Головна Історія Інтелігенція і влада З ІСТОРІЇ ПРОЕКТІВ УТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО В МІСТАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст
joomla
З ІСТОРІЇ ПРОЕКТІВ УТВОРЕННЯ ПОРТО-ФРАНКО В МІСТАХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

Т. Г. Гончарук

Розвиток портових міст Південної України кінця XVIII — пер­шої половини XIX ст. значною мірою був обумовлений обсягами зовнішньої торгівлі, що регламентувалася протекціоністським мит­ним законодавством імперії. Тому боротьба за надання митних пільг стала звичайним явищем для портів Північного Причорномор’я від моменту його приєднання до Російської імперії. Прагнення на­селення міст краю отримати права безмитного товарообміну продо­вжували традиції боротьби за “вільну торгівлю”, що її до кінця

XVIII ст. вели певні кола Гетьманщини та Запоріжжя [1]. Деякі проекти створення порто-франко в містах краю розглядалися в пра­цях Д. Атлас, О. Оглобліна, сучасного історика А. О. Євсєєва та ін. Однак значна кількість таких проектів та пропозицій залишають­ся ще поза увагою істориків.

Більшість проектів утворення порто-франко в містах Південної України початку XIX ст. стосувалася Одеси або портів Криму. У пер­шому випадку влаштування “вільного порту” було втілено в життя, у другому — ні. Проекти порто-франко в Одесі почали з’являтися вже в кінці XVIII ст. На доцільність його, посилаючись на досвід Ліворно, Анкона та Трієсту, між іншим, вказував Барон Гугнер у “Записці щодо комерційної переваги Одеського порту” 1796 р. (про­позиції її автора, на думку Д. Атлас, випередили свій час на десяти­ліття й “майже всі... пізніше вважалися особистими ініціативами герцога Ришельє”) [2]. Того ж року зі схожою ініціативою до уряду вийшов надвірний радник Фродінг. Пропозиція ця спочатку знай­шла підтримку навіть із боку Павла I, однак потім була відкладе­на [3]. “.Справу було затримано, — відзначав О. Оглоблін. — Її мабуть сполучили з розробленням нового тарифу. Тим часом пе­ремогли оборонці кримського порто-франко” [4]. Прохання відкри­ти в Одесі порто-франко містило і подання бургомістра Афанасія Керс-Оглу до царя у 1798 р. [5]

Певним кроком уперед щодо аргументації доцільності надання статусу “вільного порту” Одесі була “Записка про Одесу” складена 1802 р. щойно створеним Одеським будівельним комітетом за участю громадян міста. Прохання надати порто-франко було в ній записано поруч з іншими масштабними та далекоглядними проек­тами (звільнення від мит експорту зерна, будівництво портових спо­руд, покращання благоустрою, заснування біржі, контори для обмі­ру грошей, лікарні, комерційного суду, влаштування в центрі міста бульвару зі сходами тощо). Автори записки сміливо піддавали кри­тиці протекціоністську митну політику імперії, відзначаючи, що високі мита зменшують експорт (“Поки в Росії будуть перешко­джати імпорту, ця країна буде вивозити лише частину свого експо­рту і торгувати лише собі у збиток”) та реальні доходи держави. Пояснюючи переваги порто-франко, автори записки зверталися до досвіду європейських “вільних міст”. “Який же засіб може зробити Одесу багатою й прибутковою, підняти її на один рівень з Генуєю, Ліворно, Мессиною, Трієстом, Фьюме та Бродами?” — запитували одеські громадяни. І самі ж відповідали: “Те ж саме, що створило ці міста: право на вільну торгівлю”. Одеські громадяни твердили, що розташування цього міста зручне для створення в ньому “віль­ного порту” й пропонували провести кордон майбутнього порто­франко по “суцільній балці, яка оточує” місто. Автори записки пи­сали також про перспективи імпорту та особливо транзиту (через Галичину та Правобережжя), які могли відкритися внаслідок ство­рення порто-франко. Можливості транзитного торгу вочевидь дуже хвилювали авторів записки. Тому, у разі якщо уряд не погодиться влаштувати в Одесі порто-франко, одеські громадяни просили хоча

