Головна Історія Інтелігенція і влада «ОДЕСЬКА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА»: ПОЛІТИКА ТЕРОРУ
joomla
«ОДЕСЬКА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА»: ПОЛІТИКА ТЕРОРУ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Г. Шишко

Ключові слова: терор, самосуди, трибунал, диктатура, аре­шти, контрибуції, більшовики, анархісти.

Ключевые слова: террор, самосуды, трибунал, диктатура, аре­сты, контрибуции, большевики, анархисты.

Key words: terror, lynching, tribunal, dictatorship, arrests, contri­bution, Bolsheviks, anarchists.

У книзі «Комунізм в Україні, перше десятиріччя» С. Куль - чицький зазначав, що найбільш недослідженою є історія Укра­їни першого радянського десятиріччя і особливо найменш ви­світленими є початкові етапи комуністичного будівництва. Звичайно, з того часу побачило світ вже немало досліджень цього періоду, але ще й досі багато сторінок цього періоду за­лишаються малодослідженими. Це стосується й регіонального виміру. Як приклад можна навести витяг з книжки одеських дослідників В. Файтельберг-Бланка та В. Савченка «Одесса в епоху войн и революций», яка вийшла з друку у 2008 р.: «В одеському краєзнавстві й історичній науці, яка пов’язана з Одесою, існує помітний ухил — десятки, якщо не сотні, книжок висвітлюють перше століття існування Одеси і лише декілька стосуються подій бурхливих років революцій і громадянської війни у нашому місті» [1, с. 8]. Серед таких малодослідже - них сторінок історії Одеси залишається період січня — березня 1918 р. , коли у місті існувала так звана Одеська радянська республіка.

Чи не тому, як знову ж таки наголошував С. Кульчицький, Україна «надто повільно звільняється з-під уламків віджилих комуністичних конструкцій» [2, с. 5], яка сьогодні набула ще більш актуального звучання і тому дослідження цієї проблема­тики має важливе наукове і практичне значення.

В радянській історіографії ця тематика знайшла своє ви­світлення у книзі В. Коновалова «Подвиг «Алмаза» [3], в якій автор, не оминаючи гострих питань, в тому числі тих, що стосувалися проявів тероризму, все ж таки подає політику радянської влади переважно у світлих тонах. У новітній іс­торіографії цьому періоду присвячено розділ у вже згадуваній книзі В. Файтельберг-Бланка та В. Савченка, де вже наголос робиться на тому, що терор був основою більшовицької влади. Фрагментарно цей період знайшов своє відображення у працях

І. Шкляєва [4] та В. Малахова й Б. Степаненка [5]. Дуже цін­ний матеріал міститься у збірнику «Октябрь на Одесщине», до якого увійшли спогади учасників тих подій, які ще не були піддані суворій цензурі [6].

Та далеко ще не всі сторінки історії Одеської радянської рес­публіки є дослідженими, тому метою цієї статті є висвітлення основоположних принципів радянської влади в Одесі у січні — березні 1918 р. Малодослідженими тут залишаються питання пов’язані з гарматним обстрілом міста під час січневих боїв, терор населення міста з боку кримінальних елементів, фінан­сові та грошові контрибуції влади, діяльність революційного трибуналу та каральних органів.

Коли вранці в неділю 14 січня жителі Одеси дізналися про зміну влади, то спочатку цю новину було сприйнято навіть з піднесенням, протягом дня вулиці Одеси були заповнені пу­блікою. Навіть наступного дня, коли в місті вже розпочалися бойові дії, населення реагувало на це відносно спокійно. Ситу­ація кардинально змінилася, коли пролунали перші гарматні постріли, особливо стало моторошно, коли увечері у вівторок розпочалася інтенсивна артилерійська стрілянина, яка досягла апогею з 3-ї до 5-ї ранку 17 січня. Вогонь вівся з корабель­них гармат по залізничному вокзалу, тому більшість снарядів у ціль не влучали, відповідно найбільше руйнувань було на вулиці Пушкінській до Успенської вулиці та на Ближніх Мли­нах, тобто перед та поза вокзалом. У результаті цього обстрілу десятки осіб загинуло та було поранено [7]. Тут необхідно за­уважити, що команда крейсера «Пам’ять Меркурія», над яким майорів жовто-блакитний прапор, відмовилась стріляти по міс­ту, за що за наполяганням комісара з морських справ П. Кон - дренка 27 січня крейсер було відправлено до Севастополя, до якого той увійшов під тим же прапором [8].

