Головна Історія Інтелігенція і влада КОНФЕСІЙНА ПОЛІТИКА В ЦАРСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ
joomla
КОНФЕСІЙНА ПОЛІТИКА В ЦАРСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ
Історія - Інтелігенція і влада

А. I. Федорова

Релігійне питання в Україні в останні часи привертає все більше і більше уваги, адже будувати демократичні стосунки в країні без урахування конфесійних особливостей, без нала­годження відносин з церквою неможливо. Предметом нашого дослідження стала конфесійна політика в царський та радян­ський періоди, об’єктом — боротьба зі старообрядництвом в Російській імперії та взагалі з церквою в радянські часи.

Старообрядництво — явище, яке виникло після церков­ної реформи патріарха Никона у 1654 р. Воно не задоволь­няло своїм існуванням ні царську, ні радянську владу. З ним завжди проводили боротьбу, намагалися припинити існуван­ня цієї конфесійної групи. Однак в історії (і не лише) відо­мі подібні випадки: те, що забороняється, навпаки, виявляє ще більшу стійкість, зміцнюється, прилаштовується до нових умов, однак не припиняє свого існування. Цей досвід старо­обрядництва, на наш погляд, може бути уроком для нашого сьогодення.

Боротьба зі старообрядництвом — тема, яка не є новою в іс­торії. Особливо активізувалося її вивчення після видання указу 1905 р., коли була проголошена свобода віросповідання. Утис­ки старообрядців в Російській імперії досліджували С. Князь­ков [1], С. Мельгунов [2; 3], Я. Ковальчук [4]. Так, С. Князьков вважав, що церковна реформа була проведена надто нетактов­но. С. Мельгунов вказував на неможливість розглядання розко­лу тільки як “протесту неосвіченого середовища проти середо­вища мислячого” (як подавали виникнення старообрядництва представники синодальної церкви), бо перші розколовчителі, на його думку, були досить освіченими особами.

Зі впровадженням атеїстичної пропаганди в радянські часи з’являються нові тенденції в цій проблемі — дослідники вба­чають деякі спільні моменти в боротьбі зі старообрядництвом у царські та боротьбі з церквою взагалі в радянські часи. Так, О. І. Солженіцин звертає увагу на те, що церковна трагедія в XX ст. сталася в Радянському Союзі не випадково, а як воз - даяння за попередні церковні гріхи. В посланні Собору Росій­ської Закордонної Церкви 1974 р. він зазначав:

“Я осмелюсь остановить внимание собравшихся еще на... трехсотлетием грехе нашей Русской Церкви..., грехе, в ко­тором Церковь наша — и весь православный народ! — нико­гда не раскаялись, а значит грехе..., могущем быть причиною кары Божьей над нами, не избытой причиною постигших нас бед.

Я имею в виду, конечно, русскую инквизицию: притесне­ние и разгром устоявшегося древнего благочестия, угнетение и расправу над 12-ю миллионами наших братьев, единоверцев и соотечественников, жестокие пытки для них, вырывание языков, клещи, дыбы, огонь и смерть, лишение храмов, изгна­ние за тысячи верст и далеко на чужбину...

...Мы обрекли их на гонения, вполне равные тем, какие от­дали нам возместно атеисты в ленинско-сталинские време­на... И это непоправимое гонение — самоуничтожение русско­го корня, русского духа, русской целости — продолжалось 250 лет (не как сейчас) — и могло ли оно не отдаться ответным ударом всей России и всем нам?” [5].

Схожість конфесійної політики царської Росії та атеїстич­ної політики радянської влади відзначали і старообрядці — ті, які на собі це відчули. Серед цих старообрядців особливе місце займає Ф. Ю. Мельников (1874-1960) — видатний старообряд­ницький начотчик, церковний письменник, який відкрито ви­ступав проти ідеології матеріалізму та атеїзму, вів диспути з Лу - начарським, Бухаріним, Троцьким. З 1918 р. він був змушений переховуватися спочатку в Сибіру, на Кавказі, а з 1930 р. — в Бессарабії та Румунії. В 1922 р. Ф. Ю. Мельников був заочно звинувачений у справі “Про контрреволюцію та переховування церковних цінностей” та засуджений до розстрілу [6].

