфесійних та етнокуль­турних відносин в Україні (за даними соціологічного дослідження Донецького державного інституту штучного інтелекту. Травень 2000 року) // Українське релігієзнавство. — 2001. — № 17. — С. 62-74.

5. Бєліков О. В. Циганське населення України (XVI — XX ст.): Авто­реф. дис. ... канд. пед. наук : спец. 07.00.01 — «Історія України» / О. В. Бєліков. — Донецьк, 2003. — 23 с.

6. Євтух В. Українські ідентичності та перспективи взаємодії Украї­ни з європейськими та трансатлантичними структурами //Науко­ві записки Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. — Вип. 2 (46). — К., 2010. — 287 с.

7. Макаренко Н. Регіональний вимір національної ідентичності: ви­токи й модерні виклики (південноукраїнський формат) //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.

І. Ф. Кураса НАН України. — Вип. 3 (47). — К., 2010. — 392 с.

8. Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000) / Л. Рябошапко. — Львів, 2001. — 484 с.

9. Питання Ради представників громадських організацій національ­них меншин. Указ Президента України від 22 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 3. — С. 18-26.

10. Волга О. Для національних меншин України / О. Волга // Урядо­вий кур’єр. — 1992. — 2 жовтня.

11. Голос України. — 1992. — 8 грудня; 1994. — 22 лютого.

12. Міжнаціональні відносини і національні меншини України: стан та перспективи /Р. Ш. Чілачава, Т. І. Пилипенко (упорядник). — К.: Голов. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2004. — 384 с.

13. Куц Ю. О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управ­лінський аспект / Ю. О. Куц. — X., 2002. — 204 с.

Анотації

Зеркаль М. М. Развитие политики высших органов государ­ственной власти Украины в вопросе образования этносов (1990— 2000 годы).

Рассмотрены основные направления деятельности высших орга­нов государственной власти Украины по перестройке образователь­ного пространства этносов. Данная проблема освещена в контексте этнонациональной, гуманитарной, образовательной политики неза­висимого государства.

Zerkal M. M. Problem of formation of ethnos in the activity of Ukrainian government (1990—2000).

Basic directions of the Ukrainian government on re-formation of educational space of ethnos are considered. This problem is highlight­ed in the context of ethnonational, humanitarian, educational policy of the independent state.


Похожие статьи