Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛІТИКА C. О. ТУЧКОВА ЩОДО КОЗАЦТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 1-Й ТРЕТИНІ XIX СТОЛІТТЯ
joomla
ПОЛІТИКА C. О. ТУЧКОВА ЩОДО КОЗАЦТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 1-Й ТРЕТИНІ XIX СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

A. B. Хромов

Ключові слова: Південна Україна, С. О. Тучков, Задунайська Січ, козаки, некрасовці.

Ключевые слова: Южная Украина, С. А. Тучков, Задунайская Сечь, казаки, некрасовцы.

Key words: Southern Ukraine, Sergey Tuchkov, Zadunaiska Sich, Cossacks, nekrasovtsy.

Одним з найважливіших і значних наслідків російсько - турецької війни 1828-1829 рр., а також своєрідною перемогою Російської імперії стала ліквідація Задунайської Січі. Перехід на російський бік кошового отамана Й. Гладкого та його при­бічників з бунчуками, військовими клейнодами та султанськи­ми грамотами був справедливо розцінений урядом Османської імперії як зрада і Січ на Дунаї була зруйнована. Росія, в свою чергу, вирішила одне з найболючіших питань, що постало ще за часів Катерини II після розгрому Запорізької Січі. Зусил­ля урядових кіл по поверненню запорізьких козаків на тере­ни Російської імперії, що застосовувалися починаючи з кінця 70-х рр. XVIII ст. і особливо активізувалися в 20-ті рр. XIX ст., досягли мети. Дослідниками історії південноукраїнського коза­цтва підкреслюється визначна роль у цих подіях російського коменданта в Ізмаїлі генерала Сергія Олексійовича Тучкова [1, с. 55-59; 10, арк.199]. Мета і завдання цієї статті з’ясувати, завдяки яким особистим якостям, знанням та діям С. О. Туч­кову (у тогочасних документах відомий також як Тучков 2-й, а після смерті у 1812 р. старшого брата Миколи — Тучков 1-й) вдалося залучати на російський бік козаків, визначити його по­зицію по козацькому питанню.

Коріння прокозацьких симпатій С. О. Тучкова варто шукати в юних роках, чи то навіть дитинстві. Дитячі роки він провів у Києві і це, судячи за його власними спогадами, мало значний вплив на його характер. Його спомини насичені образами від­вертої симпатії до української природи, людей, культури, осо­бливо пісень, традицій. Він цікавився минулим українського козацтва і хоча його історичні знання повні фактичних поми­лок, але показовим є те, що, описуючи минулі події з історії українських земель, С. О. Тучков часто ставав на захист саме українського козацтва і інших верств населення, а не російсько­го уряду [2, с. 6-12]. Надалі, перебуваючи на різних військо­вих посадах, він неодноразово командував козацькими загона­ми. У 1802 р. був призначений головою цивільної адміністрації щойно приєднаної до Російської імперії Грузії. Проїжджаючи землями донських та чорноморських козаків, С. О. Тучков ре­тельно збирав інформацію про минуле та тогочасний стан цих козацьких військ [2, с. 160-171]. Не можна оминути увагою спомини про те, як він, вірогідно близько 1796 р., за ініціативи генерала М. М. Філософова та згоди імператора Павла I, займав­ся розробкою проекту створення іррегулярного війська з татар, що мешкали в Білорусії, на Волині та Поділлі. Планувалось утворити полк на правах чугуївських козаків, шефство над цим С. О. Тучков і планував отримати в майбутньому. Але через пе - ремінливу позицію по цьому питанню російського імператора, що досить скоро відмовився від реалізації цієї ідеї, козацький полк з татар на цих землях не був утворений [2, с. 142-145].

