Головна Історія Інтелігенція і влада ОПОЗИЦІЙНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА САДИБНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ХІХ СТ. (НА МАТЕРІАЛІ ПОЛТАВЩИНИ ТА ЧЕРНІГІВЩИНИ)
joomla
ОПОЗИЦІЙНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА САДИБНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ХІХ СТ. (НА МАТЕРІАЛІ ПОЛТАВЩИНИ ТА ЧЕРНІГІВЩИНИ)
Історія - Інтелігенція і влада

М. М. Будзар

Сільська дворянська садиба як факт матеріальної та духовної культури України XIX сторіччя в останній час не раз ставала об’єктом комплексного вивчення, передусім в історичному, ми­стецтвознавчому, краєзнавчому, культурологічному аспектах. Багатоплановість аналізу садибної культури уможливлюється і синтетичним характером самого явища, яке є результатом об’єднання різних форм діяльності людини (господарчої, соці­альної, художньо-естетичної), і намаганням ґрунтовно досліди­ти спектр проблем суспільно-політичного та духовного життя України у XIX сторіччі, коли, будучи суб’єктом Російської ім­перії, українські землі вступили у той період побутування, що нерідко визначається науковцями як “доба класичного відро­дження кінця XVIII — початку XX ст.” [1].

Серед вже апробованих ракурсів тлумачення теми садибної культури одним з найбільш результативних є той, що поєднує у собі елементи історичної антропології та філософсько-куль­турологічного підходу, — “садиба як модель світу”. Такий на­прям дослідження завойовує все більше прихильників серед віт­чизняних науковців, передусім тому, що дозволяє висвітлити низку питань, пов’язаних з процесами еволюції панівної верс­тви в історико-соціальних межах окремих регіонів, визначен­ням ролі дворянської еліти у забезпеченні культурно-освітнього процесу з кінця XVIII — до другої половини XIX ст. Цей підхід представлений у культурологічних роботах [2], розвідках з ре­гіональної історії та культури [3], краєзнавчих виданнях [4], дисертаційних дослідженнях [5].

Одним з продуктивних способів реалізації антропологічного підходу до вивчення садибної культури України XIX ст. є до­слідження відносин між культурним простором садиби та ім­перською владою. Певні напрацювання у цьому напрямі вже зроблені українськими науковцями від середини XX до почат­ку XXI сторіч [6], але проблема опозиційності як важливої ти­пологічної ознаки культурного середовища дворянської садиби фактично не була предметом спеціального аналізу.

Виявляється доцільною характеристика ідеологічної скла­дової садибної культури України XIX ст. з позиції проявів опозиційних настроїв у зв‘язку з таким явищем, як форму­вання національної еліти і того своєрідного соціального ста­ну, що у вітчизняній науці традиційно носить найменування “інтелігенція”.

Продуктивним є дослідження форм реалізації опозиційних настроїв у межах сільської садиби українського панства (пе­редусім лівобережного) впродовж XIX ст. Така розвідка має відбуватися на підставі тлумачення дворянської садиби як культурного утворення, що розвивалося у власному просторо­во-часовому континуумі, відзначалося певними типологічними рисами та моделлю поведінки.

Користуючись антропологічним підходом до розгляду питан­ня опозиційності як фактору, що визначав своєрідність функці­онування багатьох маєтків українського панства від останньої третини XVIII до кінця XIX ст., треба виділити як одну з про­відних таку немаловажну ознаку садибного світу, як його суто особистісний характер. Ця риса була притаманна дворянській сільскій садибі як загальноімперському явищу [7].

На відміну від столиць та великих міст, де дії дворянина підлягали чіткій регламентації “вищого світу” або правилам життєдіяльності соціуму в цілому, у замкненому садибному світі майже все залежало від психологічних якостей, міри осві­ченості, духовних інтересів господаря. Згідно з твердженням росіських культурологів, “... в центре усадебного мира стоял человек, организующий в соответствии со своими представле­ниями о частной жизни окружающее пространство...” [8].

