Головна Історія Інтелігенція і влада ВИНИКНЕННЯ ТЕАТРАЛЬНО-ДРАМАТИЧНОЇ АНТРЕПРИЗИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
joomla
ВИНИКНЕННЯ ТЕАТРАЛЬНО-ДРАМАТИЧНОЇ АНТРЕПРИЗИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

Г. I. Степанова

Ключові слова: антрепренер, антреприза, театр.

Ключевые слова: антрепренёр, антреприза, театр.

Key words: entrepreneur, repertory company, theatre.

Театрально-драматична антреприза як окремий феномен в історії театрального життя Російської імперії практично не вивчена. На жаль, на сьогоднішній день не знайдено до­кументальних джерел про те, де і коли вона з’явилася та що цьому сприяло. Різні аспекти цієї проблеми вивчалися в працях Б. В. Алперса, А. А. Бартошевича, Б. В. Варнеке, В. Н. Всеволодського-Гренгросса, С. С. Данилова, Ю. А. Дми- трієва, Н. В. Дрізо, Т. А. Динник та інших театрознавців.

Завданням даної статті є спроба визначити походження театрально-драматичної антрепризи в Російській імперії, ґрун­туючись на вже існуючих концепціях різних істориків театру.

Є. І. Стрельцова висуває гіпотезу про те, що зародження антрепризи як приватного підприємництва слід шукати в мис­тецтві скоморохів. Театрознавець говорить, що скоморохів можна вважати першими професійними акторами. Антрепре­нерами їх можна назвати вже тоді, коли вони почали органі­зовуватися у ватаги. «По суті це були артілі. У спорідненій системі вільного підприємництва виявляється «цех музикантів і фіглярів», «група гравців», «лялькові гравці», «група обдаро­ваних людей», «ватаги» і — «позитурні майстри», «штукмей - стери», «показники чудес», «баланцирі» тощо, тобто антреприза. Скоморо-ватажок, керівник видовищного «промислішка», організатор ватаги та — антрепренер» [1, с. 20].

У своїй творчості скоморохи висловлювали критику держа­ви і церкви, після Указу царя Олексія Михайловича в 1648 році вони припинили своє існування.

Будь-яке згадування про антрепризу в інших джерелах, про її появу простежується лише в контексті загальної історії ро­сійського театру. В ній невелика частина досліджень присвя­чена провінційному театру, а значить і антрепризі, оскільки приватні театральні підприємства починаючи з XVIII століття могли розвиватися лише в провінції, де практично не діяли принципи столичної театральної монополії. Такої точки зору дотримується С. С. Данилов: «Тільки тут (в провінції. — Г. С.) був можливий творчий розвиток мистецтва всупереч всім пу­там самодержавно-поліцейського режиму. Навіть університет­ські міста старої Росії, що представляли собою рідкісні оазиси в провінційній глушині, були вкрай обмежені у всіх проявах суспільного життя» [2, с. 14].

Найперша документальна згадка про провінційну антрепри­зу датується 1780 роком в роботах Б. Варнеке, про які буде ска­зано пізніше. Але в результаті проведених досліджень можна говорити, що поява антрепризи в Російській імперії пов’язана з ім’ям Федора Григоровича Волкова, який жив у середині XVIII століття. Хоча Ф. Волков в історії театру відомий як перший актор російського театру, режисер, театральний діяч, а також творець першого російського префессійного загально­доступного постійно діючого державного театру, у зв’язку з чим В. Г. Бєлінський присвоїв йому звання «батько російсько­го театру».

Щоб зрозуміти, яким чином Волков пов’язаний з появою ан­трепризи, необхідно розглянути його біографію. Її можна роз­ділити на два періоди:

1. Ярославський, протягом якого Ф. Волков вчився і заклав основу ярославського театру (до 1752);

2. Петербурзький і Московський. Увійшовши до придворно­аристократичного середовища, працював над встановленням національного загальнодоступного театру (1752-1762). Цей пе­ріод закінчився постановкою маскараду «Тріумфуюча Мінев - ра», яка для Ф. Волкова виявилася останньою.

