І. В. Шліхта

Ключові слова: ідеологія, український націоналізм, «чинний на­ціоналізм», Дмитро Донцов.

Ключевые слова: идеология, украинский национализм, «<нацио­нализм действия», Дмитрий Донцов.

Key words: ideology, Ukrainian nationalism, ««nationalism of ac­tion», Dmytro Dontsov.

Попри постійне наукове зацікавлення постаттю Дмитра Донцова — найуспішнішого ідеолога українського націоналіз­му — низка питань, зокрема життєвий шлях Донцова, його інтелектуальна біографія, оцінка ідеології «чинного націона­лізму», образ ворога, запропонований Донцовим, залишається нез’ясованою. Сучасна історіографія досі не запропонувала ви­важеної оцінки місця та ролі Донцова в історії України.

Характер дослідження «чинного націоналізму», навіть у наш час, залежить від панівної в суспільстві політичної кон ’юнктури. На початку 1990-х рр. спостерігався бум громадського зацікав­лення особою Донцова. У той період українські історики, по суті, виконували соціальне замовлення. Вони прагнули «обі­лити» ідеолога «чинного націоналізму», який замовчувався або «очорнювався» в радянські часи. З другої половини 1990-х рр. очевидним є спад громадського інтересу до цієї проблеми. 2000-ні роки — якісно новий етап у вивченні творчості Донцо­ва. Вагомим є внесок Науково-ідеологічного центру імені Дми­тра Донцова, що був заснований у 2007 р. з ініціативи дрого­бицького дослідника Олега Багана.

З-поміж десятків праць, присвячених Донцову/ідеології «чинного націоналізму», насамперед варто згадати розвідки Михайла Сосновського [1], Сергія Квіта [2], Михайла Чугуєнка [3, 4] й Олександра Мотиля [5].

Хронологічні межі дослідження: 1921 (публікація «Підстав нашої політики») — 1939 рр. (запропонована нижня хроноло­гічна межа періоду перебування Донцова на позиціях «чинного націоналізму» є дискусійною. До останнього часу панує думка, що цей етап у світоглядній еволюції Донцова тривав до 1944 р.

(до публікації «Духу нашої давнини»). На значення 1938/1939 року, у цьому аспекті, вказує лише Михайло Чугуєнко. У будь - якому випадку, можна вважати, що твір «Де шукати наших іс­торичних традицій» започаткував поворот Донцова до консер­ватизму, а «Дух нашої давнини» став найяскравішим виявом його нових переконань).

Мета дослідження — встановити образ зовнішнього ворога у творчості Дмитра Донцова в період сформованої ідеології «чин­ного націоналізму».

Визначальними для періоду 1921-1939 рр. є три праці Дон­цова: «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926) і «Де шукати наших історичних традицій» (1938). Також можна назвати «Що таке інтернаціоналізм?» (1927), «Політику прин­ципову й опортуністичну» (1928), «Юнацтво і Пласт» (1928) і «Патріотизм» (1936).

Образ Росії у творах Д. Донцова 1921-1939 рр. принципово не відрізняється від цього ж образу в його працях попереднього періоду [6, с. 69-72]. Однак у 1921-1939 рр. Росія в концепції «чинного націоналізму» остаточно набула статус зла метафі­зичного, тобто такого, що не може бути раціонально пізнава­ним і, зрештою, не потребує цього.

Ідеї Донцова міжвоєнного періоду є менш оригінальними — за винятком концепції більшовизму — ніж його думки 1913­1921 років. По суті, він не висловив нічого нового, а повторю­вав уже сказане. З-поміж найпоширеніших тверджень Донцова цього періоду слід згадати такі: «психологічна» Росія — це не вигадка «фашистів», вона незмінна [7, с. 78]; держава відіграє в Росії непропорційно велику роль [8, с. 106]; ідеал свободи вироджується тут у найвульгарніший ідеал рівності [8, с. 129]; самі засади російської культури руйнують опірну силу нації [8, с. 145]. Крім того, Донцов постійно підкреслював примітив­ність колективного ідеалу росіян, що є доказом несформованос - ті модерної російської нації [8, с. 129].

