Головна Історія Інтелігенція і влада ДОЦІЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЗАЦІЇ ПРОФСПІЛОК У КОНТЕКСТІ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА (1991-2007 рр.)
joomla
ДОЦІЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЗАЦІЇ ПРОФСПІЛОК У КОНТЕКСТІ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА (1991-2007 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

Н. В. Євсюкова

На сучасному етапі розбудови незалежної держави соціаль­но-економічний розвиток країни дуже тісно пов’язаний з полі­тичним становищем, що призводить до політизації майже всіх ланок державної системи. Не стоять осторонь від цього процесу і профспілкові організації, які, починаючи з 90-х років, все наполегливіше просуваються в державну політику.

На жаль, поняття політичної діяльності профспілок у ба­гатьох науковців не викликає зацікавленості, оскільки є за­гальноприйнятим вважати профспілки громадськими організа­ціями без політичних інтересів та прерогатив. Мало хто знає, або роблять вигляд, що не знають, про ті методи політичної діяльності профспілок, до яких вони вдаються для виконання власних завдань. А в суспільстві на “дивний” вид профспілко­вої роботи можуть звернути увагу хіба що лідери політичних партій з метою отримання профспілок в “партнери” для розши­рення власних електоральних можливостей.

Проте якби там не було, але політична діяльність профспі­лок наочна і більше того, вона мала і має право бути, чому сприяє законодавче забезпечення профспілкової роботи. Дося-


Гнення ясності в цьому аспекті надасть можливість визначити причини входження громадської організації до політики. Саме це обумовлює наукову значущість та актуальність запропоно­ваної проблеми.

Дослідженню поставленої мети певною мірою сприяла і наявна історіографічна база, яку певно не можна віднести до категорії міцних. Окремі аспекти законодавчого регулювання повноважень профспілок у сфері трудових конфліктів та колек­тивно-договірної системи найшли певне висвітлення в узагаль­нюючих працях. Зокрема, голова Ради об’єднання профспілок Львівщини І. Я. Луцишин у статті “Правова основа нашої ро­боти” аналізує Закон “Про професійні спілки, їх права та гара­нтії діяльності” та робить спробу визначити завдання профспі­лок щодо його належної реалізації [1]. Дослідник В. Новіков у публікації “Колективно-договірне регулювання трудових від­носин в Україні (історичний аспект)” досліджує розвиток та зміни колективно-договірного регулювання відносин з часу їх утвердження і до середини 90-х рр. [2]. А дослідник проблеми Г. Осовий у статті “Чи захистить “колдоговірна парасолька лю­дину праці?” аналізує плюси та мінуси проекту Закону “Про внесення змін і доповнень до Закону “Про колективні договори і угоди” [3].

Однак, акцентуючи увагу на законах, які регулюють діяль­ність профспілок у сфері праці, науковці, на жаль, або зали­шили поза увагою аспекти правового забезпечення політичної діяльності або, в кращому випадку, не акцентували на них до­статньої уваги, що, власне, й дало нам додаткові підстави для дослідження цієї теми.

У даній статті ми поставили за мету на основі аналізу зако­нодавчого забезпечення профспілкової роботи у сфері трудових відносин довести доцільність політичної діяльності профспіл­кових організацій.

Необхідно зазначити, що сьогодні вже недоцільно згадувати радянські часи, щоб виділити цінну на сучасний момент інфо­рмацію, тим паче про профспілки, враховуючи їх сумнозвісне минуле “привідного паса”. Ми, у свою чергу, вважаємо за доре­чне та актуальне звернути увагу на законодавчу базу профспі­лок у період радянської системи, оскільки вона безпосередньо передбачала їх участь у політичних процесах, зауважимо, без страху “зруйнувати” цим державність. Саме це сьогодні висту­пає дивним, оскільки тоталітарна система започаткувала та офіційно визнала політичну діяльність профспілок, яку з часом демократична держава буде всіляко обмежувати.