«Другий період» у житті Ф. Волкова особливо уважно ви­вчається його біографами, тому що завдяки його діяльності в цей час він і увійшов в історію театру. Але для нас важливий «перший період», адже в цей час його можна охарактеризувати як антрепренера.

Отже, народився Федір Григорович 9 лютого 1729 року в Костромі у купецькій родині. Після смерті батька переїхав до Ярославлю, де виховувався вітчимом — ярославським куп­цем та промисловцем Ф. Полушкіним. В «Історії російсько­го театру» 1914 року видання сказано, що «...з ранніх років (Ф. Г. Волков. — Г. С.) виявив потяг до театру, брав участь у театральних виставах з деякими наказовими служителями» [3, с. 108]. А це означає, що в Ярославлі в цей час вже існували різні види театральних видовищ: народні ігрища, аматорські вистави та вистави шкільних драм.

Любов до театру у повній мірі проявилась у період його на­вчання в Москві з 1741 по 1748 рік. У цей час він відвідав всі можливі для нього вистави, де й ознайомився з побудовою тогочасного театру, технікою сцени та особливостями декора­ційного мистецтва.

Після того, коли Ф. Волков повернувся до Ярославлю, він настільки був охоплений ідеєю створити театр, що почав на­вчати драматичному мистецтву, музиці, живопису своїх братів Гаврила і Григорія, сусідніх дітей. П. Арапов повідомляє, що перша театральна вистава відбулась на честь дня народження Полушкіна. Проходило це дійство у спеціально облаштованому шкіряному сараї. Волков з друзями представив драму «Есфір» та пастораль «Евмонд і Берфа». Мати і вітчим разом з гостя­ми були в такому захваті від побаченого, що присутній ярос­лавський воєвода Мусін-Пушкін та поміщик Майков запропо­нували Волкову створити власний театр. Вони самі виділили на спорудження будівлі значну суму грошей, а також вмовили інших ярославських дворян та купецтво взяти в цьому участь. Звичайно, засновником, архітектором, декоратором, машиніс­том, капельмейстером, автором, актором, перекладачем, дирек­тором цього театру був Федір Григорович Волков [4, с. 51].

Відкриття стаціонарного театру Ф. Волкова відбулося 7 січ­ня 1751 року, оперою «Титове милосердя» відомого тоді ком­позитора Пьетро Метастазіо в перекладі Петра Медведева. Із загального репертуару волковського театру ярославського пе­ріоду відомо, що гралися п’єси Дмитра Ростовського, зокрема «Про покаяння грішної людини». Це була церковно-шкільна п’єса характеру мораліте. Так само давалася трагедія П. І. Су­марокова «Хорев» і комедія Мольєра «Лікар мимоволі» та ін.

В той момент в трупу Волкова входили троє братів Волко - вих — Федір, Грігорій і Гавриїл, канцеляристи ярославської провінційної канцелярії Іван Іконніков, Яків Попов, писар Се­мен Куклін, Іван Дмитрієвський, Олексій Попов, Семен Скоч - ко, а також корінні ярославці — Дем’ян Галік та Яків Шум - ський.

Створивши свій приватний театр, Волков подбав і про його утримання, встановивши ціну за вхід «... брав з глядачів за місця: на передніх лавах по п’ятаку, на середніх по алтину, а на задніх по одній копійці» [5, с. 46].

Керував він своїм театром до 1752 року, поки чутки про його існування не досягли Петербурга. За наказом цариці Єли­завети Петрівни Волков був викликаний до Петербурга для ор­ганізації загальнодоступного російського театру.

Підсумовуючи наявні вже відомості, можна припустити, що Волковський театр пройшов два етапи свого розвитку. Пер­ший — початковий любительський, коли Волков зі своїми друзями відносився до розряду «охочих комедіантів». Другий етап — більш зрілий, коли Ф. Г. Волкова можна назвати антре­пренером, за наступними критеріями:

1. Набір трупи (Ф. Г. Волков створив свою вільну трупу, до якої увійшли його друзі та однодумці).