Б “полегшити торгівлю зменшенням мит і сприяти їй влаштуван­ням складу для транзитних товарів, такого самого який нещодавно влаштовано у Марселі”. Отже, одесити, принаймні, погоджувалися не на порто-франко, а на “вільні склади” [6]. Такі склади (спочатку строком на 5 років) були створені в Одесі згідно з указом від 5 березня 1804 р. [7]

Найбільш успішною серед пропозицій щодо створення порто - франко в Одесі виявилася відома записка “Міркування щодо звіль­нення від податей портів Одеси та Феодосії”, складена 26 січня 1816 р. для імператора генерал-губернатором Олександром Федо­ровичем Ланжероном. У ній відзначалися велике значіння торгів­лі для краю, успіхи Одеси та надзвичайну ефективність порто-франко для піднесення портових міст (із зверненням до прикладів Ліво- рно, Марселя, Трієста та ін). Ланжерон також писав про важливість порто-франко як захисту від епідемій та згадував “нерозсудливу жадобу кількох тисяч моряків”, які постійно намагалися провести контрабанду до Одеси, з якою легко може прийти і хвороба. Вказу­ючи на досвід Європи, Ланжерон писав: “Відстрочка створення по­рто-франко за часів правління герцога Орлеанського у Марселі у 1720 р. спричинила чуму, яка коштувала Франції численних жертв”. Ланжерон звертав увагу на значення порто-франко для розвитку транзиту та інших галузей товарообміну, для піднесення торговель­ного мореплавства (“Серед заходів, яких було вжито у всіх країнах, щоб досягти швидкого розвитку в морській торгівлі, найефективні­шим є заснування вільних портів”) й залучення іноземних капіта­лів [8]. У цілому аргументація Ланжерона не відрізнялася оригіна­льністю та самостійністю. Вона досить сильно нагадувала попере­дні проекти одеситів, а особливо лист колишнього генерал-губерна­тора краю “Про Нову Росію” А. Е. Ришельє від 1814 р., в якій він, виходячи зі “свого 11-річного досвіду” управління краєм, між ін­шим, пропонував російському монарху влаштувати порто-франко в Одесі та Феодосії [9]. Окремі речення, абзаци й майже сторінки записки Ланжерона повторювали записку, надіслану Ришельє з Франції два роки раніше.

Записка Ланжерона не містила визначення навіть приблизних кордонів майбутніх порто-франко. Проте керівник краю перекон­ливо доводив, що охороняти кордон “вільного порту” буде легше, ніж величезні сухопутні кордони імперії і загроза контрабанди тут буде незначна. “Росія переповнена контрабандистами. — твердив Ланжерон, — Звичайно, що у разі проголошення міст і портів Одеси і Феодосії вільними, потрібно буде охороняти лінію у декілька верст навколо кожного з них, однак бажано було б [належним чином] охороняти і лінію Фінляндії, а також кордон, що простягається від Поділля до Балтійського моря”. Досить слабкими виявилися роз­рахунки Ланжерона щодо витрат на функціонування порто-фран­ко. Вочевидь натхненний надзвичайними успіхами одеської торгі­влі 1816 та 1817 рр. він вважав, що міська скарбниця зможе відносно безболісно утримувати кордон “вільного порту”. “Стіна або рів на­вколо вільних міст мені уявляється необхідним і це б не спричи­нило великих витрат, — наголошував Ланжерон. — Було б дуже справедливо якщо б ці витрати лягли на плечі міської влади”. Час показав, що генерал-губернатор у цьому питанні помилися і одесь­ка влада вже через рік після влаштування порто-франко почала прохати скорочення його кордону та надання додаткових коштів на його утримання.

Не зважаючи на явну недосконалість записки Ланжерона, вона знайшла підтримку в урядових колах. Момент для того був сприят­ливий. Імперія вступала у нетривалу добу фритредерства і ідея порто-франко добре узгоджувалася з широкими планами вільної торгівлі на західному кордоні. 5 квітня 1817 р. проект та кордони одеського порто-франко були схвалені Державною радою Російсь­кої імперії [10]. Одеське порто-франко зі значними змінами кордо­нів та правил функціонування проіснувало до 1859 р.