Так, у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. було перед­бачено кілька положень, згідно з якими громадські організа­ції отримували надзвичайні політичні можливості. По-перше, “професійні спілки, — зазначено в Статті 7, — у відповідності зі своїми статутними завданнями беруть участь в управлінні державними та суспільними справами, у вирішенні політич­них, господарчих та соціально-культурних питань” (тут та далі переклад з російської авторки — Н. Є.) [4]. У Конституції за­значено, що “громадяни СРСР мають право об’єднуватися в громадські організації, які сприятимуть розвитку політичної активності та самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів” [5], а мітинги та демонстрації визначені як “полі­тичні свободи” громадян [6]. І головне, Стаття 113 Конституції закріплює за громадськими організаціями право законодавчої ініціативи у Верховній Раді СРСР [7].

На наш погляд, саме ці широкі можливості профспілок у політичній сфері з початком руйнування радянської системи перетворили їх на потенційного конкурента в боротьбі за вла­ду. А якщо до цих прав додати електоральні можливості проф­спілок та їх масовість, то, з нашої точки зору, цілком можна пояснити започаткування з боку держави антипрофспілкової законодавчої політики, що триває до тепер.

Тут варто звернути увагу на те, що формування законодав­чої бази профспілкової діяльності, яке, ніби то, почалося з про­голошенням незалежності України, ще не завершено. З одного боку, це є логічним, оскільки процеси державного та світового розвитку не стоять на місці, що вносить багато змін у всі сфери життя країни, в тому числі і в законодавство про профспілки. Однак, з іншого боку, ці зміни не є виправданням щодо на­магань держави усунути громадські організації від виконання власних функцій, навіть, більше того, звести нанівець їх фун­кціонування.

Але навіть це неголовне. Головне те, що звичайні робітники, які є членами профспілок і заради інтересів яких взагалі “вижи­вають” громадські організації, залишаться беззахисними.

Так, наприклад, у 1993 р. у відповідності з кардинальними змінами у сфері праці був прийнятий Закон України “Про коле­ктивні договори та угоди”, який регулював представницькі та захисні функції профспілок у сфері трудових відносин. Згідно Статті 4 цього закону, профспілки отримали “право на ведення переговорів і укладення угод від імені найманих працівників” [8]. Водночас, цей закон зобов’язував профспілки, яких може бути кілька на підприємстві, об’єднуватися для укладання єди­ної генеральної угоди [9].

На наш погляд, головна перепона тут полягає не в кількос­ті профспілок на підприємстві, а в їх “типі”, оскільки з кінця 80-х рр. відокремилися дві течії профспілкового руху: так зва­ні традиційні та нетрадиційні профспілки. У такому випадку, очевидно, немає необхідності наводити приклади відвертого протистояння (з приводу і без приводу) між різними профспі­лками. Варто лише зазначити, що в цьому протистоянні вони підчас заходили настільки далеко, що про вироблення спіль­них домовленостей не могло бути й мови. Врешті-решт від цього могли постраждати та, власне, й страждали ті категорії робітників, котрих профспілки зобов’язувались захищати. За цих обставин професійним спілкам, якщо вони дійсно налаш­товані на захист, нічого іншого не залишалось, як виступити за скасування зазначеного положення. Тобто стати на шлях політичної діяльності через входження до законодавчого ор­гану держави.

Отже, приймаючи названий Закон у зазначеній редакції, Верховна Рада сама стимулювала професійні спілки до полі­тичної діяльності, хоча первісно в неї закладалась якраз зво­ротна ідея — відвернути цю масову громадську організацію від політичних форм боротьби.

На користь нашої гіпотези свідчить Закон від грудня 1993 р. “Про внесення змін і доповнень, що стосуються охорони праці, в Кодекс законів про працю України”, в якому вкрай лаконіч­ною фразою було анульовано право профспілок на законодавчу ініціативу [10], що значно зменшило їх політичний потенціал.