2. Споруда театру.

3. Формуванна репертуару театра.

4. Підготовка спектаклю (дбав про костюми, створював де­корації).

5. Експлуатація вистави (відомо, що вистави давалися три рази на тиждень).

Про походження театрально-драматичної антрепризи пише Б. В. Варнеке у своїй «Історії російського театру». Він вва­жає, що приватна театральна діяльність, яка міцно встановила­ся в провінції, бере свій початок з столичних приватних дворян­ських театрів. У провінцію вони перемістилися після указу про столичну театральну монополію. Б. В. Варнеке говорить про те, що одне з перших театральних видовищ з’явилося в Харкові 29 вересня 1780 року. «Тоді з переселившихся по службі дворян та чиновників прибулих з різних місць для заняття нових посад склалося суспільство, яке серед інших забав влаштувало і теа­тральні спектаклі» [6, с. 118]. Перші театральні вистави носили домашній характер, в них брали участь виключно дворяни та чиновники. Вони ж невдовзі звели театральну будівлю в місті, ставши його повновладними господарями.

Приблизно в 1795 році до Харкова приїхав відставний при­дворний актор Т. Констянтинов зі своєю невеликою трупою і отримав дозвіл на взяття театру в оренду. Б. В. Варнеке на­зиває Константинова «першим харківським антрепренером». Звернув він увагу глядачів в першу чергу зіграністю трупи і розкішшю постановки.

Актори в трупі Т. Константинова були лише вільні люди, кріпаків не було. Відома навіть сума платні, яку антрепренер виплачував: «Лізка стала отримувати по 300 рублів на рік і бе­нефіс, інші актори отримували від 250 до 70 руб.» [6, с. 122].

Т. Константинову вдалося заробити велику суму грошей і, ймовірно, він довго б з успіхом тримав свою антрепризу, якби не державний траур з нагоди смерті Катерини II. Ця подія ста­ла причиною припинення театральних видовищ до 1808 року.

Укладачі другого тому історії російського театру вважа­ють, що перші вільні трупи утворилися в південно-західних частинах Україні, зокрема, в Києві. Цьому сприяло найбіль­ше скупчення «вільних» людей на цій території. Найчастіше це були поляки та німці. Вони були збанкрутілі шляхтичі. «З цих-то людей, ні в цехах, ні в купецтві не перебувавших, і сформувалися ще в кінці XVIII століття перші кадри віль­них акторів та антрепренерів» [7, с. 400]. Вважається, що польських труп в цей час було ще зовсім мало. Складалися вони з кількох акторів і виступали переважно у приватних бу­динках. Грали вистави польською, але з часом зустрівшись з більш численною аудиторією, все частіше можна було почути російську мову.

Отже, на початку ХІХ століття серед польських труп, що ба­зувалися в Києві, виділяють театр С. Ленкавського. Вважається, що він мав відносно сильну акторську трупу. До її складу вхо­дили комік Надзельский, трагік Завадський, а також артисти інших амплуа — Рикановский, Чернявський, Левандовський. Основним нововведенням Ленкавського вважається репертуар, до якого він раніше, ніж всі інші став включати «українізо­вані» п’єси та опери. Відомо, що гралися трагедія «Блокада Смоленська» І. Вейсентурна, комічні опери «Мельник, колдун, обманщик и сват» А. Аблесимова, «Девишник, или Филаткина свадьба» А. Княжніна, «Нове сімейство» С. Вязмітінова. З п’єс, які пов’язані з українською тематикою, були: «Леста, дніпров­ська русалка» і «Українка, або Чарівний замок», а також дра­ма «Олена, або розбійники на Україну». Відносна репертуарна гнучкість і підбір акторів дозволили антрепризі Ленкавського проіснувати тривалий час з 1811 по 1830 рік.