Внутрішнє життя садиби природно протиставлялося зовні­шньому світові, пов’язаному з такими поняттями, як “служін­ня”, “обов’язок”, “кар’єра”. Якщо в культурній традиції захід­ноєвропейських країн з початку XIX ст. поширилися настрої втечі від дисгармонії урбанізму та світу промисловості, то на теренах Російської імперії мисляча частина суспільства (інте­лектуали — “інтелігенція”) знаходилася в опозиції передусім до всеохоплюючого бюрократизму імперської влади.

У структурі відносин між державою та підданими особи - стісний фактор нерідко виконував роль механізму регуляції форм поведінки: ще на початку XIX ст. постійне проживання у маєтку могло бути примусовим і розцінюватися як покаран­ня, але й нерідко демонструвало свідому відмову опозиційно налаштованого дворянина від участі у справах держави. Дво­рянській садибі, як території “окультуреній”, була притаман­на певна соціальна ситуація, у межах якої вона розвивалася як простір, запрограмований на приватне життя, та проти­стояла середовищу, призначеному для державно-політичної діяльності [9].

Ще однією ознакою садибної культури, пов’язаною з опо­зиційними явищами в її структурі, є елітарний характер. У світі садиби були представлені основні види верхівки тогоча­сного суспільства — еліта влади (сановні службовці, близькі до трону), економічна еліта (багаті землевласники), освічена еліта (перші покоління російської інтелігенції), еліта минулого (родини, чия впливовість обумовлювалася попереднім етапом історії).

Але на українських землях ці загальні типологічні власти­вості виявлялися в окремий спосіб, що було обумовлено наці­ональними та історико-соціальними особливостями (трагічни­ми обставини входження в імперський простір, регіональними особливостями перетворення різних “гілок” староукраїнського панства “... на загальноросійський стан — на “шляхетне росій­ське дворянство ” [10].

Цікавий матеріал в аспекті виявлення фактору опозиційно­сті надають землі колишньої Гетьманщини, де на межі XVIII- XIX сторіч, спочатку у кордонах Малоросійської губернії, по­тім у складі Полтавської та Чернігівської губерній (створені 27. II. 1802року), земельні володіння українського дворянства (поняття територіальне, тому що за етнічним походженням цей стан виявився досить строкатим) остаточно прийняли форму “садиби”.

Ставши на службу уряду Російської імперії, лівобережне панство (утворене протягом 1780-х — 1830-х років передусім з козацької старшини) фактично зрадило національні інтере­си і до свого привілейованого становища додало на сторіччя найменування “асимільованого”. Але за етнічним складом, особливостями історичної біографії родів, політичними та культурними пріоритетами представники цієї соціальної групи зберігали власну осібність, хоча у переважній більшості під­тримували традицію лояльної служби цареві (3. Когут назвав її важливим елементом колективного міфу української шля­хти...”) [11].

На землях Полтавської та Чернігівської губерній нащадки української старшини користувалися у побуті українською мо­вою, захоплювалися збиранням і публікацією історичних пер­шоджерел, етнографічних матеріалів. Місцем втілення духов­них уподобань, професійних інтересів, політичних симпатій полтавського та чернігівського дворянства (сімей Ґалаґанів, Маркевичів-Марковичів, Білецьких-Носенків, де Бальменів, Горленків, Райзерів — Скаржинських, Білозерських-Кулішів, Гоголів-Яновських, Тарновських, Стороженків, Капністів, По - летик, Родзянок, Білухо-Кохановських, Дунин-Борковських, Скоропадських, Грановських, Апостолів, Лизогубів, Милора- довичів, Забіл та багатьох інших) стали їх родинні осередки. 3анурення у приватний світ садиби уможливлювало відмову від офіційної громадської діяльності та, безумовно, сприяло ви­явленню опозиційних настроїв. Але в умовах активізації наці­онального руху значущим було й те, що, “... дворянські садиби перебрали на себе децентралізаторську функцію, стаючи острі­вцями самостійного культурного життя...” [12].