Безпосереднє знайомство С. О. Тучкова з різними групами південноукраїнського козацтва відбулося під час російсько - турецької війни 1806-1812 рр., до того ж ця війна багато в чому визначила його власну долю. Він брав участь у війні з 1808 р., обіймав посаду чергового генерала при головнокоман­дувачах генерал-фельдмаршалі О. О. Прозоровському та адмі­ралі П. В. Чичагові, відзначився тим, що у 1812 р. взяв у полон турецького пашу. Але разом з тим граф О. Ф. Ланжерон у своїх записках звинувачував його у зловживаннях та корумпованості [3, с. 571], а з 1810 р. С. О. Тучков знаходився під слідством за начебто навмисний відхід від Сілістрії, обвинувачення були зняті лише в 1814 р. А під час участі у війні з Наполеоном у складі Молдавської армії П. В. Чичагова в 1812 р. був звіль­нений з посади і несправедливо звинувачений у грабунках у маєтках князів Радзивіллів. Звинувачення по цій справі оста­точно були зняті лише в 1826 р. Всі ці роки, поки тривало слід­ство, він провів на турецько-російському прикордонні в Ізмаїлі [4, с. 40]. Ментально опала зблизила С. О. Тучкова з різними групами козаків Подунав’я, які теж свого часу постраждали від російського самодержавства. Він направив свої зусилля на налагодження зв’язків з козацтвом Османської імперії та роз­будові нового міста, будівництво якого започаткував власним коштом ще в 1810 р. на околиці Ізмаїльської фортеці і з 1812 р. за рішенням Сенату це місто дістало назву — Тучков [5, с. 374] (потім ввійшло в межі Ізмаїла). Це був надзвичайно рідкісний випадок, коли місто отримало назву на честь засновника, який не належав до імператорської фамілії. За деякими даними, зна­чну частину перших мешканців нового міста становили поселе­ні С. О. Тучковим задунайські козаки [6, с. 19].

Ще за часів російсько-турецької війни 1806-1812 рр. С. О. Тучков був добре обізнаним зі становищем некрасовсько - липованського населення придунайських земель, які пере­живали міжусобиці і підтримували різні ворогуючі сторони. До того ж в останні роки війни і в перші повоєнні роки за­дунайські запорожці скористалися внутрішньою незгодою в середовищі козаків-некрасовців та липован і за мовчазної зго­ди турецької влади активно завойовували землі старообрядців. В 1814 р. вони на місці відвойованого головного поселення не - красовців у с. Дунавець заснували Січ, яка і проіснувала до 1828 р. Доля старообрядського населення на Дунаї склалася по-різному: частина переселилася на внутрішні турецькі тери­торії, інші залишилися на підконтрольних Задунайській Січі землях, чимала кількість некрасовців і липован почали повер­татися в межі Російської імперії. Під час війни 1806-1812 рр. генерал-майор С. О. Тучков звернув увагу на бабадагських некрасовців та запропонував головнокомандуючому армією М. І. Кутузову схилити їх до повернення на російські терито­рії. Його переговори з некрасовцями, з одного боку, та з росій­ським урядом, з іншого, закінчилися успішно. Генерал Тучков від імені імператора Олександра Павловича та за дорученням головнокомандуючого М. І. Голенищева-Кутузова оголосив, що всім некрасовцям, які побажають переселитися під владу Його Імператорської Величності, «вечное прощенне в прежних их винах против Государя й Отечества» [7, с. 33]. Крім того, їм дарувалися на три роки пільги щодо будь-яких податків, нада­валося право обирати собі засіб життя та становище, а також «кондиції», тобто підстави, на яких вони побажали бути по­селені; відводилися землі та дачі, давався ліс на побудову ста будинків без оплати; дарувалася свобода від рекрутських на­борів, якщо вони побажали поступити до козацтва. Це один з найвідоміших випадків оселення С. О. Тучковим старообрядців в околиці Ізмаїла, сталося воно у 1811р. [1, с. 50-51].