У 1921 р. він проголосив, що основною метою української нації має бути поділ Росії [8, с. 153], і цим остаточно закріпив негативний образ Росії як головного ворога України.

Як і раніше, проблему Росії Донцов розглядав лише як один із аспектів ширшої проблеми конфлікту Росії та Європи. Суть цього конфлікту, на його думку, полягає у специфіці росій­ської державності, яка, у свою чергу, зумовлюється специфі­кою російського суспільства. У Росії маса підпорядковується лише силі, тому російська політична верхівка, якщо вона є верхівкою, не може допустити поширення європейських ідей правового суспільства на своїй території, бо це викличе анар­хію [8, с. 138]. Отже, для Росії існує єдина альтернатива — або абсолютизм, або бездержавність. Тому конфлікт Росії та Євро­пи є вічним.

Новизна в поглядах Донцова 1921-1939 рр. пов’язана зі зміною критеріїв бачення Європи. Якщо до 1921 р. він оці­нював Європу, спираючись на особистий досвід, на пропозиції представників російської релігійної філософії та класиків ро­сійської літератури, то в 1920-х — 1930-х роках очевидними є спроби поглянути на Європу з позицій волюнтаризму. Типовим для цього періоду є твердження, що «Европа — се люде... з волею, що не знає границь...» [9, с. 9]. Відповідно, усе більше схиляння перед Європою як духовним єднанням «кувачів влас­ної долі», «свобідних грачів», «брутальних переможців життя» [9, с. 10] означало подальшу критику російського суспільства, представники якого не можуть і не хочуть виявити свою інди­відуальність.

Дослідники відзначають суб’єктивність поглядів Донцова на Європу. Зокрема, Володимир Юринець стверджував, що Донцов «...по обичаю поверховного туриста позбирав обломки гадок і у велетнів людського духу й на ідеологічних смітниках сучасної Европи...» [10, с. 61]. Ця теза вченого-марксиста є слушною, адже для Донцова все з прикметником «європейський» мало абсолютну цінність, усе з прикметником «російський» заслуго­вувало на осуд.

Можна погодитися також з Миколою Рябчуком, який вва­жає, що західництво українських інтелектуалів (включно з Донцовим) було вимушеним (адже відцентровий рух від Росії з необхідністю означав доцентровий рух у бік Заходу) і мало амбівалентний характер. Так, у концепції Донцова поруч із за­хопленням Європою наявна данина українському нативізму у формі національної винятковості. Ця суперечність була части­ною глибшого антагонізму між модерністю і традицією, між існуванням «у світі і для світу» й існуванням «у собі і для себе» [11, с. 90-92, 94-95].

У другій половині 1920-х — 1930-х рр. ставлення Донцова до Росії стало неоднозначним: він поступово визнав велич росій­ської нації [4, с. 97]. Цікаво, що, на думку Ігоря Качуровського, уся творчість вісниківців є тією точкою, де українська духо­вність зрослася з російською «найсильніше та найтісніше» [12].

Уже в 1927 р. Донцов зараховував Росію до когорти «світово-історичних» націй (термін Гегеля). Особливість Росії, стверджує ідеолог, полягає в тому, що, на відміну від інших всесвітньо-історичних націй, вона виробила не одну, а декіль­ка інтернаціональних доктрин (таких як «правдиве христи­янство», «слов’янофільство» та «правдивий соціалізм») [13]. У 1929 р. він схвально відгукнувся про месіанські настрої ро­сійської літератури [14, с. 22-23]. А в 1936 р. підкреслив, що, як правило, у Росії хвалять те, що варто відкинути, й, навпа­ки, не помічають тих рис, які зробили з росіян великий народ [15, с. 17]. Тобто, Донцов виявився непослідовним навіть у най­важливішому елементі своєї концепції.

Як зазначає Анатолій Камінський, парадоксальна слабкість цього комплексу ідей полягає в тому, що Донцов, засуджуючи росіянство, по суті, прищеплював на українському ґрунті ро­сійський спосіб мислення з притаманними йому винятковістю, нетолерантністю та політичним нігілізмом [16, с. 120]. Як ти­пову людину Сходу розглядають Донцова Осип Назарук і Ми­хайло Демкович-Добрянський (Лагодівський).