В умовах конституційної нелегітимності культурного та політичного буття в Україні простір лівобережної садиби ста­вав базою для втілення “ідеологічно чужих” або антиурядових дій та настроїв господаря. Маєтки Полтавщини та Чернігів­щини використовувалися їх власниками для заснування тає­мних масонських лож (садиба Тарновщина В. В. Тарновського у передмісті Полтави [13]). Цікавими у цьому плані є гіпотеза про існування масонського осередку у 1830-ті роки у маєтку Тарновських Качанівка (підтвердженням такої версії слугують просторове планування садиби, освячення садибного храму в ім’я улюбленого масонами Святого Георгія Хозевіта, влашту­вання зали у підвалинах церкви та інше [14]).

Досить відомою є роль дворянських сільських помешкань в активізації декабристського руху в Україні. У першу чергу це були родові володіння (с. Липове, зараз — Талалаївський район Чернігвської області, де минуло дитинство О. І. Якубо­вича (1797-1845); с. Понурівка Глухівського повіту Чернігів­ської губернії, зараз — Сумська область, де у першій половині 1820-х років жив О. Ф. фон-дер Брігген (1792-1859), та інші). Окрему групу складають ті садиби (с. Хомутець, с. Обухівка, зараз — Миргородського району Полтавської області), що були діючими центрами опозиції, з яких завдяки особистим контак­там власників підртимувався звязок із такими ж володіннями у інших губерніях, передусім, на Київщині.

Своєрідне культурне коло утворили маєткові помешкання, пов’язані з діяльністю Т. Г. Шевченка у 1840-і роки. Хоча,

За висловом В. А. Потульницького, дії їх власників мали “______

Більш культурницько-меценатський, аніж політичний харак­тер” [15], все ж таки об’єктивно духовна історія цих садиб до­дає вагомих штрихів до картини ідейних настроїв української еліти зазначеного часу.

У 2-й половині XIX сторіччя, в умовах зміни ідеологічних пріоритетів, старовинні садиби іноді використовувалися як місця переховування радикально налаштованої молоді, чле­нів терористичних організацій (з цього приводу можна згада­ти “культурне гніздо” родини Лизогубів у Седневі, що з кінця 1860-х років перейшло у володіння одного з засновників орга­нізації “Земля і воля” Д. А. Лизогуба (1850-1879).

Все сказане дозволяє дійти висновку, що культурне поле дворянської садиби протягом сторіччя не втрачало функції за­безпечення політичної незалежності дворянина поза держав­ною службою.

Садиби Лівобережжя демонстрували увесь спектр виявлення фактору опозиційності. На самому початку XIX ст. осереддям “дворянської фронди” нерідко були представницькі резиденції можновладців.

Одним з таких центрів опозиції стали Кибинці (зараз — Мир­городський район Чернігівської області) — центр полтавських маєткових володінь “вельможі минулого” Д. П. Трощинсько - го (1754 — 1829), котрого, за свідченням О. І. Михайлівсь- кого-Данилевського, полтавські дворяни вважали оракулом у ставленні до політики царського уряду 1810-х років, тоді як будинок у Кибинцях “... служил в Малороссии средоточием для либералов... ” [16]. Маючи визначені риси культурно-ми­стецького салону [17], садиба у Кибинцях була місцем зустрі­чі як старшого покоління дворян-опозиціонерів (В. Капніста, представників клану Родзянків, П. Білухи-Кохановського,

М. Миклашевського, інших), так і політичних діячів нової епохи (М. Бестужева-Рюміна, М. та С. Муравйових-Апостолів, М. Луніна, О. та С. Капністів). Крім того, слугуючи базою при­ватного театру, культурний простір садиби став ареною для за­родження національної драматургії та реалізації тих сценічних задумів, що були неможливі у “просторі імперії” (постановка “Ябеди” В. В. Капніста). Водночас можна зазначити, що опо­зиційні прояви виявлялися в атмосфері Кибинців непослідов­но (це обумовлено, можливо, збереженням ознак утворення як розважальної резиденції).