Звичайно, відстоюючи ідею позбавлення права профспілок на законодавчу ініціативу, можна знайти певні аргументи на її користь. Скажімо, керуючись ситуативними міркуваннями, профспілки, користуючись зазначеним правом, могли блокува­ти “непотрібні” їм закони і тим самим внести деструктивний елемент у процес державотворення.

Звісно, з вищезазначеним можна посперечатись, але за будь - яких обставин безсумнівним залишається те, що профспілками було втрачено важливий важіль політичної діяльності, який, до речі, надала тоталітарна держава. Позбавила ж їх цього пра­ва держава, яка розбудовувала свої принципи на демократич­них засадах.

Та й щодо демократичних засад можна також посперечатись. Зокрема, у довгоочікуваному профспілками Законі “Про профе­сійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (який, до речі, був прийнятий аж у вересні 1999 року) Стаття 5 чітко встановлює, що “належність або неналежність до профспілок не тягне за собою будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян...” [11]. Безпереч­но, це положення дуже важливе і мало б надавати працівникам відчуття захищеності, особливо тим, хто не є членом профспі­лки. Але не пройшло й чотирьох років, як у Кодексі законів про працю за 2003 рік вже дозволялося здійснювати звільнен­ня з ініціативи власника без попередньої згоди профспілково­го органу працівника, який не є членом профспілки (виділено нами. — Н. Є.), діючої на підприємстві [12]. Отже, виходить, що держава свідомо на законодавчому рівні обмежує права не тільки профспілок, а й безпосередньо самих робітників.

Тут варто зазначити, що історія прийняття Закону “Про про­фесійні спілки, їх права та гарантії діяльності” дає підставу для звинувачення державних інституцій у навмисному затягуванні його розробки та прийняття. Справа в тому, що 90-і роки були періодом безпосередньої активної участі профспілок у політич­них процесах (проведення передвиборчої боротьби, створення власної політичної партії, блокування з політичними партіями, політичні страйки та ін), завдяки чому вони отримали чималий досвід політичної боротьби. Тому, з нашої точки зору, це стало представляти для влади неабияку загрозу входження профспі­лок до політики, а значить до влади, що аж ніяк не було вигід­но для сучасного керівництва.

Безперечним, на наш погляд, є той факт, що з боку політич­них сил спостерігалась та, власне, спостерігається тенденція до намагання використати профспілки у власних цілях. Зокрема, при загостренні політичної ситуації в країні окремі політичні партії не проти отримати наймасовішу громадську організацію з великими потенційними можливостями в “партнери”. Тому, очевидно, затягуючи прийняття профспілкового закону, кожна політична сила “приміряла профспілки під себе”. Як зазначав Профінформ Федерації профспілок України після чергового відхилення закону, “Ліві”, виступаючи проти законопроекту, хотіли продемонструвати, що без них профспілки не виживуть, а “Праві” не підтримали, вважаючи профспілки рупором лівих сил” [11].

Таким чином, стосовно профспілок у вищому законодавчо­му органі кожен мав свої розрахунки. Але в цілому, їх можна звести до одного: обмежуючи можливості профспілкових об’єд­нань, продемонструвати суспільству їх нездатність виконувати свої захисні та представницькі функції.

На користь цієї думки зазначимо, що найбільшою мірою саме від профспілкового закону постраждали громадські орга­нізації. Оцінюючи ситуацію в сучасному законодавстві, вкаже­мо ті втрати, які поніс профспілковий рух загалом. Головним чином вони стосуються управління державним соціальним страхуванням, зменшення кількості об’єктів соціального та культурного призначення, окремих контрольних функцій, се­ред яких, зокрема, нагляд за умовами праці, участь у регулю­ванні заробітної плати та правової інспекції. Також профспіл­ки позбавлялись права розгляду трудових спорів і наділялись лише правом представляти інтереси працівників в органах, що розглядають ці спори [13].

