Головна Історія Інтелігенція і влада ДІЯЛЬНІСТЬ П. І. ЗАЛІСЬКОГО НА ПОСАДІ ХАРКІВСЬКОГО ГУБЕРНСЬКОГО СТАРОСТИ (ТРАВЕНЬ — ЛИПЕНЬ 1918 РОКУ)
joomla
ДІЯЛЬНІСТЬ П. І. ЗАЛІСЬКОГО НА ПОСАДІ ХАРКІВСЬКОГО ГУБЕРНСЬКОГО СТАРОСТИ (ТРАВЕНЬ — ЛИПЕНЬ 1918 РОКУ)
Історія - Інтелігенція і влада

Д. В. Підлісний

Період Визвольних змагань 1917-1921 років характеризу­вався процесом широкого залучення до участі у справах дер­жавного управління представників української інтелігенції. Внаслідок цього в Україні з’явилася ціла плеяда талановитих урядовців, які реалізовували свої державницькі здібності у владних структурах Української Народної Республіки та Геть­манської Держави П. Скоропадського. Натомість в українській історіографії більш-менш вичерпно висвітлена лише діяльність осіб, що, займаючи вищі державні посади, здійснювали суттє­вий вплив на формування внутрішньо і зовнішньополітичного курсу, тоді як решта діячів (насамперед регіонального рівня), серед яких є чимало визначних та, у той же час, суперечливих постатей, і на сьогодні залишається майже невідомою. Однією з таких постатей є особа генерал-майора П. І. Заліського, який протягом кількох місяців очолював губернську адміністрацію Харківщини, що була на той час і залишається сьогодні одним

Із стратегічних регіонів України.

Аналізуючи стан наукової розробки проблеми, якій присвя-


Чена наша публікація, можна констатувати, що вона належить до малодосліджених і ніколи не була предметом спеціального розгляду. Окремі відомості про діяльність і політичні переко­нання П. І. Заліського містяться лише у працях Д. І. Дорошен­ка та Є. М. Скляренка, а також у дисертаційному дослідженні Т. О. Харченко [1;2;3].

Отже, мета даної роботи полягає у тому, щоб за допомо­гою сучасної теоретико-методологічної бази і залучення нових джерел проаналізувати мотиви й зміст основних напрямів ді­яльності П. І. Заліського як голови губернської адміністрації Харківщини.

Петро Іванович Заліський, який народився у 1868 році у ро­дині землевласників Ізюмського повіту Харківської губернії, був типовим представником військової інтелігенції. Здобувши вищу військову освіту у Миколаївській академії генштабу, П. І. Залі­ський до І світової війни пройшов шлях від командира Ново-Тро­їцького драгунського полку до начальника штабу 6-ї кавалерій­ської дивізії. Під час війни він устиг побувати на усіх фронтах окрім румунського і залишив розташування діючої армії тільки у січні 1918 року, не зумівши знайти спільної мови з представ­никами революційних солдатських органів. При цьому П. І. За- ліський доволі активно займався громадською й публіцистичною діяльністю, співпрацюючи з цілою низкою періодичних видань. За свої ліберальні погляди на подальше облаштування Російсь­кої імперії він, займаючи відповідальні військові посади, зазна­вав постійних переслідувань аж до арешту. Як на фронті, так і у місті Бердичеві, куди П. І. Заліський переїхав у січні 1918 року, він сприяв українізації цілого ряду військових формувань [4]. Отже, не можна не помітити, що на момент проголошення Укра­їнської Гетьманської Держави життєвий шлях П. І. Заліського багато в чому нагадував розвиток кар’єри П. П. Скоропадського, із яким він мав давні доброзичливі стосунки.

Саме воля П. П. Скоропадського стала вирішальним чинни­ком при призначенні П. І. Заліського на посаду харківського губернського старости, оскільки голова уряду і за сумісництвом міністр внутрішніх справ Ф. А. Лизогуб схилявся до кандида­тури голови Харківської повітової земської управи С. Н. Ліга - рьова [4;5]. Відповідний наказ побачив світ 9 травня — і вже через 2 дні П. І. Заліський прибув до Харкова [6;4].

Необхідно відзначити, що П. І. Заліський зайняв посаду го­лови губернської адміністрації Харківщини у дуже важкий і відповідальний для неї час. Стихійне поширення революційних процесів, яке набуло свого апогею за часу більшовицького па­нування, майже повністю паралізувало суспільно-політичний і соціально-економічний поступ Харківського регіону навесні 1918 року. У таких умовах першочерговим завданням ново­утвореної губернської адміністрації ставало відновлення провід­них галузей місцевого господарства і розв’язання найгострі - ших соціальних конфліктів, без чого реалізація інших завдань, окреслених у Грамоті П. Скоропадського й заяві Ради міністрів від 10 травня 1918 року, була неможливою.