Крім того, у чернетці формулярного списку С. О. Тучкова, да­тованого 1835 р., він відмічав, що за дорученням І. І. Дібіча та М. С. Воронцова у 1826 р. організував переселення з турецьких володінь у місто Тучков 25 некрасовських козаків [8, арк. 17 зв.]. І хоча російський уряд не планував створення на своїх тери­торіях Некрасовського козацького війська, повернення колиш­ніх своїх підданих було одним з найвідповідальніших питань, вирішенню якого мав сприяти своїми діями С. О. Тучков.

Стимулюючи і підтримуючи розкол в середовищі старообряд­ців за Дунаєм, досягши певних успіхів у переселенні некрасов­ських козаків, уряд все більше зусиль концентрує на задунай­ських запорожцях. Наприкінці серпня 1814 р. російський уряд оголосив маніфест, яким гарантувалася амністія тим, хто повер­неться з-за кордону до Росії. Ця акція мала вплив на задунай­ських козаків і тому через два роки, в 1816 р., дія цього мані­фесту була продовжена. І хоча в березні 1815 р. консул у Яссах повідомляв намісника Бессарабії, що завдяки цьому маніфесту кошовий має намір разом з козаками перейти на бік Росії [9, арк. 1], виходу всього коша не сталося, але задунайські козаки одноосібно чи невеликими партіями, посилаючись на дію мані­фесту, переходили на російський бік кордону, часто в районі Із­маїла. Таким чином С. О. Тучков діставав інформацію про стан Задунайської Січі безпосередньо від задунайських запорожців.

До того ж ізмаїльський градоначальник окрім цінної інфор­мації здобував часто в особі цих козаків надійних помічників і використовував їх як російських агентів. Так коли у 1817 р. до Ізмаїла прибув отаман Поповичівського куреня Задунайської Січі Давид Добровольський, С. О. Тучков, вислухавши його пропозиції щодо заходів, потрібних для переходу задунайсько­го козацтва, направив його знов за Дунай для вербування за­порожців, крім того обіцяв поклопотатися перед керівництвом для реалізації цих вимог. Незабаром Д. Добровольський вивів з собою групу із 70 запорожців. Характерно, що після переходу на бік Росії він поселився в Ізмаїлі, де крім помешкання мав виноградний сад та інші володіння [10, арк. 199 зв.]. Вірогідно, що ізмаїльський градоначальник С. О. Тучков допоміг йому облаштуватися в місті за старанність у вирішенні козацького питання.

Події 20 - х рр. XIX ст. фактично визначили долю задунай­ських запорожців: стали очевидними кризові явища серед на­селення Задунайської Січі і одночасно ще більш активізувалась пропаганда та агітація російського уряду щодо переходу заду - найців на російські території. Серед задунайського козацтва збільшувалась у своїй чисельності та впливі та група козаків, що виступала за можливість компромісу з російським урядом. Крім того певної політичної ваги набирала райя — некозацьке населення території підконтрольної Січі, для них війни були важким ментальним та економічним стресом, всі свої зусилля вони направляли на облаштування господарств. Крім того ро­сійські агенти активно використовували небажання задунай - ців брати участь у військових акціях по заспокоєнню право­славного населення Османської імперії. В умовах загострення суперечностей між двома імперіями, коли факт початку нової російсько-турецької війни був лише питанням часу, тиск на Задунайську Січ наростав. За таких умов ізмаїльському градо­начальнику С. О. Тучкову у справі повернення задунайських козаків надавалась одна із ключових ролей.