Набагато менш успішними були пропозиції влаштування “віль­них портів” у Криму. Проекти та спроби створити порто-франко на Кримському півострові мали місце вже в останній чверті ХУІІІ ст. Достатньо згадати указ Катерини ІІ графу Орлову від 28 березня 1775 р. про можливість заснувати для греків-матросів “вільний порт” в Керчі та Єні-Кале [11], пропозицію Г. Потьомкіна в листі цариці від 10 серпня 1785 р. про скасування митного збору “на Таврійсь­кому півострові” задля зменшення витрат на утримання митниць та “залучення в край мешканців з інших країн” [12], спроби ство­рити порто-франко в Криму в середині 1780-х рр. тощо [13].

У 1798 р. порто-франко було проголошено на всьому “Таврійсь­кому півострові” терміном на 30 років [14]. Через неефективність та незручність для населення воно було скасовано менше ніж через два роки [15]. Рішення про перетворення Кримського півострова на порто-франко та його наслідки досить гостро критикувалося су­часниками [16]. Невдача кримського порто-франко визначила обе­режне ставлення російського уряду до проектів влаштування “ві­льних портів” у наступні роки. На початку ХІХ ст. вже лунали пропозиції створювати порто-франко не на всьому півострові, а в окремих його портах. Саме до такого варіанту схилявся у своїй книзі 1803 р. Павло Сумароков (вочевидь, маючи на увазі Севасто­поль та Керч) [17]. У 1802 р. проект порто-франко у Феодосії “стро­ком на п’ятдесят років” було складено “Комітетом для облашту­вання Новоросійської губернії” за пропозицією К. І. Габліца [18]. Згідно із царським указом від 1803 р. проголошення порто-фран­ко у Феодосії було вирішено “відкласти до майбутнього часу”, а місту натомість надано інших пільг. Місцеве керівництво та купец­тво і пізніше продовжувало звертатися до уряду, прохаючи надання нових пільг місту, яке розвивалося не так швидко, як хотілося (за­писка “Потреби Феодосії” військового губернатора О. Ф. Клокачо - ва від 15 лютого 1810 р. та ін.) [19].

Серед кращих проектів створення “вільного порту” у Феодосії слід назвати “Нотатки про порто-франко”, які 10 листопада 1814 р. подав петербурзькому військовому губернатору генералу М. А. Ми - лорадовичу феодосійський градоначальник Семен Михайлович Бро - невський, обґрунтовуючи у супровідному листі необхідність запро­вадження “вільного порту”, захистом півострова від епідемій, які неминуче приходили разом із контрабандою (у краї щойно закін­чилася чума 1813 р., за словами сучасників, це був “страшний час, що назавжди залишиться у літописах Феодосії”) [20]. “Задля досяг­нення цієї мети, — писав Броневський, — є один засіб, що давно в Європі використовується і визнаний надійнішим супроти контра­банди та чуми — подарувати переваги порто-франко тим портам, в яких створено головні карантини” [21]. У своїх “Нотатках” феодо - сійський градоначальник, по-перше, звернув увагу на корисність режимів порто-франко взагалі, наводячи приклади з європейської історії. “Скрізь, де були відкриті порто-франко, — наголошував С. Броневський, — відзначалося швидке зростання торгівлі, постій­не збільшення народної промисловості й внаслідок цього добробут мешканців. Генуя, Марсель, Анкона, Ліворно і Трієст служать під­твердженням цієї істини”. Говорячи про “перший невдалий в Росії досвід” Кримського порто-франко 1798 р., Броневський вва­жав його причиною завеликі розміри зони “вільного порту”, які “суперечили справжнім поняттям про порто-франко”. “Існуючі у Європі порто-франко обмежуються мурами міста або однієї з час­тин міста...”, — зауважував із цього приводу С. Броневський. Тому він пропонував створити порто-франко в частині м. Феодосії “щоб інша частина слугувала для складування [вітчизняних] товарів” [22]. У своїй записці С. Броневський навів 13 головних положень (“осно­вании”), за якими мало функціонувати майбутнє порто-франко. У пер­шому з них було детально визначено кордон пропонованого “віль­ного порту”. “Частина міста Феодосії, — писав С. Броневський, — найближча до карантину, проголошується порто-франко, з тим щоб межа, призначена для порто-франко, оточувала карантин звідусіль — від одного берегу моря до іншого, наприклад: від Лагорієвого дому, що на набережній, через базарний майдан, мимо католицької церк­ви, потім через караїмський форштадт продовжувати лінією по го­рах до батареї”. Планувалося, що феодосійський порто-франко “буде мати. один вхід для сполучення з містом” [23]. Загалом записка Броневського відрізнялася аргументованістю та ґрунтовністю. Чи­мало її положень, з відповідними змінами, були пізніше реалізовані відносно Одеси. Попри це звернення феодосійського градоначаль­ника зі своїми пропозиціями до Милорадовича, а потім (у 1817 р.) до адмірала М. О. Мордвинова успіху не мали [24].

