Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ З ПИТАНЬ ПОДОЛАННЯ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ У 20-30-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ З ПИТАНЬ ПОДОЛАННЯ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ У 20-30-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

А. Г. Зінченко

Реформування системи соціального захисту дитинства, яке розпочалося в Україні, обумовлює інтерес до історії становлен­ня державної системи охорони дитинства взагалі, та до досві­ду діяльності центральних державних органів з питань подо­лання дитячої безпритульності у 20-30-х роках XX століття в Україні, зокрема. Це обумовлено наступними факторами. По-перше — якщо розглядати систему охорони дитинства як сукупність усіх законодавчих норм і практичних заходів, які спрямовані на створення та забезпечення належних умов роз­витку дитини, існування дитячої безпритульності є симптомом недієздатності державної системи охорони дитинства. По-дру­ге — аналіз процесу створення, повноважень і практичної ді­яльності центральних державних органів з питань подолання дитячої безпритульності надає можливість краще зрозуміти спрямованість політики держави з питань охорони та соціаль­ного захисту дитинства.

Питання створення і функціонування надзвичайних держа­вних органів з боротьби з дитячою безпритульністю у 1919­1932 роках детально розглядається у наукових дослідженнях Діптан І. І., Чуба В. І. [1]. Частково ці питання розглядаються у працях Лутай М., Драмарецького Б. Б., Виноградова-Бонда - ренка В. Є. [2]. Маловивченим залишається питання впливу спрямованості загальної соціальної політики держави, скла­довою якої є державна система охорони дитинства, на процес подолання дитячої безпритульності, діяльність державних ор­ганів з подолання дитячої безпритульності (комісії і штаби з ліквідації безпритульності) та НКВС. Мета написання даної статті полягає у вивченні історії створення й досвіду діяльності центральних державних органів з питань подолання дитячої безпритульності в Україні у 20 — 30-х роках і аналізі впливу соціальної політики на їх формування, повноваження і методи діяльності.

Національні системи охорони дитинства почали формувати­ся на початку XX століття. Зростання чисельності безпритуль­них дітей та дитячих правопорушень обумовило посилення ува­ги урядів провідних країн світу до створення державних систем охорони дитинства. Якщо до першої світової війни справа охо­рони дитинства знаходилася в руках благодійних товариств, то після війни вона стала обов’язком держави в усіх країнах світу. Увага урядових органів перш за все була спрямована на дітей, які постраждали під час війни. Зокрема, у Франції в 1914-1915 роках законодавчі органи обговорюють кілька проектів щодо охорони дитинства. У березні 1916 року на розгляд парламенту уряд виніс свій проект, де вперше діти, які залишилися без батьків у роки світової війни, визнавалися “дітьми Батьківщи­ни”, а допомога цим дітям визнавалася державним обов’язком. Справа охорони дитинства, відповідно до проекту, переходила до створеної Верховної Ради з охорони дитинства [3].

У період Першої світової війни питання про боротьбу з ди­тячою безпритульністю привертає до себе увагу і в Росії. З іні­ціативи земських та міських спілок був скликаний з’їзд гро­мадських діячів, у програму якого увійшло питання створення проекту закону про захист дітей, які постраждали під час вій­ни. Як і в інших країнах, вперше, й лише по відношенню до дітей — жертв війни, планувалося перетворити справу охорони дитинства на справу та обов’язок держави. Саме це проголошує перша стаття проекту закону: “Держава бере на себе вищу охо­рону інтересів дітей воїнів та дітей мирних громадян — жертв війни. Опікування над цими дітьми є прямим, виконуваним перш за все, обов’язком усіх органів державного управління та суду.” Замість термінів “охорона дитинства” або “захист дитин­ства” цей проект використовує інші — “державна опіка дітей”. Під опіку держави мали потрапити діти у віці до 17 років, які терпіли нужду, а саме такі категорії дітей: 1) діти загиблих воїнів; 2) діти непрацездатних воїнів; 3) діти мирних громадян, які загинули або стали непрацездатними під час війни; 4) діти біженців; 5) діти, яких суд визначив як безпритульних. Опіка над цими категоріями дітей покладалась на земські та міські установи під загальним керівництвом особливого відділу Всеро­сійської спілки земських та міських спілок [4].

