Головна Історія Інтелігенція і влада ПРАВОБЕРЕЖНЕ ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
ПРАВОБЕРЕЖНЕ ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Хитровська

Унікальна місія православ’я в Україні полягає у його потуж­ному непересічному впливові на духовне становлення та всебі­чний розвиток суспільства. Протягом всієї вітчизняної історії і особливо на її переламних етапах православна церква виступала у ролі впливового соціального явища, за участю якого відбува­лися суспільно-політичні процеси фундаментальної ваги. Серед таких процесів можна назвати український національний рух

XIX — початку XX ст. Історія цього руху без урахування місця православного духовенства у ньому була б неповною, а отже неадекватною. Отож, постає необхідність дослідження піднятої проблеми. До того ж її актуальність підкріплюється й реаліями сучасного життя, адже доба релігійного ренесансу в Україні із притаманним їй пошуком нових шляхів участі церкви у наці­ональному відродженні вимагає пошуку конструктивних істо­ричних паралелей.

Метою даної статті є неупереджений аналіз історичної обу­мовленості, характеру і наслідків участі українського право­славного духовенства в українському національно-визвольному


Русі XIX - початку XX ст. Огляд наявної наукової літератури дає змогу виділити кілька концептуальних підходів до оцінки ролі православного духовенства в українському відродженні кі­нця XIX — початку XX ст. Перший із них — російський вели - коцерковний, який відкидає існування окремих слов’янських релігійно-національних об’єднань у межах єдиної РПЦ, в тому числі і українського. Серед дослідників цього підходу зокре­ма варто виділити М. Нікольського [1]. Другий — радянський атеїстичний. Його прибічники уникали розробки української церковно-національної проблеми, хоча і визнавали її наявність. Серед представників цього підходу згадаємо, зокрема, Є. Гре - кулова [2]. Третій — так званий український православний. УПЦ розглядається в його руслі як самостійна релігійна орга­нізація, як єдина національна церква для українців, а Україн­ська греко-католицька церква сприймається ним як інституція чужорідна (М. Грушевський, І. Огієнко, Д. Дорошенко та ін. [3]). Навпаки, четверта — греко-католицька концепція, до кі­нця національною визнає в Україні лише УГКЦ, вважаючи ві­тчизняну православну гілку частиною російського православ’я (К. Панас, І. Ортинський та ін. [4]). І лише п’ята — українська християнська концепція, підкреслює рівнозначність та націо­нальний характер обох українських церков — греко-католи - цької і православної, визначаючи об’єктивне ставлення до них (А. Колодний, П. Яроцький та ін. [5]).

Для висвітлення порушеної проблеми не можна оминути увагою монографії таких дослідників як Стоколос Н. Г. “Кон­фесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ — І половина ст.)”, Катренко А. М. — “Український національний рух

ХІХ ст.”; Колесник В. Ф., Надтока О. М. — “Російська демо­кратична інтелігенція та українське національне відродження (кін. XVIII — поч. XX ст.). Окрім наукової літератури, автор використав у даній статті окремі архівні документи та мемуар­ні матеріали.

У першій половині XIX ст. на Правобережній Україні не лише наростав польський національно-визвольний рух, а й за­роджувався український національний рух. Діяльність поль­ських патріотів на початку XIX ст., і особливо під час націона­льно-визвольного повстання 1830 — 1831 рр. проти російського самодержавства, безперечно, вплинула на зростання національ­ної самосвідомості й серед українського населення. Сучасні іс­торики, які займаються дослідженням українського націона­льно-визвольного руху, виділяють три етапи його розвитку, перший із яких припадає саме на кінець XVIII — середину 40-х років XIX ст. (його вважають початком нового українсь­кого національного відродження і називають культурницьким: поодинокі українські дворяни зверталися до історії й культу­рних надбань українського народу). Другий етап цього руху охоплює 40-ві — 90-ті роки XIX ст. Його називають політично - культурницьким. Він був започаткований політичною поезією Тараса Шевченка та програмними документами і діяльністю “Кирило-Мефодіївського товариства” й продовжений діяча­ми українських громад 60-90-х років XIX ст. На цьому етапі українська інтелігенція виношувала ідею поновлення україн­ської державності, із урахуванням здобутків тогочасної євро­пейської політичної думки, здебільшого у формі слов’янської демократичної федерації чи автономії у складі Росії. Третій етап українського національного руху розгорнувся на початку

XX ст. і завершився українською національно-демократичною революцією 1917 року. Його можна назвати політичним. Він характеризується появою та активною діяльністю українських політичних партій, реалізацією ідеї про політичну автономію України [6].

