Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРИЗМ — МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ВЗАЄМОВПЛИВУ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ І ВЛАДИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
joomla
ІСТОРИЗМ — МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ВЗАЄМОВПЛИВУ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ І ВЛАДИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Історія - Інтелігенція і влада

А. М. Вдовиченко, В. А. Нагайник

Характерною ознакою інтелектуальності широких кіл населен­ня в цивілізованих країнах світу є їх велика зацікавленість вітчиз­няною історією. Під історією розуміється об’єктивна дійсність в її розвитку, русі, тобто насичений діяльними силами і здібностями людей зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього [1].

Оволодівання ж великими і правдивими знаннями історії інте­лектуально розвиває людей. У незалежній Україні теж виявляється немалий інтерес громадян до історії, прагнення усвідомити шлях, пройдений народом, бажання навчитися розуміти закономірності історичного розвитку суспільства, бачити драматичні помилки і великі досягнення та вміти висновувати обґрунтовані думки на краще. Переконливо в даному зв’язку звучать міркування міністра освіти і науки України В. Г. Кременя: “... Вивчення історії не є самоціллю. Це необхідно для того, щоб розуміти логіку розвитку процесів, їх взаємодію, щоб брати уроки на майбутнє, навчитися ро­бити загальногромадянські, загальноцивілізаційні висновки з істо­ричного минулого” [2]. Хоча в історії різних часів не буває прямих аналогій, схожі ж ситуації виникають часто, а головне — історія виявляє закони і закономірності суспільного розвитку. Історія — це велика вчителька життя, скарбниця людської мудрості, гігантсь­ке сховище безцінного плодотворного досвіду, повчальних уроків минулого, невичерпне джерело формування у наших людей науко­вого світогляду, виховання у них громадянського обов’язку, святого почуття патріотизму, національної самосвідомості, важливий інстру­мент згуртування нації.

Однак, на превеликий жаль, останнім часом з’явилося чимало наукових розвідок, автори яких потрапили свідомо чи несвідомо на стежку історичної міфотворчості. До речі, це спостерігається як у самій історичній науці, так і в рамках суспільних наук у цілому. Вчені-суспільствознавці нерідко стають заручниками деяких впли­вових навіть на державну владу політичних сил, на догоду їм допус­кають перекручення у своїх нових працях, вигадують небилиці тоді, коли потрібно робити правильні висновки з уроків історії для сучас­ної державної політики. Говорячи про взаємовплив інтелігентів-вче - них і державної влади, треба зауважити, що в умовах трансформації українського суспільства дедалі помітніше стає відображатися давно відоме з практики багатьох країн протиріччя між наукою і оточую­чою владу політикою, а то й самою владою. Інтелігенти-вчені і на­ближені до влади політики живуть хоч і в пов’язаних між собою світах, але таких, що часто протистоять один одному, оскільки вони, як звичайно, виявляють протилежні цілі: вчені прагнуть до істини, певні політики — лише до влади та щоб довго втримуватися при ній, використовувати владу в інтересах своїх угруповань. Прикро, що на це протиріччя істини і якоїсь частини влади інтелігент-учений (істо­рик, економіст, соціолог, політолог і т. ін.) із часом починає реагувати пристосуванням до обставин: іде на компроміс, робить поступки тим впливовим силам, що прагнуть стримувати, а то й глушити правду в інтересах цієї ненаукової і реально недержавної політики, бо дер­жавна політика повинна спиратися лише на науку історії і сама завжди бути науковою. Спостерігається з боку певних сил принижу­вання ролі науки у розбудові незалежної Української держави, вплив їхньої наукоподібної політики на історію, інакше кажучи, виявля­ються дії такої політики проти історії.

