Головна Історія Інтелігенція і влада ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА НА СТОСУНКИ МІЖ ПРАВОСЛАВНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ТА ЄВРЕЙСЬКИМ НАСЕЛЕННЯМ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ Ст
joomla
ВПЛИВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА НА СТОСУНКИ МІЖ ПРАВОСЛАВНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ТА ЄВРЕЙСЬКИМ НАСЕЛЕННЯМ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ Ст
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Хитровська

Російська імперія складалася та розвивалася як багатонаціо­нальна держава. Перепис населення, який відбувся 1897 року, зокрема, засвідчив, що на території цієї країни проживало 146 народів. Одні із них були захоплені Росією, інші ж увійшли до її складу на добровільних засадах. Добровільне приєднання пояснювалося, як правило, надійним захистом від агресивних сусідів, а в певних випадках й вищим рівнем соціально-еконо­мічного та культурного розвитку Російської держави.

Національне питання в імперії було тісно пов’язане із релігійною ситуацією, адже дореволюційна Росія була не лише неоднорідною за національним складом, але й поліконфесій - ною, багаторелігійною країною. Поряд із православ’ям в ній співіснували й інші релігійні течії, більшість із яких тією чи іншою мірою були пов’язані із відповідними етнічними спіль­нотами. Так, росіяни, українці та білоруси в основному спові­дували православну віру, у Середній Азії, Поволжі, на значній частині Кавказу було розповсюджено мусульманство, вірмени та грузини мали свої власні церкви — Вірмено-григоріанську та Грузинську православну, євреї дотримувалися іудаїзму. Крім того, в країні проживали прихильники старообрядництва, а та­кож різних течій релігійного сектантства, як протестантсько­го, так і православного спрямування. Отож, досвід Російської імперії у сфері національної політики, можливо, згодиться при налагодженні толерантних стосунків у незалежній Українській державі між православною церквою й національними меншина­ми, що проживають на її території й сповідують інші релігії.

Метою даної статті є спроба дослідити головні засади націо­нальної політики російського самодержавства та визначити їх вплив на відносини правобережного православного духовенства й єврейського населення наприкінці XIX — на початку XX ст. Для дослідження зазначеної проблеми автор використав архів­ні документи та матеріали періодичної преси, а також ґрунтов­ні наукові праці Г. М. Надтоки “Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект” та А. В. Шуби “Православие и национальные отношения”.

Національна та релігійна приналежність істотно впливала на громадянські права народів Росії. Найчисленнішою нацією в до­революційний період були росіяни — 42,7% від усього населен­ня імперії, пануючим віросповіданням було православ’я (69,35% усіх віруючих) [1]. Православна церква користувалася в державі необмеженою владою та різноманітними правами. Російський імператор, що неодмінно сповідував православну віру, вважався одночасно головою як держави, так і церкви, верховним захис­ником та охоронцем догматів пануючого віросповідання. Через спеціальний орган — Синод, а також через обер-прокурора він керував церковними справами імперії. Союз православ’я та самодержавства у царській Росії був надійно закріплений сис­темою законодавчих актів і ставив православну церкву в при­вілейоване становище в цій державі. Царизм постійно піклував­ся про підтримання Російської православної церкви і розглядав підрив православ’я як замах на існуючий суспільно-політичний лад. Православна церква, у свою чергу, цілком поділяла полі­тичний курс російського самодержавства. Офіційне віроспові­дання підтримувало великодержавний шовінізм, проповідувало зверхність росіян над іншими народами імперії, було ідейним виразником національної політики царизму. Варто зауважити, що ідея російської національної виключності навіть одержала в православному богослов’ї релігійне пояснення, породжувала й закріплювала у свідомості віруючих національну неприязнь до “інородців” та “іновірців”.

Російська православна церква неоднаково ставилася до християн та нехристиян, православних та неправославних. До близьких за релігійною вірою, зокрема неправославних христи­ян, вона, як правило, була терпимішою, аніж до послідовників релігійного сектантства та інших релігій, у яких було більше догматичних та культових розбіжностей із православ’ям. Однак найсуттєвіше значення у міжконфесійних зв’язках в дореволю­ційній Росії мала етнічна приналежність віруючих. Так, хоча католицизм за своїми віросповідними засадами був ближчим до православ’я, аніж лютеранство, нетерпимість до католиків в імперії виявлялася значно сильніше, ніж до лютеран. На відно­сини між православною вірою й католицизмом значною мірою впливав характер спілкування між народами, які сповідували ці релігії: росіянами, українцями, білорусами та поляками.

Колишня ворожість між росіянами, з одного боку, турками і татарами — з іншого (в ХУІ-ХУІІ ст.) викликала у православ­них віруючих нетерпимість до мусульманства, яке сповідували ці народи. Православ’я не визнавало Коран “словом божим”, адже вважало, що він начебто “є людським витвором, а Мухам­мед — лжепророком” [2].