Ще більшу роль в становленні і розвитку провінційного теа­тру відіграла інша антреприза — І. Штейна. Особливість вкла­ду Штейна в сценічне мистецтво полягає в тому, що він знай­шов для свого театру організаційну форму, яка була здатна до певної міри зробити вільний театр економічно незалежним. Антрепренер, правильно оцінивши ситуацію, зрозумів, що для міцного існування театру необхідно бути більш рухливим, а значить, необхідно гастролювати, щоб значно розширити ра­діус своєї діяльності за рахунок не тільки близьких, а й дале­ких міст та всіх найбільших ярмарків. І разом з тим І. Штейн був стурбований не тільки розширенням свого поля діяльності, але і закріпленням своєї трупи на неярмарочну частину сезону за найбільшим театральним містом півдня Росії — Харковом. Таким чином, в 1816 році І. Штейн збудував власну будівлю театру, в яку вклав всі свої гроші. Цей театр не відрізнявся ні великою красою, ні міцністю, але мав одну незаперечну пере­вагу — місткість: у театрі було три яруси, зал для глядачів ді­лився на партер, ложі та галерею.

І. Штейн не тільки побудував театр, він умів його і заповни­ти. До репертуару особливих вимог не було, він будувався та­ким чином, щоб зацікавити всі верстви населення. Відомо, що в театрі йшли «Дон Жуан» Ж.-Б. Мольєра, «Сбитенщик» — комічна опера Я. Княжніна, «Селяни, або Зустріч незваних» А. Шаховського, «Сімейство Старічкових» Ф. Іванова, «Пере­вертні, або Суперечка до сліз, а об заклад не бийся» П. Кобя - кова, йшли балети, складені самим І. Штейном, — «Принцеса каррарська», «Пігмаліон», «Чарівна флейта».

У 1820-і роки, в період розквіту театру, в антрепризі Штей­на працювали 40 акторів, у тому числі Л. Ю. Млотковська, Л. І. Млотковська (Острякова), Н. X. Рибаков, К. Т. Соленик, та 20 оркестрантів — це була найбільша провінційна трупа.

У 1833 році трупа І. Штейна розпалася: Л. Ю. Млотковська, Л. І. Млотковська, Н. X. Рибаков, К. Т. Соленик заснували власну трупу, інші актори поїхали. Незабаром антрепренер припинив свою діяльність.

Розглянуті точки зору змушують думати, що появу антре­призи на території Російської імперії можна розглядати як самостійне явище, але С. Данилов стверджує, що паралельно театрально-драматична антреприза будувалася на руїнах крі­посного театру. «...Ряд кріпосних театрів поступово втрачає риси панської забави та відверто переходить на підприємниць­ку основу. Патріархального власника кріпосного театру змінює антрепренер-поміщик» [2, с. 16]. Розпад кріпосного театру став­ся в результаті руйнування феодально-кріпосницького укладу під впливом нових капіталістичних відносин, що розпочалися у XIX столітті, тобто цим часом можна датувати виникнен­ня підприємств, які віддалено нагадують антрепризу. Повно­цінної антрепризою цю діяльність назвати не можна, тому що «антрепренер-поміщик» хоч і брав гроші за спектакль, актора­ми залишались кріпаки.

Найбільш яскравим прикладом такого комерційно­го підприємства є напівкріпацька-напіввільна трупа кня­зя Н. І. Шаховського, яка діяла у Нижньому Новгороді. Він зумів побудувати свою справу таким чином, що трупа працю­вала практично цілий рік. У місті князь побудував власний театр, в приміщенні якого давались вистави з вересня до Ма - каріївського ярмарку.

У період ярмарку трупа Н. Шаховського переміщалася в її центр, де у нього, за словами Т. Динник, «був відбудований дерев’яний балаган» [9, с. 89]. У цей час вистави давалися що­денно, а прибуток у багато разів перевищував річний виторг від театру в місті.

Репертуар свого театру князь встановлював сам. До нього входили: опери В. Моцарта «Чарівна флейта», А. Аблесимова «Мельник, чаклун, обманщик та сват», А. Сумарокова «Хорев»; драми Д. Дідро «Батько сімейства», В. Зотова «Дочка Карла сміливого», «Життя гравця», «Іоан, герцог Фінляндський», «Невидимий свідок», «Негри в неволі», «Скопин Шуйський», «Юрій Милославський»; комедії А. С. Грибоедова «Горе від розуму», І. С. Крилова «Пустуни», А. Коцебу «Епіграма» та «Діва сонця» та інші.