Після входження Правобережної України до складу Росій­ської держави і послаблення там національного гноблення по­ляками наприкінці XVIII ст. у багатьох українців з’явилася надія, що під егідою Росії вони матимуть можливості задово­льнити свої національні інтереси. Бачення такого розвитку віт­чизняної історії створювала підтримка російським урядом пра­вославної церкви та його боротьба із польським патріотичним рухом. Потрібен був час, щоб насправді шовіністична велико­державна політика самодержавного режиму в краї, немов дим, розвіяла ці ілюзії.

Втративши свою дворянську еліту внаслідок асиміляції її імперською культурою та служінням самодержавству, україн­ське суспільство фактично не мало національної інтелігенції. Тимчасово її замінником служило православне духовенство. На жаль, слідів його участі в українських національних змаган­нях на цьому етапі в архівних матеріалах виявити не вдало­ся [7]. Це, мабуть, пояснювалось тією обставиною, що, по-пе­рше, на початку XIX ст. український національно-визвольний рух ще перебував у ембріональному стані. Більше того, навіть у 70-80-х роках XIX ст. сучасникам здавалося, що українська національна ідея ще спить. Так, тодішній єврейський мему­арист Г. Б. Сліозберг писав, що “при цілковитій відсутності в тодішньому малоросійському суспільстві будь-яких сепара­тистських прагнень ще не було і натяку на українську само­стійність, пророком якої пізніше став Грушевський” [8]. Зви­чайно, мемуарист, поза сумнівом, перебільшував національну індиферентність українського населення. До початку XX ст. масового національно-визвольного руху в Україні, у тому чи­слі на Правобережжі, дійсно не було, проте національна ідея вже жила, розвивалася і міцніла, про що незаперечно свідчить діяльність кирило-мефодіївців, членів полтавської масонської ложі “Любов до істини” та київської масонської ложі “Об’єд­наних слов’ян”, деяких інших таємних організацій, гуртків і груп. По-друге, за історичними мірками пройшло мало часу після приєднання Правобережної України до Російської імпе­рії, тому серед правобережного православного духовенства у першій половині XIX ст. не могло виникнути бажання брати участь у національних змаганнях, які зводились до боротьби проти полонізації й покатоличення і не ототожнювались з ми - рянами-одновірцями. По-третє, православна церква була над­мірно одержавлена, цілковито контролювалася владними стру­ктурами, її життя чітко регламентувалося зверху. По-четверте, саме правобережне православне духовенство після десятиліть поневірянь, приниженого становища у Речі Посполитій, готове було служити “вірою і правдою” російському самодержавству, одержуючи від нього надійний соціальний захист, матеріальну підтримку і певні привілеї. Особливо це стосувалося ієрархів, котрих, як і українську старшину, царська влада спокусила перспективою блискучої духовної кар’єри, наданням різнома­нітних привілеїв, прав, прирівняних до дворянських. Парафі­яльне ж православне духовенство, поставлене у церковно-дис­циплінарну і матеріальну залежність від духовного начальства, орієнтуючись на нього, не могло відігравати самостійної ролі у суспільно-політичному житті. До того ж, старше покоління православних душепастирів, більш пройняте національним ду­хом, змінилося новим поколінням священнослужителів, які пройшли змосковщену школу, де їм прищеплювали неприйнят­тя українських національно-релігійних традицій та відданість самодержавству. Ці священики у “шовкових рясах” прагнули лише одного — блискучої духовної кар’єри й заможності, тому до українського національно-визвольного руху вони, як прави­ло, ставилися недовірливо, навіть вороже.