Різкі виступи Російської православної церкви проти сек­тантства були пов’язані з тим, що сектанти своїм відходом від православ’я начебто підривали російські національні за­сади, вносили розкол у національну свідомість. Євреїв та їх релігію — іудаїзм — православна церква переслідувала за те, що вони начебто у свій час розп’яли Ісуса Христа.

Сприйняття народної революції як інородницької, передусім єврейської інтриги, надихало право-монархічні церковні ор­ганізації наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на пересліду­вання всього єврейства. Ідеологічне кредо російсько-церковних шовіністичних об’єднань становила концепція обумовленості революційних рухів національними чинниками. Відомий діяч чорносотенного “Союзу руського народу” почаївський чернець Іліодор сформулював його таким чином: “У гідри революції голова жидівська, брюхо вірменське, ноги польські, а руки російські. Голова замислює, брюхо здійснює, ноги втікають, а руки попадаються” [3]. Деформація у сфері народонаселення вбачалася у порівняно високій питомій вазі євреїв (8% в Ук­раїні проти 4% у середньому по імперії). У сфері віросповідній подразнюючим чинником виступала, зокрема, краща забезпе­ченість іудеїв культовими спорудами, які мали показники на третину вищі, ніж православні (так, перед 1914 роком в Україні діяло 1400 синагог на 2,1 млн єврейського населення, тоді як у розпорядженні 21 млн 745 тис. православних перебувало 11 ти­сяч церков; за цією статистикою 1 синагога припадала на 1500 іудеїв і 1 церква на 1980 православних). Нарешті, соціально - економічні підвалини антисемітизму крилися, за переконання­ми єпархіальних архієреїв, у монополії євреїв на торгівлю і промислове виробництво, та в обумовленості цією обставиною експлуатації православного люду. У його сприйнятті єврейство виступало “головною причиною революції” [4].

Кампанії дискримінації єврейського населення не обмежу­валися пропагандистськими закликами до “очищення армії” від представників цієї нації та регулюванням прийому євреїв в навчальні заклади Правобережжя [5]. В Україні, як і по всій країні, назрівали акти антиєврейського екстремізму. Весною 1905 року відбулися погроми в Житомирі та Керчі, які охопи­ли й окремі навколишні села [6].

Однак, незважаючи на причетність окремих православних священнослужителів до актів дискримінації представників єврейської нації, все ж, на думку Г. М. Надтоки, видаються надуманими традиційні звинувачення всього духовенства в ос­вяченні кровопролиття під час погромів, адже молебні, котрі передували кожній терористичній акції, як правило, носили не спеціальний, а загальний характер. Тавро істинних ідеоло­гів єврейських погромів несла на собі чернеча верхівка. Віхою на цьому шляху стало сприяння Почаївської Лаври формуван­ню бойових товариств при “Союзі руського народу”. Одна із їх функцій полягала у попередженні “ініційованих інородцями селянських бунтів та робітничих страйків” [7].

Все ж варто зауважити, що напружені стосунки між єв­рейським населенням та представниками православного духо­венства дійсно існувало. Про це красномовно свідчать архівні матеріали. Так, 1884 року Київському губернатору надійшла заява від євреїв С. Ратушного, X. Медведя та Ш. Райгородсь - кого про належність дячка села Дубових Мехеринець, Берди­чівського повіту, Київської губернії, П. Погорського до анти­урядової організації та про розповсюдження ним серед простого люду соціалістичних ідей. Зокрема, вони повідомили, що цей дячок, перебуваючи у с. Белінівці у будинку, де збирається під час ярмарку народ, говорить про соціалістів, наголошуючи на тому, що вони — люди розумні, виховані краще за російських чиновників і що їхня справа — добра справа. Із цих слів євреї зробили висновок, що Погорський належить до таємної органі­зації соціалістів. Київський губернатор дав розпорядження про проведення розслідування щодо цієї справи. Однак зауважимо, що на думку деяких місцевих селян, ця заява була написана через неприязне ставлення вказаних заявників до дячка. Отож, губернатор наказав повідомити вищеназваних євреїв, щоб на майбутнє вони були обачнішими, у іншому ж разі до них засто­сують адміністративне покарання [8]. Дана справа окрім мож­ливої антиурядової діяльності представників правобережного православного духовенства проливає світло і на випадки його напружених стосунків із єврейським населенням.

12 березня 1912 року вийшов циркуляр Київського губерна­тора про посилення нагляду за концертами, виставами, вечо­рами та іншими публічними зібраннями з метою недопущення висміювання православної церкви та її духовенства, адже такі випадки викликають величезне задоволення у присутніх на та­ких заходах євреїв та осіб інших віросповідань [9].