Деякі садиби дворянства Полтавщини та Чернігівщини спі­льної з маєтком у Кибинцях типологічної групи (власність представників старовинних заможних родин, помітних у суспі­льно-політичному житті країни) зберігали ознаки опозиційних осередків до 2-ї половини XIX ст., що обумовлювалося (як і у випадку з Д. П. Трощинським, тільки в інших історичних умо­вах) особою власника.

Прикладом може слугувати родова садиба шляхетського сі­мейства Ґалаґанів у селі Сокиринці (Прилуцького повіту Пол­тавської губернії, зараз — Ічнянський р-н Чернігівської обл.), що з кінця 1840-х рр. належала громадському діячу та ме­ценату Г. П. Ґалаґану (1819-1888). Багатопланова діяльність Г. П. Ґалаґана відбувалася передусім за межами Сокири- нець, але садиба слугувала місцем спілкування відомих пред­ставників української та російської інтелігенції (тут бували Л. М. Жемчужников, І. С. Аксаков, П. О. Куліш, М. А. Рігель - ман, М. В. Лисенко, М. І. Костомаров, В. П. Горленко та інші), а для самого власника стала осереддям пам’яті про українську старовину, спонукавши його до етнографічних розвідок, збере­ження та упорядкування архіву, підтримки народного мистецт­ва, популяризації давніх театральних форм, активізації інтере­су до української архітектури [18]. Хоча свідомо Г. П. Ґалаґан не відокремлював себе від лояльно налаштованого дворянства, його дії сприяли розвитку історичної самосвідомості нації, тим самим набуваючи ознак “латентної” опозиційності. У деяких випадках, як, наприклад, відомому “Листі про малоросійсь­кий будинок”, Г. П. Ґалаґан відкрито висловлював бажання довести правомочність національних форм художнього мислен­ня (“... разве не отказьівают нам... даже в отдельности язьїка и в своеобразности всей нашей народности, называя все это случайными оттенками?”) [19].

Ще один варіант виявлення опозиційних настроїв був пред­ставлений у культурній біографії тих садиб, що належали пред­ставникам першого покоління української творчої інтелігенції, з її становленням дослідники пов’язують активізацію протягом

XIX ст. національного руху, “... який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підста­вах...” [20]. Визначальною рисою культурного простору цих садиб була активна просвітницька діяльність власників, в цей спосіб перші представники національної інтелігенції виявляли опозиційність і по відношенню до центральної влади, і по від­ношенню до того дворянства, “світської маси”, що безумовно приймала імперську реальність.

Показовою у цьому відношенні була садиба поета, драма­турга, громадського діяча В. В. Капніста (1758 — 1823) у селі Обухівка (Велика Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Світоглядні переконання В. В. Капніста (автономістсь­кі уподобання, натурфілософські ідеї та просвітницькі ідеали) обумовили своєрідність Обухівки як “культурного гнізда”, яке водночас слугувало основою для літературної праці господаря та середовищем для визначення настроїв опозиційно налашто­ваної молоді так званого “декабристського кола”.

В. В. Капніст репрезентував настрої тієї частини лівобереж­ного дворянства, котра підкреслювала незалежність від полі­тики центрального уряду. Прагнення шукати приватного ща­стя “... в уединении,... в созерцании прекрасной девственной природы” [21] неодноразово висловлювалося поетом у числен­них листах та віршах (“Обуховка”, “В память береста”, “Заход солнца”). У системі імперських суспільних відносин біографія “сільського мешканця”, котрий живе у розумно впорядковано­му мікрокосмі приватного побутування, набирала певних ознак соціальної поведінки, підтверджуючи політичний статус сади­би як простору для реалізації “вільного вибору” опозиційно на­лаштованого дворянина.

Навіть у пореформений період фактор відокремленості має­ткового володіння, що слугував гарантією “втечі” не тільки від законоположень офіційної влади, але й від загальнопоширених суспільних переконань, не втратив актуальності. Зокрема, мрії про “хутірське життя” визначили обставини останніх десятиріч життя П. О. Куліша (1819-1897), котрий у 1870-х роках зміг викупити родову садибу своєї дружини О. М. Білозерської-Ку- ліш (Ганни Барвінок, 1828-1911), хутір під назвою Мотронівка (Борзнянський повіт Чернігівської губернії — тепер у складі с. Оленівка Борзнянського району Чернігівської області). У Мо - тронівці (“Ганниній пустині”) П. О. Куліш закінчив життєвий шлях, “... замкнувшись в этих комнатах по образу тех запоро­жцев, которые оканчивали жизнь в отшельничестве...” [22].

