Головна Історія Інтелігенція і влада І. А. ЛИННИЧЕНКО І ПИТАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
joomla
І. А. ЛИННИЧЕНКО І ПИТАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

В. О. Мирошниченко

Одним з основних моментів біоісторіографічного аналізу є вивчення суспільної позиції і політичних переконань ученого, який є об’єктом такого аналізу. Подібний аналіз особливо цін­ний, якщо учений жив і працював в перехідний момент історії своєї держави [1].

Основа наукових інтересів доктора Російської історії, професо­ра Імп. Новоросійського університету І. А. Линниченка — історія України. При цьому його політичні погляди відбивали переконан­ня представників “державної школи” російської історіографії — “єдина і неділима Росія”. Його позиція була настільки непохит­ною, що в радянський період Радянська історична енциклопедія характеризує його як “великодержавного шовініста” [2].

Відношення І. А. Линниченка до українського руху було достатньо негативним. Одним з головних опонентів І. А. Лин - ниченка в цьому питанні виступив з найвідоміших учнів “ки­ївської” школи В. Б. Антоновича, один з головних ідеологів української державності — M. С. Грушевський. При цьому політичні розбіжності привели, до певної міри, і до особистої неприязні. Зокрема, описуючи одну із зустрічей з І. А. Линни­ченка, M. С. Грушевський відзначив: “В поїзді було претісно, стрілися з Лінніченком і балакали до Волочиська; дуже він не­смачний”. [3] Проте особиста неприязнь не заважала M. С. Гру - шевському тверезо оцінювати науковий потенціал І. А. Лин - ниченко, значення його праць — в 1899 р. “Руська історична бібліотека” надрукувала одну з основних робіт И. А. Линничен­ка “Суспільні верстви Галицької Русі XIV-XV в.” [4] Пізніше, у випусках ЗНТШ публікувалися рецензії на роботи і виступи І. А. Линниченка.

Відносини І. А. Линниченка і представників українсько­го руху загострилися після XIV Археологічного з’їзду, що пройшов в Чернігові. В одному з виступів С. П. Шелухін дав своє бачення походженню, змісту і вживанню слів “Україна”, “український” і “українець”, що викликало різку відповідь І. А. Линниченко на сторінках “Одеських Новин”: “Та проба­чить мені шановний С. П. Шелухін, але його історичні і істо - рико-етнографічні роботи грішать серйозними недоліками: їм бракує правильної наукової школи, науково-критичний метод, строга оцінка матеріалу, обережність і обґрунтованість у висно­вках”. [5] В цій і ще одній статті “Ще одна остання оповідь” [6] І. А. Лінніченко в достатньо різкій формі веде полеміку з

С. П. Шелухіним, указуючи, що неправомірно вживати сло­во “Украина” стосовно волості (долі), володінню, краю, землі (як це затверджує С. П. Шелухін), а, отже, і виводити Укра­їну з часів київських князів: “в літописну епоху в південній південно-західній Русі україною називали тільки кордон“ [7]. І. А. Линниченко не заперечує, що назва “Україна” йде в гли­бину століть і уживається достатньо давно. Проте, посилаючись на Іпатьєвський літопис, затверджує: “назва україни — при­кордонній місцевості абсолютно природно для переяславської землі, граничної із степом.” Висновки І. А. Линниченка катего­ричні — в літописну епоху в південній і південно-західній Русі “украиной” називалася тільки межа, прикордонні місця, але ніяк не “земля, що полягає у володінні південноросійського на­роду”. [8] На підтвердження своєї точки зору він наводить при­клади з літописів, коли в Польському і Московському держа­вах “украіной” називали землі, які граничать із Степом. І лише починаючи з XVII століття можна, на думку І. А. Линниченка, говорити про “Україну” як про конкретну територію: польсь­кий уряд будував для захисту від татарських набігів ланцюг фортець. З часом цей “ланцюг” рухався вперед, відвойовуючи у супротивника все більше і більше території. І ось тоді то і стали називати всю цю територію фортець “Україною”. [9]

Полеміка з представниками українських кіл, велася І. А. Линниченком і в приватному листуванні. Гостроту її видно, наприклад, в листі М. С. Грушевського від 28 люто­го 1915 р.: “Свою діяльність не вважаю, як Ви висловлюєтесь “неекономною затратою сил. Культурний, суспільний та еко­номічний розвиток України можливий лише на національній її основі. [10] Таке положення не сприймалося І. А. Линничен­ком — гарячим прихильником “державної школи” в російсь­кій історичній науці. А звідси виникала і його неувага до всіх спроб зближення з боку українських культурних і політичних кіл — не допомагали ні переклад книги на українську [4], ні доброзичливі рецензії в “Українському житті”: “Спогади проф. Лінніченка мають значення для історика українського відро­дження ” [11]. Раз обравши свою життєву позицію, він залиша­вся їй вірний: сила держави — в єдності всіх частин — 3 гілок східного слов’янства, тільки завдяки єдності вона зуміла вижи­ти у минулому, тільки так вона зможе протистояти зовнішнім ворогам і зараз.

