Головна Історія Інтелігенція і влада ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛІСТИ У ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ (КВІТЕНЬ — ГРУДЕНЬ 1918 р.)
joomla
ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛІСТИ У ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ (КВІТЕНЬ — ГРУДЕНЬ 1918 р.)
Історія - Інтелігенція і влада

Г. О. Лебедєва

Дніпродзержинський державний технічний університет

В умовах складання та розвитку багатопартійної системи в нашій країні, активізації даного процесу під час виборчих кампаній важ­ливо враховувати досвід діяльності українських та загальноросійсь - ких політичних партій у добу Української національно-демократич­ної революції 1917-1920 рр.

Історія діяльності політичних партій і рухів періоду національ­но-демократичної революції в Україні була однією з найменш дослі­джених і найбільш перекручених проблем у радянській історіографії. Всі небільшовицькі політичні партії розглядалися як “контрреволю­ційні”, “антинародні”, “дрібнобуржуазні”, “націоналістичні” і тому, за висновками радянських учених, були виправдано знищені [1, 2, 3].

Сучасні дослідники рішуче відмовилися від помилкових стерео­типів мислення та однобічних оцінок [4, 5, 6]. Проте питання про взаємовідносини загальноросійських соціалістичних партій з україн­ською національною владою і українськими соціалістичними парті­ями в період з квітня по грудень 1918 р. остаточно не з’ясоване.

Дана робота має за мету детально розглянути взаємовідносини українських та російських політичних сил та визначити вплив ро­сійських соціалістів на перебіг подій в Україні в період Гетьманату, на основі фактичного матеріалу архівних фондів та періодичних ви­дань.

Відразу після перевороту П. Скоропадського російські меншови­ки та есери виступили проти нового гетьманського уряду, який сво­єю діяльністю перекреслював усі революційні здобутки та спирався на німецьких окупантів. Так 10 травня 1918 р. ЦК партії меншови­ків прийняв спеціальну резолюцію “Про державний переворот на Україні”, в якій вказувалося, що це є реакційний переворот, який “різко посилює розчленування Росії” і перевертає Україну в німець­ку колонію [7]. Тому наголошувалося на необхідності рішучої боро­тьби з гетьманщиною.

16-18 травня 1918 р. у Києві відбувся розгорнутий пленум Загальноукраїнського комітету РСДРП(м), створеного напередодні пе­ревороту на загальноукраїнській партійній конференції меншовиків України [8]. По відношенню до Гетьманату були дві точки зору. Праві меншовики визнавали “реакційний характер” нової влади, але закли­кали до порозуміння з нею, до пошуку контактів і компромісів. Ліві меншовики закликали до “найрішучих методів боротьби” [9, 10]. На пленумі була прийнята резолюція, яка визначала загальну позицію партії в Україні. Головним завданням визнавалася боротьба проти реставрації старого ладу, за встановлення та утвердження народо­владдя під гаслами: “загальне виборче право; установчі збори; демо­кратична республіка; федерація України й Росії; проведення загаль­ної реформи в інтересах селянства і заради зростання виробничих сил країни” [11].

Важливе значення для меншовиків України мали рішення трав­невої Загальноросійської наради у Москві 20-28 травня 1918 р., де була розроблена нова тактика партії, яка суттєво відрізнялася від попередньої. Так, всупереч вимогам правих, які наполягали на так­тиці бойкоту Рад, ліві меншовики на чолі з Ю. Мартовим, що значно переважали на нараді і в цілому у партії, відкинули як помилкову тактику правих і прийняли нову тактику — участі в Радах. Це було значне зсування вліво всієї партії. Нарада наголошувала на необхід­ності боротьби проти влади гетьмана П. Скоропадського в Україні, вимагала не визнавати Брестського миру, який “призвів до розпаду єдиної держави” [12]. Партія меншовиків не відмовилася від ідеї від­творення “єдиної та неподільної” Росії, тому підкреслювалося, що класовим завданням “є боротьба за повернення Росії незалежності, за встановлення її єдності” [13].

Меншовики України, виконуючи рішення травневої наради, пі­діймалися на боротьбу з гетьманщиною і німецькими окупантами. Головним завданням партії в цей час було повалення гетьманської влади, яке, за думкою меншовиків, буде можливим тільки в разі від­носно тривалої підготовчої роботи. Для здійснення цієї політики ви­користовувалися легальні можливості: робота в органах місцевого самоврядування, у друці тощо.