Тотальне імперське панування на теренах України породило у багатьох українців відчуття того, що у далекій столиці “все­могутній” і “всезнаючий” імператор творить їхнє життя, що рідні українські землі — це лише частина великого цілого — імперії. З появою цих оманливих відчуттів слабнула відданість рідному краю, затьмарювалось усвідомлення української само­бутності. Православних священно - і церковнослужителів, на відміну від католицького та уніатського духовенства, яке бра­ло активну участь у польському національно-визвольному русі, мало цікавили українські справи. Вони не стали тим консолі­дуючим ідеологічним чинником, яким була католицька церква для поляків у їхніх національних змаганнях.

“Будителями нації” для українського суспільства стала не­велика група ентузіастів, які самі визначали для себе суттєві складові української національної самобутності. За соціальним походженням це були окремі вихідці із козацької старшини, міщани та сини священиків. Окрім цих національно свідомих ентузіастів у аграрному, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, сприйнятливих до нових ідей. Потрі­бен був час для того, щоб твердження про те, що українці — це окремий народ, мова і культура якого варті того, щоб їх вивча­ти, не викликало серед самих же українців глибокого скепсису і зневаги, щоб зерна нової ідеології проросли серед якомога бі­льшої частини суспільства, у тому числі і серед православного духовенства, яке залишалося виразником імперської ідеології і було байдужим до українського національного руху.

Розвиток українського національного руху на початку 60-х років XIX ст. і польське національно-визвольне повстання 1863-1864 рр. вплинули на релігійне та національне життя українців настільки істотно, що їх наслідки давалися взнаки аж до кінця XIX ст. Саме в цей час колишня тимчасова толе­рантність російських властей до українського культурно-про­світницького руху швидко змінилася негативною реакцією на все українське, яке сприймалося урядом як прояв небезпечного для російської держави “українського сепаратизму”. Відверто цинічні пропозиції високопоставлених царських чиновників русифікувати українські землі з такою ж наполегливістю, з якою поляки намагалися полонізувати цей край в часи процві­тання Речі Посполитої, отримали негайну царську підтримку. Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 року з його висловом — “не було, нема і не може бути ніякої української мови” досить влучно характеризує позицію російських властей того періоду щодо України, щодо її майбутнього [9].

Приватне листування ієрархів, що посідали українські пра­вославні кафедри, показує, що їх особиста точка зору в цих питаннях мало відрізнялась від офіційної позиції, яку займа­ли російські власті та Священний Синод: у праві українського народу читати, писати, вчитися рідною мовою вбачали втру­чанні у сферу політичних інтересів Російської імперії; ототож­нювали із сплеском бунтівних ідей, запозичених із Європи, або ж зводили до банальних суперечок про “букви”. Так, схвалені церковними властями поради парафіяльним священикам щодо використання української мови у “Керівництві для сільських пастирів” зводились до того, що священнослужителям, “немає потреби поширювати барвисту говірку тільки тому, що два-три мільйони російських людей, під впливом сусідства чи істори­чних подій дещо відокремили мову старослов’янську і скла­ли обласне наріччя, яке певною мірою перекручує мову біль­шості синів Росії. Оратор, що говорить в церкві на місцевому наріччі, слухачами сприймається якимось комедіантом, а не вчителем” [10]. Ці настанови мотивувалися потребами єдності національних інтересів Російської імперії, де народи, що меш­кали на її території, незважаючи на національні особливості, мусили мати “одну душу і одну мову”. Звичайно, далеко не всі українські священики слідували цим рекомендаціям, але все ж змушені були ретельно приховувати своє справжнє ста­влення до них. Антиукраїнська кампанія 60-х років XIX ст., розгорнута урядом, у тому числі й через церковні структури, використовувала подібну аргументацію. Так, згідно інструкції члена Синоду Київського митрополита Арсенія, складеної для духовенства в 1866 році, парафіяльні священнослужителі зо - бов’язувалися пильно наглядати за причетниками, місцевими школами, способом думок і поведінкою шкільних викладачів і негайно доповідати “куди слід” про всі випадки “неблагона- дійності”, тобто виконувати суто поліційні функції, введені ще петровським Регламентом 1721 року [11].