Протягом 1930-40-х рр. Ф. Мельников пише “Краткую ис­торию древлеправославной (старообрядческой) Церкви”, яка на сьогодні є найбільш повною історією старообрядницької церк­ви. Звісно, на сторінках своєї книги він не міг уникнути асоці­ативних порівнянь:

“Главным и весьма настойчивым вдохновителем гонений на старообрядцев как николаевского времени, так и последу­ющего царствования, был знаменитый митрополит Москов­ский Филарет. Все те меры, которые он проектировал вместе с императорами Николаем I и Александром II против ста­рообрядчества и которые были применены к нему во всей их полноте и с беспощадной жестокостью, впоследствии, имен­но в наше уже время, применили безбожники-большевики ко всем религиям и исповеданиям в России, в том числе и к самой бывшей господствующей церкви, так нетерпимо относившей­ся к старообрядцам. Умный и проницательный Филарет не предусмотрел, что его проектами и мерами в будущем воспо­льзуются самые коварные и самые злостные враги Христа и Бога” [7, с. 181-182].

Російська дослідниця О. П. Єршова в роботі “Старообрядче­ство и власть” [9] розглядає взаємовідносини старообрядців та держави з середини XIX ст. до 1918 р. Вона торкається питань розвитку старообрядницького суспільства, законодавчої діяль­ності урядових структур, вивчення цих питання як у дореволю­ційній, так і сучасній історіографії.

З новітніх досліджень можна виділити роботу М. Дзюбен - ко “Борьба с церковью: трансляция опыта”, в якій автор під­німає, на мій погляд, дуже цікаве питання: як в традиційно православній країні, якою до революції вважалась Російська імперія, змогли статися події, що призвели до появи тисяч і тисяч новомучеників, знищення тисяч і тисяч храмів, майже повного викорінення віри? Він робить висновок, що, скоріш за все, народ був внутрішньо підготовлений до участі в цих злоді­яннях, які не були для нього новиною [9]. Дійсно, не можна не погодитися з М. Дзюбенко, що інформованість та оперативність молодої радянської влади не може не дивувати, оскільки вона в досить короткі строки зуміла виробити цілий комплекс проти - церковних заходів. Адже відомо, що для боротьби з будь-яким явищем, його, перш за все, необхідно належним чином вивчи­ти. А у складі партапарату майже не було ні колишніх церко­вних діячів, ні дослідників церкви (за рідким виключенням, наприклад, В. Д. Бонч-Бруєвича — дослідника сектантства та старообрядництва).

Отже, не викликає сумніву той факт, що в боротьбі з церк­вою політичні та каральні органи нової радянської атеїстичної держави користувались чужим досвідом, а саме — боротьбою уряду та синодальної церкви зі старообрядництвом та сектант­ством. Цей досвід був накопичений інститутами царської вла­ди та протистарообрядницькими місіонерами синоду не за одну сотню років. Вся антицерковна політика Радянської держави була безпосередньо пов’язана з політикою Російської імперії щодо старообрядництва та сектантства і стала її логічним про­довженням. В даній статті ми проведемо деякі історичні па­ралелі, щоб показати послідовність (спадкоємність) боротьби з церквою в царські та радянські часи.

Як відомо, боротьба зі старообрядництвом проводилася май­же з самого початку його існування. Спочатку уряд не застосову­вав смертну кару, а лише конфіскацію майна, заслання — саме такими засобами намагався запевнити старообрядців відмовити­ся від своїх переконань. Пізніше їх стали переслідувати, трима­ти в зрубах тощо. Священикам було наказано вишукувати тих, хто дотримується старих обрядів, і передавати їх місцевій владі, щоб їх жорстоко упокорювали. Перші вожді старообрядництва піддавались засланням до Сибіру та тюремним ув’язненням (Ав­вакум, Павло Коломенський, Іоанн Неронов та ін.). Особливою стійкістю відрізнялася сувора охоронниця домостроївського по­рядку бояриня Ф. П. Морозова, яка, не зважаючи на родинні зв’язки з царем, не обминула ув’язнення, вона до кінця свого життя залишилася вірною старим обрядам [10].

Старообрядці змушені були переховуватися, втікати за межі батьківщини, приховувати свою приналежність до старообряд­ницького віросповідання.

Петро I провів реорганізацію пануючої церкви, що призвело до появи в її надрах своєрідної інквізиції: в квітні 1722 р. був виданий імператорський наказ, за яким наказувалося свяще­никам доносити цивільному начальству про “навмисні злодій­ства” — здійснені або задумані діяння проти держави і церкви, які були відкриті на сповіді. Це стосувалося і старообрядців. Одночасно світська влада боролася зі старообрядництвом через Розшукову розкольницьких справ канцелярію.