Тепер, внаслідок цих втрат, усі проблеми та пропозиції профспілок у сфері захисту прав своїх членів мають вирішу­ватися на рівні консультацій, діалогу та переговорів з вищи­ми державними органами. Безумовно, не дуже великий вибір методів боротьби залишився профспілкам. З огляду на це, нам видається цілком логічним та правильним вихід, який обрали профспілки — політична діяльність, як засіб впливу на владу, тим більше, що він дає результати. Наприклад, завдяки участі у виборчих кампаніях сформовано профспілкове лобі в парла­менті, що дозволяє безпосередньо, а не опосередковано вноси­ти профспілкові пропозиції до вищого законодавчого органу та брати учать у вдосконаленні трудового законодавства.

Отже, на основі вищезазначеного, можна зробити висновок про те, що законодавча база функціонування профспілок у 90- ті рр. двояко позначалась на їх політичній діяльності. По-пер­ше, спостерігалося штучне стримування її формування з боку державних інституцій. А закони, що приймались, фактично урізали права профспілок у тих аспектах профспілкової діяль­ності, які або прямо, або опосередковано виводили громадську організацію на рівень політичної діяльності.

По-друге, чим обмеженіші приймались закони, тим актив­ніше змушені були профспілкові комітети включатись до полі­тичної діяльності. Тобто, вступав у дію закон протидії. Через боротьбу за покращення законодавства, яке регламентувало функціонування цієї масової громадської організації, профспі­лки реалізовували свої потенційні політичні можливості.

Звісно, в цій статті ми не змогли охопити всю нормативно - правову базу профспілок, що значно розширило б наші виснов­ки, але не змінило б їх суті. Тому, враховуючи зазначене, є всі підстави стверджувати, що законодавчий аспект, як забезпе­чувальний чинник політичної форми діяльності наймасовішої громадської організації, повністю підтверджує її повну виправ­даність, принаймні, у період, що нами досліджується.

Джерела та література

1. Луцишин І. Я. Правова основа нашої роботи. Закон України про профспілки та завдання щодо його реалізації // Профспілки Укра­їни. — 2000. — № 2. — С. 24-33.

2. Новіков В. Колективно-договірне регулювання трудових відносин в Україні (історичний аспект) // Україна: аспекти праці. — 1997. — № 1. — С. 30.

З. Осовий Г. В. Чи захистить “колдоговірна парасолька” людину пра­ці? // Профспілки України. — 1999. — № 2. — С. 38-46.

4. Конституція Української радянської соціалістичної республі­ки: Прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 року. — К.: Політвидав Укра­їни, 1987. — С. 6.

5. Там само. — С. 17.

6. Там само. — С. 16.

7. Там само. — С. 28.

8.Закон України “Про колективні договори та угоди”. Ст 361 // Ві­домості Верховної Ради України. — 1993. — № 36.

9. Там само.

10.Закон України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються охо-

Рони праці, в Кодекс законів про працю України”. Ст. 10 // Відо­мості Верховної Ради України. — 1994. — № 3.

11. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності”. Ст. 397 // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 45.

12. Кодекс законів про працю України. Ст. 43-1. — К.: Махаон, 2003.

13. Спроба приборкати профспілки // Профспілкова газета. — 1997. — 26 лютого.

14. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності”. Ст. 397 // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 45.

Анотації

Евсюкова Н. В. Целесообразность политизации профсоюзов в контексте трудового законодательства (1991—2007 гг.).

В статье поднимается проблема целесообразности политизации профсоюзов в период независимой Украины. Автор делает вывод о том, что властью проводилась антипрофсоюзная законодательная политика, которая препятствовала решению профсоюзами соціаль - но-экономических проблем умеренными средствами, что заставило прибегнуть к средствам политическим.

Jevsjukova N. V. The expediency of trade-unions' political activ­ity in the context of labour legislation (1991—2007).

The article is devoted to the problem of expediency of trade-un­ions' political activity in independent Ukraine. The author comes to the conclusion that the government pursued labour legislation against trade-unions. This policy prevented trade-unions to solve social-eco­nomic problems with the help of temperate methods and made them use political ones.

Похожие статьи