Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА СКЛАДОВА МАХНОВСЬКОГО РУХУ
joomla
УКРАЇНСЬКА СКЛАДОВА МАХНОВСЬКОГО РУХУ
Історія - Інтелігенція і влада

В. А. Савченко

Ключові слова: анархізм, українська державність, самооргані­зація, самоврядна держава, махновський рух.

Ключевые слова: анархизм, украинская государственность, са­моорганизация, самоуправляющееся государство, махновское дви­жение.

Key words: anarchism, Ukrainian statehood, self organization, self-governing state, Makhno movement.

Історіографи подій громадянської війни «правого» — ан­тикомуністичного, комуністичного, українського націонал - патріотичного спрямування, історики-державники довгий час відмовляли махновському руху в політичному житті, намага­ючись зобразити його примітивним бандитизмом, напівкримі - нальним інтернаціональним бунтарством, спрямованим не на суспільну творчість, а на безглузду руйнацію та терор. Зневаж­ливо ставлячись до «махновщини», ці дослідники притримува­лися думки, що махновський рух не за яких умов не можли­во розглядати як український національний рух та унікальну форму суспільно-державного ладу. Навіть сучасні анархістські послідовники Н. Махна вказують на «войовничий інтернаціона­лізм» та антидержавницьку сутність «махновщини» [1].

Але махновський та анархістський рухи в Україні були від­верто антиімперськими рухами та спробою будівництва нових суспільних структур, що спиралися на українську державо­творчу традицію. Під час громадянської війни на Півдні Укра­їни формувалася своєрідна місцева форма анархізму — «укра­їнський мілітарний (отаманський) анархізм», що об’єднував ідеї класичного анархізму, козацькі демократичні отаманські державотворчі традиції, ідеї автономізму, лібертізму та лібера­лізму. Ця ідеологічна суміш була новою ідеологією, що її про - панугав провідник руху Н. Махно. Махновський рух намагався підштовхнути до глобальної суспільної творчості широкі народ­ні маси, до відродження українських народних громадських інститутів.

У серпні 1918 р. анархісти України, з метою координації боротьби проти гетьманату, створили ініціативну группу анар­хістів «Набат». У листопаді 1918 р. в Курську пройшла Перша установча конференція Конфедерації анархістських організацій України «Набат» (з «Набатом» пов’язані 80 % анархістів Укра­їни в 1918—1921 рр.). Перші групи «Набат» були створені у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Єлизаветграді, Олександрівську, Павлограді, Ми­колаєві, Чернігові, Кременчузі, Конотопі, Гадячі, Мелітополі, Маріуполі, Бердянську, Зернові. У 1918-1920 рр. ця Конфе­дерація видавала численні газети: «Набат», «Харьковский на­бат», «Елисаветградский набат», «Екатеринославский набат», «Одесский набат», «Гуляйпольский набат».

Конфедерація анархістських організацій України «Набат» була першим і єдиними анархістським об’єднанням (з кількох десятків на теренах колишньої Російської імперії) з чіткими організаційними формами, де об’єдналися різні течії анархізму на засадах т. з. «єдиного анархізму». Самі анархісти відзнача­ли, що Конфедерація «Набат» фактично була партією з єдиною платформою та керівним центром, що створювалася на заса­дах федеративного централізму, мала організаційну мережу та обов’язковість виконання рішень.

Керівництво Конфедерації — секретаріат «Набат», до якого увійшли знані ідеологи та активісти анархізму, складали пере­важно анархісти єврейського походження, котрі в роки реакції емігрували з України до США, а у 1917 р. повернулися в Укра­їну. Перша конференція Конфедірації «Набат» відбулася під гаслом початку «третьої анархістської революції». Вона про­голосила, що «українська анархістська революція стане пер­шою у серії світових анархістських революцій». На початку квітня 1919 р. в Єлисаветграді відбувся з’їзд Конфедерації «На­бат», що накреслив шлях по децентралізації влади. Початком «третьої революції» анархісти вважали широкий повстанський рух українського селянства проти гетьманського режиму. «На - батовці» заявляли про особливу «всесвітню місію українсько­го анархізму» та його історичну роль у здійсненні першого в світі експерименту — будівництва анархістського суспільства, закликаючи анархістів негайно будувати анархістські суспіль­ства по районах України. В своїх документах анархісти визна­вали Україну як окремний етно-територіальний простір, який має свою історію і особливе майбутнє. Формально, не визна­ючи будь-якої державної структури, анархісти, відносилися до України як до автономної, незалежної частини колишньої Російської імперії, постійно вказуючи на український харак­тер як анархістської організації, революції, так і майбутнього анархічного суспільства [2].