На світанку незалежної Української держави здавалося, що на­стає час, коли вже не буде ніяких підстав непокоїтися за наші суспі­льні науки. З упевненістю думалося, що вони відродяться в повно­му обсязі, у всіх складностях і суперечностях. Адже, виявляючи на основі дослідження фактів, подій, явищ, тенденцій, процесів законо­мірності суспільного розвитку, наука здатна допомогти виробити правильний політичний курс, запобігти упередженим, позбавленим об’єктивності, рішенням. Вона дає можливість найбільш об’єктивно оцінювати конкретні особливості кожного історичного моменту для того, щоб, усвідомлюючи зв’язки минулого і сучасного, правильно зрозуміти історичну перспективу, тенденції розвитку. Певна річ, досягти цього можна тільки використовуючи наукову методологію.

Найперший же із найважливіших і обов’язкових для дотриму­вання методологічних принципів дослідження, вивчення проблем історичних, політичних, економічних, юридичних, інших наук — принцип історизму. Він займає провідне місце серед багатьох фак­торів, які визначають можливості, глибину й ширину пізнання лю­диною суспільства і самої себе. Основним у принципі історизму є підхід до кожного пізнаваного предмета (дійсності) з усвідомлен­ням того, що він розвивається, “саморухається” (як любив говорити німецький філософ Г. В. Ф. Гегель), змінюється в часі, що абстракт­ної істини немає, істина завжди конкретна. Феномен історизму — це стиль мислення, стрижень пізнавальної активності людей [3].

Принцип історизму вимагає розгляду всіх суспільних явищ, по­дій, процесів у послідовності і відповідності з конкретно-історични­ми умовами, обставинами, у взаємозв’язку і взаємообумовленості, а також в їх розвитку і зміні, щоб бачити, як те чи інше явище суспі­льного життя виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло, чим у кінцевому рахунку стало. Згідно з вимогами принципу історизму треба розглядати подію чи особу в цілому поточному відрізку часу, а не лише в один момент; не можна розглядати їх поза часовими вимірами. Неодмінною має бути перевірка окремих висновків й оцінок вивчення суспільних явищ уроками історії.

Для повного ж визначення принципу історизму буде недостат­ньою вимога дивитися на сучасне очима минулого, що минуле дає можливість зрозуміти сучасне. При усвідомленні того, що являє со­бою історизм треба враховувати і зворотний рух пізнавальної нау­кової думки. Іншими словами, не тільки сучасне пізнається з по­гляду минулого, але й минуле пізнається з точки зору сучасного, якого маємо. Отож, пізнавальна наукова думка повинна рухатись від минулого до сучасного і від сучасного до минулого [4].

У новітній історії нашого народу знаменною подією переломно­го соціально-політичного значення стало здобуття Україною дер­жавної незалежності. І вже пройшло достатньо часу, щоб оцінюва­ти цю подію, рухаючи пізнавальну наукову думку від минулого до сучасного і від сучасного до минулого. Якщо ж ця суспільно-полі­тична подія в Україні призвела до серйозних помилок і свідомо негативних дій влади, до сталих кризових явищ в економічному і культурному житті, до зубожіння людей тощо, то незважаючи на те, хто брав у ній участь, чи простий народ, чи натхненна благородни­ми прагненнями інтелігенція, — таку подію з точки зору сучасного треба поки що сприймати як соціально-політичну драму.

Із вищесказаного видно, що історизм служить основою оволоді­вання закономірностями суспільного життя. Принцип історизму включає в себе дослідження суспільних явищ у процесі виникнен­ня, становлення і розвитку, в органічному зв’язку з умовами, що їх породили.

Продовжуючи оцінювати принцип історизму, важливо відзначи­ти, що цей принцип розглядає суспільні явища в аспекті як минуло­го, так і майбутнього [5]. Він дає також можливість передбачати майбутнє, зокрема, зміни в суспільстві, в економічній, політичній, юридичній системах тощо. Врешті-решт його застосування тільки й може принести позитивні результати як для науки самої, так і для практики господарювання.