12 травня П. І. Заліський звернувся до населення губернії зі своїм першим наказом, у якому наголосив: “Нам потрібен хліб, відновлення промисловості, торгівлі і всього економічного жит­тя, а не розмови, галас, мітинги, хвилювання мас, що ведуть до взаємної ворожнечі, крові й руйнації” [7,арк. 2]. Наказом від

14 травня він закликав до “енергійної і наполегливої праці з метою відновлення ладу й відбудови економічного життя” пові­тових старост губернії [8].

З перших днів свого перебування на посаді голови губернсь­кої адміністрації П. І. Заліський взяв курс на розбудову сильної вертикалі цивільної влади, яка, на його думку, мала спрямо­вувати діяльність військової адміністрації й органів місцевого самоврядування Харківщини. У вищезгаданому наказі від 14 травня він наголосив, що військові коменданти, які за доби Центральної ради мали повноваження більші за представників цивільної адміністрації, повинні “чинити повне сприяння ста­ростам відповідного рівня, у чому і полягає їх головне призна­чення” [8]. Щодо органів місцевого самоврядування, то у цир­кулярі від 24 травня П. І. Заліський підкреслив, що земства і міські думи “мають всіляко допомагати повітовим старостам у справі проведення в життя Гетьманської грамоти та наказів губернського старости” [7,арк. 23].

Реалізації завдань, що стояли перед губернською владою, заважала жорстка протидія з боку громадсько-політичних угруповань революційного напряму, які з перших днів після проголошення Української Держави П. Скоропадського заде­кларували свою опозиційність до гетьманського уряду і його місцевої адміністрації. При цьому ситуація значно ускладню­валась тим фактом, що партії лівого спектра посідали біль­шість в органах самоврядування губернії і, таким чином, мали суттєвий вплив на функціонування місцевого апарату. Тому П. І. Заліському майже одразу довелося вступити до боротьби зі своїми політичними супротивниками, під час якої ним було вжито і певних заходів репресивного характеру, що викликало великий резонанс у громадсько-політичних колах губернії. На­томість, на основі аналізу фактичного матеріалу можна зроби­ти висновок, що масштаби цих заходів і ступінь причетності до них губернського старости були значно перебільшені представ­никами революційних угруповань. Безпосередньо за наказами П. І. Заліського була порушена кримінальна справа проти чле­нів губернського земельного комітету, тимчасово припинений випуск офіційного видання харківського губернського земства, газети “Народне діло”, та на кілька днів затриманий заступник голови губернських земських зборів А. В. Лихоман. Щодо ін­ших випадків переслідування опозиційних діячів на терені гу­бернії, то вони були ініційовані або правоохоронними органами за фактами викритих злочинів, або ж представниками окупа­ційної адміністрації [9,арк. 1;10;11,арк. 100;12,арк. 52].

Сам П. І. Заліський з приводу репресій відносно діячів ре­волюційного земства у своєму циркулярі до повітових старост від 18 червня 1918 року відзначив наступне: “Ті люди, які за­раз галасують про законність і право, самі отримали посади внаслідок цілковитого беззаконня і найбезсоромніших право­порушень. Більшість земських і міських управ довели насе­лення своєю жахливою безгосподарністю до колосальної забо­ргованості. За таких умов органи самоврядування мали б іти на зустріч старостам у виконанні їх завдань, але, на жаль, у дійсності цього немає” [7,арк. 56]. У цьому ж документі він ка­тегорично спростував звинувачення представників лівих партій в організації ним каральних експедицій на селі, підкресливши: “Ніяких каральних експедицій мною не надсилалося й надси­латись не буде” [7,арк. 57].

Намагаючись зосередити всю повноту влади на терені губер­нії в руках старост відповідного рівня, П. І. Заліський вступив у жорстку суперечку з губернським комендантом П. С. Мироне - нком-Васютинським, який всупереч указівкам голови губерн­ської адміністрації продовжував проводити самостійну політи­ку і звертатись зі своїми наказами до населення. Губернський староста неодноразово звертався до центрального уряду з про­ханням замінити П. С. Мироненка-Васютинського, натомість ця його вимога не була задоволена [7,арк. 76]. Також П. І. За - ліський робив спроби за допомогою німецького окупаційного контингенту роззброїти українську бригаду генерала Натієва, яка, перебуваючи на території Ізюмського повіту, вносила дез­організацію в місцеве життя шляхом незаконних реквізицій в населення й антидержавної агітації [13,с. 227].