Як зазначалося вище, створити порто-франко у Федосії пропо­нували А. Є. Ришельє у 1814 р. та О. Ф. Ланжерон у 1816 р. Проте в обох випадках більш важливим вважалося влаштування “вільно­го порту” в Одесі, тим більш, що, враховуючи скромні успіхи феодо - сійської торгівлі, передбачалося, що цьому місту буде важко влас­ними силами утримувати кордон порто-франко [25]. Пізніше про­позиції громадяни Феодосії про надання місту певних пільг щодо митного режиму (клопотання купецтва міста до феодосійського градоначальника від 9 вересня 1827 р. та ін.) успіху не мали [26].

Низка проектів першої половини XIX ст. передбачала створення порто-франко у Керчі. Так Василь Гур’єв у записці “Торгівля Чор­ного моря” 1817 р. наголошував: “Тільки порто-франко у Керчі та Одесі, й створення карантинів зручних для швидкого та вигідного вивантаження та завантаження товарів, можуть захистити [край] від зовнішньої пошесті” [27].

Набагато докладніше перспективи влаштування “вільного пор­ту” в Керчі були розглянуті в проектах одного з кращих градона­чальників цього міста (обіймав цю посаду у 1833 — 1850 рр.) [28]

Захара Семеновича Херхеулідзе. Цей нащадок грузинських кня­зів, який у документах фігурував, здебільшого, як “Херхеулідзєв”, намагався здобути для Керчі права “вільного порту” за часів, коли в імперії панувала “заборонна” митна система, а одеське порто­франко ледве трималося під тиском палкого захисника фіскаль­них інтересів міністра фінансів Е. Ф. Канкріна. Тому керченсь­кий градоначальник завбачливо звертався із своїми пропозиція­ми не до міністерства фінансів, а до міністерства внутрішніх справ і мотивував їх виключно стратегічними інтересами держави: не­обхідністю захистити край від епідемій, не припиняючи при тому зв’язків із кавказькими народами. “У разі якщо для цього утво­рення (порто-франко — Т. Г.) не існувало в державах інших при­чин, то його варто було б створити для карантинів”, — наголошу­вав Херхеулідзе. При тому він вважав, що від керченського порто­франко російське виробництво та скарбниця не зазнають великих втрат, бо “7 тисяч мешканців Керч-Єнікальського градоначальст­ва, не можуть мати великого впливу на внутрішню нашу торгів­лю” [29]. Пропозиції Херхеулідзе не знайшли підтримки не тіль­ки у Петербурзі, але й у керівництва краю. Виконуючий обов’яз­ки генерал-губернатора Павло Іванович Федоров, заперечував ефек­тивність “вільного порту” як карантинного заходу і, відповідаючи на пропозиції керченського градоначальника у 1838 р., між ін­шим зазначив: “Взагалі, я завжди думав, що порто-франко — це розкіш торгівлі; і тому воно може існувати тільки в одній Одесі. Думати ж про порто-франко у Керчі, в якій сам градоначальник нараховує не більше 7 тисяч [мешканців], де немає власних виро­бів і торгівлі... поки ще зарано” [30].

Однак і після 1838 р. Херхеулідзе не припиняв своїх звернень із пропозиціями про створення порто-франко до міністерства внутріш­ніх справ. У записці від 1840 р. він сміливо критикував урядовців, які запроваджували жорсткі митні правила, що були “прийнятні десь у Німеччині” (явний натяк на вищезгаданого міністра фінан­сів Канкріна) і зовсім не відповідали реаліям південних провінцій країни. Градоначальник також детально розповів про засоби пере­везення контрабанди, супроти яких були безсилими будь-які кара­нтинні та митні заходи. У 1840 р. проект Херхеулідзе було відхи­лено, однак уряд був змушений повернутися до нього, через поши­