Звернімося до конкретних прикладів, котрі мають не тільки теоретичне, але й практичне значення. Відомо, що ринкова економі­ка виникла давно й у своєму розвитку пройшла декілька етапів. На якому етапі вона перебуває сьогодні в розвинутих країнах? До якого типу економіки, соціально-економічної системи має прийти Украї­на після трансформаційних процесів? Один лише перелік цих та інших вельми важливих питань говорить про їх складність і зна­чимість. Одначе вирішити їх або підійти близько до їх вирішення, на наш погляд, можна тільки застосовуючи наукову методологію, в рамках котрої принцип історизму займає одне із першорядних місць. Тому зовсім не випадково, що велика кількість як українських, так і зарубіжних вчених дедалі частіше торкаються цих питань. Серед українських вчених передусім можна назвати Білоруса О., Боги­ню Д., Галицю І., Волинського Г., Лукінова І., Кредісова В., Жада­на І., Чечетова М.; з учених близького зарубіжжя — Богомолова О., Вороніна А., Баскакову М., Осадчу І.; з-посеред вчених Заходу — Гельбрейта Дж., Самуельсона П., Стігліца Дж., Нордхауса В., Гейлб - ронера Р., Тароу Л. та ін.

Ми ж у своїй статті поставили за мету, зважаючи на останні досягнення думки вітчизняних і зарубіжних вчених, показати, що саме застосування принципу історизму дає змогу наблизитися до наукового розуміння своєрідності даного етапу розвитку і тільки на цій основі слід розробити модель неухильного соціально-еконо­мічного зростання в Україні.

Не секрет, що в основу економічних реформ в Україні були по­кладені рекомендації “Вашингтонського консенсусу”. Суть таких реформ, котрі стали проводитися на базі рекомендацій “Вашингтон­ського консенсусу”, ніби полягає в тому, що “ринок і тільки ринок усе поставить на місце”, сам по собі без втручання держави забез­печить успішний розвиток економіки, створить умови для вирішен­ня соціальних проблем. Насправді ж вони не виявилися науково обґрунтованими і фактично провалилися. Чому?

Справа не тільки в тому, що не може бути однієї-єдиної універ­сальної для всіх країн моделі розвитку і, звичайно, — не в різних підходах до приватизації чи строків її проведення, хоча й це дуже важливо. Стан речей, на наш погляд, у позаісторичному підході до місця і ролі держави в регулюванні економікою, яку вона почала певною мірою відігравати вже з кінця ХІХ — початку XX ст.

Сьогодні з повною впевненістю можна констатувати, а практика це підтверджує, що ринковий господарський механізм у його кла­сичній формі як саморегулюючий і самонастроюючий, полишений самому собі, не те що не вирішує ряд надто важливих соціально - економічних питань, а, навпаки, за висловом відомого американсь­кого вченого-економіста і громадського діяча Стігліца Дж., залишає “... великій кількості людей мало ресурсів для виживання” [6].

Критикуючи прихильників ринкового фундаменталізму, котрі вважають, що встановлення прав приватної власності і ринкових відносин автоматично призводить до рівноваги, той же Стігліц Дж.

Зауважує, що такі твердження свідчать про “позаісторичний підхід до дослідження тих чи інших явищ”, про “грубі похибки в теорії” і “фундаментальне нерозуміння процесів, котрі відбуваються” [7].

Можна погодитися з авторами, які обстоюють ідею “другого ви­найдення держави”, котрі називають це явище “головною подією нового століття” (Стігліц Дж., Мільнер Б. та ін.).