Компліментарне ставлення до розвитку національної куль­тури в Україні продемонстрував лише міністр народної освіти Головін. Він виступив за введення малоруської мови у нижчих школах та за поширення Євангелія в українському перекладі. В результаті на початку 1860-х років українофіли домоглися введення української мови в народних училищах вже не як додаткової, а як головної. Однак, прогресивні заходи Голові - на зустріли рішучу протидію міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва та першоприсутнього члена Священного Синоду ми­трополита Ісидора. Саме їх позиція у ставленні до української мови відобразила офіційну точку зору щодо цього питання: від Валуєвського циркуляру 1863 року і до кінця 1870-х років на­ціональна мова українців зазнавала найбільших утисків і була приречена лише на провінційне існування [12].

Однак, незважаючи на понад столітнє російське асимілятор­ство, українське православне духовенство все ж змогло зберег­ти ознаки свого самобутнього національно-релігійного мента­літету. Залучення кліру до процесу українського відродження початку XX ст. було зумовлено не лише реформаційними та революційними процесами, які відбувалися в Російській імпе­рії, а й завершенням українського націотворення та активним розвитком світського українського національного руху. Тобто майже сформована українська нація прагнула відродити ви­значальні компоненти своєї національної ідентичності, до яких належала і національна церква.

Історичними передумовами національного піднесення укра­їнського духовенства були наприкінці XIX — початку XX ст., по-перше, втрата Україною власної церковної автономії та тен­денція до остаточного поглинання українського православ’я Російською православною церквою; по-друге, бажання духов­ного чину зберегти засади національно-церковних традицій українського народу. Водночас можливість реалізації кліром власних національних прагнень забезпечувалася наступними чинниками: етнографічним грунтом, на якому не переривався процес зростання церковного патріотизму; глибокою релігій­ністю народжуваної української нації, яка традиційно відзна­чалася демократичною формою віросповідання; неприйняттям частиною духовенства і мирян політичного і церковного імпер­ського устрою; досвідом, набутим служителями культу у від­стоюванні національних, у тому числі і релігійних українських традицій.

Національне пробудження українського духовенства на по­чатку XX ст. виявилося, перш за все, у церковно-культурній сфері. Визначальним аспектом його втілення стала україніза­ція освіти, яка включала у себе такі головні компоненти: ор­ганізацію духовенством Правобережжя таємних навчальних закладів, формулювання вимог впровадження українознавчих курсів страйкуючими семінаристами, підтримку патріотич­ним духовенством законопроектів стосовно відродження наці­ональної школи у Державній Думі, організацію духовенством нелегальних просвітницьких товариств. Намагання частини священнослужителів відродити українську школу почалося із діяльності нелегальних навчальних закладів, так званих таєм­них національних шкіл на Правобережній Україні, де здобува­ли освіту не лише українці, а й поляки та чехи. Також україн­ські священнослужителі виявилися причетними до створення нелегальних просвітницьких товариств, які діяли переважно на Лівобережній Україні [13].

За українізацію церковних шкіл висловилися масові селян­ські сходи та різні представницькі зібрання, що мали місце протягом всього 1905 року. Прикладом може слугувати Дублін­ський повітовий з’їзд на Волині, на якому його учасники ви­магали українізації освіти. Але реально цей процес зрушився з місця під час страйків семінаристів, у вимогах яких значилось і мовне питання. Розпочавшись у жовтні 1905 року, вони охо­пили більшість семінарій України, в тому числі Подільську та Волинську. Результатами цих акцій протесту став, по-перше, дозвіл на використання “малоросійських книжок” у семінарсь­ких бібліотеках, по-друге, на відкриття 1906 року, за згодою Синоду, українознавчих курсів з мови, літератури та історії у Подільській семінарії. Українізація зачепила також церковні школи та бурси Вінниці та Тульчина [14].