В 1826 р. у зв’язку з підготовкою до нової війни з Осман­ською імперією новоросійський генерал-губернатор М. С. Во­ронцов інформував начальника штабу російської армії І. І. Дібі - ча про становище Задунайської Січі і відмічав, що має у своєму розпорядженні людей, які мають вплив на турецьких запорож­ців, і якщо буде згода уряду, то їх вплив буде використаний [11, с. 198]. Безперечно, одним з цих людей був генерал-майор С. О. Тучков. У 1827 р. новим кошовим був обраний Йосип Гладкий. Прямі докази відсутні, але безперечно, що опосеред­ковано С. О. Тучков впливав на вибори. Дослідниця південно­українського козацтва Л. Маленко стверджує [6, с. 30-31], що новообраний кошовий отаман, ще до того як обійняв цю посаду, мав тісні контакти з ізмаїльським градоначальником С. Тучко - вим. Не виключено, що Й. Гладкий став головною людиною на Задунайській Січі при активному сприянні російської сторони, яка через своїх агентів за Дунаєм забезпечила йому підтримку більшості задунайського населення. Як би там не було, але зро­зуміло, що Й. Гладкий був ставлеником проросійські налашто­ваної частини задунайського козацтва та райї. Новий кошовий отаман мав активне таємне листування з С. О. Тучковим, який від імені російського уряду надавав гарантії амністії і збережен­ня прав і свобод козацтва у випадку їх переходу на російську сторону. Приготування до переходу задунайців проходило в умо­вах таємності, лише невелике коло людей з оточення кошового И. Гладкого знали про характер його листування з комендантом Ізмаїла. Такі заходи вживалися з оглядкою на постійну небез­пеку бути страченими за зраду антиросійські настроєної части­ни задунайського козацтва — в основному старими запорож­цями, а також турецьким урядом. Незважаючи на таємність, кошовий отаман, користуючись підтримкою С. О. Тучкова, по­чав збільшувати кількість охочих перенесення кошу до Росії, бо перехід великих та малих груп козацтва через Дунай відбувався постійно, причому в обох напрямках. Російський уряд потребу­вав остаточного вирішення козацького питання на Дунаї, а це могло б статися лише при переході коша Задунайської Січі з усіма регаліями на російську сторону.

Формальним приводом для переходу став саме лист С. О. Туч­кова, який на Задунайську Січ в 1828 р. передав австрійський консул у Галаці [11, с. 198], [1, с. 59]. Ізмаїльський градо­начальник повідомляв задунайців про наближення російсько - турецької війни і закликав їх обрати російську сторону в май­бутньому протистоянні. На початку травня 1828 р. російська армія готувалася до форсування Дунаю. В цей же час, 9 травня, И. Гладкий та його нечисленні прихильники, узявши з собою військові клейноди і документи, здійснили на човнах перехід під Ізмаїл. Фактично це була зрада кошовим отаманом і групою однодумців своїх побратимів-козаків та населення, що перебу­вало під юрисдикцією Січі. Більшість залишилася за Дунаєм і була піддана жорстоким репресіям з боку турецького уряду. Це все дало змогу С. О. Тучкову у своєму донесенні генерал - ад’ютанту Кисельову від 12 травня повідомити, що Запорізька Січ на Дунаї цілком знищена і кіш перейшов на російську сто­рону [11, с. 198]. И. Гладкий зі старшиною мав зустріч з царем Миколою I, незабаром отримавши нагороди, дворянський титул і через чотири роки у званні генерал-майора був призначений наказним отаманом створеного на основі задунайських козаків Азовського козацького війська.

Крім того, значною є роль С. О. Тучкова у створенні ще од­ного козацького формування Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства — Дунайського війська. Депутати від козацьких селищ Бессарабії на початку російсько-турецької ві­йни 1828-1829 рр. звернулись до керівництва 2-ї армії з пропо­зицією вступити в діючу армію. Козацькі маси Буджаку постій­но мали надію і активно використовували кожну можливість для створення козацького війська. Начальник Бабадазької об­ласті С. О. Тучков використав сприятливий момент довкола переходу Задунайської Січі на російський бік та перебування імператора Миколи I у військовому таборі в м. Сатунові, зумів переконати царя у доцільності формування двох Дунайських полків. Допомога генерал-майора С. О. Тучкова була значною для дунайських козаків, саме йому вони завдячували у справі позитивного розгляду клопотання. Пізніше, у 1858 р., коли від зазначених подій минуло 30 років наказний отаман Іван Ган - гардт на прохання Аполлона Скальковського зібрав свідчення з історії Новоросійського (до 1856 р. Дунайське) козацького війська, то в тому варіанті козаки зазначили, що їх делегація з проханням про утворення війська зверталась вже безпосеред­ньо до Сергія Тучкова [12, арк. 4-4 зв.].