Після Жовтневої революції 1917 року в Росії, до складу якої входила й Україна, були зроблені перші спроби впрова­дження цілісної державної політики соціального забезпечення нужденного дитинства. У державних повідомленнях від 27.10 (9.11) і 1.11 (13.11) 1917 року турбота про освіту підростаючо­го покоління й соціальне забезпечення нужденного дитинства проголошувалася державним обов’язком. За Кодексом законів про акти громадянського стану, шлюбним, сімейним та опікун­ським правами 1918 року замість колишніх станових органів опіки створювалася публічно-державна опіка, позашлюбні діти урівнювалися в правах з дітьми, що народилися в шлюбі. Усі притулки, сирітські будинки, колишні кадетські корпуси та інститути шляхетних дівчат були передані Наркомату освіти й перетворені в дитячі будинки. За першим Кодексом законів про працю, виданим у 1918 році, була скорочена тривалість робочого дня для підлітків до 6-ти годин і навіть до 4-х годин за умови, коли підліток продовжував навчання; була введена обов’язкова відпустка для підлітків [5].

Серед перших декретів Радянської влади був декрет РНК (18 січня 1918 р.) про комісії для неповнолітніх, головною ме­тою діяльності яких була соціально-правова охорона дитинст­ва [6]. Перша стаття цього декрету проголошувала скасуван­ня судів та тюремного ув’язнення для неповнолітніх. Створені комісії перебували під юрисдикцією Наркомату соціального забезпечення, а з 1920 року — Наркомату освіти. Головними завданнями комісії були:

А) попередження дитячої бездоглядності й правопорушень неповнолітніх;

Б) боротьба з правопорушеннями неповнолітніх;

В) захист прав та інтересів неповнолітніх — захист дітей від жорстокого поводження, боротьба з порушеннями виконання батьківських обов’язків тощо;

Г) контроль та нагляд за вихованням дітей, які перебувають під опікою та на патронаті;

Д) виховна робота з неповнолітніми правопорушниками, яких віддали під нагляд штатних вихователів чи громадських інструкторів, родичів;

Є) сприяння батькам, опікунам у вихованні дітей.

До складу комісій входили лікарі, юристи, педагоги, що під­креслювало виховне значення новостворених органів боротьби з дитячими правопорушеннями та злочинністю. Відокремлю­ючи комісії від судових установ, декрет надавав у їх розпоря­дження тільки заходи медико-педагогічного характеру: роз’яс­нення, зауваження, розміщення в інтернатні установи, лікарні, направлення на працю тощо.

Прагнення централізувати справу охорони дитинства з розвитком погляду на цю справу як на державний обов’язок привело до створення центральних органів державної влади з питань допомоги дітям. Уперше, ще перед початком першої світової війни, такий орган виник в Америці — Федеральне дитяче Бюро. Воно було підвідомчим Міністерству промис­ловості та праці, але було настільки самостійним у своїй ді­яльності, що виконувало функції міністерства з охорони ди­тинства. Головним завданням Бюро було збирання, вивчення та публікація всіх матеріалів, які стосувались питань життя, виховання, праці дітей, дитячої смертності, сирітства, чинно­го дитячого законодавства як в Америці, так і за її межами. Центральним органом у справі охорони дитинства в Італії за законом 1914 року був Верховний суд. У його обов’язки входив нагляд за виконанням законів та постанов з охорони дитинс­тва. У Прусії в травні 1919 р. було створено міністерство на­родного опікування з різноманітними відділами, у тому числі з відділом охорони дитинства. На всій території Німеччини та­кий центральний орган був створений у 1922 році — Державна Рада дитячого піклування [7].

У перші роки радянської влади організаційне становлення системи охорони дитинства велося у двох напрямках: у на­прямку створення при різноманітних народних комісаріатах особливих відділів, а також — створенні центрального органу, який би об’єднав зусилля цих комісаріатів та відділів. Турбота про дітей сконцентрувалася в чотирьох народних комісаріатах: освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я та праці, частково — юстиції. Турбота про безпритульних була покладе­на на Народний комісаріат соціального забезпечення. А перший центральний орган, який об’єднав зусилля всіх комісаріатів та відділів, був створений у 1919 р. — Рада захисту дітей [8].

