Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ АНАРХІСТСЬКОГО РУХУ НЕСТОРА МАХНА В ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1917-1921рр.)
joomla
ІСТОРІЯ АНАРХІСТСЬКОГО РУХУ НЕСТОРА МАХНА В ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1917-1921рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

О. С. Бабічева

Дніпродзержинський державний технічний університет

Історія анархістського руху в Україні являє собою глибоко науковий інтерес, особливо в наші дні, в умовах сучасної незалежної України. Справа полягає в тому, що сьогодні деякі політики під виглядом боротьби за демократію прагнуть нав’язати суспільству фактично вседозволеність, анархізм. Адже відомо, що будь-яка держава, в тому числі і Україна, не потерпить анархічного варіанту розвитку, вона буде змушена протиставити анархії силу своїх державних інститутів влади. Таке відбувалося у свій час із анархістським рухом, лідером якого був Нестор Махно.

Актуальність вивчення даної проблеми полягає в тому, що сього­дні, на сучасному етапі відродження незалежності України, виник­ла необхідність ще раз дати оцінку як самому анархізму в цілому, так і лідерам, які представляли цей рух.

Неможливо говорити про анархістський рух в Україні, не проана­лізувавши діяльність Махна і махновців, не розглянувши, як вигля­дає вчення анархізму не у статтях, брошурах і книгах, таких відо­мих теоретиків анархізму, як М. О. Бакунін, П. О. Кропоткін та ін., а в реальному житті, тобто в масових діях. Адже махновщина являє собою найвищий прояв анархістської теорії і практики за всю істо­рію існування анархізму.

Сьогодні дослідженням діяльності Н. Махна і махновського руху в Україні переймається багато видатних істориків — В. Ф. Верстюк [1], В. М. Волковинський [2], В. А. Савченко [3] та ін. Разом з цим деякі питання, на наш погляд, розглянуті недостатньо.

Метою даної публікації є розгляд діяльності Н. І. Махна і його руху в центральній частині Лівобережної України в період Української революції. Для досягнення даної мети нам необхідно з’ясувати: по - перше, чи був Н. Махно анархістом в період 1917—1921 рр. По-друге, якщо був, то як він розглядав анархізм. По-третє, яку оцінку давав

Н. І. Махно діяльності анархістів під час Української революції. По - четверте, які сильні сторони і які недоліки були властиві анархо-ма - хновському руху.

Очолюючи в 1918-1921рр. широкі селянські маси в центральній частині Лівобережної України, Махно боровся із всіма властями і ре­жимами, що існували в той час. Він вів боротьбу не тільки з війська­ми Центральної Ради, ген. Скоропадського, Директорії, але й проти військ Денікіна, Врангеля, Каледіна, Григор’єва, а також з австро - німецькими та антантівськими інтервентами як самостійно, так і в складі Радянської Армії. Махно сприяв розгрому об’єднаних сил вну­трішньої і зовнішньої контрреволюції. Парадоксально, що комуніс­тична влада встояла і укріпилась завдяки значному внеску револю­ційної боротьби махновців з численними контрреволюціями.

Історіографія анархо-махновського руху на території централь­ної частини Лівобережної України бере свій початок в 1920-ті роки, коли підбивались підсумки революції, був свіжий погляд на ті чи інші події, велись спори, публікувались спогади як самих лідерів махнов­ського руху, так і учасників, очевидців, а часом і тих, хто стояв по інший бік барикад. До цього періоду слід віднести праці Н. І. Махна, П. Аршинова, В. Руднєва, Ем. Ярославського, В. Винниченка, М. Герасименка, Г. Зінов’єва та ін.

Відомий історик В. Винниченко одним з перших характеризував Махна: “...неможливо з певністю сказати нічого навіть про таку відо­му постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорізького; з оповідань других — це просто бан­дит, безпринципний, антиукраїнець” [4, с. 432].

Безумовно, Махно був анархістом. Він і його оточення дотриму­вались думки, що анархістський рух — це суспільно-політичний рух, основна ідея якого полягає: по-перше, в запереченні всякої держав­ної влади; по-друге, в проповіді нічим не обмеженої свободи, кожної окремо взятої особистості; по-третє, в непідлеглості меншості біль­шості.

З положеннями анархізму Н. Махна ознайомив В. Антоні. Пізні­ше, в 1911 р., в Бутирській тюрмі його учителем, а в подальшому од­ним із ідеологів махновського руху і його історіографом стає П. Ар­шинов, який остаточно вплинув на світогляд Махна. Саме на каторзі Махно одержав необхідну теоретичну підготовку. “Анархізм як ідеал життя людини уже свідомо набувається людиною у самій собі, — писав Махно, — тобто вільна людина опановує його таким, яким він є у дійсності: глибоким, чистим і світлим у людському сенсі, у всьо­му, що сполучається з вільним життям, з творчістю людини, з самою людською природою, що ідейно визначився і вільно сприймається власними ідеалами” [5, с. 539].

На жаль, до характерних рис анархізму необхідно віднести уто­пізм. Важко не погодитися з істориком С. М. Каневим, який ствер­джував, що різні революційні проекти, які висувались теоретиками анархізму “виявлялися ілюзорними і під час зіткнення лопалися як мильні бульбашки” [6, с. 5].