На наш погляд, Ф. Ю. Мельников досить влучно порівняв 20-і рр. XVIII та XX ст.:

“По требованию синодского Регламента, священник, выпытавший у кающегося его грехи, за которые он должен быть арестован, и сам должен быть арестован, и сам должен с ним ехать “неотложно и неотбывательно” в указанные в Высочайшем Указе “места” — “Тайную Канцелярию” (тогда­шнюю Чрезвычайку) или в “Преображенский Приказ” (Петро­вское Гэпэу)” [7, с. 93].

Тобто, Ф. Ю. Мельников вбачав у Надзвичайній Комісії про­образ Тайної Канцелярії, а в Державному політичному Управ­лінні — Преображенського Приказу. Безперечно, ці органи влади позбавили життя тисячі осіб.

Під час правління Миколи І (1825-1855) всі поступки, да­ровані попередніми правителями — Петром ІІІ, Катериною ІІ, Олександром І — були ліквідовані. Якщо з 60-х років XVПІ до 20-х років ХІХ ст. вбачався курс на послаблення дій відносно старообрядців (заборонено називати старообрядців розкольни­ками, скасована Розкольницька контора тощо), то з середини 20-х років уряд Миколи І знову бере курс на викорінення ста­рообрядництва.

Миколаївська епоха боротьби з древнєправослав’єм почалася з урядової ухвали 1826 р., згідно з якою зі всіх старообрядни­цьких молитовних будівель були зняті хрести. Було заборонено споруджувати нові та ремонтувати старі будівлі, приймати до старообрядницької віри православних, проводити богослужін­ня священикам-втікачам, старообрядець не міг бути обраним на громадську посаду (порівняй з ситуацією в радянські часи: вступати в партію, обіймати високі посади мав лише атеїст), в судах заводилися окремі журнали в справах розкольників тощо [3, с. 17-23; 11].

Підтверджуючу тезу, що старообрядництво внаслідок го­нінь, переслідувань лише укріплювалося, зазначимо, що у від­повідь на намагання Миколи І знищити старообрядництво, в Австро-Угорщині у 1846 р. була заснована старообрядницька Білокриницька ієрархія. Микола I, пригрозивши Австрійській монархії військовим вторгненням, домігся висилки першого старообрядницького митрополита Амвросія, але це вже нічого не змінило: через десять років у старообрядців в Москві був свій архієпископ (безперечно, змушений ховатися від влади), а в межах Росії — більше десяти єпархій і сотні священиків.

Оскільки всіма релігійними справами в Росії відала держа­ва, а гнані старообрядці влаштовували свою церкву поза дер­жавним контролем, церковно-державна влада відносилася до Білокриницької ієрархії як до політичного ворога; вбачала в Білокриницькій митрополії закордонний антиурядовий центр, замаскований під монастир, який має в Росії своїх агентів в особі старообрядницьких священнослужителів. За цими свяще­никами встановлювався нагляд, їх розшукували по всій країні, переслідували, ув’язнювали тощо [12].

Також в прикордонні території направлялися чиновники. Так, у 1848 р. Міністерство внутрішніх справ відряджає до Бессарабії відомого слов’янофіла I. С. Аксакова з секретним за­вданням: вивчити положення старообрядців та знайти засоби, які б стали на заваді відносин старообрядців російських та за­кордонних. Свої роздуми І. С. Аксаков окреслив в “Записках” та листах [13], де, зокрема, зробив висновок, що старообрядці залишали територію Росію не лише через притиснення віри, а й внаслідок обмеження громадянських прав.

Чиновник Міністерства внутрішніх справ І. П. Ліпранді у дослідженні “Краткое обозрение существующих в России ра­сколов, ересей и сект как в религиозном, так и политическом их значении с некоторыми по сему предмету замечаниями” (1853 р.) [14] зазначав, що закордонні росіяни всіляко праг­нули не переривати зв'язків з Росією: вони приймали до себе одновірців, а при потребі самі зверталися по допомогу; будівни­цтво старообрядницьких церков і монастирів велось на гроші, що були зібрані як серед липован, так і серед старообрядців Росії, ікони, книги тощо також частково переправлялися з Ро­сії, державні кордони не складали для липован нездоланних перешкод.