Найяскравіші роботи І. А. Линниченка, присвячені політич­ній проблемі української державності, з’являються в 1917р. [12] і 1919р. [13]. Проте ретельний аналіз показує, що в його роботах немає і натяку а “великодержавний шовінізм”. На­впаки — це скорбота людини, на очах якої рушиться будівля слов’янської єдності. Це спроба дати відповідь на питання: чи необхідно в такий критичний момент роздробляти сили? “Ні­меччина, ніколи не відмовляється від своїх планів світової ге­гемонії, поснідає однією частиною, пообідає іншою і повечеряє третьою, а наша Русь, перетвориться на провінцію орди німе­цьких юнкерів ” [14].

На думку І. А. Линниченка проблема штучно роздута — на­віть репресії по відношенню до малоросійської мови почалися з появою українофільства, значення якого, на думку І. А. Лин­ниченка, сильно перебільшено. В існуючій в ранньому серед­ньовіччі староруській державі навіть з настанням часів роздро­бленості на окремі князівства не виникала думка про розділ: “відчуття спільності походження, спільності завдань, загаль­ної країни — не дивлячись на родові і сімейні рахівниці, було живе і сильне” [15].

Безумовно, що за століття, котрі пройшли з розпаду колись могутньої Київської держави, нагромадилося чимало образ. Уміючи бачити дві сторони медалі, І. А. Линниченко підкре­слював: “Я аніскільки не захищаю старшої гілки російського народу, що підняла стяг і гегемонії, що досягла, — великоросів. Вони сильно повинні в цьому відчуженні своєю зарозумілістю, своєю суворістю і часом жорстокістю до своїх братів” [16].

Проте, в справі боротьби за об’єднання слов’янських зе­мель успіх був на стороні перш за все тих, хто зумів поста­вити собі мету і йти до неї, згуртувавши себе в непоруш­ній єдності. Зі всіх східнослов’янських народів цього зуміли досягти тільки великороси. Тому даремно обвинувачувати їх у всіх бідах малоросійського народу: “винні і менші бра­ти — вони винні в інертності, відсутності солідарності в пра­гненні захищати свої права” [17]. В підтвердження своїх слів І. А. Линниченко наводить думку свого вчителя В. Б. Анто­новича про те, що малороси не змогли створити державу в XVII ст. перш за все тому, що вони народ не державний, не здатний створити державу.

Таке ж радикальне ставлення І. А. Линниченко і по від­ношенню до української (малоросійської) культури — буду­чи сам за національністю українець (малорос), він заперечує її існування в століттях. Хоча І. А. Линниченко визнає, що для нього, як малороса, цей факт не менше важкий, ніж для М. С. Грушевського. Проте треба не закривати на це очі, і не намагатися вигадувати собі історію — необхідно зрозуміти, чому так відбулося.

Саму можливість існування незалежної української держа­ви в майбутньому І. А. Линниченко не заперечував — він під­креслював, що для цього необхідні певні історичні умови.

У кінці серпня 1919 р. Одесу на короткий термін займають війська генерала A. I. Деникіна. Професор I. A. Линни - ченко одразу ж бере активну участь в роботі “Підготовчої по національних справах комісії”. Комісія ставила своєю метою на момент відновлення самодержавної влади в Росії підготува­ти “всі матеріали, необхідні для захисту російських інтересів” [1S]. Це відповідало політичним поглядам I. A. Линниченка, і при його активній участі до друку готуються збірки статей, які присвячені вже не стільки боротьбі проти більшовиків, скільки ідеологічному протистоянню національним рухам на території колишньої Російської імперії. I в першу чергу — проти наці­онального українського руху і молодої незалежної української держави. В першому випуску “Праць підготовчої по національ­них справах комісії. Малоросійський відділ”, разом з роботами проф. П. М. Богаєвського, A. В. Стороженка, A. I. Савенка, проф. Б. М. Ляпунова, I. A. Линниченко публікує три свої не­величкі роботи: “Малорусская культура” [19], “Русские начала в Русской Галиции” [20], “Малая Россия или Украина” [21]. Проте пропрацював I. A. Линниченко в “Комісії” недовго — в другій половині листопада 1919 р. він залишає Одесу і прямує до Криму — точна мета поїздки дотепер неясна. Більше в Оде­су I. A. Линниченко не повернувся. Він помер 9 червня 1926р. в Сімферополі. Наукова громадськість відгукнулася на його смерть декількома некрологами і можна припустити, що один з них міг бути написаний М. С. Грушевським. [22]