У тому, що по місту стріляла важка корабельна артиле­рія, нічого дивного не було. Одеські газети ще на початку січня повідомляли своїх читачів про те, що у всіх містах, де владу захопили більшовики, цей процес супроводжувався ар­тилерійськими обстрілами [9]. Трохи згодом жителі Одеси ді­зналися й про чотириденний гарматний обстріл Києва, який також призвів до пожеж та жахливих руйнувань з людськими жертвами.

Як правило, будь-який процес нелегітимної зміни влади су­проводжується активізацією кримінальних елементів. Особливо це стосується Одеси з її особливою кримінальною аурою. Вже

14 Січня, коли у місті жваво обговорювались останні події, не­відомі особи почали проводили самочинні обшуки. Наскільки гострою була проблема злочинності в місті, засвідчила й одна з перших відозв нової влади «До революційної дисципліни». У цій відозві влада визнавала, що злочинні елементи, які ско­ристалися панікою, яка була викликана бойовими діями і роз - балансуванням нормальної охорони, заполонили місто і вчини­ли справжній терор, грабуючи й убиваючи жителів міста. Тому влада до першочергових завдань відносила встановлення у місті революційного порядку, бо інакше вона просто не зможе при­ступити до «виконання в повній мірі творчої роботи на користь широких верств населення до того часу, поки нормальний по­рядок не буде поновлено, поки всі ті, хто підриває революцій­ну дисципліну і основи нової влади, не відчують залізну руку революційного народу» [10]. Завдання в найкоротший термін запровадити в місті революційний порядок, забезпечивши тим самим спокій та повну безпеку громадян, було покладено й на комісара міста анархіста Д. Гур’єва.

Наскільки це завдання вдалося владі виконати, свідчить один промовистий епізод. Так, 1 лютого команда лінійного корабля «Синоп» опублікувала в газетах «Одесская почта» та «Одесский листок» відозву «До злодіїв, грабіжників й «нальот - чиків» м. Одеси», в якій повідомляла про те, що 3 лютого вона влаштовує вечір у Драматичному театрі, і відповідно зверта­лася до цієї публіки з проханням не робити у цю ніч набігів й грабунків як на осіб, які будуть присутні на цьому вечері, так і на їх квартири й магазини. В іншому випадку матроси по­грожували безпощадною розправою [11]. Вже наступного дня «Одесская почта» опублікувала дві відповіді на це звернення. У першій, за підписом «Професійного злочинного світу», зо­крема, зазначалось: «Ми, професійні злодії, даємо чесне сло­во не порушувати даної вам обіцянки, тобто не здійснювати злочинів у великий ваш збірний день». Та більш цікавою є друга відповідь за підписом «Група злодіїв»: «Прочитавши у вашій газеті заяву товаришів матросів лінійного корабля «Си­ноп», ми, група злодіїв, просимо всіх товаришів-злодіїв піти назустріч товаришам матросам, у цю ніч порядок нічим не по­рушувати і цим самим дати можливість товаришам матросам влаштувати вечір. Ми думаємо, що наш заклик не залишиться без уваги, тому що ми, група злодіїв, також проливали кров у сумні січневі дні, йдучи рука в руку з товаришами матросами й робітниками проти гайдамаків. 3 лютого не повинно бути місця грабункам, насиллю й крадіжкам, щоби показати товаришам матросам, що ми також маємо право на звання громадянина Російської республіки» [12]. Свого слова злодії не тільки до­тримали, а й самі того вечора охороняли порядок у місті.

Та цей епізод, зокрема, висвітлив два аспекти з життя Одеси того часу. Перший полягав у тому, що влада не змогла забезпе­чити у місті «революційний порядок та дисципліну». До речі, солдат Л. Рибка через газету звернувся до товаришів матросів, чому ті не вимагають від злодіїв взагалі припинити чинити чорні справи [13]. А «Одесский листок» 3 лютого замість публі­кації відповідей бандитів спеціально перемістив кримінальну хроніку на першу шпальту газети. Чого варті були лише одні заголовки: «Пограбування товариства Дубінін і К0», «Розбій та вбивство», «Розгром магазину», «Розбійний напад на кварти­ру», «Пограбування артельщика», «Випадкові жертви».