Українське священство намагалося активізувати свою діяль­ність також і у Державній Думі. Зокрема, у цьому напрямі особливо відзначилися думські депутати А. Гриневич, М. Сен - дерко, В. Сопуха, К. Волков, О. Трегубов. їх приналежність до консервативного табору не завадила їм підготувати 1908 року законопроект “Про мову викладання у початкових школах із малоросійським населенням”. Хоча він так і не був реалізова­ний, все ж цей законопроект показав наявне бажання священи - ків-парламентаріїв українізувати школу, книжки та проповіді. У четвертій Думі про необхідність дискутування питання укра­їнізації освіти говорив єпископ Никон, який виступив із закли­ком захисту українських товариств і пропонував запровадити у школах Малоросії рідну мову та історію. “Без вирішення цього питання, — говорив ієрарх, — багата та красива, талановита і квітуча поетична Україна приречена на... повільне вмирання” [15]. Проте Никон був єдиним вищим церковним авторитетом, який наважився захищати українські інтереси в Державній Думі.

Першим із українських єпископів, хто відкрито перейшов на патріотичні позиції, був преосвященний Парфеній Левицький (1858-1922 рр.). Саме завдяки його наполегливості активно зростала національна самосвідомість подільського духовенства, а українська мова почала вільно використовуватися у початко­вих школах, у бурсах та в семінарії. Також Парфеній Левиць - кий започаткував в Україні співпрацю церкви із місцевими громадами “Просвіти”. Однак, варто зазначити, що національ­но-просвітницька течія найповніше виявила себе тільки після подій лютого 1917 року. Тоді Полтавський, Подільський, Во­линській та інші єпархіальні з’їзди констатували необхідність цілковитої українізації церковної та світської освіти, негайного створення національної богослужбової літератури, відновлення досліджень із вітчизняної церковної історії, церковного права, етнографії та фольклору [16].

Іншим напрямком національного церковного відроджен­ня стало виборювання права місцевого духовенства на укра­їнізацію богослужіння, адже протистояння навколо появи україномовного Святого Письма тривало понад 45 років. Го­ловною умовою успіху цієї справи було видання Біблії та ін­ших богослужбових книг українською мовою. Лише на по­чатку 1906 року відредаговані та взаємодоповнені переклади

П. Морачевського, П. Куліша та М. Лободовського побачили світ. Незабаром українським Євангелієм користувалися вже всі семінарії України. Варто зазначити, що незважаючи на всі урядові намагання зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську духовну академію, вони стали осередками відроджен­ня України. У семінаріях створювалися гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України [17]. Части­на священиків на місцях самостійно перекладали окремі бого­службові книги і використовували їх у своїй проповідницькій практиці. Серед них особливо відзначилися о. Андрій Гераще­нко, К. Ванькевич, В. Гречулевич. Уперше після столітньої перерви стало можливим українське богослужіння, яке відбу­лося у Кам’янці за участю єпископа Парфенія, що головував у видавничій редакційній комісії. [18]. Українські єпархіальні з’їзди 1917 року підтвердили і проголосили курс на україніза­цію богослужіння [19].

Важливим аспектом церковного українофільства стало вша­нування українських традицій та національної церковної іс­торії. На початку XX ст. звернення до цих питань в Україні практикували як представники патріотичних рухів, так і ан­тинаціональних. Перші вбачали у цьому один із засобів від­родження української церкви (ліберальна група церковного оновлення, націонал-ліберали, очолювані єпископами Парфе - нієм і Никоном, окремі священики-патріоти: О. Маричев, А. Гриневич та ін.), інші — прагнули використати загальнонаціо­нальне піднесення у власних інтересах (єпископат, партія “Іс­тинно-руських малоросів” на чолі з архімандритом Почаївської Лаври Віталієм Максименком). Так, волинський відділ Союзу руського народу на чолі з архімандритом В. Максименком іні­ціював у 1912 році будівництво чернечого скиту та реставра­цію церкви на місці загибелі 30 тисяч українських козаків під час Берестейської битви 1651 року. Ця акція носила відверто антипольський характер, проте, незважаючи на це, її ефект виявився глибоко патріотичним з точки зору українських наці­ональних інтересів. Але коли українські патріоти намагалися організувати власне українські акції, то реакцією російського уряду стали надзвичайно жорсткі репресії. Так, 1913 року за проведення панахиди пам’яті Тараса Шевченка та збір кош­тів на пам’ятник українському поету подільського священика

Олексія Маричева було притягнуто до суду. Після цього він потрапив під суворий нагляд поліції та благочинного [20].