При цьому П. І. Заліський прагнув до того, щоб робота по­вітових старост спрямовувалась виключно губернською адмі­ністрацією, яка у свою чергу мала бути підзвітною виключно міністру внутрішніх справ. Це яскраво ілюструє його лист до директора загального департаменту Міністерства внутрішніх справ Г. В. Тоцького, у якому П. І. Заліський досить жорстко підкреслив, що безпосередні контакти голови департаменту з повітовими старостами є незаконними та нічим не обґрунтова­ними і всі зауваження щодо діяльності голів повітових адмініс­трацій мають направлятись губернському старості, причому від імені міністра внутрішніх справ, а не службовців міністерства [7,арк. 83].

Загалом, під час свого перебування на посаді харківського губернського старости П. І. Заліський проявив себе як здібний адміністратор. Під його керівництвом на Харківщині відбулось становлення владних і правоохоронних структур Гетьмана­ту П. Скоропадського. Заходи П. І. Заліського, спрямовані на інтенсифікацію збору податків з населення і координацію дій усіх ланок місцевого апарату, вже наприкінці червня 1918 року зумовили значне зниження темпів занепаду земського й місь­кого господарства [7, арк. 39;14]. Врешті-решт, йому вдалося впорядкувати внутрішню організацію губернського правління (зокрема, 18 червня П. І. Заліський затвердив штатний роз­клад, а 3 липня встановив чіткий графік його роботи) [15, арк. 1-2]. У своєму зверненні до службовців губернського правління він наголошував: “Робота наша має бути дружньою, спрямова­ною до єдиної мети. Наш девіз має бути: простота і щирість у взаєминах і енергійне прагнення виконати покладену на нас справу” [7, арк. 80]. При цьому він вважав, що у деяких ви - падках на заваді реалізації місцевою владою своїх завдань не може стояти навіть закон. У своєму обіжнику від 10 липня він відзначив: “Не слід забувати, що у наш виключний час не можна завжди й всюди маніпулювати зводом законів. У таких випадках для адміністрації є один закон — закон доцільності” [7, арк. 82].

При вирішенні кадрових питань П. І. Заліський намагався дотримуватись так званого фахового принципу. Так, відповідно до його розпорядження від 9 червня 1918 року заступати поса­ди у Державній Варті могли лише особи, які або мали досвід адміністративної роботи, або були кадровими офіцерами, що значно підвищило ефективність роботи її підрозділів у порів­нянні з міліцією зразку Тимчасового уряду і Центральної ради [16, арк. 47].

У той же час, безкомпромісна позиція П. І. Заліського, вна­слідок якої він не зміг порозумітись не тільки з представниками лівої течії національного руху, але й з військовою адміністра­цією, аж ніяк не могла задовольнити представників централь­ного уряду Гетьманської Держави. Невдоволення в урядових колах було викликано також негативним ставленням харків­ського губернського старости, як головного носія гетьманської влади в регіоні, до деяких атрибутів національної державності, насамперед української мови. Народившись в Україні, він був вихований на цінностях російської великодержавної культури, яка й зумовлювала його громадсько-політичний світогляд. Як свідчить Д. І. Дорошенко, П. І. Заліський був по-своєму патрі­отом України, але вважав, що українці можуть добре обійтися вже готовою російською мовою й зовсім не вимагають утво­рення якихось нових мови й культури [1, с. 66]. Він відкрито відстоював ідею надання російській мові статусу другої держав­ної і навіть звертався до Міністерства внутрішніх справ із про­ханням дозволити використання російської мови в офіційному діловодстві губернської канцелярії, на яке заступник міністра М. М. Воронович відповів, що рівноправність російської мови є неможливою [17, арк. 10].

Усе це зумовило той факт, що на початку липня П. І. Залі - ському було запропоновано подати у відставку. У своєму обі­жнику до повітових старост від 10 липня він констатував: “За незалежних від мене обставин я залишаю посаду губернського старости з чистим сумлінням і усвідомленням, що мною зроб­лено усе, що я повинен був і міг зробити за даних умов” [7, арк. 82]. Незважаючи на те, що проти звільнення П. І. Залісько­го 11 липня висловився губернський з’їзд хліборобів, до якого приєдналися деякі інші громадські об’єднання, наказ про його відставку був підписаний міністром внутрішніх справ [18].