Вечір та ніч 3 лютого стали єдиним виключенням у кри­мінальному терорі міста. Але вже наступного дня грабунки і вбивства знову заполонили місто, ставши невід’ємною час­тиною його життя. Якщо в центральній частині міста влада хоча б намагалася забезпечити порядок, то в дачних районах, особливо на Великому Фонтані, склалася жахлива ситуація. Злодії без перешкод з’являлися туди вдень і вночі й почували «себе чудово». Дачники змушені були добувати собі зброю, щоб відстрілюватися від знахабнілих грабіжників. У кого ж не було зброї, часто ставали жертвами звірячих розправ [14].

Вільно себе почували грабіжники й у центрі міста. Зухва­лим стало пограбування магазину Альшванга на розі Дериба - сівської й Катеринінської, коли група злодіїв, серед яких було десять жінок, винесли з магазину, що хотіли, сіли в автомобіль й спокійно поїхали. Тут хоч обійшлося без жертв, але багато інших таких інцидентів супроводжувалися вбивствами [15].

Наступний аспект полягав у тому, що хоча влада й відхре­щувалася від злочинців, ті вважали нову владу за своїх союзни­ків, мотивуючи це тим, що вони також брали участь у січневих подіях на боці більшовиків та їх союзників. Та головне навіть не в цьому. Справа в тому, що дії влади мало чим відрізнялися від дій злочинців.

Тому безпекою жителів міста перейнялась й міська дума, яка вперше у 1918 р. зібралась на своє засідання 23 січня. Гласні думи були переконані, що коли вбивства і грабунки стали звич­ними явищами навіть серед білого дня у місті з 600-тисячним населенням, то всі інші питання мають відійти на другий план. А міський голова В. Богуцький, якого обрали 25 січня, заявив, що «поки населення не буде відчувати себе у повній безпеці, у місті не може процвітати культура, торгівля й промисловість» [16]. У зв’язку з цим дума постановила з 26 січня запровадити обов’язкову охорону у всіх будинках за участі їх мешканців чоловічої статі.

Ще в попередні місяці у місті склалася катастрофічна фі­нансова ситуація. Тому серед багатьох проблем, які постали перед новою владою, фінансова проблема була чи не найгострі - шою. Робітники й безробітні міста щиро сподівалися, що після встановлення начебто їхньої влади ці проблеми швидко будуть вирішені. Вже через десять років після цих подій комісар фі­нансів більшовик Л. Рузер згадував, що робітники «думали, що як тільки ми прийдемо до влади, то негайно настане благо­дать на землі і у них будуть молочні ріки й кисельні береги» [17, с. 148].

Але в місті катастрофічно не вистачало готівки, тривалий час не виплачувалася зарплата робітникам й службовцям. 22 січня біля банків, частина яких відновили того дня свою роботу, зі­брався великий натовп людей, які хотіли забрати свої вклади. Банки почали видавати по 200 чи 300 крб., але незабаром й ці гроші скінчились. Щоб вирішити цю проблему, було введено в обіг одеські гроші (бони), дозволено обіг українських карбо­ванців. Але гострота проблеми не зменшувалась. Тому Одеська Рада народних комісарів (РНК) не придумала нічого іншого як арештовувати поточні рахунки, зламувати сейфи, накладати контрибуції. Але й це не врятувало ситуацію, тому, як згадував голова РНК більшовик В. Юдовський, «Рузер декілька раз при­бігав до нас, хапався за голову й вказував на те, що становище утворилось зовсім неможливе й безнадійне» [18, с. 143].

Що стосується контрибуцій, то їх було віддано на відкуп Раді безробітних, яку очолював анархіст X. Рит. Справа в тому, що у місті нараховувалось біля 20 тис. безробітних, які не хоті­ли нічого робити, відмовлялися від запропонованої їм роботи, а займалися тим, що «захоплювали гроші і кімнати» [19].

В цьому безробітним потурав й Революційний трибунал, який очолював анархіст В. Бєлий. Цей трибунал, який діяв від імені радянської влади, з’явився в Одесі у грудні 1917 р. Суддями у ньому стали матроси й робітники, які розглядали справи контрреволюційних офіцерів, представників буржуазії, які підозрювались у ворожих народу діях, власників заводів, які обвинувачувались у знущаннях над робітниками тощо. До

18 Січня вироки трибуналу носили умовний характер [4, с. 31]. Ситуація змінилася після встановлення у місті радянської вла­ди. Тепер трибунал опирався на органи примусу, роль яких виконували революційні матроси.