На початку 1919 р. значна частина анархістів-«набатівців» (на чолі із членом секретаріату Конфедірації «Набат» І. Тара­сюком) подалася до повстанських загонів Н. Махна для ідеоло­гічного керівництва рухом і «культурної праці». На вересневій 1919 р. конференції Конфедерації «Набат» більшість делегатів голосувало за активізацію діяльності анархістів у повстанських загонах «петлюрівського спрямування» [3, 43].

Починаючи з серпня 1917 р. Н. Махно намагався побуду­вати у степах України, де 80-85 % населення складали ет­нічні українці, незалежне анархічне суспільство. Вже восени 1917 р. можна казати про створення мікродержави у великому селі Гуляй-Полі, якою керували незалежні від будь-яких ін­ших державних структур гуляйпільска «Вільна Рада» та ха - ризматичний лідер Н. Махно. Ця «незалежна республіка» про­існувала майже півроку і була ліквідована австро-угорськими окупантами у квітні 1918 р. Але з осені 1918 р. цей державо­творчий експеримент у гуляйпільскому районі продовжився до весни 1919 р., коли на певний час керівництво «махновщи­ни», зберігая автономію району, визнало над собою зверхність радянсько-більшовицької влади.

У жовтні 1919 р. махновці створили у липні 1919 р. потужну Революційно-повстанську армію України (склад армії доходив до 80 тис. повстанців, з яких переважна більшість була укра­їнцями), з допомогою якої захопили велику територію Півдня України, з великими містами: Катеринослав, Олександрівськ, Бердянськ, Мелітополь, Павлоград, Нікополь, Маріуполь. Тоді виникло питання про гарантії революційних перетворень, по­рядку, забезпечення життєдіяльності в містах та селах, під­контрольних махновцям. Перед Н. Махном постало завдання організації нового суспільства — Південноукраїнської трудо­вої федерації (форма української державності, що проіснувала близько 100 днів).

Організація «безвладної махновської республіки» мала від­буватися як творчість широких мас. Принципи створення «вільної самоврядної держави» були сформульовані у «Проекті Декларації Революційно-повстанської армії України», котрий був підготовлений Н. Махном, Б. Воліним, П. Аршиновим, за­тверджені махновською Радою 20 жовтня 1919 р. та прийняті на з’їзді трудящих Півдня України та повстанців. В «Деклара­ції» вказувалося, що в Україні відбувається анархістська рево­люція, будується нове українське суспільство. В «Декларації» фігурує основне політичне поняття Україна, про Росію майже нічого не говориться, вона випадає з поля зору махновців. Ось як подає кінцеву мету боротьби Повстанської Армії «Деклара­ція»: «І коли революція ця, розгорівшись повним полум’ям, охопить собою всю Україну та звільнить її від усіх насильників і володарів, — тоді ми, її вірні бійці, розчинимося в міліонних лавах повстанського народу і перейдемо рука об руку з ним до вільного будівництва анархії». Назва статті «Декларації» — «Зносини з іноземними державами» не залишає сумнівів в тому, що махновці будували українську державу. Ця стаття ставить Україну поза Росією і наділяє її функціями суб’єкта міжнародної політики. Автори статті фактично забули про го­ловну ідею інтернаціоналістів-анархістів — всесвітню республі­ку Рад за повної відсутності кордонів [4, 2-8].

Н. Махно підкреслював, що волю буде захищати «все тру­дове населення України», виступав за «соціальну й трудову незалежність України», за право на самовизначення як «са­мовизначення трудящих». Місцеве населення України, вва­жав Н. Махно, мало саме обрати рідну мову і перейти на неї в діловодстві та шкільництві. В листопаді 1919 р. махновські газети закликали до захоплення махновцями всієї України «.від крайньої Півночі до крайнього Півдня, використавши вигоди нинішнього становища» [5].