16 липня П. І. Заліський передав справи своєму заступнику Л. М. Турчанінову і відбув до свого маєтку на Ізюмщині [19].

Натомість, навіть після звільнення з посади губернського старости П. І. Заліський продовжував співробітництво з урядо­вими структурами Української Гетьманської Держави. Так, у листопаді 1918 року він брав активну участь у формуванні на терені губернії правоохоронних добровольчих дружин [20].

Отже, досвід перебування П. І. Заліського на посаді голови харківської губернської адміністрації відображає долю бага­тьох інших талановитих урядовців доби Гетьманату П. Ско­ропадського. Притримуючись достатньо прогресивних, як для представника російської військової еліти, поглядів, він усе ж не поділяв точки зору щодо необхідності утворення незалежної України, натомість погодився працювати у владних структу­рах Гетьманату П. Скоропадського. Таку суперечливість по­зиції П. І. Заліського можна пояснити тим, що його бажання відновити лад і спокій принаймні на терені одного з регіонів колишньої Російської імперії тимчасово перетнулося з праг­ненням представників консервативної течії національного руху до розбудови сильної Української Держави на поміркованих засадах. Таким чином, він, хоча й не був так званим “свідомим українцем”, щиро працював на користь української держав­ності й навіть досяг беззаперечних успіхів на ниві розбудови місцевих владних структур незалежної Гетьманської Держави 1918 року. У той же час, перебуваючи на посаді голови адміні­страції одного зі стратегічних регіонів України, П. І. Заліський виявив неспроможність знайти компроміс із представниками впливових громадсько-політичних і державних інститутів, що, рівно як і його байдуже ставлення до переважної частини базо­вих атрибутів національної державності, зумовило неминучість його відставки.

Тема, розгляду якої присвячена наша публікація, має пе­рспективи подальшої наукової розробки, до яких насамперед

Належить висвітлення питань взаємовідносин П. І. Заліського з місцевими громадсько-політичними угрупованнями та його ді­яльності щодо налагодження апарату місцевої влади на терені окремих адміністративно-територіальних одиниць Харківської губернії.

Джерела та література

1. Дорошенко Д. І. Історія України. 1917-1923. — Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — К.: Темпора, 2002. — 352 с.

2. Скляренко Є. М. Боротьба трудящих України проти німецько - австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році. — К.: АН УРСР,1960. — 330 с.

3. Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади і са­моврядування в Українській Державі (квітень-грудень 1918 року): Автореф. дис... канд. іст. наук:07. 00. 01/Полтавський державний педагогічний університет. — Полтава:ПДПУ,2001. — 19 с.

4. Русская жизнь. — 1918. — 12 мая.

5. Южный край. — 1918. — 9 мая.

6. Державний вісник. — 1918. — 31 травня.

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 1325, оп. 1, спр. 16.

8. Русская жизнь. — 1918. — 14 мая.

9. ЦДАВО України. — Ф. 1325, оп. 1, спр. 351.

10. Южный край. — 1918. — 20 июня.

11. Державний архів Харківської області. — Ф. 304, оп. 1, спр. 2960.

12. ЦДАВО України. — Ф. 1325, оп. 1, спр. 59.

13. “От власти отказываюсь”(Документы о Гетманщине из архива Харьковского губернского старосты)//Летопись революции. — 1924. — №3. — С. 224-231.

14. Южный край. — 1918. — 7 июня.

15. ЦДАВО України. — Ф. 1325, оп. 1, спр. 216.

16. Там само. — Спр. 397.

17. Там само. — Спр. 2.

18. Южный край. — 1918. — 14 июля.

19. Южный край. — 1918. — 17 июля.

20. Русская жизнь. — 1918. — 2 ноября.

Анотації

Подлесный Д. В. Деятельность П. И. Залисского на должности Харьковского губернского старосты (май — июль 1918 г.).

В статье с помощью современной теоретико-методологической базы и привлечения новых источников проанализированы мотивы и основные направления деятельности П. И. Залисского на долж­ности Харьковского губернского старосты.

Podlesny D. V. The activity of P. I. Zaliskiy as a Kharkov prov­ince starosta (May — July 1918).

In the article the motives and the basic directions of P. I. Zal- iskiy’s activity as a Kharkov province starosta are analyzed with the help of the contemporary theoretic and methodological base and the use of the new sources.

Похожие статьи