На думку Івана Лисяка-Рудницького, одним із важливих наслідків донцовської критики Росії стало нехтування росій­ською проблематикою як такою в колах західноукраїнських націоналістів, що сприяло нерозумінню російсько-радянської дійсності та зниженню інтелектуального рівня цього середови­ща [17, с. 325].

Найвагомішим внеском Донцова в розробку російської про­блематики є його концепція більшовизму. Донцов стверджу­вав, що більшовизм є суто російським явищем, яке могло з’явитися лише за специфічно російських умов політичного життя [8, с. 95]. Власне тому більшовизм у його системі ідей постає як рятівник «одвічних російських начал». Коли на по­чатку XX ст. криза царату досягла свого апогею, більшовизм виник на політичному небосхилі як нова форма російського абсолютизму. Таким чином, він зберіг єдино можливу форму російської державності [8, с. 138]. Отже, більшовизм — це чер­гова форма російського месіанства [8, с. 96] й остання фаза російського імперіалізму [8, с. 104]. Донцов вказував на наці­оналістичну суть більшовизму [8, с. 199] та розглядав його як варіант «політичної релігії»: «Большовизм є не тільки релігія, він є організована релігія, комуністична церква, з мученика­ми, з канонами, з своїми книгами, соборами, синодом, і інк­візицією... ДоГматизм у вірі і автократизм в дисципліні, ось підвалини релігії большовизму» [18, с. 720]. Донцов завжди вважав, що більшовизм як економічна система приречений на банкрутство [8, с. 172]. Це цілком зрозуміло, зважаючи на його ідеал економічного устрою.

Донцов запропонував оригінальне бачення російської рево­люції 1917 року, яке визначалося впливом ідей Федора Досто - євського та Дмитра Мережковського. Показовою є його стаття «В. Ленін» [19]. Можна погодитися з літературознавцем Григо­рієм Костюком у тому, що в цій статті Донцов обмежився літе­ратурним аспектом проблеми й не запропонував суттєвої кри­тики ленінізму [20, с. 214], і, водночас, виділити низку ідей, які заслуговують на увагу.

Так, на думку Донцова, революцію 1917 року не можна зрозуміти, якщо прикладати до неї європейські соціальні кри­терії. Одну з головних причин успіху революції він вбачав у поширенні засад комуністичної партії на загал суспільства, а найважливішою невдачею називав відсутність конструктивної програми. Донцов твердив, що більшовицька революція закін­чилася плагіатом, не кажучи вже про те, що її здійснили се­ляни, а не робітники: побудовою фельдфебельської держави в дусі Миколи І, запровадженням аграрної реформи на зразок столипінської та карикатурою капіталізму — НЕПом. Він ви­соко цінував Леніна як лідера російської нації. Геніальність Леніна-політика, на його погляд, полягала в усвідомленні необ­хідності дати масі просту й чітку політичну мету. Але Донцов скептично ставився до перспектив більшовизму: у 1921 р. він проголосив, що Росія вмирає на наших очах [8, с. 179], а в 1926 р. — що ідея Росії втрачає рацію буття [21, с. 414].

Значна увага приділялася проблемі поширення більшо­вицької ідеології в Україні. На думку Донцова, період успіху більшовизму в Україні обмежувався 1919-1922 рр., після чого героїка вивітрилася, партія оміщанилася. Це стало однією з причин моральної кризи багатьох українських інтелектуалів. Він завжди підкреслював, що більшовизм є чужою для укра­їнців доктриною, ідеологією, яка не виникла на українському ґрунті й не відповідає потребам українського народу. Однак, наголошував Донцов, окремі діячі української культури (Ми­кола Хвильовий) досить пізно це усвідомили, що й породило їхнє духовне роздвоєння, стало першопричиною їхньої нездат­ності творити високу українську культуру [22].

Таким чином, Донцов завжди оцінював більшовизм із праг­матичних позицій. Він усвідомлював ворожість цієї ідеології українській нації, хоча закликав запозичити низку рис, які сприяли політичному успіху більшовизму. Попри це, його кри­тика більшовизму певним чином могла сприяти поширенню пробільшовицьких настроїв в Україні.