Незважаючи на різноманітні заходи уряду, старообрядці продовжували підтримувати тісні зв’язки зі своїми однодумця­ми за кордоном.

Як імперська влада та синодальна церква відносилися до старообрядницької ієрархії, так само радянська влада віднес­лася до православної (так званої “тихонівської”) ієрархії. Перш за все, для неї було неприйнятне існування будь-якої незалеж­ної ієрархічної організації. Так, у “Вироку Московського Рев­трибуналу в справі московського духовенства і віруючих” від 8 травня 1922 р. по відношенню до різних священиків неодно­разово повторюються звинувачення в тому, що вони були чле­нами “організації, званою православною ієрархією”: “...все об­виняемые... не только не принесли раскаяния в совершенных ими преступлениях, но наоборот частью перекладывали ответ­ственность на выше их стоящих членов православной иерар­хии, ссылаясь на существующую между ними дисциплину, ко­торой они якобы не могли не подчиниться... ” [15].

Як прибічників Білокриницької ієрархії, так і представни­ків тихонівської ієрархії підозрювали в зносинах з іноземними державами, що, на думку висуваючих звинувачення, шкодило Російській імперії, Радянській Росії, давало підстави для вини­кнення будь-яких змов проти держави.

Як до революції старообрядницькі, так після революції всі без виключення священослужбовці та миряни переслідува­лися за сповідування віри, за що платили не лише свободою, але й самим життям. Царський уряд до 1905 р. з більшою чи меншою наполегливістю намагався знищити старообрядниць­ке священство. Особливо в цьому сенсі відрізнився Микола І, який поставив перед собою завдання протягом свого правління повністю покінчити зі старообрядництвом. І як порівняння мо­жна навести “безбожні п’ятирічки” та обіцянка М. С. Хрущова показати в 1980 р. по телевізору “останнього попа”.

10 травня 1827 р. вийшов указ, згідно якому старообрядни­цьким священикам заборонялося переїздити з повіту в повіт і з губернії в губернію для здійснення духовних треб, “у разі ж переїздів поступати з ними, як з бродягами”. Аналогічним чи­ном ухвала ВЦВК і РНК про релігійні об’єднання від 8 квітня 1929 р. обмежувала район діяльності служителів культу, релі­гійних проповідників, наставників і т. п. місцепроживанням членів обслуговуваного ними релігійного об’єднання і місце­знаходженням відповідного молитовного приміщення. Згідно цьому один священик не міг обслуговувати декілька парафій. З цього виходить наступне: якщо релігійне об’єднання не має власного священика, то його згодом легше закрити.

8 листопада 1827 р. було заборонено приймати нових свя­щеників на Рогозьке кладовище. В цьому ж році перехід до старообрядництва став розглядатися як кримінальний злочин. В 1832 р. почалися поліцейські чистки духовних центрів ста - ровір’я. В 1836 р. за проханням Священного синоду і новооб - рядних архієреїв для пошуку священнослужителів стали засто­совуватися збройні сили. Військові команди оточували села і невеликі міста. На всіх в’їздах і виїздах виставлялися блокпос­ти, а каральні групи проводили обшуки будівель, де могли хо­ватися священики, зберігатися богослужбові книги і церковне начиння. Всі застави, кінні станції, порти і річкові переправи були заповнені агентами поліції. В їх задачу входило ретельне стеження за пасажиропотоком, обчислення і арешт старообря­дницьких священнослужителів. Спостерігачі були направлені навіть в старообрядницькі храми, де під час служби стежили за тим, щоб у церквах не з’являлося духовних осіб. Всім процесом керували спеціальні секретні противорозкольницькі комітети, сформовані в кожній губернії (вони складалися з представників синодального духовенства, губерницьких урядовців і поліцей­ських; ними керували губернатори та єпархіальні архієреї [16].

Позиція радянської влади відносно служителів і активних мирян всіх без виключення конфесій була, звичайно, менш ра­ціональною: разом із зрозумілими вимогами відмовитися від сану і віри висувалися ірраціональні звинувачення в класовій чужості і контрреволюційності (н., в Бессарабії був досить по­ширеним вирок — “зв’язок з румунською Сігуранцією”).