Махновська газета «Анархист-повстанец», наприкінці 1919 р. писала: «В чому спасіння української нації? Який ідей­ний рух дійсно збереже українську націю, її свободу та неза­лежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно зрозумів, що єдиний його порятунок в анархізмі, у безвладній федерації праці, яка є единою вільною незалежною організацією, яка по­винна привести націю до довгоочікуванної свободи і розквіту українського народу» [6].

Махновці відстоювали ідею «вільного Радянського ладу», причому Ради виступали не як політичні, а як «суспільно - економічні організації», що регулюють виробництва. Передба­чалося створити знизу догори об’єднавчі органи — економічні Вільні Ради, котрі об’єднували б сільські комітети, Ради, коо­перативи, фабзавкоми тощо. Економічні Ради (волосні, міські, обласні) повинні були мати лише дорадчо-виконавські функції, регулюючи господарське життя і розподіл. Відділи при Радах повинні були займатися громадською діяльністю: освітою, ста­тистикою, зв’язком, шляхами. Об’єднання Рад у федерації по районах під керівництвом економічних Рад мало завершитися утворенням конфедерації трудових федерацій на договірних за­садах. Н. Махно вважав, що дійсне правосуддя і самооборона відкидає судовий та поліційний апарат, а відтак, суд і само­оборона мають бути побудовані на основі самоорганізації. Суди скасовувалися «при першому подихові вільного життя», а за­мість них Ради встановлювали «ті чи інші конкретні форми правосуддя... при широкій участі населення і при повній від­сутності попередньо визначених норм покарання». Вільні Ради повинні бути справою широких мас без примусу і свавільного втручання політиків і властей. Махновські лідери вважали, що всіляка політична діяльність в таких умовах «скасовує саму себе». Декларація проголошувала повне здійснення свобод сло­ва, друку, совісті, зборів, організацій. Спільні з’їзди федерацій мали виділяти комісію для «щоденних зносин з іноземними державами». Неодноразові заяви Н. Махна про прагнення запо­внити своїм рухом всю Україну та звільнити її [4, 8-15].

В 1919-1921 рр. махновці встановлювали союзи із Ди­ректорією УНР, боротьбистами, отаманами-самостійниками. У вересні 1919 р. керівництво УНР підписало з махновськими лідерами угоду про військовий союз, а уряд Директорії при­йняв рішення «про необхідність об’єднання всіх українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації вій­ськом Денікіна теренів України», що стало фактичним визна­нням махновської армії «українською національною силою». В листопаді 1919 р. члени махновського штабу вели перегово­ри з лідерами боротьбистів — Є. Медвєдевим та О. Грудниць - ким, членами Всеукраїнського ревкому боротьбистів, коман­дирами повстанських боротьбистських загонів. Було укладено військово-політичний союз між махновцями та боротьбистами, за яким боротьбисти визнавали політичний напрямок махнов­ського руху, а боротьбистські загони підпорядковувалися мах­новському командуванню. Було вироблено спільну резолюцію про об’єднання всіх повстанців України в Незалежну Укра­їнську Радянську армію, котра стала б гарантом самостійної України, вберегла її від зазіхань більшовиків-централістів та білогвардійців-імперців. Н. Махно визнавався боротьбистами повстанським командуючим, і всі повстанські загони мали ви­конувати його оперативні накази. Остаточне закріплення цьо­го союзу мало б відбутися в грудні 1919 р. на Вільному з’їзді трудящих та повстанців України, але із-за зміни військової обстановки цей з’їзд так і не відбувся. Боротьбистські кадри інтелігенції допомагали махновцям налагодити видання укра­їномовної газети «Шлях до волі», організувати українську секцію в Культурно-просвітницькому відділі махновської ар­мії [7, 98].