Серед справ, які розглядались трибуналом, переважали ци­вільні, особливо щодо розірвання шлюбу. Але звертають на себе увагу ті, які носили характер фінансових претензій. По­казовою тут стала справа І. Бобовича, до якого позивались його колишні працівники за низький, на їхню думку, розмір платні. Трибунал прийняв рішення задовольнити прохання позивачів і зобов’язав І. Бобовича виплатити їм 40 тис. крб. і 9 тис. внести на користь безробітних. Та показовим тут є діалог, який від­бувся після оголошення вироку. На запитання когось із публі­ки, що буде, якщо І. Бобович не заплатить, голова трибуналу відповів, що для цього є «Алмаз» і «Синоп» [20].

Але була одна справа у віданні трибуналу, розгляд якої той весь час відкладав. 21 січня, коли у місті відбулись похорони жертв кровопролитних боїв, група матросів арештувала відо­мого у місті лікаря В. Соколова, його сестру, чиновника Благо - дєльського та вже на вулиці бойового генерала, який необачно привітався із затриманими, Л. Томашевича. Жінку вдалося врятувати, а от інших було вбито та кинуто в море, що підтвер­дили комісар міста Д. Гур’єв та його замісник Милорадович [16]. Ця подія зразу набула розголосу, тому по гарячих слідах було затримано анархіста матроса Рєєва та інших підозрюва­них у скоєнні цього злочину. Згодом Рєєва було відпущено «на поруки», а цю справу трибунал так і не розглянув.

Проте доля багатьох інших затриманих залишалася невідо­мою. Ще наприкінці вересня 1917 р. в Одесі почав функціону­вати такий орган, як «Бюро з боротьби з контрреволюцією» на чолі з М. Чижиковим. У структурі одеської РНК у січні 1918 р. це бюро було перетворено на «Комісію з боротьби з контрре­волюцією», яка проіснувала до 13 березня 1918 р. Одеський історик І. Шкляєв зазначав, що «за неповні два місяці свого іс­нування цей орган практично обмежився лише інформаційною діяльністю, хоча містом ходили наполегливі чутки про сотні арештованих, які томилися у трюмах крейсера «Алмаз». Зго­дом австро-німецьким командуванням було проведено розслі­дування, однак в Одеській бухті водолазами не було знайдено ніяких залишків загиблих» [4, с. 32-33]. Близькою є позиція й В. Малахова й Б. Степаненка, які наголошували, що «нова влада при вирішенні конфліктних ситуацій утримувалась від послуг «товариша Маузера», намагаючись безкровно вирішува­ти конфлікти» [5, с. 364].

Натомість інші одеські історики А. Мисечко та В. Савченко наголошують на численних жертвах більшовицького терору, причому В. Савченко називає число таких жертв у кількості 500 осіб [21, с. 194; 1, с. 85]. Підтвердженням їх позиції мо­жуть слугувати й слова Г. Ачканова, написані ним у 1927 р.: «Коли Старостін став головою Раднаркому, то він розпочав бо­ротьбу з власниками фабрик і заводів, відправляючи їх до «Ко­місії з боротьби з контрреволюцією», яка засідала на крейсері «Алмаз». Там декого з буржуа й запеклих контрреволюціоне­рів списали «в расход» [22, с. 34].

Щоб спростувати чи підтвердити «наполегливі чутки» про арешти багатьох осіб, жорстоке поводження з арештованими, аж до їх страти без суду і слідства, міська дума на своєму засі­данні 23 січня обрала делегацію у кількості 4 осіб для відвідин всіх місць ув’язнення і для перевірки чуток і з’ясування всіх обставин [15].

14 (1) лютого присяжний повірений М. Цвіллінг зробив до­повідь про діяльність думської комісії щодо огляду місць три­мання ув’язнених. Він розповів про жахливі умови тримання ув’язнених в одеській тюрмі, серед яких були й арештовані ру­муни. Що стосується відвідин «Алмазу», то там комісію зустрі­ли недружелюбно, показали лише одного арештованого, яким виявився підп-к Л. Жуковський, колишній комендант станції «Одеса-Головна» часів січневих боїв, який утримувався у вузь­кому коридорі. На запитання членів комісії, чи є затримані у трюмі, чи чиняться самосуди, було отримано негативну відпо­відь. Також М. Цвіллінг заявив, що комісії вдалося з’ясувати коло затриманих осіб, яких скоріше за все вже немає серед живих. Він назвав такі імена: О. Туза, члена президії відді­лу фронтової ради, члена української фракції ЦВК Румчороду І скликання; Г. Іваницького, помічника колишнього військово­го комісара В. Поплавка та сина В. Поплавка.