Радвлада, як і царська, у відносинах зі старообрядцями пра­гнула звести священнослужителя з висоти його сану і не просто зрівняти з іншими людьми, але принизити, викликати до нього презирство. Про це свідчать не тільки всілякі утиски: оголо­шення священиків “соціально чужим елементом”, дармоїдами; позбавлення їх виборчих прав; жорстока податкова політика (порівняй з подвійним податком на старообрядців при Петрі I); ігнорування священицького сану — єпископи, ієреї, ченці, осо­бливо в перші десятиріччя радвлади, іменувалися в офіційних документах своїми мирськими іменами.

Старообрядницьких єпископів, архієпископів тощо в офі­ційних документах Російської імперії називали лише з при­ставкою лже-. З цього приводу приведемо цікавий випадок: під час коронації імператора Миколи І, старообрядці Ізмаїль­ського повіту здійснили урочисту службу за государя-імпера - тора та надіслали телеграму, яка була підписана: “Духовный Николаевской церкви Епископ Анастасий, старосты церкви: Бочаров, Григорьев и Белов” [17, с. 237]. Міністр внутрішніх справ під час коронації мав надсилати відповіді на телеграми - поздоровлення. Однак ізмаїльські старообрядці не отримали від нього повідомлення. Замість цього обер-прокурор урядово­го синоду К. П. Победоносцев надіслав припис бессарабському губернатору — “сделать распоряженіе к обьявленію означен­ному в телеграмме Анастасію, что он не имеет права имено­вать себя епископом, обращаясь к лицу Государя Императора, ибо епископство его не законное” [17, с. 237], що і було зроб­лено.

Масові депортації, на жаль, також не були винаходом XX ст., хоча розвиток транспортних засобів додав їм нечуваних доти масштабів. При розгромі Вєтки (так званий “перший вигін”) було захоплено близько 15 тис. осіб, у тому числі жінок і дітей. їх заслали в Забайкалля, до Східного Сибіру, за 7 тис. км від Вєтки. Через 30 років, в 1764 р., відбувся “другий вигін”, жер­твами якого стали близько 20 тис. осіб. В масштабах XVIII ст. це цілком порівняно зі сталінськими депортаціями.

Переслідування старообрядництва в XIX ст. відобразилося не тільки в забороні старообрядцям вільного відправлення їх релігійних обрядів, але й у конфіскації їх церковного майна, відбиранні церков і розоренні монастирів. Майже все, що спо­рудили старовіри при російських імператорах від Катерини II до Олександра I, за царювання Миколи I і Олександра II було відібрано, зруйновано або передано єдиновірцям, причому з грубим порушенням діючого законодавства. За радянських ча­сів старообрядницькі церкви піддавалися зносу, продажу, пе­реплануванню (чимало храмів всіх конфесій пристосовано під гуртожитки, будинки культури, склади, фабрики тощо).

В Російській імперії після закриття монастирів і храмів ста­рообрядницькі ікони і дзвони, інше церковне начиння посту­пали, як правило, або в Міністерство внутрішніх справ, або в духовні консисторії, звідки далі розподілялися по місцевих храмах. Вельми показово, що, коли в 1905 р. імператор Мико­ла II припинив гоніння за віру, МВС за своєю ініціативою пове­рнуло старообрядцям те церковне начиння, яке знаходилося в архіві міністерства; синодальна церква зробити це категорично відмовилася.

В радянські ж часи було проголошено, що всі храми і все церковне начиння, що знаходиться в них, є “загальнонародним надбанням”, за цим слідувала відома вже нам кампанія по ви­лученню церковних цінностей. Хоча відомі поодинокі випадки передачі церковних цінностей іншим общинам.

У Російській імперії будь-яка старообрядницька церемонія, що відбувалася поза стінами церкви чи молитовного будинку, розглядалася як “оказательство розколу”, тобто його пропага­нда. Так, 16 серпня 1864 р. були затверджені приписи “Особ­ливого тимчасового комітету у справах розкольників”, які пе­редбачали:

- “признать публичным оказателъством раскола, соблаз­нительным Для православных, публичное ношение икон и как таковое не дозволять старообрядцам”;

- только “на кладбищах дозволять при погребении творить молитву по принятым обрядам, с пением, но без употребления церковного облачения”;

- “...дозволить творить общественную молитву, исполнять требы и совершать богослужение по их обрядам, как в домах, так и в особо предназначенных молитвенных зданиях, при том непременном условии, чтобы не было публичного, соблаз­нительного для православных оказательства раскола”;

- “...допустить исправление приходящих в ветхость часо­вен и других молитвенных зданий, но с тем, чтобы внешний вид здания не был ни в чем изменяем, независимо от стро­гого соблюдения запрещения иметь наружные колокола или кресты” [7, с. 265].