Усіх акторів у трупі князя було понад сто осіб, з яких кра­щими вважалися І. Залеський (трагедія і драма); Я. Завидів (драма); А. Вишеславцев (водевіль і крім того тенор); А. Єр - шов (комік); Д. Завидова та Н. Піунова (драма), А. Залеська, Т. Стрелкова, Ф. Вишеславцев (комедія). Але головною при­красою його сцени були співачка Роза та Поляков, який більше був відомий під ім’ям Минаю, він постійно приводив публіку в захват, особливо в ролях Богатонова («Провінціал в столиці»).

Як вказувалося вище, стаціонарні вільні театри з’явилися раніше, ніж кріпацькі почали переходити на комерційну осно­ву. Найбільш істотним явищем, характерним для обох форм театру кінця XVIII початку XIX століття, був їх взаємовплив і взаємопроникнення. Молодий антрепренерський вільний театр частково запозичив кадри та методи ведення справи у кріпаць­кого. У свою чергу, кріпацький театр намагається пристосува­тися до нових умов і перебудуватися на комерційний лад.

Підводячи підсумок, можна говорити про те, що джерело театрально-драматичної антрепризи в Російській імперії слід шукати в розважальному мистецтві скоморохів. Але гіпоте­за Є. І. Стрельцової, якої дотримується і авторка статті, засно­вана лише на власних припущеннях, без будь-яких докумен­тальних підтверджень. Якщо ж ґрунтуватися на вже існуючих фактах, то Ф. Г. Волкова можна назвати не лише «батьком російського театру», але й одним з перших антрепренерів, а його театр в Ярославлі — антрепризою.

Джерела та література

1. Стрельцова Е. И. Частный театр в России. От истоков до начала

XX века / Стрельцова Е. И. — М.: РАТИ-ГИТИС, 2009. — 635 с.

2. Русский провинциальный театр. Воспоминания : [сб. воспомина­ний / ред. и сост. Бабочкин Б.]. — Л.; М.: Искусство, 1937. — 256 с.

3. История русского театра: в 2 т. / [под ред. В. В. Каллаш,

Н. Е. Эфрос]. — М.: Объединение, 1914. — Т. 1. — 1914. — 357 с. — (Источник по истории театра).

4. Летопись русского театра / [автор текста П. Н. Арапов]. — СПб.: Типография Н. Тиблена, 1861. — 358 с.

5. Лучанский М. Федор Волков / Лучанский М. — М.: Искра Рево­люции, 1937. — 148 с.

6. Варнеке Б. В. История русского театра / Варнеке Б. В.; Изда­ние Н. Н. Сергиевского. — СПб.: Тип. Министерства внутренних дел, 1913. — 704 с.

7. История русского драматического театра (1801-1825); [в 2 т.]. — М.: Искусство, 1977. — (Серия книг: История русского драмати­ческого театра: в 7 т. / ред. кол.: Холодов Е. Г. (гл. ред.) [и др.]).

8. Дынник Т. Крепостной театр / Дынник Т. — М.; Л.: Academia, 1933. — 336 с.

АнотацИ

Степанова Г. И. Возникновение театрально-драматической антрепризы в Российской Империи.

Театрально-драматическая антреприза, как отдельный феномен в истории русского театра, практически не изучена. К сожалению, на сегодняшний день не найдено документальных источников о том, где и когда она появилась. В данной статье сделана попытка определить происхождение театрально драматической антрепризы в Российской империи, основываясь на уже существующих кон­цепциях различных историков театра.

Stepanova G. I. Origin of the theatre and drama repertory com­pany of the Russina Empire,

Theatre and drama repertory company as a separate phenomenon in the history of Russian theater, is virtually not researched. Unfor­tunately, at present no documentary sources on where and when it appeared have been found. In this article we attempt to determine the origin of the dramatic repertory theater in the Russian Empire, based on existing concepts of various historians of the theater.