Хотілося б при цьому зуважити, що не можна гіпертрофувати ні роль держави, ні роль ринку. Мова йде зовсім про інше, саме про те, що на даному історичному етапі розвитку найбільш прийнятним є механізм господарювання, в якому поєднуються дві засади, саме поєднуються, а не протиставлені одна одній: план і ринок. Ось чому ми виступаємо проти позаісторичного, одностороннього підходу до аналізу, котрий фіксується у твердженнях прибічників неолібера­льно-кон’юнктурного напрямку: “альтернативи ринку немає”; “план або ринок”. Нам уявляється, а життя потверджує, що ж одна із сторін (план чи ринок) сама по собі не відображає нині суті проце­сів, які реально відбуваються в суспільному виробництві. Повинно йтися про поєднання двох, на перший погляд виключаючих одна одну, засад. Можна сперечатися про міру поєднання, але не про його відсутність. Саме про це говорять представники цілого інституціо - нального напряму в економічній теорії. Так автори книги “Еконо­міка для всіх” Гейлбронер Р., Тароу Л. пишуть: “... Ми вбачаємо в державному секторі цілком необхідне доповнення до приватного сектора, розглядаючи, таким чином, поступ історії, як процес, кот­рий поволі розмиває, або усуває різницю між ними” [8]. Перед цим: “Планування виникає при капіталізмі, щоб забезпечити суспільні інтереси, які не може реалізувати ринок сам по собі, або відшкоду­вати збитки викликані самим його існуванням” [9]. Кейнс Дж. образно зауважив, що “саморегулюючий ринок за руки нас не візь­ме і до вершини прогресу не поведе” [10]. Стігліц Дж. запевняє, що він “завжди обстоював збалансований погляд на роль держави, ви­значаючи обмежування і провали як ринкового механізму, так і держави, але завжди припускаючи, що вони діють спільно, на умо­вах партнерства... причому точні рамки цього партнерства визна­чаються по-різному для різних країн залежно від рівня їхнього політичного й економічного розвитку” [11]. Відмова ж від активної участі держави в регулюванні економікою, розраховуючи на те, що ринок “все поставить на місце”, об’єктивно спричиняє посилення стихійних процесів, розширення тіньового сектора. Очевидно, що таке становище багате на соціально-економічні наслідки і дезорга­нізацію суспільних процесів у цілому. І ніякі заходи чисто адмініст­ративного характеру не вирішать дану проблему.

Сьогодні економіка більшості розвинутих країн світу ґрунту­ється на різноманітності форм власності (“змішана економіка” з величезною часткою соціалізації). У цих країнах не тільки не існує класичного ринку, як саморегулюючої і самонастроюючої системи,

А, навпаки, усі форми відносин, в тому числі і “чисто ринкові”, давно налагоджені і “підпорядковані” державі.

Досвід зарубіжних країн демонструє активну роль держави у формуванні й забезпеченні функціонування соціально-економічної системи і її господарського механізму. При цьому роль держави особливо підвищується в перехідний період. Характерним є в дано­му сенсі досвід Японії і США.

Японія повоєнного періоду може стати прикладом побудови оп­тимального варіанта економічної системи, відміною рисою котрої і був високий ступінь державного втручання в економіку і впрова­дження специфічної форми організації бізнесу — так званого “гру­пування”. Цікаво, що ця модель знайшла своє відображення в роз­робленому і прийнятому семирічному плані (1979-1985 рр.) і особ­ливо в його розділі “За створення суспільства добробуту”. З точки зору аналізованої нами проблеми можна твердити, що по суті в даній моделі держава виступала як найважливіша складова части­на економічної системи. Саме — складова частина. Так щорічні програми державних інвестицій досягали 50% видатків централь­ного бюджету. Одночасно найбільшу владу набули міністерства, без­посередньо пов’язані з регулюванням економіки (міністерство фі­нансів, міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості), а крім того особлива роль належала Банку Японії. Найхарактерніша риса економічної системи — це органічно властивий їй механізм опера­тивного державного втручання в діяльність підприємств, відомий під назвою “адміністративного керівництва”. Звідси і поєднання, і злагоджені дії уряду, державного апарату і приватного бізнесу. При цьому об’єктом прямого регулювання стали такі важливі парамет­ри господарської діяльності приватних підприємств, як інвестиції та їх фінансування, виробничі потужності, асортимент продукції, ціни. Усе це й обумовило надзвичайно жорстку регламентацію всього економічного життя країни. Не випадково на Заході з’явилася ідея про Японію “як єдине акціонерне суспільство” [12].

Досвід Японії лише потверджує те, що в специфічних, історич­них умовах вибрана правильна модель розвитку стає могутньою продуктивною силою. Проте він (досвід) показав й інше: дана сис­тема (модель розвитку) ефективна в конкретних умовах і на конк­ретному етапі розвитку країни. Адже “японське чудо” закінчилося в 90-х рр. і самі японці говорять про 90-ті рр. як про “втрачені

10 років”. Нині, на початку XXI ст., Японія перебуває на шляхах пошуку нової моделі розвитку. Це ж і є не що інше, як використан­ня принципу історизму в теорії пізнання й відбиття його у практи­ці господарювання.