Таким чином, виявлення різноманітних форм дворянської опозиційності у межах “садибного світу” в Україні XIX ст., передусім на землях Полтавщини та Чернігівщини, може роз­глядатися як ще одне заперечення концепції про беззастереж­ну відданість представників цієї соціальної страти трону та ца­реві.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що багатоманітні прояви фактору опозиційності як складової духовного просто­ру дворянської сільської садиби в українських землях (перед­усім на Лівобережжі) були обумовлені такими типологічними ознаками цього історико-культурного феномену, як особистіс - ний характер, елітарність, замкненість та приватність способу життєдіяльності. Індивідуалістичний зміст садибних утворень став виразом складних відносин між центральною владою та дворянством, що в українських землях обумовило поширення національного руху, який навіть у культурницько-меценатсь­ких формах може бути розглянутий як красномовне свідчення ідеологічного опору. Саме в культурній атмосфері дворянської садиби, цієї оази інтелектуальної та моральної незалежності, виховувалося перше покоління вітчизняної інтелігенції, дії якого певною мірою обумовили формування української націо­нальної ідеї, що розроблялася впродовж сторіччя.

Це, у свою чергу, дозволяє дійти висновку, що напрям ви­вчення дворянських садиб України XIX ст. (передусім на Лі­вобережжі) як своєрідного культурного простору, однією з важливих ознак якого є явище опозиційності, можна визнати перспективним у плані дослідження еволюції ідеології суспіль­ства та розробки антропологічного аспекту вивчення вітчизня­ної культури.


Джерела та література:

1. Колесник І. І. Українська культура та історіографія: історія мен­тальностей // Український історичний журнал. — Січень-лютий 2002. — №1(442). — К.: Наукова думка. — С. 32.

2. Поезія українського парку // Хроніка 2000. — К.: КФСРМ., 2001. — №41-42. — 798с.; Никоненко Т. М., Безклубенко С. Д. Маєтковий салон Д. Трощінського // Матер. наук. практ. конф. “Культуроло­гічні засади технічного та промислового дизайну”/ Національний авіаційний університет. — К., 2004. — С. 77-80.

3. Колесник І. І. Українська культура та історіографія: історія мен­тальностей // Український історичний журнал. — Січень-лютий 2002. — №1(442). — К.: Наукова думка. — С. 26-37.

4. Північне Лівобережжя та його культура XVIII — початку ХХ ст. — Суми: РВВОПП, 1991. — 92 с.

Б. Опанасенко В. 3. Роль чернігівського дворянства в суспільно-по­літичному та культурно-освітньому житті України 1785-1860 рр.: Автореф. дис. ... канд. істор. наук. — Харків, 2003. — 20 с.; Тка­ченко Т. В. Громадська та благодійницька діяльність Г. П. Ґала­ґана: Автореф. дис. ... канд. істор. наук. — К., 2003. — 17 с.; Товстоляк Н. М. Меценати і суспільні діячі Тарновські, їх місце та роль в історії України ХІХст.: Дис. ... канд. істор. наук. Спец. 07.

0. 01 — Історія України. — Кривий Ріг, 2006. — 252с.

6. Кривошея В. В. Еліта нації і еліта суспільства (або деякі питання української генеалогії) //Розбудова держави. — 1997. — № 11. — С. 1-2. Оглоблин О. П. Проблема українських зв’язків Шевченка // Студії з історії України: Статті та джерельні матеріали. /Ред. Лю­бомир Винар. — Нью-Йорк — Торонто: Українське історичне то­вариство, Українська вільна академія наук у США, 1995. — С. 64­79; Потульницький В. А. Український консерватизм як ідеологія та соціальна політика перед становленням другого українського ге­тьманату //Вісник Київського лінгвістичного університету. — К., 2000. — Вип. 4. — С. 68-118.