Що стосується Г. Іваницького, то його справді застрелили на «Алмазі». Самосуд над О. Тузом підтвердив член Румчо­роду Мазін [23]. А. Мисечко називає також ім’я гайдамаки

О. Сиса, понівечене тіло якого було підняте з дна моря на­прикінці березня. Інженер Г. Гришко у своїх споминах писав, що став свідком страти на «Алмазі» 8-10 осіб, яких зв’язали по двоє, прив’язали до ніг баласт й за вироком революційного суду кинули у море [24, с. 291]. Про такий вид страти писав й письменник В. Набоков, який в той час опинився у Ялті: «На ялтинском молу, где Дама с собачкой потеряла когда-то лор­нет, большевистские матросы привязывали тяжести к ногам арестованных жителей и, поставив спиной к морю, расстрели­вали их; год спустя водолаз докладывал, что на дне очутился в густой толпе стоящих навытяжку мертвецов» [25, с. 123]. До речі, за статтю «Нельзя молчать!», де були такі слова: «Не мож­на мовчати, коли революційні матроси ставлять поза законом офіцерів, своїх і гайдамацьких, лише за те, що вони офіцери і не погоджуються, зрадивши свої часто демократичні й соці­алістичні переконання, присягнути самодержцям Смольного»

[26] , влада намагалася закрити меншовицьку газету «Южный рабочий». Але розгляд цієї справи у трибуналі наприкінці лю­того перетворився на суд над самою владою.

Це було пов’язано в тому числі й з новою хвилею терору, яка накотилася на Одесу з прибуттям до неї М. Муравйова.

19 (6) лютого в газеті «Одесский листок» було надрукова - но телеграму за підписом Леніна про те, що «головком. Му - равйов і його Північна армія зараховуються у розпоряджен­ня Верховної колегії». Мова йшла про Верховну колегію з російсько-румунських справ, до складу якої входив X. Раков - ський, також призначений Смольним. Особливо в цій теле­грамі звертають на себе увагу слова про те, що «ми ні на хви­лину не сумніваємося в тому, що доблесні герої звільнення Києва без затримки виконають свій революційний обов’язок»

[27] . Це були ті «герої», про яких М. Муравйов, виступаючи в Києві, говорив, що вони вогнем та мечем скрізь встановлю­ють радянську владу.

Прибувши до Одеси, М. Муравйов наказав зібратися у при­міщенні міської думи банкірам, фабрикантам, промисловцям тощо. Виступаючи перед ними, він заявив: «.від ваших пала­ців не залишиться й попелу. Ви повинні дати мені через три дні 10 млн, інакше я вас у воду кину, а ваші сімейства будуть віддані на розтерзання натовпу» [28]. Коли на зібрання матро­си привели товариша міського голови Б. Фрідмана, той вступив у суперечку з Муравйовим, після чого останній віддав наказ відправити Б. Фрідмана на «Алмаз». Але згодом на прохання зібрання відпустив.

Виступаючи 20 (7) лютого у міському театрі М. Муравйов повідомив зібрання, що радянські війська завоювали свободу для українських солдат, робітників і селян. Після чого він за­явив, що у Києві було розстріляно всіх генералів, офіцерів та юнкерів. Причому ці його слова були зустрінуті оплесками. Ці його зізнання доповнювалися детальним описом у газетах зві­рячого вбивства київського митрополита Володимира.

Проте вже незабаром все населення міста, в тому числі й ро­бітництво, не тільки відвернулося від М. Муравйова, а й знена­виділо його та його воїнство. Справа в тому, що загони М. Му - равйова замість того, щоб боротися зі злочинними елементами, почали тероризувати мирних жителів. Під час обшуків, які проводили воїни М. Муравйова, вони забирали не тільки зброю, а й гроші і навіть речі громадян. Одного робітника навіть було вбито, коли він почав протестувати. Така їх поведінка викли­кала рішучий протест робітництва Пересипу. Апогеєм правлін­ня М. Муравйова в Одесі став розстріл 11 березня матросами мирної демонстрації.