До складу Ради захисту дітей увійшли представники різ­них відомств (Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Червоного Хреста тощо). Створювалися республіканські та мі­сцеві ради захисту дітей. В Україні вони з’явилися у березні

1919 року. Очолив республіканську Раду нарком соціального забезпечення М. Зубков. На Раду покладалися завдання забез­печення належних умов фізичного, морального та духовного розвитку дитини, боротьба з дитячою смертністю, боротьба з дитячою безпритульністю, злочинністю, жебрацтвом, охорона материнства тощо.

У перші роки радянської влади офіційно вважалися безпри­тульними лише ті діти, які знаходилися на вулиці й не мали засобів до існування. Це обумовило застосування наступних форм і методів боротьби з дитячою безпритульністю: розши­рення мережі безкоштовних їдалень і контроль за їх діяльні­стю, проведення Тижнів захисту дітей, Днів голодних дітей, суботників, під час яких робітники і службовці відпрацьову­вали дні та перераховували частину заробітної платні на до­помогу бездоглядним і безпритульним дітям. Слід зазначити, що становлення цих форм відбувалося в період голоду 1921­1922 років. В цілому, такі тижні стали найбільш доступною і поширеною формою термінової допомоги безпритульним дітям. Головною ж формою боротьби з дитячою безпритульністю в цей період було влаштування безпритульних дітей в установи ін­тернатного типу.

Поряд із застосуванням традиційних форм подолання без­притульності, державні органи в першій половині 20-х ро­ків поступово переходять до профілактики безпритульності та правопорушень шляхом створення відділів соціально-пра­вового захисту неповнолітніх, упровадження системи опіки й патронату в більш широкому масштабі, створення дитячої соціальної інспекції, відкриття денних дитячих будинків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, працевла­штування підлітків у державні установи, радгоспи, сільські кооперативи, на підприємства, направлення на навчання до робфаків і ФЗУ, проведення оздоровлення дітей тощо. У цей період починає створюватись і мережа установ охорони мате­ринства та установ для немовлят. Із середини 1924 року поряд з будинками для немовлят починають відкриватися медичні консультації, ясла тощо.

У першій половині 20-х рр. був створений інститут дитячої соціальної інспекції при відділах Наросвіти [9]. На дитячу со­ціальну інспекцію покладалися такі обов’язки:

А) виявлення тих дітей, що потребують у тій чи іншій формі державного або громадського втручання, допомоги або забезпе­чення;

Б) проведення практичних заходів боротьби з дитячою без­притульністю та правопорушеннями і попередження останніх;

В) участь в організації радянської громадськості для здійс­нення заходів профілактики й боротьби з дитячою безпритуль­ністю та правопорушеннями;

За участю соціальних інспекторів нужденним дітям і підлі­ткам надавалася матеріальна допомога (на одяг, взуття, харчу­вання дітей), допомога у працевлаштуванні, розміщення дітей у дитсадках, яслах, передача дітей на патронат. Робітниками соціальної інспекції велася боротьба з дитячою проституцією, притягувались до відповідальності батьки та опікуни, які зну­щалися з дітей. Діяльність соціальної інспекції дала позитивні результати, тому що, по-перше, серед органів та установ боро­тьби з безпритульністю вперше з’явився орган, який займався безпосередньо дитячою бездоглядністю та вивченням дитячого побуту, а по-друге, це привело до впровадження різноманітних заходів, спрямованих на покращання дитячого побуту, і взага­лі — практичної допомоги нужденним дітям.

На жаль, зародження й становлення системи соціально-про­філактичної діяльності щодо безпритульності та правопорушень дітей і підлітків збіглось у часі з періодом економічної кризи в країні, що перешкодило його подальшому розвитку.

Слід підкреслити, що становлення системи охорони дитинс­тва в Україні ускладнювалось голодом, епідеміями, що обумо­влювало зростання безпритульності в неймовірних масштабах. Саме тому, на думку українських дослідників дитячої безпри­тульності, державні органи, які об’єднували зусилля всіх на­ркоматів та відомств у справі охорони дитинства й боротьби з дитячою безпритульністю, формувалися як надзвичайні. Мето­ди і засоби їх діяльності відзначалися директивністю та команд­но-адміністративним стилем, застосуванням класового підходу в розробці рішень, схильністю до проведення масштабних за­ходів тощо.

У листопаді 1922 року РНК УРСР прийняв постанову про ліквідацію Ради захисту дітей та створення Центральної комі­сії допомоги дітям (ЦКДД) при Комісії з ліквідації наслідків голоду. Із серпня 1923 року ЦКДД стала самостійним держа­вним органом. Діяльність ЦКДД була націлена на остаточну ліквідацію безпритульності.