Елементи культурно-національного відродження проявили­ся також у науковій діяльності духовних осіб (Ю. Сіцінський, С. Іваницький, А. Фатєєв, І. Філевський), які сприяли розвит­кові краєзнавства і становленню наукових зв’язків із галиць­кою світською та церковною інтелігенцією. У сфері досліджен­ня та популяризації української культури відзначилися деякі діячі церкви та викладачі вищих духовних учбових закладів. Відомий український громадський діяч О. Лотоцький у сво­їх спогадах згадував, що в роки його навчання у Київській духовній академії (1880-ті рр.) серед її професорів, росіян за походженням, знаходилися такі, що цікавилися українською історією. Особливо цим відзначився професор кафедри теорії словесності, іноземних літератур та історії літератури М. Пет­ров (1840-1921 рр.) За твердженням Лотоцького, він не тільки сам досліджував українську старовину (перша праця відповід­ної тематики вийшла у трудах Київської духовної академії

1871 року під назвою “Про народні свята у Південно-Західній Росії”), але і спонукав до цього своїх студентів. Щороку він пропонував для кандидатських дисертацій кілька тем, які ви­магали від дослідників праці у місцевих архівах [21]. Також своєю просвітницькою діяльністю відзначився і колишній ар­хімандрит, магістр богослов’я В. Орлов. За інформацією проку­рора Окружного Суду (1875р.) цей церковний діяч писав “різні розповіді на малоруській мові і надсилав їх на села для читан­ня серед українського селянства” [22].

Національний поступ українського духовенства не обмежу­вався лише культурницькою сферою, він був перенесений і у національно-політичну площину. Культурна і політична течії тісно переплелися, використовуючи спільну соціальну базу — окремих представників єпископату, сільських священно-цер- ковнослужителів, семінаристську молодь, викладачів академій та духовних семінарій. Протидія русифікаторській діяльності офіційної церкви в Україні була ускладнена тим, що і україн­ський, і російський народи сповідували одне віросповідання — православне. Саме це позбавляло український національний рух можливості діяти під гаслами неприйняття і боротьби із чужою релігією. Тим більше, що українське православ’я не мало тоді свого організаційно-церковного оформлення. Ось чому найкращим виходом для останнього стало виборювання права на церковно-національне самоврядування — автокефа­лію, адже вона відповідала автономно-федералістським праг­ненням українства. Такий варіант національно-церковної про­грами не суперечив стратегії більшості українських політичних партій, хоч їхній інтерес до відродження УПЦ був різним. Так, партії соціалістичного спрямування тільки у 1917 році стали на позиції автокефалії, хоча у публічних виступах заклик до церковного самоуправління висловлювався їх речниками ще з 1905 року. Серед них були самостійники-соціалісти та соціалі- сти-федералісти. Національні лідери (С. Петлюра, В. Садовсь - кий, В. Блакитний, Є. Терлецький та інші) добре розуміли по­треби церкви, оскільки були або вихідцями із священицького середовища, або самі були вихованцями духовних навчальних закладів. Прихильніше до автокефалії поставилися українські ліберали: демократи-хлібороби та демократи-федералісти. Та­кож створена 1905 року Радикально-демократична партія ви­словилася за повернення національних православних традицій. У ліберальних колах чимало провідних діячів мали церковне минуле. Так, лідер УРДП С. Єфремов був сином священика і навчався у Київській духовній семінарії, а ідеолог поступовців О. Лотоцький закінчив Київську духовну академію. Провідник націонал-радикалів М. Махновський походив із прадавньої свя - щеницької родини, яка була пов’язана із богослужбовою прак­тикою ще від часів гетьманування І. Мазепи. Разом із своїми прибічниками він прагнув до цілковитої незалежності украї­нської церкви. Радикалізація національно-релігійних гасел українських партій посилювалася із їх віддаленням від соціа­лістичної платформи [23].