Діячі Центральної Ради і Директорії критикувалися Н. Мах - ном та анархістами не за прагнення до самостійності, а за дер­жавний централізм та «буржуазний ухил». Величезний вплив на Н. Махна мала Галина Кузьменко-Махно, його дружина і переконана прихильниця незалежності України. Під цім впли­вом Н. Махно став схилятися до усвідомлення необхідності боротьби за національне звільнення. Згодом, в передмові до першого тому своїх спогадів, Н. Махно напише: «.культурно український народ крок за кроком іде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності» [8, 3].

Сам Н. Махно дав назву своєму визвольному руху, на­звав його «українською революцією» (обираючи «націоналіз­му землі» і відкинувши «націоналізм крові»). Махновська «Декларація» звертає увагу на особливість націоналізму «по - гуляйпільські»: «Кажучи про незалежність України, ми розу­міємо цю незалежність не як незалежність національну, за зра­зок петлюрівської самостійності, а як незалежність соціальну і трудову робітників та селян. Ми заявляємо про право україн­ського (як і будь якого) трудящого народу на самовизначення не у сенсі «самовизначення націй», а у сенсі самовизначення трудящих.» [4, 16].

У 1921 р., вже за кордоном, Н. Махно повернувся до полі­тики союзу «з Петлюрою» та з українськими галицькими по­літиками. Н. Махно збирався підняти та очолити на Галичині українське національне повстання проти польських окупан­тів. В той час ідеологія Н. Махна була сумішшю анархізму та селянського самостійництва, що базувалося на ідеї автономії селянської громади. Махновську Південноукраїнську Трудову Федерацію, що, як державне утворення, протягом трьох місяців будувалося на Півдні України, треба розглядати як оригіналь­ну форму української державності — мілітарно-безвладницьку демократію, котра за своїм духом та традицією нагадувала те суспільство, яке створилося за 400 років до Н. Махна — Запо­різьке військо.

Джерела та література

1. Равич-Черкасский М. Махно и махновщина. — Екатерино - слав, 1920; Кубанин М. Махновщина. — Л., 1927; Герасимен­ко Н. В. Батько Махно. Мемуары белогвардейца. — М., 1928; Руднев В. В. Махновщина. — Харьков, 1928; Шубин А. Анар­хия — мать порядка. — М., 2005; Азаров В. Моя махновщина // s-a-u. org/index. php/2007.html

2. Политические партии России: история и современность. — М.,

2000. — С. 383; Савченко В. «Єдиний анархізм» конфедерації «Набат»// Всеукраїнська істор. наук.-метод. конференція «Украї­на: становлення незалежності». — Одесса, ОГУ. — 1993. Ч. 1. — С. 52.

3. Тепер И. (Гордеев). Махно. От единого анархизма к стопам румынского короля. — К., 1924.

4. Декларация Революционно-повстанческой армии Украины (мах­новцев). — Александровск, 1919.

5. Шлях до волі. — Катеринослав, 1919. — 30 листопада.

6. Анархист-повстанец. — Полтава, 1919. — № 1.

7. Коневец (Гришута). 1919 г. в Екатеринославе и Александровске// Летопись революции, 1925. — № 5.

8. Махно Н. Русская революция на Украине. Т. 1. — Париж, 1929.

9. Махно Н. Украинская революция на Украине. Т. 3. — Париж, 1937.

Анотації

Савченко В. А. Украинская составляющая махновского дви­жения.

Статья посвящена дискуссионному вопросу отношения махнов­ского движения (1917-1921 гг.) к формированию украинской госу­дарственности. Автор утверждает, что лидер движения Н. Махно, несмотря на устойчивый стереотип, был не только сторонником украинской самостоятельности, но и строителем особой формы украинской государственности — милитарно-безуправленческой демократии, которая создалась на Юге Украины осенью 1919 г. под названием Южноукраинской трудовой федерации.

Savchenko V. A. Ukrainian constituent of Makhno movement.

The article deals with the question of Makhno movement (1917­1921) before formation of the Ukrainian state. The author states that the leader of the movement Nestor Makhno despite the stereotype was not only advocate of the independence of Ukraine but also the founder of a special form of Ukrainian statehood — a military democracy without government which was established in the South of Ukraine in autumn 1919 under the name of South Ukrainian Trade Federation.


Похожие статьи