Старообрядцям суворо заборонялися зовнішні хресні ходи, навіть в огорожі храму, тому навіть на Пасху хресний хід про­ходив усередині храму по його периметру.

Метою цих і подібних їм дій, що повністю втратили силу лише в 1905 р., було, з одного боку, приховати старообрядців, вивести їх із суспільного контексту, нічим не нагадувати суспі­льству про їх існування, а з іншого — примусити їх до перехо­ду в пануюче сповідання. Оскільки старообрядницьке священ­ство не визнавалося, священиків не допускали ні в лікарні, ні у в’язниці, ні у військові госпіталі (навіть до вмираючих), ні, тим більше, у військові частини.

В Ухвалі про релігійні об’єднання ВЦВК і РНК (08.04.1929 р.) в значній мірі враховували досвід царської адміністрації, розпо­всюдивши його тепер уже на всі конфесії, в чомусь посиливши, а в чомусь і пом’якшивши його. Якщо релігійні ходи, а також здійснення релігійних обрядів і церемоній просто неба допуска­лися з особливого кожного разу дозволу, а для релігійних слу­жінь, пов’язаних з похоронами, вищезгаданих дозволів не вима­галося, то хресні ходи, принаймні формально, дозволялися.

22 серпня 1945 р. формально був дозволений церковний дзвін. Хрести на храмах, що збереглися, не заборонялися ні­коли. Проте радвлада повністю усунула священиків з лікарень, виправних установ і військових частин. Церква була обмежена храмами. Не варто нагадувати про те, яка доля чекала тих, хто відкрито сповідав віру в Христа.

Слід згадати ще той факт, що шлюби старообрядців уряд не визнавав. Старообрядці не могли мати законні сім’ї. За шлюбне життя без вінчання вони віддавались до суду, а особи, що мали намір одружитися, повинні були відмовитися від старої віри, бо старообрядців зі старообрядцями вінчати заборонялось; ді­тей, народжених у старообрядців, хрестити наказували у пра­вославній церкві, чим намагалися поступово дійти до вимиран­ня старообрядництва. До 1874 р. всі старовіри, що не бажали хоча б для видимості вінчатися в пануючій церкві, вважалися такими, що живуть “у блуді”; їх діти числилися незаконно - народженими і не мали ніяких прав спадкоємства. Крім цьо­го, духовна влада всіляко руйнувала старообрядницьку сім’ю. Наприклад, якщо який-небудь духовно неміцний старообря­дець хотів кинути дружину, від нього не вимагалося розри­вати шлюб: достатньо було перейти в пануюче сповідання — і вже можна вінчатися з іншою жінкою в новообрядницькому храмі, не маючи перед кинутою дружиною і дітьми ніяких зо­бов’язань. В 1874 р. вийшов указ про запис старообрядницьких шлюбів в поліцейських управліннях, але вся реєстрація була обставлена так, що зробила цю процедуру принизливою і важ­кою для виконання.

Та впродовж двох сторіч духовні і світські власті розбещу­вали найширші народні маси, профануючи святість шлюбу, впроваджуючи в свідомість поняття цивільного шлюбу. Отже, широке та швидке розповсюдження цивільного шлюбу не мог­ло б відбутися, якби не було підготовлено.

Влада, як царська, так і радянська, розуміла, що джере­лами, натхненниками живої віри є великі духовні центри, в першу чергу монастирі. Саме на них і був направлений удар. В таких заходах відпрацьовувалися всі сторони боротьби з цер­квою — від формально-юридичної до каральної. Наприклад, в Бессарабії монастирі зачинялися з причин близькості кордону, як осередок клікушества, неуцтва тощо [18].

Отже, можемо зробити висновок, що синодальна православ­на церква в радянські часи опинилася в таких самих умовах, в які поставила свого часу старообрядництво. Деякі представни­ки синодальної православної церкви в наш час зрозуміли свою помилку, звертають увагу на те, що слід переглянути своє від­ношення до старообрядництва, також розглядається питання об’єднання православної церкви.