7-16 травня 1918 р. в Москві відбулася VIII нарада партії есерів. На нараді партія продемонструвала певну готовність до конструктив­ної роботи в соціально-економічній галузі. Гарантом вирішення со­ціально-економічних завдань була названа “тверда демократична влада, яка спирається на народну підтримку”. У ряді доповідей про­понувалися заходи в галузі робітничої, аграрної, федеративної полі­тики [14]. Це свідчило про початок формування у есерівських ідео­логів особистої програми модернізації суспільства. У центрі уваги наради були питання анулювання Брестського миру та відродження органів народовладдя на чолі з Установчими зборами. Головним за­вданням визначалося відтворення незалежності Росії та відроджен­ня її національно-державної єдності.

В Україні праві есери (особливо Києва і Південно-Західного регі­ону), засуджуючи на словах “німецький імперіалізм”, співпрацюва­ли з гетьманською владою [15]. Вони намагалися втілити в життя свою програму демократизації суспільства шляхом угод та взаємних поступок уряду. Ліві есери закликали до рішучої збройної боротьби з контрреволюційним режимом Гетьманату і німецьким імперіаліз­мом, висували вимоги збереження системи Рад, скликання Установ­чих зборів, висловлювалися проти розгону Центральної Ради. Було прийняте рішення про повернення до тактики індивідуального теро­ру — старої, хоча й не зовсім надійної зброї соціалістів-революціоне - рів. Виконуючи свою програму, лівоесерівські бойовики невдовзі з головою поринули в партизанську боротьбу проти гетьманської оку­паційної армії. 30 липня 1918 р. лівим есером Б. Донським було вби­то командувача групи німецьких військ в Україні генерала-фельд - маршала Ейхгорна [16]. Факти терористичної діяльності лівих укра­їнських есерів не відомі, проте вони вітали цей крок російських есе­рів і засуджували виступи тих кіл, у тому числі й українських (орга­нів УПСФ, УСДРП), які протестували проти подібної тактики [17].

Протиборство українських і російських соціалістів у робітничо­му русі за часи П. Скоропадського закінчилося перемогою російсь­ких соціалістів. Після невдалої спроби українських соціал-демокра­тів консолідувати зрусифікований робітничий клас України під укра­їнським національним прапором керівництво робітничими організа­ціями захопили меншовики. Як зазначалося на травневій (1918 р.) всеукраїнській конференції професійних спілок, “у широкому робіт­ничому русі вже не залишилося прихильників українських націона­льних організацій” [18]. Відтоді профспілковий рух в Україні розви­вався на інтернаціональних засадах.

Меншовики і есери послідовно виступали за єдність з російсь­ким профспілковим рухом, за спільні принципи профспілкового бу­дівництва. Водночас, враховуючи бурхливе зростання національ­ної свідомості в період оформлення й існування української націо­нальної державності, російські соціалісти, у відповідності з інтер­націоналістським характером соціал-демократичної ідеології, ви­сували гасло національно-культурної автономії. Її впровадження забезпечувало реальну мовну рівноправність робітників різних на­ціональностей і вільне задоволення їх культурно-національних по­треб. При цьому планувалося створення національних секцій при інтернаціональних профспілкових об’єднаннях. Домагаючись кон­солідації робітничого руху, меншовицькі лідери були проти наси­льницької уніфікації профспілкових організацій. Тому в Україні активно діяли і професійні спілки, очолювані українськими соці­ал-демократами (наприклад, об’єднання залізничників і поштово - телеграфних працівників).

Принципи, які лягли в основу професійного руху, були вироблені на Першій Загальноукраїнській конференції професійних спілок в Києві 21 -27 травня 1918 р. Вона була скликана з ініціативи київсь­кого та харківського Центральних бюро спілок, де більшість нале­жала саме меншовикам та есерам. В післяжовтневій Росії ця конфе­ренція була єдиним великим з’їздом, який пройшов під керівницт­вом соціал-демократів. Конференція утворила загальноукраїнський центр професійних спілок — так званий Уцентропроф з 25 осіб, се­ред яких меншовики мали абсолютну більшість [19]. Утворення на­ціонального профспілкового центру мало прихований політичний сенс і було спрямоване проти загрози більшовицького диктату над загальноросійським профспілковим рухом в умовах більшовицької влади в Росії.