Рення випадків контрабанди, у 1844 р. Тоді керченським градона­чальником було розроблено новий більш детальний проект, що пе­редбачав три можливі варіанти кордонів майбутнього порто-фран­ко з планом та приблизними підрахунками витрат на їх будівниц­тво. Довжина першого варіанту кордону була 16 верст, другого — 61 верста, третього — 67 верст. Сам Херхеулідзе схилявся до тре­тього варіанту, за умов затвердження якого “вільний порт” мав би “охоплювати всю землю градоначальства і простір, який може на­дати місту всі зручності, коли його людність, а також і торгівля, досягнуть можливого ступеня розквіту”. Окрім того керченський градоначальник пропонував продовжити порто-франко і на Таман - ському півострові (“від Фанагорії... до Бугазького обмінного двору з однією заставою на дорозі, що прямує до Катеринодару”). “Таким чином, — підсумовував Херхеулідзе, — Керч, з’єднавшись ще тісні­ше зі Східним берегом і приймаючи на себе весь ризик у випадку появи пошесті, буде постачати [кавказькі] укріплення предметами, необхідними для життя”. Отже, Херхеулідзе фактично пропонував створити не “Керченське”, а “Керченсько-Таманьське” порто-фран­ко, яке мало бути під його керівництвом (“відокремлення Керчі від Тамані так само неможливо, як відокремлення Керчі від її каранти­ну”, — відзначав градоначальник). У цьому разі, на думку Херхеу- лідзе, для транзитної торгівлі могли б відкритися блискучі перспек­тиви (“південно-східні прилеглі губернії відкриють нові шляхи для збуту через Керченський порт своїх виробів і навіть вироби самого Сибіру будуть спускатися по Волзі до Керчі, і Керч при існуванні порто-франко за короткий строк перетвориться на центральне склад­ське місце”) [31]. Цей черговий проект Херхеулідзе також не знай­шов підтримки в урядових колах. Більше того там розглядався варіант, за умов якого Керч хоча і отримала б права порто-франко, однак була б повністю відрізана (без усілякого сполучення) від ре­шти Кримського півострова. З таким рішенням не міг погодитися ані генерал-губернатор краю М. С. Воронцов, ані керченський гра­доначальник. Останній мусив із цього приводу пояснювати, що ро­зуміє “слово порто-франко... у тому значінні, як його розуміють скрізь і... влаштування його у Керчі з деякими відмінностями має бути на тих самих підставах, як і у портах Південної Європи та в Одесі”. Врешті замість влаштування в Керчі порто-франко Микола І 6 серпня 1844 р. видав розпорядження про посилення карантинного нагля­ду в Криму [32].

Таким чином успішність та неуспішність пропозицій про ство­рення “вільних портів” залежала не від їх ґрунтовності та ступеня аргументації, а від кон’юнктури в правлячих колах столиці та зага­льних пріоритетів зовнішньоторговельної політики держави. Тут, звичайно, неможливо розглянути всіх проектів щодо надання прав порто-франко та інших митних пільг містам та місцевостям краю, що їх було запропоновано у дореформені часи. Загалом мешканці портових міст протягом цього періоду склали десятки різноманіт­них листів до царя, уряду та керівників різних рівнів з пропозиці­ями щодо покращання стану торгівлі. Пропозиції ці іноді підпису­валися численним загалом представників “кращих” та “почесних” городян. Такі прохання, пропозиції, проекти безперечно заслугову­ють на увагу дослідників минулого як своєрідні пам’ятки громад­ської та соціально-економічної думки України кінця XVIII — пер­шої половини XIX ст.

Література:

1. Флоровский А. В. Депутаты Войска Запорожского в законодательной ко­миссии 1767 г. — Одесса, 1912. — С. 33, 34, 44; Слабченко М. Е. Органи­зация хозяйства Украины от Хмельниччины до Мировой войны. — Ч. 1. Хозяйство Гетманщины в XVII — XVIII столетиях. — Одесса, 1923. — Т. 3. — С. 151, 152, 162; Загоровсъкий Є. О. Запорозько-російська митна політика за часів Нової Січі / / Ювілейний збірник на пошану академі­ка Д. I. Багалія. — К., 1927. — С. 808, 809.