1. Князьков С. Как начался раскол русской церкви. Исторический очерк. — Изд-е 2-е, исправл. и дополнен. — Ростов-на-Дону, 1906; Князьков С. Старообрядчество во времена Петра Великого // Из прошлого Русской земли. Время Петра Великого [репринт. воспро - из. изд. 1909 г.]. — М., 1991.

2. Мельгунов С. П. Москва и старая вера. Очерк из истории религи­озно-общественных движений на рубеже XVII — XVIII вв. — М., 1917.

3. Мельгунов С. П. Старообрядцы и свобода совести (О необходимости для старообрядцев отделения церкви от государства). Историчес­кий очерк. Издание второе. — М., 1917.

4. Ковальчук Я. Старовіри. — Харків, 1931.

Б. Солженицын А. И. Послание Третьему Собору Зарубежной Русской Церкви 1974 г. // Цит. по: Русь Православная. — № 34. — С. 2.

6. Панкратов А. Как мирянин не дал митрополиту сжечь “Кормчую” // Http://religion. ng. ru/facts/2000-04-26/6_kormchaya. html

7. Мельников Ф. Е. Краткая история древлеправославной (старообряд­ческой) Церкви. — Барнаул: Изд-во БГПУ, 1999. — С. 181-182.

8. Ершова О. Е. Старообрядчество и власть. — М., 1999.

9. Дзюбенко М. Борьба с Церковью: трансляция опыта // http:// religion. russ. ru/state/20020513-dzubenko

10. Федорова А. I. Влада і релігія у XVII ст.: взаємовідносини царя Олексія Михайловича і боярині Ф. П. Морозової // !нтелігенція і влада. Збірник наукових праць. — Вип. 1 (2) 2002. — Одеса, 2002. — Ч. II — С. 244-247.

11. Щапов Я. П., Васильева О. Ю. и др. Христианские вероисповеда­ния и государственная власть в России в XVIII — первой половине XX века // Отечественная история. — 1998. — № 3. — С. 157; Фі­лія державного архіву Одеської області в м. !змаїлі (далі — ФДАОО в м. !змаїлі). — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 110; Ф. 592. — Оп. 1. — Спр. 3, 5, 20, 21, 23; Державний архів Одеської області. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 163 та ін.

12. ФДАОО в м. !змаїлі. — Ф. 514. — Оп. 1. — Спр. 168. — Арк. 1, 10 — 10 зв., Спр. 112. — 35 арк.; Ф. 136. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 24 — 25 зв., Спр. 134. — 10 арк.; Ф. 513. — Оп. 1. — Спр. 196. — 30 арк., Спр. 190. — Арк. 11 — 11 зв.; Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 290 — 292 зв.

13. Аксаков И. А. О бессарабских раскольниках // Русский архив. — 1888. — № 11. — С. 434-45; Його ж. Письма из Бессарабии // Письма из провинции. — М., 1991. — С. 243-295.

14. Липранди И. П. Краткое обозрение существующих в России рас­колов, ересей и сект как в религиозном, так и политическом их


Значении с некоторыми по сему предмету замечаниями // Старооб­рядцы в Румынии. Русские писатели о липованах. — М., 1995. — С. 112-116.

15. Архивы Кремля. Политбюро и Церковь: 1922-1925. — В 2-х кн. — Кн. 1. — М., 1997. — С. 203, 205, 207, 208 // Цит. за: М. Дзюбен - ко. Борьба с Церковью: трансляция опыта // Http://religion. russ. ru/state/20020513-dzubenko

16. Краткая история русской древлеправославной церкви / Под редак­цией Г. Чистякова. — С. 12 // Http://www. rpsc. ru/index. php

17. Ф. Воловей. Разбор объяснения старообрядца по поводу ответа К. П. Победоносцева на поступившую на Высочайшее Имя телеграммы от измаильских старообрядцев // КЕВ. — 1897. — № 9. — отд. неоф. — С. 234-239.

18. Див.: Федорова А. І. Старообрядницькі монастирі на півдні Бесса - рабії // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. — Ізмаїл, 2002. — Вип. 12. — С. 20-22; Федорова А. І. Антирелігійна кампанія проти старообрядницьких церков та монастирів Одещини (кінець 40-х — початок 50-х рр. XX ст.) // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Се­рія: історія. — Вип. 5. — Одеса, 2005. — С. 71-82.

Похожие статьи