Комісії надавалося право законодавчої ініціативи і фінан­сової самостійності. Основу матеріальної незалежності ЦКДД складали кошти, що залишилися від Центральної комісії по бо­ротьбі з наслідками голоду. До фонду комісії передавалися всі надходження від ліцензійних зборів, частина податків від при­ватних підприємств, кошти від комерційної діяльності (комісія мала право засновувати власні комерційні підприємства).

З 1925 року розпочався процес розмежування функцій ЦКДД та наркоматів: Комісія починає передавати дитячі бу­динки у відомства Наркомату освіти та Наркомату охорони здоров’я. До 1928 року всі дитячі будинки були передані від­повідним державним установам і ЦКДД лише частково їх фі­нансували [10].

Остаточний розподіл функцій органів боротьби з безприту­льністю відбувся після прийняття у листопаді 1927 року поста­нови ВУЦВК та РНК УСРР “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю в УСРР”. Поставивши завдання ліквідувати дитячу безпритульність у країні до 1928 р., постанова більш чітко визначила розподіл функцій органів боротьби з безпри­тульністю:

- НКЗдрав — ліквідація безпритульності серед дітей віком до 4-х років;

- НКОсвіти — ліквідація безпритульності серед дітей віком від 4-х до 18-ти років;

- Добровільні товариства (“Друзі дітей”, Червоний Хрест, кооперативні організації) — боротьба з бездоглядністю та про­філактика безпритульності;

- НКСоцзабезпечення — керівництво опікунськими радами на місцях та загальна опіка;

- НКВС та ДПУ — боротьба з правопорушеннями неповнолі­тніх та вилучення безпритульних з вулиці;

- НКПраці та НКЗемсправ — працевлаштування безприту­льних та бездоглядних дітей;

- ЦКДД — функції фінансування і здійснення контролю за всіма заходами по боротьбі з безпритульністю [11].

Чітке розмежування функцій органів боротьби з безприту­льністю дозволило суттєво підвищити результативність та ефе­ктивність такої діяльності. Позитивний вплив на подолання дитячої безпритульності як соціального явища мало і введення наприкінці 20-х років загальної початкової освіти, розвиток си­стеми позашкільного виховання. Із середини 1927 р. в більш широкому масштабі почали створюватися дитячі та юнацькі кінофільми, дитяча художня література, вводилося пільгове відвідування дітьми кінотеатрів, збільшувалася мережа пере­сувних кіноустановок, бібліотек, дитячих і молодіжних секцій, гуртків, клубів тощо.

Внаслідок застосування системи профілактичних заходів і завершення в цілому формування системи охорони дитинст­ва, явище масової дитячої безпритульності до кінця 20-х ро­ків було майже повністю ліквідовано. Це зумовило зменшення впливовості та активності ЦКДД. Натомість, наприкінці 20-х років активізується діяльність добровільного товариства “Друзі дітей”, яке надавало різноманітні види допомоги дітям.

У серпні 1931 року ВУЦВК схвалив програму боротьби з ди­тячою безпритульністю, поставивши завдання ліквідувати її до кінця 1932 р., а РНК УСРР на своїх засіданнях неодноразово розглядала це питання. Для остаточної ліквідації безпритуль­ності передбачалося:

А) поліпшити виробничу базу дитячих будинків шляхом прикріплення їх до промислових підприємств, ФЗУ, МТС та радгоспів;

Б) розширити мережу інтернатних установ та забезпечити їх стабільне фінансування (частину дитячих будинків передбача­лося перевести на республіканський бюджет);

В) використати децентралізовані фонди з метою покращання постачання дитячих будинків;

Г) забезпечити 20 тис. школярів гарячими сніданками;

Д) з метою профілактики безпритульності передбачалося впровадити систему прийняття до дитячих будинків бездогляд­них дітей робітників та селян [12].

Голодомор 1932-1933 років перекреслив здобутки у ліквіда­ції безпритульності. Виникла нова хвиля безпритульності, по­роджена колективізацією, голодомором, політичними репресі­ями. Офіційні статистичні дані щодо кількості безпритульних дітей у цей період відсутні. Існують тільки розрізнені дані щодо чисельності вилучених з вулиці безпритульних дітей. Так, на­приклад, тільки за перше півріччя 1932 року було виявлено понад 4,9 тис. бездомних підлітків, а наприкінці року їх було вже понад 6,3 тис. [13].