Усе вищесказане дає підстави погодитися з тезою Михайла Чугуєнка, що Донцов був одним із перших українських теоре­тиків тоталітаризму [3], і саме з цих позицій треба розглядати його внесок у розробку російської проблематики.

Ідея польсько-українського порозуміння у працях Д. Донцо­ва 1921-1939 років набула свого подальшого розвитку, хоча у принципово новій формі. У 1921 р. він виголосив тезу про необ­хідність зовнішньополітичної орієнтації України на блок дер­жав від Балтики до Чорного моря, який би включав Польщу, Угорщину й Румунію [8, с. 158]. Починаючи з 1922 р. ідеолог не оприлюднював свого ставлення до польсько-українського питання. Однак, за умов міжнаціонального конфлікту, у вирі якого жив Донцов, його свідоме мовчання було красномовні - шим за слова.

Ідея польсько-українського порозуміння, що знайшла вираз у «Підставах нашої політики», відзначається високим ступе­нем прагматизму. Донцов підкреслював, що епохальний кон­флікт Росії та Європи кидає Україну та Польщу по один бік демаркаційної лінії, попри бажання українців [8, с. 159]. Тому, на думку Донцова, антипольські настрої його сучасників похо­дять від любові, що мутить мозок і відбирає розум [8, с. 158]. Він закликав українців проводити політику національну, а не провінційну, тобто таку, що жертвує частиною заради цілого, а не навпаки [8, с. 159].

Ця ідея «Підстав нашої політики» та мовчання Донцова протягом сімнадцяти років перебування в Галичині викликали невдоволення практично всіх українських політичних сил від соціалістів до організованих націоналістів. Зокрема, Володи­мир Мартинець, приписуючи Донцову пропольську орієнтацію, іронічно зауважував, що його твори за умов польської окупації розповсюджувалися легально [23, с. 31, 42]. Ще однією при­чиною невдоволення Донцовим було те, що поляки, викорис­товуючи його теорію, могли виправдати своє панування над українцями, адже вони — аристократична нація, а українці — «народ-бастард», тому їхня політика об’єктивно слугує прогре­су людства [10, с. 76].

На початку 1990-х рр. Юрій Шевельов припустив, що «Літературно-науковий вісник» («Вісник») фінансувався поль­ськими урядовими колами [24, с. 152]. Галина Сварник, спи­раючись на документи Варшавського архіву Донцова, довела безпідставність таких обвинувачень [25, с. 157-158].

У той час як в Україні Донцов зустрівся з тотальним осудом своєї позиції, польські політики усвідомили корисність його настанови для себе. Ришард Тожецкі наводить приклади ви­користання цитат із «Підстав нашої політики» ворожими по­літичними угрупуваннями — колами, наближеними до про­метеївського руху (міжнародний рух поневолених радянським режимом народів за національне визволення та створення неза­лежних держав, що мав місце в 1920-х — 1930-х рр., і був за­початкований екзильним урядом УНР), і львівськими есдеками [26, с. 175-177].

Володимир Дорошенко припускав можливість впливу на світогляд Донцова ідей Польської партії соціалістичної (ППС) і «вшехполяків» (неофіційна назва впливової на той час Національно-демократичної партії, одним із засновників і ке­рівників якої був Роман Дмовський). Донцов у листі до Євгена Маланюка від 19 вересня 1931 р. зрікався такого впливу: «Лі­тератури ППС я майже не знаю... вшехполяки в формованню моєї ідеольоґії не відіграли жадної ролі» [27, с. 155]. Однак у «Націоналізмі» він цитував Дмовського для ілюстрації власної позиції [21, с. 399]. У конфлікті двох бачень майбутнього Поль­щі — Романа Дмовського та Юзефа Пілсудського — Донцов підтримував федеративну концепцію останнього. Проте можна погодитися з Володимиром Дорошенком у тому, що дух поль­ського інтегрального націоналізму вплинув на «чинний націо­налізм» Донцова. Власне, у такому сенсі можна говорити про те, що ступінь радикалізму ідеології Донцова зумовлювався агресивністю націоналізмів панівних націй.