Високу роль держави у формуванні і забезпеченні функціону­вання нового механізму господарювання продемонстрували й США в особі їхнього президента Ф. Рузвельта. Згідно з його “Новим кур­сом” велика увага приділялася координації й управлінню з боку держави і особливо в такій галузі, як сільське господарство. Тільки за 1933-1938 рр. було створено більше десяти самостійних чи тих, що входили в структуру міністерства, сільськогосподарських орга­нізацій. Поряд із цим було розроблено програми регулювання про­довольчого ринку: субсидованого розподілу продуктів харчування, пільгових кредитів, експортних субсидій, контролю за виробницт­вом і підтриманням цін, страхування сільгоспкультур. Восени 1942 р. було введено нормування розподілу сільськогосподарської техніки між фермерами й установлено контроль над рівнем прибут­ків. Ці функції були покладені на міністерство сільського госпо­дарства. У 1973 р. уряд США перейшов від паритетних цін до ці­льових, котрі гарантували рентабельність фермерським господарст­вам. Крім того стали здійснювати компенсаційні платежі, в тому числі й на випадок стихійних лих. Як бачимо, в США було розроб­лено складний, але ефективний механізм державного регулювання зі змішаним і тісно взаємопов’язаним поєднанням планових і рин­кових засад.

Таким чином тільки використання принципу історизму в дос­лідженні історичних, соціально-економічних і державно-правових явищ та формування на цій основі взаємозв’язку (взаємовпливу) наукової інтелігенції і влади для вироблення на даному етапі пев­ної, визначеної політики сприятиме просуванню України до стабі­лізації і процвітання. Тим же представникам науки і практики господарювання, котрі підходять до дослідження односторонньо і бачать у ринковому і тільки ринковому механізмі господарювання ідеал, хотілося б нагадати слова видатного американського вченого, лауреата Нобелівської премії Самуельсона П. про те, що “ринковий механізм далекий від ідеалу, отже уряду часто доводиться застосо­вувати свою владу для того, щоб виправити вади ринку. І тільки поєднання ринкової конкуренції з державним регулюванням і со­ціальним захистом дозволить створити стабільне суспільство. Інак­ше ж, аморально гордитися економічною ефективністю, якщо вона не доповнюється соціальною справедливістю” [13].

Література:

1. Современный философский словарь /Под общ. ред. д-ра. филос. наук, проф. В. Е. Кемерова. — М.; Бишкек; Екатеринбург, 1996. — С. 246.

2. Рябоконь Л. Актуальне інтерв’ю Міністра освіти і науки України

B. Г. Кременя // День. — 2002. — № 53. — 22 березня. — С. 18.

3. Завальнюк В. Принцип і метод історизму в загальній теорії держави та права: динамізм і перспективи розвитку / / Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. — Одеса: Юрид. л-ра, 2001. — Вип. 12. — С. 314.

4. Сурілов О. В. Теорія держави і права. — Одеса: Астропринт, 1998. —

C. 18.

5. Філософский словарь /Под ред. И. Т. Фролова. — М.: Политиздат, 1991.

— С. 170-171.

6. Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции. — М.: Мысль, 2003.

— С. 150.

7. Там же. — С. 172.

8. Гейлбронер Р., Тароу Л. Економіка для всіх. — Львів: Просвіта, 1995. — С. 231.

9. Там же. — С. 230.

10. Кейнс Дж. Анатомия экономической классики: В 2 т. — М.: Мысль, 1993. — Т. 2. — С. 367.

11. Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции. — М.: Мысль, 2003.

— С. 255.

12. Див. про це докладно: Баскакова М. Японская економическая модель // МЭ и МО. — 2004. — № 1. — С. 100-101.

13. Самуэльсон П., Нордхаус В. Экономика. — М.; С-Пб; К.: Издательский дом Вильямс, 2000. — С. 270-271.