Таким чином, характерними ознаками життя мешканців причорноморського міста періоду так званої Одеської радян­ської республіки стало насильство, грабунки, контрибуції та вбивства. І хоча терор в Одесі не мав таких масштабів, як у Києві чи в Севастополі, де протягом двох ночей матроси вчи­нили самосуд над 250 «буржуями», воля жителів міста була паралізована, було втрачено відчуття безпеки, відчуття хоча би мінімального захисту життя та майна з боку органів влади. В той же час ця публікація далеко не в повній мірі відображає жахи, які пережило місто того періоду, зокрема потребує по­дальшого дослідження диктаторське правління М. Муравйова й П. Старостіна та діяльність слідчої комісії щодо розслідуван­ня злочинів більшовицького режиму.

Джерела та література

1. Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Одесса в эпоху войн и револю­ций. 1914-1920. Очерки / В. Файтельберг-Бланк, В. Савченко. — Одесса: Изд-во «Optimum», 2008. — 336 с.

2. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919­1928) / С. Кульчицький. — К.: Основи, 1996. — 396 с.

3. Коновалов В. Г. Подвиг «Алмаза». Документальная повесть. — 2-е изд., перераб. и доп. / В. Г. Коновалов. — Одесса: Маяк, 1989. — 224 с.

4. Шкляев И. Н. История Одесской ГУБЧК. 1917-1922 гг. Моно­графия / И. Н. Шкляев. — Одесса: Студия «Негоциант», 2002. — 104 с.

5. Малахов В. П., Степаненко Б. А. Одесса, 1900-1920 / Люди... Собы­тия... Факты / В. П. Малахов, Б. А. Степаненко. — Одесса, 2004.

6. Октябрь на Одесщине. Сборник статей и воспоминаний к 10-летию Октября. — Одесса, 1927. — 492 с.

7. Одесский листок. — 1918. — 15 янв.

8. Одесский листок. — 1918. — 28 янв.

9. Одесский листок. — 1918. — 1 янв.

10. Известия Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. — 1918. — 19 января (1 февр.).

11. Одесская почта. — 1918. — 1 февр.; Одесский листок. — 1918. — 1 февр.

12. Одесская почта. — 1918. — 2 (15) февр.

13. Одесский листок. — 1918. — 2 февр.

14. Одесский листок. — 1918. — 23 янв.

15. Одесский листок. — 1918. — 24 янв.

16. Одесский листок. — 1918. — 26 янв.

17. Рузер Л. Комиссариат финансов // Октябрь на Одесщине. — С. 146-149.

18. Юдовский В. Деятельность Одесского Совнаркома // Октябрь на Одесщине. — С. 138-145.

19. Известия Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. — 1918. — 23 (10) февр.

20. Одесский листок. — 1918. — 30 янв.

21. Мисечко А. І. До історії українського козацтва в Одесі в період діяльності Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр. / А. І. Мисечко // Записки історичного факультету. — Одеса: Астро­принт, 2006. — Вип. 17. — С. 191-196.

22. Ачканов Г. От Февраля к Октябрю // Октябрь на Одесщине. — С. 1-46.

23. Южный рабочий. — 1918. — 1 (14) февр.

24. Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з часів визвольних змагань) // Розбудова нації. — 1930. — Ч. 11-12. — С. 281-292.

25. Набоков В. Другие берега: Сборник / В. Набоков. — М.: Кн. пала­та, 1989. — 288 с.

26. Южный рабочий. — 1918. — 28 (10) янв.

27. Одесский листок. — 1918. — 6 февр.

28. Одесский листок. — 1918. — 7 февр.

Анотації

Шишко А. Г. «Одесская советская республика»: политика тер­рора.

В статье рассматривается политика, проводимая большевитской властью так называемой Одесской советской республики, осно­ву которой составлял террор, который проявлялся в физическом устранении своих противников, изъятии материальных ценностей, угрозе применения насилия. Террор власти дополнялся террором криминальных элементов.

Shyshko A. G. «Odessa Soviet Republic»: policy of terror.

This article discusses the policy pursued by Bolshevik authorities of the so-called Odessa Soviet Republic, which was based on terror and manifested in the physical elimination of their opponents, seizure of property, threats of violence. Terror of the authorities was supple­mented by the terror of criminals.


Похожие статьи