Безпритульність розросталася в країні до таких масштабів, що не рахуватися із цим було вже неможливо, в умовах голо­домору вона набула соціально загрозливого характеру. З метою її ліквідації при Наркоматі освіти УСРР у квітні 1932 р. був створений Центральний штаб з ліквідації безпритульності, до складу якого увійшли представники Наркомздоров’я, Нарком - забезпечення, Наркомпраці, Укрколгоспцентру, міліції, груп охорони на транспорті. Такі штаби діяли при обласних, місь­ких та районних відділах наросвіти. Однак представницький штаб, який нагадував за структурою і завданнями вже фактич­но ліквідовану ЦКДД (у листопаді 1932 р. її функції остаточно перейшли до товариства “Друзі дітей”) [14], був неспроможний здійснити свою мету. На активну діяльність “Друзів дітей” під час голодомору теж не доводилося розраховувати, бо робітники й селяни (а саме з їх внесків складалася переважна частина коштів товариства) неспроможні були прогодувати навіть свої родини.

У травні 1933 р. ПБ ЦК КП(б)У прийняло постанову “Про боротьбу з дитячою безпритульністю та бродяжничим елемен­том”, у якій констатувався факт напливу безпритульних дітей у промислові міста і передбачалося:

- утворення при РНК УСРР Всеукраїнської, а при облвикон­комах — місцевих надзвичайних комісій по боротьбі з безпри­тульністю та жебрацтвом;

- надання на місцях невідкладної допомоги дітям-сиротам (створення сільських дитприйомників, організація харчопунк - тів при школах тощо);

- припинення пересування безпритульних дітей по залізни­ці та в міста (притягнення до відповідальності осіб, які залиша­ють дітей без догляду в містах, на станціях та у райцентрах);

- створення трудових загонів з підлітків та обов’язкове на­правлення їх на роботу в радгоспи, копальні, на будівництво шляхів тощо.

У травні 1933 року була створена Всеукраїнська комісія боротьби з безпритульністю при ДПУ УСРР. На місцях були створені міські комісії боротьби з безпритульністю. Вже через місяць, наприкінці липня 1933 р., голова Всеукраїнської ко­місії звітував РНК УСРР про свою роботу. За даними обласних комісій боротьби з безпритульністю, загальна кількість вилу­чених з вулиці безпритульних в Україні на 5 липня 1933 р. становила 158 090 чоловік. З них було повернено до бать­ків — 20 143 особи, влаштовано до сільських дитячих уста­нов — 83 016 осіб, до міських інтернатних установ — 54 921 особа [15]. Згодом тенденція відправки дітей знову на село (до батьків, на патронат, або в сільські дитячі установи) пошири­лася, підтвердженням чого є прийнята в серпні 1933 р. Політ - бюро ЦК КП(б)У постанова “Про відправку дітей на село” [16]. Дуже часто відправка дітей у голодне село фактично прирікала їх на неминучу смерть.

Боротьба зі штучно створеною безпритульністю під час го­лодомору продовжувалася такими традиційними заходами, як вилучення безпритульних з вулиці й розміщення їх у дитячих будинках та інтернатах, організація безкоштовних гарячих сніданків, застосування системи патронату, індивідуальна до­помога, але дещо іншими методами. Відповідні органи дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть караль­них дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які за­лишають дітей у надії на їх державне забезпечення, трудової мобілізації підлітків, примусового патронату дітей на селі (па­тронування — це система передачі дітей-сиріт на утримання й виховання, часткове або повне, до окремих підприємств, вій­ськових частин, громадських організацій (колективний патро­нат) або сімей (індивідуальний патронат) тощо).

Проблема безпритульності залишалася настільки гострою, що в травні 1935 року РНК СРСР та ЦК ВКП(б) змушений був прийняти постанову “Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності” [17]. Постановою пропонувалась програма ліквідації безпритульності, для здійснення якої, насамперед, передбачалося чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства. Якщо до 1932 року головним ор­ганом боротьби з безпритульністю був Наркомат освіти, то з

1935 року постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) надавалися особливі функції органам НКВС. їх обов’язком стало не тільки вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх у прийма­льниках, а й визначення відповідного типу інтернатних установ і міру покарання за хуліганство. У 1935 році наркомат освіти передав НКВС 49 установ (прийомники, евакопункти, трудко­лонії для правопорушників та напівреформаторії) із загальною кількістю дітей у них — 6 921 осіб (пораховано автором). Для порівняння — під відомство Наркомату соцзабезпечення — 2 установи, із загальною кількістю 163 дитини (пораховано авто­ром) та 12 установ (970 дітей — пораховано автором) Наркома­ту охорони здоров’я [18].