2. Memoire touchant les avantages commercials du port d’Odessa // Архив графов Мордвиновых (Далі АГМ). — СПб., 1902. — Т. 2. — С. 163; Ат­лас Д. Старая Одесса ее друзья и недруги. — Одесса, 1992. — С. 38.

3. Об учреждении в Одессе по проекту надворного советника Фродинга порто-франко // Архив Государственного совета (Далі АГС). — СПб., 1888. — Т. 2. — С. 121, 122.

4. Оглоблін О. Одеське порто-франко // Наукові записки Київського ін­ституту народного господарства. — 1928. — Т. 9. — С. 2.

5. Смолъянинов К. История Одессы // Записки Одесского общества исто­рии и древностей. — С. 371.

6. Записка об Одессе составленная Одесским строительным комитетом по распоряжению Ф. П. Де-Волана во время его короткого визита в Одессу в 1800 году // Наследие Ф. П. Де-Волана — из истории порта, города, края. — Одесса, 2002. — С. 214, 216, 218.

7. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). Собр. Первое.

— СПб., -1830. — Т. 28. — С. 195 -197.

8. Граф Ланжерон императору Александру // АГМ. — Т. 2. — С. 555, 558.

9. Le duc de Richelieu a l’Empereur Alexandre, sur la Nouvelle Russie // Сбо­рник Русского исторического общества. — СПб., 1886. — Т. 54. — С. 412­417.

10.Журналы по делам Департамента Государственной Экономии // АГС.

— СПб, 1881. — Т. 4. — Ч. 2. — С. 1324.

11.ПСЗРИ. Собр. Первое. — СПб., -1830. — Т. 20. — С. 102; Зенкевич X. X. Керчь в прошлом и настоящем. Историко-археологический и географи­ческий очерк с приложением описания достопримечательностей, хроно­логического указателя и исторических сведений с рисунками. — Керчь, 1894. — С. 39, 40.

12. Сборник военно-исторических материалов. — СПб., 1893. — Вып. 6. — C. 120.

13.Дружинина Е. И. Северное Причерноморье в 1775 — 1800 гг. — М., 1956. — С. 143, 145.

14. АГС. — Т. 2. — С. 121; ПСЗРИ. Собр. Первое. — СПб., -1830. — Т. 25.

— С. 64-68.

15.Евсеев А. А. Город Феодосия и проекты порто-франко в конце XVIII — начале XIX века / / Пилигримы Крыма осень’2000: путешествия по Кры­му, путешественники о Крыме: Материалы VI крымской международной научно-практической конференции в 2 ч. — Симферополь, 2001. — Ч. 2.

— С. 42.

16.Палас П. С. Наблюдения сделанные во время путешествия по южным наместничествам русского государства в 1793-1794 годах. — М., 1999

— С. 206.

17.Досуги крымского судьи или второе путешествие в Тавриду Павла Су­марокова. — СПб., 1803. — Ч. 1. — С. 135-137.

18.Евсеев А. А. Город Феодосия.... — С. 42.

19.Клокачев Мордвинову // АГМ. — СПб., 1902. — Т. 4. — С. 241, 242; Клокачев А. Нужды Феодосии // АГМ. — СПб, 1902. — Т. 6. — С. 12, 16,

17.

20. Кондораки В. X. В память столетия Крыма. — М., 1883. — С. 135.

21. Вроневский Милорадовичу // АГМ. — Т. 4. — С. 296, 297.

22. Вроневский. Замечания о порто-франко // АГМ. — Т. 6. — С. 183 — 185.

23. Вроневский. Замечания о порто-франко // АГМ. — Т. 6. — С. 189, 190.

24. Вроневский Мордвинову // АГМ. — Т. 4. — С. 319, 320.

25. Граф Ланжерон императору Александру. — С. 559.

26.ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 190 (1827 р.) — Спр. № 35. — Арк. 1-7.

27. Торговля Черного моря // АГМ. — Т. 6. — С. 228, 229.

28. Зенкевич X. X. Керчь в прошлом и настоящем. — Керчь, 1894. — С. 42, 49, 50, 53, 55, 56.

29.ДАОО. — Ф. 1. — Оп. 191 (1838 р.). — Спр. 70. — Арк. 12.

30. Там само. — Арк. 44.

31. Там само. — Арк. 78, 79.

32. Там само. — Арк. 69-71, 83, 84.

Похожие статьи