Російська й польська проблематики у творах Донцова вза­ємозалежні. Тому непропорційно велика увага до першої та недостатнє висвітлення другої привертають увагу дослідників. На думку Ендрю Вілсона, цей факт можна пояснити тим, що для Донцова Польща була лише гнобителем України, а Ро­сія — її, як і всієї Європи, екзистенційною антитезою [28, с. 129]. Франк Сисин, полемізуючи з Вілсоном, стверджує, що такий стан речей був зумовлений східноукраїнським по­ходженням Донцова [29, с. 20]. Хоча обидва автори мають ра­цію, ідею довгострокового порозуміння поляків та українців усе ж таки не можна мотивувати тільки східноукраїнським походженням Донцова.

Аналіз образу зовнішнього ворога в доктрині націоналізму Донцова 1921-1939 років свідчить, що цей образ був незмін­ним.

Росія остаточно набула статус головного ворога української нації. Попри це, погляди ідеолога зазнали еволюції: від цілко­витого осуду до визнання величі російської нації. Донцовська концепція більшовизму є яскравим зразком його прагматично­го підходу до оцінки явищ політичного життя. Ця концепція вичерпно розкриває антитоталітарну спрямованість ідеології «чинного націоналізму» й талант Донцова як теоретика.

За Донцовим, Польща — ворог номер два української на­ції. Однак її ворожість щодо українців суттєво відрізняється від ворожості Росії. У той час як самі основи російської куль­тури й державності загрожують існуванню української нації, ворожість Польщі є ситуативною. Ідеолог закликав порозумі­тися з Польщею заради боротьби з ворогом усієї Європи — Ро­сією. Наполегливість Донцова у відстоюванні ідеї польсько- українського порозуміння, зважаючи на обставини української історії міжвоєнної доби, гідна особливої уваги. Ця ідея свід­чить про самостійність Донцова як мислителя, про його спро­можність як ідеолога висловлювати однозначно непопулярні думки.

Погляди Донцова на Росію та Польщу мали відчутний вплив на націоналістичне й позанаціоналістичне середовища та ви­користовувалися у власних інтересах ворожими політичними угруповуваннями.

Джерела та література

1. Сосновський М. Дмитро Донцов — політичний портрет: з історії розвитку ідеології українського націоналізму / Михайло Соснов­ський. — Нью-Иорк-Торонто: Trident International, Inc., 1974. — 419 с. — (НТШ; Бібліотека українознавства; Т. 33).

2. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: моногр. / Сергій Квіт. — К.: ВЦ «Київський університет», 2000. — 260 с.

3. Чугуєнко М. Критичний аналіз концепції тоталітарної спрямова­ності суспільно-політичних поглядів Д. Донцова / Михайло Чу­гуєнко // Вісник Харківського університету. — 1996. — № 387: Історія України. — С. 191-200.

4. Чугуєнко М. В. Формування та розвиток ідеології Дмитра Дон­цова: дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец.

09.0. 12 / Михайло Віталійович Чугуєнко; Харківський держ. ун-т. — Харків, 1998. — 286 с.

5. Motyl A. J. The turn to the right: the ideological origins and develop­ment of Ukrainian nationalism, 1919-1929 / Alexander J. Motyl. — New York: Columbia University Press, 1980. — 202 p.

6. Шліхта І. В. Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец.

07.0. 01 / Ірина Василівна Шліхта; Київський нац. ун-т імені Та­раса Шевченка. — Київ, 2005. — 240 с.

7. Донцов Д. Дві літератури нашої доби / Дмитро Донцов; [репр. вид.]. — Львів: Книгозбірня Просвіти, 1991. — 295 с.

8. Донцов Д. Підстави нашої політики // Твори / Дмитро Дон­цов; [упор. О. Баган]; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія»; Укр. акад. та проф. т-во імені Міхновського; Дрого­бицький пед. ун-т ім. Івана Франка; асоціація «Нова літерату­ра». — Львів: Кальварія, 2001. — Т. 1: Геополітичні та ідеологічні праці. — С. 91-242.

9. Донцов Д. Юнацтво і Пласт / Дмитро Донцов. — Львів: Вид-во Українського Пластового Уладу під опікою Укр. Кр. Т-ва охорони дітей та опіки над молоддю у Львові. Заходом 10 Куріня старших пластунів «Чорноморці», 1928. — 15 с.