У липні 1918 р. після зустрічей з Леніним, Свердловим, Задонсь - ким та іншими більшовиками Н. Махно зрозумів, що більшовики і есери, які взяли владу в руки і створили блок партій, не є тим сою­зом, який необхідний революції в момент зіткнення праці з капіта­лом, державного насилля зі свободою самоуправління.

Те, що творилось в Москві у верхах керівництва важко пов’язува­лось з діями, про які думав Махно. Теоретики, поради яких часом виключали одна одну, були; але не було практиків, щоб очолити прак­тичне здійснення мрії анархізму — комунізму.

Практичне здійснення проблеми повинно було вносити життєві поправки в теорію, а все це вперше в історії, і шлях невідомий... По­трібні ентузіасти. Потрібна ідея, що хвилювала б усіх і пропонувала б те, чого ще не було, забезпечувала б розкріпачення економічне і по­літичне, була б проста і зрозуміла всім, і досягти її можна було б у реальному житті [7, с. 438].

Розчарувавшись у діяльності, а точніше бездіяльності, анархіс­тів в Москві, влітку 1918р. Махно прибув в Україну в Гуляй-Поле з метою об’єднати і укріпити все трудове селянство і пролетаріат для боротьби проти насилля контрреволюції, за ідеал свободи, рівності і вільної праці. Під час Української революції на Катеринославщині серед анархістів переважали анархо-комуністи, анархо-синдикаліс­ти і анархо-синдикалісти-комуністи, які були ідеологами люмпен - пролетаріату або “злиденного пролетаріату”, тобто найбідніших верств населення.

Побудова вільного життя на началах повної трудової дисципліни і соціальної незалежності робітничих класів є метою махновського руху, а соціальна революція і вільні ради трудящих — засобом, що веде до даної мети [9, с. 231].

Махно планував врахувати і помилки і огріхи недавнього мину­лого і кинути всі сили на боротьбу проти німецько-австро-угорських і гетьманських сатрапів та їхніх озброєних контрреволюційних банд, за визволення українського народу.

В історіографії радянського періоду багато уваги приділено ана­лізу класової природи махновщини — впливу на неї заможних се­лян, середняків та ін. Подібні настрої породжені марксистською дог­мою, ніяких реальних даних і документальних підтверджень тут від­шукати не можна. З цього приводу зовсім точно висловився на 5-й Всеукраїнській партконференції, що відбулась в листопаді 1920р., один із видатних комуністичних діячів Я. Яковлев (гострота обста­новки змушувала бути відвертим): “В махновському русі важко від­різнити, де починається бідняк, де закінчується куркуль. Це був ма­совий селянський рух” [8, с. 68].

Дійсно, махновський рух став однією із найбільш важливіших по­дій в період Української революції 1917-1921рр., оскільки махнов­щина стимулювала сплеск селянського повстання по всій Україні.

Необхідно звернути особливу увагу на те, що три роки безперерв­них боїв перетворили центр України у воєнну базу. Воєнний харак­тер був нав’язаний махновському руху, численні армії різних пар­тій розорювали народ матеріально і морально.

За роки свого існування (1918-1921) махновський рух пройшов такі етапи:

I етап — боротьба проти гетьманщини і німців (1918 р.);

II етап — боротьба у 2 напрямках: 1-й — з радянською владою, 2-й — з Денікіним і Врангелем (1919-1920 рр.);

III етап — боротьба виключно проти радянської влади (1920­1921 рр.).

Будь-який історичний рух не може уникнути помилок, огріхів, негативних сторін. Недоліки були і у махновському русі, перед усім, це неорганізованість і безвідповідальність, притаманні більшості анархістів.

Не варто забувати й те, що Лівобережна Україна знаходилась в епіцентрі воєнних дій протягом усієї революції. П. Аршинов зазна­чав, що саме воєнна обстановка виявилась найсерйознішим недолі­ком анархо-махновського руху, який був змушений відірватися від суспільно-творчої роботи в масах і повністю віддатися революційній боротьбі [9, с. 224].

На закінчення ми хочемо сказати, що анархічну ідею більшови­ки офіційно не об’явили поза законом, але всяку революційну дію анархістів вони називали махновщиною. Тому і махновщина, і анар­хізм, які не бажали підкорюватися радянській владі, знаходились в однаковому стані.

Можливо, якби Махно володів більш широкими знаннями з історії суспільно-політичних питань, революційне повстанство мало б біль­ше перемог, що, вірогідно, відіграло б вирішальну роль в подальшій долі Української революції.

Література

1. Верстюк В. Ф. Махновщина: селянський-повстанський рух на Україні

(1918-1921 рр.). — К., 1992. — 368 с.

2. Волковинский В. М. Батько Махно. — К., 1992. — 48с.

3. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — X., 2002. — 415 с.

4. Винниченко В. Відродження нації. Ч. III. Репринтне відтворення видан­ня 1920р. — К., 1990. — 542 с.

5. Махно Н. И. Азбука анархиста. — М., 2005. — 572 с.

6. Канев С. Н. Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма — М., 1987. — 328 с.

7. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повест­вование. — К., 1993. — 592 с.

8. Семанов С. Н. Махно. Подлинная история. — М., 2001. — 319 с.

9. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921гг.) — Запоро­жье, 1995. — 248 с.

Похожие статьи