Уцентропроф давав дозвіл на проведення політичних страйків, а також вирішував суперечливі для професійних об’єднань питання. Під керівництвом Уцентропрофу профспілки України протягом на­ступних місяців провели велику організаційну роботу, утворивши цілу низку крайових виробничих об’єднань. Їх політична діяльність головним чином була спрямована на боротьбу за існування легаль­них спілок та проти переслідувань, яких вони зазнавали. Профспіл­ки запобігали загостренню окремих економічних конфліктів, а за­хист інтересів робітників намагалися здійснити, по можливості, шляхом переговорів із промисловцями й представниками органів влади, включаючи й представників окупаційної влади. Але в деяких випадках профспілки проголошували страйк з огляду на важке ста­новище робітників.

У жовтні 1918 р. нарада профспілок України з питання тактики політичної боротьби постановила, що профспілки не повинні брати на себе ініціативу по організації масових виступів активного харак­теру, які можуть призвести до ще більшого придушення робітничого класу і остаточного розгрому його профспілкових організацій. Од­нак менше ніж через місяць керівники променшовицьких профспіл­кових об’єднань змінили свою позицію. Профспілкова нарада, скли­кана в Києві 11 листопада 1918 р., прийняла рішення про необхід­ність “відкритих виступів проти гетьманського режиму” [20]. Масові політичні страйки, які через кілька днів охопили промислові регіо­ни республіки, засвідчили переважаючий вплив меншовиків в укра­їнському професійному русі.

3 часом роль променшовицьких профспілкових об’єднань у по­валенні гетьманського режиму була забута як українськими соці­ал-демократами, так і більшовиками. С. Кульчицький, розглядаю­чи внесок робітничого класу України в боротьбу з окупантами і ге­тьманським режимом, зазначає, що за умов окупації “навіть еко­номічні страйки... набували політичного спрямування”, і, як доказ, цитує повідомлення київського градоначальника гетьманському мі­ністрові внутрішніх справ. Однак це зауваження торкається лише літа 1918 р. [21].

Представники гетьманської місцевої адміністрації повсюди затри­мували реєстрацію статутів професійних спілок, що тимчасово при­пиняло їх діяльність. Крім адміністративного тиску на професійні об’єднання, широко практикувалися репресії проти керівників робіт­ничих організацій — обшуки, арешти і навіть вбивства. Восени 1918 р. були заарештовані голова Уцентропрофу О. Смирнов і заві­дувач юридичного відділу В. Севрук [22].

Розпорядження та закони гетьмана викликали велике незадово­лення народних мас. У відповідь на жорстокий терор поміщицьких карних відділів почалися селянські повстання. Вони поширювали­ся, “вкриваючи” цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Боротьба велася партизанськими засобами селяна­ми під проводом лівих російських та українських соціалістів-рево - люціонерів і більшовиків.

У 1918 р. ліві есери, як російські, так і українські, вже йшли ра­зом з більшовиками, але ще продовжували існувати як самостійні політичні організації. Ліві російські есери у листопаді 1918 р. ство­рили нову партію - Українську партію лівих соціалістів-революціо - нерів (УПЛСР), яка теж була масовою і впливовою серед робітників і селян [23].

Основна частина українських есерів, російських соціалістів та більшовиків продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Праві соціалісти від­кидали тактику рішучого протесту, щоб, як казали вони, “хоч щось зберегти від загального потопу” [24]. Саме тому вони не виступали відверто проти уряду П. Скоропадського.

У доповіді міністра внутрішніх справ від 31 жовтня 1918 р. рі­шучому переслідуванню, арештам, обшукам пропонувалося підда­вати лише такі “таємні та явні співтовариства”, як РКП(б), КП(б)У, партії та гуртки анархістів усіх відтінків, організації лівих росій­ських есерів та лівих українських есерів, що приєдналися до біль­шовиків, організації правих російських есерів, як такі, що “вияви­ли прагнення до створення на Україні організацій для збройного повстання проти гетьманської влади”. Всі інші партії, організації, спілки, гуртки мали лише перебувати “під неослабним наглядом ад­міністративної влади” [25].

Ініціативу об’єднання українських політичних партій, культур­них, економічних та професійних організацій узяли на себе україн­ські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Так у середині 1918 р. був утворений Український Національний Союз в результаті приєднання до УНДС широкого спектра українських пар­тій і груп. При цьому з нього було “викинуто” демократів-хліборо - бів — тобто гетьманців-державників. Негативне ставлення до чинної державності виявилось у вилученні з назви союзу слова “державний”, і відтепер він став іменуватися Українським національним союзом. Нова платформа була зафіксована в “Статуті Українського Націона­льного Союзу”.