Виходячи з цього дослідження, можна зробити певні виснов­ки. По-перше, практично не вивчені стосунки між I. A. Линни - ченком та українськими культурними та політичними діячами. !нтерес для подальшого дослідження становить таке питання: в якому руслі та напрямку розвивались ці відношення? На­скільки обидві сторони були готові до компромісу? По-друге, представляє інтерес питання про те, яким чином наукові ін­тереси I. A. Линниченка впливали на його політичні погляди чи навпаки. По-третє, факт активної праці I. A. Линниченка “В підготовчій з національних прав комісії”, а також те, що деякі з членів цієї комісії досить активно співпрацювали з ле­гендарною денікінською ‘“^ВЕТКОЮ” (розвідкою), порушує питання про можливість співпраці I. A. Линниченка з цією таємною організацією. I може, саме в цьому полягає одна з головних причин його відмови повернутися до Одеси з Криму

Після остаточного встановлення радянської влади, не зважаючи

На численні прохання, в тому числі одного з його найяскраві­ших учнів М. Є. Слабченка.

Джерела та література

1. Попова Т. Н. О методике биоисториографических исследований // Зап. іст. факультету. — 1997. — Вип. 5. — С. 169.

2. Линниченко Иван Андреевич // Советская историческая энцикло­педия. — М., 1965. — С. 690.

3. Щоденники М. С. Грушевского / Публ. та ком. I. Гирича // Київ­ська старовина. — 1995. — №1. — С. 17.

4. Линниченко И. А. Суспільні верстви Галицької Русі ХІУ-ХУ в. // Руська історична бібліотека. Т. 7. — 1899. — 141с.

5. Линниченко И. А. Что такое “Украина”//Одес. Новости. — 1908. — 7 сент. — №7613.

6. Він же. Еще одно, последнее сказание//Одес. Новости. — 1908. —

24 Сент. — №7626.

7. Линниченко И. А. Что такое “Украина”//Одес. Новости. — 1908. — 7 сент. — №7613.

8. Там само.

9. Там само.

10. ДАОО. — Ф. 153. — Спр. 235. — Арк. 3-4.

11. Рецензія: Рец. на кн.: Линниченко И. А. Речи и поминки: Сб. ст. по ист. русск. лит. и биогр. воспоминаний. Одесса, 1914. 321//Укр. жизнь. — 1914. — №11-12. — С. 115.

12. Линниченко И. А. Малорусский вопрос и автономия Малорос­сии. — Пет. — Одесса,1917. — 40с.

13. Він же. Малорусская культура. — Одеса, 1919. — 17с.

14. Линниченко И. А. Малорусский вопрос — С. 38.

15. Там само. — С. 22.

16. Там само. — С. 20.

17. Там само.

18. ДАРФ. — Ф. 446. — Оп. 2. — Спр. 105. — Арк. 12.

19. Линниченко И. А. Малорусская культура // Труды подготовите­льной по национальным делам комиссии. Малорусский отдел. Вып. 1.: Сб. ст. по русскому вопросу. — Одесса: Тип.’’Русская культура”, 1919. — С. 32-51.

20. Він же. Малая Россия или Украина // Там само. С. 64-69.

21. Він же. Русские начала в Русской Галиции // Там само. — С. 70-79.

22. Линниченко Іван Андрієвич: Некролог // Україна. — 1927. — №3.


Мирошниченко В. А. И. А. Линниченко и вопрос независимос­ти Украины.

В центре изучения — фигура профессора И. А. Линниченко. В основе статьи — ряд архивных материалов, публикаций, работ самого И. А. Линниченко. Автор с позиции биоисториографии рас­сматривает систему политических взглядов И. А. Линниченко, ко­торые на настоящий момент изучены весьма слабо.

Miroshnichenko V. A. I. A. Linnichenko and the question of in­dependence of Ukraine.

The figure of professor I. A. Linnichenko is in the center of the paper. The article is based on the number of archive materials, publi­cations and I. A. Linnichenko’s works. The author examines the un­derstudied political looks system of I. A. Linnichenko from the view point of biohistorygraphics.