Певна частина православного духовенства поділяла національ­ну ідеологію партій соціалістичного спрямування. Зокрема, він­ницька “сільська антиурядова група”, очолювана священиком П. Вікулом та С. Клементовичем. Вона пропагувала ідеї Рево­люційної української партії, додаючи до них вимогу церковної автономії. Однак, більшість патріотичного духовенства віддава­ла перевагу ліберальним партіям [24]. Так, на Поділлі поділяв платформу демократичної партії і сповідував “повну автономію Малоросії з гетьманським правлінням” священик М. Борець­кий, який у майбутньому посяде митрополичу кафедру УАПЦ. Завдяки зусиллям єпископа Парфенія національні прагнення серед населення єпархії настільки поширилися і зміцніли, що 1905 року, незважаючи на присутність губернатора, депутати єпархіального з’їзду слухали у хоровому виконанні гімн “Ще не вмерла Україна!”[25]

Однак, варто відзначити, що церковний національний рух за українське самовизначення значно поступався світському. Ілюстрацією цього є той факт, що на захист автокефалії УПЦ у парламенті лунали лише поодинокі пастирські голоси. “Віль­ної церкви для вільного народу” вимагав, наприклад, свяще­ник А. Гриневич у своїх публікаціях у думській пресі [26]. Власних церковно-політичних організацій українське духо­венство не створило. Окремі представники духовенства брали участь у діяльності Союза руського народу на Волині та Зага- льносемінаристській спілці. Ці організації уособлювали течії найрадикальнішого спрямування: перша тяжіла до націоналі­стичного чорносотенного руху, інша — до екстремістсько-ре­волюційного, пропагуючи терор як засіб ефективної боротьби. Пожвавлення серед українського духовенства викликала хви­ля ліберального церковного оновлення. Особливо цей рух по­значився на історії Харкова. Проте харківському гуртку свя - щеників-оновленців не судилося стати зародком української ліберально-церковної партії, оскільки його дії не могли знайти тоді відкритої підтримки в духовному середовищі. Отож, вза­ємопроникнення церковного і світського національних рухів в Україні не відбулося.

Варто відзначити, що після лютневої революції 1917 року патріотичне православне духовенство виступило ініціатором поєднання світського і релігійного руху у процесі відродження української державності. Однак українська влада формально проігнорувала церковний чинник національного державотво­рення. Тим самим фактично посприяла тому, що перевага була віддана російським церковно-православним чинникам, не за­цікавленим у практичній реалізації української національної ідеї. У цьому зв’язку варто згадати позицію Київської духовної академії щодо українізації православних церков Південно-За­хідної Росії. Так, в оприлюдненій нею заяві мовилося наступ­не: “Вирішення українського питання, ініційованого Центральною Радою і санкціонованого Тимчасовим урядом, безперечно призведе до політичного відокремлення України від Росії... Відособлення України від Росії у церковному відношенні не­минуче послабить силу української церкви й полегшить тиск на неї войовничого католицизму, який вже виявив себе через виступи Львівського греко-католицького митрополита Андрія Шептицького, за планами якого вже почалася пропаганда авто­кефалії майбутньої української церкви, яка начебто існувала у цьому краї. Однак, її тут не було. За канонічними правилами, автокефалія можлива лише у окремого народу. Українці ж не є окремим народом. Отож, Київська духовна академія висло­влює протест проти втілюваного у життя Центральною Радою вирішення українського питання і сподівається, що до її голосу приєднаються всі вихованці КДА, а також всі ті, кому не бай­дужі інтереси Руської православної церкви” [27].