П. Христюк, як представник лівиці національних сил, вважав, що слід дотримуватися тактики творення не лише єдиного націона­льного фронту, “високопатріотичних українських організацій”, але й соціалістичної, інтернаціональної, у кращому розумінні цього сло­ва, роботи серед робітництва. Лише так, на його думку, можливо було усунути антагонізм між містом і селом. Що ж до позицій правиці УСДРП, то він писав, що остання тяжіла не лише до утворення єди­ного національного фронту, а й у бік народження угодовства й збере­ження національно-політичних здобутків українською нацією ціною примирення з гетьманщиною. А такий варіант П. Христюк вважав наївним і неможливим [26].

Незважаючи на те, що як українські, так і російські соціалісти встали у відкриту опозицію Гетьманату П. Скоропадського, єдиного інтернаціонального об’єднання демократичних сил так і не відбуло­ся. Російські есери і меншовики не були прилучені до УНС через роз­ходження з українськими соціалістами по головному питанню — ме­ншовики і есери не змінили свого ставлення до українського держа­вотворення. З часом УНС усе більше перетворювався на осередок ле­гальної боротьби, навколо якого гуртувалися сили українського на­ціонального руху.

Література

1. Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к контрреволюции. — М.: Мысль, 1975.

2. Непролетарские партии России. Урок истории / Под ред. И. И. Минца.

— М.: Мысль, 1984.

3. Рубан Н. В. Октябрьская революция и крах меньшевизма. — М.: Поли­тиздат, 1968.

4. Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: I. Ф. Курас та ін. — Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917— 1920) / В. Ф. Верстюк, В. Ф. Солдатенко. — К., 2003.

5. Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.

— К., 1999.

6. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія (1918-1920). — К., 1999.

7. Партийные известия (ЦК меньшевиков). — 1918. — № 7.

8. Меньшевики после Октябрьской революции: Сборник статей и воспоми­наний Б. Николаевского, С. Волина, Г. Аронсона / Ред. Ю. Фельштинский). — Benson, 1990. — С. 14.

9. Киевская мысль (Газета правоменьшевистского обороннического напра­вления). — 1918. — 20 мая.

10. Наш Юг (орган Харьковского и областного комитета меньшевиков Доне­цкого и Криворожского бассейнов). — 1918. — 22 мая.

11. Новая жизнь (орган группы меньшевиков межрайонцев). — 1918. —

9 Июня.

12. Партийные известия (ЦК меньшевиков). — 1918. — № 8.

13. Новая заря (орган комитета РСДРП. Москва). — 1918. — № 5-6.

14. Постанови та резолюції VI та VIII нарад партії есерів, І наради партії есе­рів України і протокол обласної конференції есерів області Війська Дон­ського. — ЦДІАКУ. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Од. зб. 1. — Арк. 2.

15. Политические партии России в контексте её истории. — Ростов н/Д, 1998.

— С. 201.

16. Политические партии России: история и современность / Под ред. проф. А. Зевелева. — М., 2000. — С. 375.

17. Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас та ін. — Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917­1920) / В. Ф. Верстюк, В. Ф. Солдатенко. — К.: Генеза, 2003. — С. 246.

18. Мовчан О. М., Реєнт О. П. Міжпартійна політична боротьба у профспіл­ковому pyci України (1917-1922 рр.) // Укр. іст. журн. — 1995. — № 5.

— С. 15.

19. Волин С. Меньшевики на Украине (1917-1921) / Ред. Ю. Фельштинский.

— Benson, 1990. — С. 55.

20. Колесников Б. Профессиональное движение и контрреволюция. Очерк из истории профессионального движения на Украине. — Х., 1923 —

С. 113.

21. Коваль М. В., Кульчицький С., Курносов Ю. Історія України. — К., 1992.

— С. 86.

22. Мовчан О. Придушення меньшовицької опозиції в профспілковому русі України (1920-1924рр.) // Укр. іст. журн. — 1993. — № 2-3. — С. 37.

23. Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900­1925 рр.). — Дніпродзержинськ, 1997. — С. 70.

24. Рафес М. Накануне падения гетьманщины. Из переживаний 1918 года.

— К.: Партвидав, 1919. — С. 90.

25. Довідки інформаційного відділу про активних членів російської партії соціалістів-революціонерів. 18 вересня 1918 р. — ЦДАВОУ. — Ф. 1216.

— Оп. 1. — Од. зб. 245. — Арк. 1.

26. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917­1920 рр.: У 4 т. — Т. 3 — Прага, 1921. — С. 87.


Похожие статьи