С. О. Тучков перебував на посаді ізмаїльського градоначаль­ника до 1835р., тоді пішов у відставку. Через чотири роки він помер у Москві.

Постать С. О. Тучкова, безперечно, є однією з ключових в історії козацтва Півдня України в XIX ст. Досить ліберальні погляди, певні прокозацькі симпатії, а також добре засвоєний ним ще за часів служби на Кавказі принцип про те, що управ­ління недавно приєднаними землями і особливо прикордонням потребує особливого підходу, сприяли реалізації його політики. Основні зусилля С. О. Тучкова були направлені на прискорення цих процесів: він мав вплив на козаків у Туреччині, постійно збирав інформацію і знаходив прихильників у козацькому се­редовищі.

Джерела та література

1. Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828/ А. Д. Бачин - ський. — Одеса: МП «Гермес», 1994. — 121 с.

2. Тучков С. А. Записки. 1766-1808/ С. А. Тучков; ред. и вступ. ст. К. А. Военского. — СПб.: Свет, 1908. — 287 с.

3. Ланжерон А. Ф. Война с Турцией. 1806-1812 гг./ А. Ф. Ланже - рон; ред. и пер. Е. Каменского // Русская старина. — 1907. — Т. 131. — С. 570-615.

4. Веремейчик А. Е. Несвижский замок в судьбе трёх российских военачальников / А. Е. Веремейчик // Военно-исторический жур­нал. — 2009. — С. 38-41.

5. Статистическое описание Бессарабии собственно так называемой или Буджака с приложением генерального плана сего края, со­ставленное при гражданской съемке Бессарабии производившей по Высочайшему повелению размежевания оной на участки с 1822 по 1828 год. — Аккерман: Тип. И. М. Гринштейна, 1899. — 523 с.

6. Маленко Л. М. Азовське козацьке військо (1828-1866) / Л. М. Ма - ленко. — Запоріжжя: ВАТ «Мотор Січ», 2000. — 514 с.

7. Прігарін О. А. Козаки-некрасівці на Дунаї. Кінець XVIII — перша третина XIX ст. /О. А. Прігарін // Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-XIX ст. — Одеса:Друк, 2000. — С. 29-39

8. Комунальна установа Ізмаїльський архів. — Ф. 56. — Оп. 1. — О. з.385. — Арк. 1-18

9. Національний архів Республіки Молдова. — Ф. 2. — Оп. 1. —

О. з. 442. — Арк. 1-6

10. Державний архів Одеської області. — Ф. 1. — Оп. 214. — О. з. 15 за 1817 р. — Арк. 1-206

11. Яцюк М. М. До історії організації Азовського козацького війська /М. М. Яцюк // Українська козацька держава. Матеріали 3-х Все - укр. читань. — К.; Черкаси,1993. — С. 197-201.

12. Державний архів Одеської області. — Ф. 3. — Оп. 1. — О. з.55. — Арк. 1-41

Анотації

Хромов А. В. Политика С. А. Тучкова в отношении казачества Юга Украины в 1-й трети XIX века.

В статье на основе архивных и опубликованных материалов освещается политика С. А. Тучкова по отношению к различным группам казачества Юга Украины. Определяется место измаиль­ского градоначальника в деле возращения задунайских запорожцев и некрасовских казаков на территорию Российской империи.

Chromow A. V. Policy of S. A. Tuchkov concerning Cossacks in the Southern Ukraine in the early 19th century.

The article is based on archived and published materials about the of policy S. A. Tuchkov concerning various groups of Cossacks in the Southern Ukraine. Role of Izmail mayor in the return of Cossacks to the Russian Empire is determined.