Отже, національно-культурний рух українського духовенст­ва, незважаючи на свою організаційну неоформленість, пооди­нокі вияви та локальний характер, проникав у різноманітні сфери буття українського народу — від освіти до церковної ар­хітектури, виявляв себе на різних рівнях — від парафіяльного до парламентського, залучав у свої лави не лише священиків, а й окремих представників єпископату. Він розквітав не лише на культурницькій ниві, а й поширювався на політичну сферу. Хоча українські політичні партії так і не змогли піднятися до розуміння потенційної ролі церкви в українському відроджен­ні, а духовенство не сприйняло соціальну експресію молодих українських політиків, все ж варто зазначити, що зрушення в національно-культурному та політичному аспектах, здійснені українським православним духовенством на початку XX ст., стали предтечею відновлення Української автокефальної пра­вославної церкви. Водночас відроджуваний український релі­гійний компонент ставав невід’ємною складовою новоствореної української нації.

Джерела та література

1. Никольский Н. История русской церкви. — М., 1983.

2. Грекулов Е. Церковь, самодержавие, народ. — М., 1969.

3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Вінніпег; Мюнхен; Детройт, 1962; Огієнко І. Українська церква: нариси з іс­торії УПЦ. — У 2-х томах. — К., 1993; Дорошенко Д. Православна

Церква в минулому і сучасному житті українського народу. — Бер­лін, 1940.

4. Панас К. Історія Української церкви. — Львів, 1992; Ортинський І. Стрижень українського буття. — Рим; Мюнхен; Фрайбург, 1991.

Б. Історія релігії в Україні. — К., 1999; Історія релігії в Україні. Пра­вослав’я в Україні (Т. 3). — К., 1999.

6. Катренко А. М. Український національний рух ХІХ ст. — К., 1998. — С. 11.

7. Є дані, що у 80-90-х рр. XVIII ст. у Новгород-Сіверську, центрі одноіменного намісництва, існував український патріотичний гу­рток. До нього, зокрема, належали представники правобережного духовенства Варлаам Шишацький (ігумен, єпископ, учений бого­слов, прихильник автокефальної церкви) й Мельхиседек Значко - Яворський (архімандрит, колишній ігумен Мотронинського мо­настиря). Члени цього товариства прагнули відновити українську державність, розвивати національну культуру. (Катренко А. М. Вказ. праця. — С. 14). Однак, скоріш за все, ці духовні особи не виступали проти російського самодержавства, а зберігали відда­ність йому. Вони брали участь у роботі цього гуртка, щоб сприяти відродженню православ’я на Правобережній Україні після десяти­літь гонінь владних структур Речі Посполитої.

8. Евреи в России: ХІХ ст.: Паперна А. И. Из Николаевской эпохи; Ковнер А. Г. Из записок еврея; Слиозберг Г. Б. Дела давно минув­ших дней. — М., 2000. — С. 296.

9. Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — С. 253-254.

10. Цит. за: Там само. — С. 263.

11. Там само. — С. 254.

12. Колесник В. Ф., Надтока О. М. Російська демократична інтелі­генція та українське національне відродження (к. XVIII — поч.. ХХ ст.). — К., 2002. — С. 68.

13. Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — С. 342-343.

14. Там само.

15. Цит. за: Там само. — С. 344.

16. Там само.

17. Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ — І пол. ХХ ст.). — Рівне, 2003. — С. 70.

18.Історія релігії в Україні. — С. 251.

19. Там само.

20.Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — С. 346.

21. Колесник В. Ф., Надтока О. М. Вказ. праця. — С. 79.

22. Там само.

23.Історія релігії в Україні. Православ’я в Україні (Т. 3). — С. 348.

24. Там само.

25.Історія релігії в Україні. — С. 255.

26. Там само.

27. ЦДІАК України. Ф. 711, оп. 3, спр. 3872. — Арк. 20 зв. — 21.


Хитровская Ю. В. Правобережное православное духовенство и украинское национальное движение в XIX — в начале XX ст.

Опираясь на научную литературу и архивные материалы, автор исследует проблему участия православного духовенства Правобе­режной Украины в украинском национальном движении в XIX и в начале XX ст.

Khitrovska J. V. The Orthodox clergy of the right-bank Ukraine and the Ukrainian national movement in the late 19th — early 20th centuries.

With reference to the scientific literature and archive documents the author analyses the question of the participation of the Orthodox clergy of the right-bank Ukraine in the Ukrainian national movement in the late 19th — early 20th centuries.