10. Юринець В. Новий ідеологічний маніфест українського фашизму / Володимир Юринець // Більшовик України. — 1926. — № 2-3. — С. 61-87.

11. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націє - творення / Микола Рябчук. — К.: Критика, 2000. — 303 с.

12. Качуровський І. Вісниківство і російська поезія / Ігор Качуров - ський // Сучасність. — 1961. — № 3. — С. 67-73.

13. Донцов Д. Що таке інтернаціоналізм? / Дмитро Донцов. — Львів: Друкарня Ставропігійського Інституту, 1927. — 30 с.

14. Донцов Д. Росія чи Европа? / Дмитро Донцов. — Лондон: Вид-во Союзу Українців у В. Брітанії, 1955. — 59 с.

15. Донцов Д. Патріотизм / Дмитро Донцов. — Львів: Квартальник Вістника (ч. 1 (9)), 1936. — 63 с.

16. Камінський А. Більше, як тільки «політичний портрет» Дми­тра Донцова / Анатолій Камінський // Сучасність. — 1974. — № 10. — С. 117-122.

17. Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи? // Історичні есе / Іван Лисяк-Рудницький; [упор. Я. Грицак; пе­реклад У. Гавришків, Я. Грицака]; Центр досл. історії ім. Петра Яцика Канадського ін-ту укр. студій Альбертського ун-ту; Ін-т держ. упр-ня та місц. самоврядування при Кабінеті Міністрів України: в 2-х т. — К.: Основи, 1994. — Т. 2. — С. 319-332. — (Західна історіографія України; Вип. 1).

18. Донцов Д. Боротьба за молодь / Дмитро Донцов // ЛНВ. — 1931. — Кн. 7-8. — С. 717-723.

19. Донцов Д. В. Ленін / Дмитро Донцов // ЛНВ. — 1924. — Кн. 3-4. — С. 322-333.

20. Костюк Г. Зустрічі і прощання: спогади / Григорій Костюк. — Ед­монтон: Канадський інститут українських студій, Альбертський університет, 1987. — Кн. 1. — 743 с.

21. Донцов Д. Націоналізм // Твори / Дмитро Донцов. — Т. 1. — С. 243-425.

22. Донцов Д. Микола Хвильовий / Дмитро Донцов. — [Б. м.], 1942. — 25 с.

23. Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націона­лізму. Аналітично-порівняльна студія / Володимир Мартинець. — Вінніпег: Новий Шлях, 1954. — 200 с.

24. Шерех Ю. Скарби, якими володіємо / Юрій Шерех // Сучас­ність. — 1993. — № 6. — С. 147-164.

25. Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцова львівського періоду (1922-1939) / Галина Сварник // Україна в минулому. — 1996. — Вип. 9. — С. 153-162.

26. Torzecki R. Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945) / Ryszard Torzecki. — Warszawa: Ksi^zka i Wiedza, 1972. — 376 s.

27. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова; [упор. Г. Сварник] // Україна модерна. — 1996. — № 1. — С. 150-156.

28. Wilson A. The Ukrainians: unexpected nation / Andrew Wilson. — New Haven-London: Yale University Press, 2000. — 366 p.

29. Сисин Ф. (Не)сподівані українці / Франк Сисин // Критика. — 2002. — № 5. — С. 17-21.

Шлихта И. В. Образ внешнего врага в сочинениях Дмитрия Донцова 1921—1939 годов.

В статье рассматривается образ внешнего врага в творчестве Дмитрия Донцова в период сформированной идеологии «нацио­нализма действия». Автор констатирует, что, на взгляд идеолога, Россия и Польша являются главными внешними врагами украин­ской нации. Но если Россия — враг Украины по своей сущности, враждебность Польши зависит от обстоятельств.

Shlikhta I. V. The image of the exterior enemy in the Dmitry Doncovs’ works in 1921—1939.

The article examines the image of the foreign enemy in Dmy - tro Dontsov’ works of his «nationalism of action» period. The au­thor states that, according to Dontsov, Russia and Poland were the main enemies of Ukraine. In Dontsov’ view, Russia was an enemy of Ukraine par excellence while the status of Poland as an enemy of Ukraine depended on circumstances.