Комісії у справах неповнолітніх, які існували з 1918 року під відомством Наркомату освіти і займалися боротьбою з ди­тячою та підлітковою злочинністю, згідно з постановою 1935 року ліквідувалися, а їх функції перейшли до НКВС. У 30-х ро­ках, коли репресії стали нормою суспільно-політичного життя країни, зникла необхідність в існуванні та діяльності органів, які керувалися нормами моралі й права. Ці обставини зумови­ли ліквідацію комісій у справах неповнолітніх. Щодо “Друзів дітей”, то поступово його роль стає настільки незначною, що в

1936 році воно припиняє свою діяльність.

У 1936 році була створена Центральна (при ВУЦВК УРСР), місцеві та районні (при відповідних виконкомах) комісії з по­ліпшення життя дітей (диткомісії) [19]. Головним завданням комісій стали координація та узгодженість роботи державних і громадських органів захисту дитинства. Формально комісії очолили боротьбу з дитячою безпритульністю в країні, але фа­ктично вони була недієздатною силою. На практиці вся справа боротьби з вуличною безпритульністю перейшла до НКВС. На­дання особливих функцій органам НКВС допомогло ліквідува­ти вуличну дитячу безпритульність як соціальне явище, але причини її виникнення не були усунені.

Таким чином, уся законодавча та практична діяльність уря­дових установ з подолання масової дитячої безпритульності в 20-30-х роках зводилась, у першу чергу, до подолання ву­личної безпритульності — вилучення безпритульних з вули­ці, розміщення їх в інтернатних установах, повернення їх до родин і передача їх на колективний та індивідуальний патро­нат. Із формуванням тоталітарної системи запроваджувалися й командно-адміністративні методи боротьби із цим соціаль­ним явищем. Тобто, уряд намагався подолати явище дитячої безпритульності в країні, не співвідносячи його з причинами, які його породжували. Це можна пояснити тим, що основою всієї державної політики на початку 30-х років була проблема створення соціально-економічної бази соціалізму, а весь тягар розв’язання соціальних проблем було покладено на плечі до­бровільних товариств. Крім того, великий вплив на створен­ня центральних органів державної влади, до компетенції яких відносилися питання подолання дитячої безпритульності та бездоглядності, надання їм певних повноважень і фінансове забезпечення їх діяльності, здійснювали ідеологічні установки “про щасливе дитинство в радянській країні”. Проте слід зазна­чити, що соціально-психологічний клімат перехідного періоду, соціально-класова політика радянського уряду, початок форму­вання авторитарної політичної системи, політичні репресії та депортації населення України стали одними з головних причин масової дитячої безпритульності в 30-х роках.

Якщо у 20-х роках були створені центральні державні ор­гани (Рада захисту дітей та Центральна комісія допомоги ді­тям), які розглядали проблематику дитячої безпритульності в контексті захисту дитинства взагалі, то в 30-х роках були створені органи (Центральний штаб з ліквідації безпритульно­сті при Наркоматі освіти, Всеукраїнські й міські надзвичайні комісії по боротьбі з безпритульністю та жебрацтвом), які свої зусилля спрямовували виключно на ліквідацію безпритуль­ності. Створена в 1936 році Центральна (при ВУЦВК УРСР), місцеві та районні (при відповідних виконкомах) комісії з поліпшення життя дітей (диткомісії) фактично не займалася проблемами подолання дитячої безпритульності, оскільки осо­бливі функції боротьби з дитячою безпритульністю перейшли до органів НКВС.

Безумовно, процес створення та досвіду діяльності центра­льних державних органів з питань подолання дитячої безпри­тульності, роль, форми і методи НКВС у цьому процесі в Укра­їні у 30-х роках потребують проведення подальшого наукового вивчення та аналізу.

Джерела та література

І. Чуб В. И. Деятельность Коммунистической партии по ликвидации детской беспризорности в годы осуществления новой экономичес­кой политики / Дис канд. истор. наук. — Х.,1985; Диптан И. И.