7. Летягин Л. Н. Русская усадьба: миф, мир, судьба // Русская усадь­ба. Сборник ОИРУ. Вып. 4 (20). Коллектив авторов. Научный реда­ктор-составитель Л. И. Иванова. — М.: ОИРУ, 1998. — С. 255.

8. Марасинова Е. Н., Каждан Т. П. Культура русской усадьбы // Очер­ки русской культуры 19 века. Общественно-культурная среда. — М.: МГУ, 1998. — С. 268.

9. Лотман Ю. М. Художественный ансамбль как бытовое пространст­во // Лотман Ю. М. Избранные статьи. — Т. 3. — Таллинн: Алек­сандра 1992. — С. 318.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2 т. Т. 2. — К.: Ли - бідь, 1993. — С. 268.

11. Когут 3. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760 — 1830. — К.: Основи, 1996. — С. 241.

12.Історія української культури у 5-ти томах: Історія української

Культури 2-ї пол. XIX ст. Т. 4. Кн.. 2 / Бондар М. П., Загайке - вич М. П., Пилипчук Р. Я. та інші. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 650.

13. Павловский И. Ф. К истории полтавского дворянства. 1802 — 1902. Очерки по архивным данным. Вып. 2. — Полтава: Изд-е полт. дво­рянства, 1907. — 320 с.

14. Товстоляк Н. М. Меценати і суспільні діячі Тарновські, їх місце та роль в історії України ХІХст.: Дис. ... канд. істор. наук. Спец. 07.

0. 01 — Історія України. — Кривий Ріг, 2006. — С. 135-136.

15. Потульницький В. А. Український консерватизм як ідеологія та соціальна політика перед становленням другого українського ге­тьманату //Вісник Київського лінгвістичного університету. — К., 2000. — Вип. 4. — С. 90.

16. Михайловский-Данилевский А. И. Из воспоминаний. 1824 год // Русская старина. — 1900. — Т. 104. — №10. — С. 214.

17. Никоненко Т. М., Безклубенко С. Д. Маєтковий салон Д. Трощін- ського // Матеріали науково-практичної конференції “Культуроло­гічні засади технічного та промислового дизайну”/ Національний авіаційний університет. — К., 2004. — С. 77-80.

18. Ткаченко Т. В. Громадська та благодійницька діяльність Г. П. Ґа­лаґана: Автореф. дис. ... канд. істор. наук. — К., 2003. — 17 с.

19. Галаган Г. П. Письмо о малороссийском “будынке” // КС. — 1904. — Т. 86. — №7-8. — С. 2.

20. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760 — 1830. — К.: Основи, 1996. — С. 263.

21. Капнист В. В. Письмо к Г. Р. Державину. 20 июля 1786г. Обуховка // Капнист В. В. Собр. соч. в 2-х тт. Т. 2. Переводы, Статьи. Пись­ма. / Ред., вступ. ст. и примеч. Д. С. Бабкина. — М. — Л.: Изд-во АН СССР,1960. — С. 287.

22. Н. Ш-ров. У могилы П. А. Кулиша и В. М. Белозерского // Киевс­кая старина. — К., 1899. — Т. ЬХУІ. — № 9. — С. 376.

Анотації

Будзар М. М. Оппозиционность как составляющая усадебной культуры Украины XIX ст. (на материале Полтавского и Черни­говского районов).

Данная статья рассматривает явление оппозиционности как фактор, определивший своеобразие усадебной культуры Украины XIX ст., прежде всего на полтавских и черниговских землях, в свя­зи с вопросами становления идеологии национальной интеллиген­ции.

Budzar M. M. The opposition as the constituent of farmstead culture of Ukraine in the 19 th century (on the materials of Poltava and Chernigiv lands).

This article examines the phenomenon of opposition as the factor de­fining the originality of farmstead culture in Ukraine in the 19th c. which manifested itself mainly in Poltava and Chernigiv regions in the connec­tion with the problems of national intelligentsia ideology formation.