Деятельность чрезвычайных государственных органов борьбы с де-

Тской беспризорностью в Украинской ССР (1919-1932 гг.) / Дис____

Канд. истор. наук. — К., 1991.

2. Лутай М. Голод і діти, та спроби врятувати їх на Україні у 20-ті роки // Трибуна. — 1992. — № 3. — С. 12-13; №4. — С. 24; Дра - марецький Б. Б. Голод 1921-1923 років в Україні: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07. 00. 01 / Київський держ. ун-т ім. Т. Шевчен­ка. — К., 1997. — 22 с.; Виноградова-Бондаренко В. Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років XX століття: Автореф. дис. канд. пед. наук: 13. 00. 01 /Інститут педагогіки АПН Украї­ни. — К., 2001. — 21 с.

3. Гернет М. Н. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. — М.: Право и жизнь, 1924. — С. 25.

4. Там само. — С. 28.

5. Детское право советских республик. Сборник действующего зако­нодательства о детях / Сост. М. П. Кричевская, Н. И. Курицкий / Под ред. Ю. П. Мазуренко. — X.: Юрид. Из-во Наркомюста УССР,

1927. — С. 75, 165-171.

6.3У України. — 1918. — № 16. — ст. 227.

7. Гернет М. Н. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. — М.: Право и жизнь, 1924. — С. 30.

8.0б учереждении Совета защиты детей (положение). Декрет СНК Украины. 14. 03. 1919 г. // ЗУ України. — 1919. — № 27. — ст. 290.

9. 0храна детства. 0фициальные и методологические материалы по вопросам социально-правовой охраны детства. — X.: Ред. — изд. отдел НКП, 1922. — С. 79.

10. Корєнєв І. Історія боротьби з безпритульністю // Друг дітей. —

1928. — №5. — С. 17.

11. Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю в УСРР. Поста­нова ВУЦВК і РНК УСРР // ЗУ України. — 1927. — Від. 1. — №66. — ст. 247.

12. Витяг з протоколу № 9/739 засідання РНК УСРР з 21.03.1932 р. — ЦДАВ0 України. — Ф. 264. — 0п. 1. — Спр. 547. — Арк. 76.

13. Кульчицький С. В., Шаталіна Є. П. Становище дітей на Україні в 1931-1933 роках (Документальна розповідь) // Минуле України: відновлені сторінки. — К.:Наукова думка, 1991. — С. 186.

14. Про організацію системи роботи у справі допомоги дітям. Постанова ВУЦВК і РНК УРСР // ЗУ України. — 1932. — № 33. — ст. 205.

15. До РНК УРСР. — ЦДАГ0 України. — Ф. 1. — 0п. 20. — Спр. 6233. — Арк. 24.

16.0б отправке беспризорных детей на село. Утверждено ПБ ЦК КП(б)У. 5.08.1933 г. — ЦДАГ0 України. — Ф. 1. — 0п. 6. — Спр. 284. — Арк. 139.

17. Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності. Поста­нова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) 31. 05. 1935 р. // КПРС в резолю­ціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. — Т. 5. — К.,1980. — С. 200.

18. Список дитячих установ, що передаються органам НКВС, Нарко­мату соцзабезпечення та Нарком здоров’я. — ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 6645. — Арк. 12, 33, 36.

19. Про організацію комісій по покращенню життя дітей (диткомісій). Постанова Президії Центрального виконавчого комітету УССР.

20.01.1936 Р. // ЗУ України. — 1936. — № 5. — ст. 21.

Анотації

Зинченко А. Г. Деятельность центральных государственных органов по вопросам ликвидации детской беспризорности в 20 — 30-х годах XX века в Украине.

В статье рассматриваются вопросы создания и деятельности центральных государственных органов по вопросам ликвидации детской беспризорности в 20-30-х годах XX столетия в контексте становления государственной политики охраны детства. Анализи­руется влияние социальной политики государства на их формиро­вание, полномочия и методы деятельности.

Zinchenko A. G. The activities of the central state bodies towards the children homelessness liquidation in 20-30-ties of the 20th cen­tury in Ukraine.

The article describes creation and activities of the central state bodies towards the children homelessness liquidation in 20-30-ties in the course of the government childhood protection policy. The influ­ence of the government social policy on the bodies’ forming, authori­ties and methods of work is analysed.