4 травня 1903 року єврей-анонім повідомив генерал-губерна­тору, що священик с. Свиного Староконстантинівського повіту “з висоти церковного амвону” проповідував селянам про настан­ня часів “наслідувати кишинівський приклад і бити жидів”. Однак начебто селяни, побоюючись, що священик хоче такими своїми висловами їм зашкодити, за порадою місцевого єврея звернулися до станового пристава, який все ж про цей випадок властям не повідомив [10].

29 жовтня 1911 року Київський губернатор повідомив гене­рал-губернатору, що за доносом Радомишльського повітового справника 14 вересня 1910 року, проїжджаючи залізною до­рогою між станціями “Київ—Жуляни”, намісник Київського Святонікольського монастиря ієромонах Серапіон у вагоні се­ред пасажирів розповсюджував листки та брошури антиєврей - ського змісту, причому на питання пристава 4-го стану Радо­мишльського повіту Федорова про наявність у нього дозволу від губернатора на такі дії Серапіон відповів: “немаю і не бажаю мати, адже всі вищі адміністративні власті в жидівських ру­ках, вони не звертають уваги на народ і віддають його на пота­лу євреям, тому потрібно, щоб відгукнулися монастирі і стали на варті закону”. Як зазначає Київський губернатор, ієромонах Серапіон здавна відомий нетерпимістю до єврейського насе­лення. У своїх проповідях він закликав народ до об’єднання для боротьби із “всемогутнім єврейським кагалом”. 8 жовтня 1910 року його викликали до Київської Духовної консисторії, де йому була роз’яснена недоцільність різких висловів на адре­су євреїв, а також взята підписка про його відмову від розпов­сюдження листків політичного змісту, а також власних про­повідей, без проходження спеціальної духовної цензури. Однак Серапіон не припинив свою антисемітську діяльність. Він вис­ловився таким чином: “Арештовуючи мої брошури, ви у той же час арештовуєте і мене: жиди прибрали до своїх рук весь уряд

І поліцію; з їхнього боку Росію очікує величезне лихо. Мені ніхто не може заборонити висловлювати свої переконання... Невелика сила жидівства сама по собі, якщо б жиди йшли одні проти нас. І було б їм занадто честі, щоб у такому випадку ми їх боялися. Однак коли їх гріють та захищають можновладці, не розуміючи, що вони гріють гадів на своїх грудях — тоді жиди страшні нам, адже ці захисники і нас, і самих себе, і всю Русь, і царя жидівству віддають. Причина такого станови­ща — відсутність в школах елементарних понять про жидів, як єхидніших ворогів роду людського...” Варто зауважити, що ієромонах користувався значною підтримкою серед мешканців с. Ружки. Схожі проповіді ходили серед народу. Прикладом тому може бути відозва антиєврейського спрямування “Право­славні християни ” [11].

Така антисемітська пропаганда не могла не позначитися на ставленні православного населення до євреїв на побутовому рів­ні. Так, у жовтні 1905 року відновилися єврейські погроми, які охопили Одесу та Київ і призвели до загибелі близько ти­сячі осіб. У відповідь на маніфестації страйкуючих київських робітників були влаштовані багатотисячні “патріотичні ходи” за участю православного духовенства, метою яких було проголоше­но “умиротворення міста, відновлення закону і порядку” [12].

Зростання соціальної напруги було спричинене дією провока­ційних акцій. Серед них сфабрикована справа Менделя-Бейліса, використана архімандритом Андріаном для відкритого заклику до єврейських погромів, вбивство у Києві анархістом-револю - ціонером євреєм Д. Г. Богровим прем’єра Росії П. А. Столипіна (вересень 1911 р.). Так, Менделя-Бейліса було звинувачено у вбивстві 12 березня 1911 року 13-річного учня Києво-Софій - ського духовного училища Андрія Ющинського. Причинами для його підозри були названі ритуальний характер нанесених 47 ран та віднайдення тіла загиблого на цегельному заводі, котрий належав єврейській хірургічній клініці [13]. Очікуван­ня у з’язку із цими подіями нової хвилі терору викликало пані­ку серед єврейського населення Києва. Всі євреї в ніч з 1 на

2 вересня 1911 року змушені були залишити місто [14].

Посиленню шовіністичних настроїв сприяло редакційне повідомлення газети “Двуглавый Орел” (головний редактор — священик Ф. Синькевич) про арешт у Києві агітаторів — підбу­рювачів робітничого страйку, що належали до есерів та єврей­ської соціал-демократичної організації “Бунд” [15].

Отож, відмінність у сповіданні віри значно підсилювало гли­боку прірву, яка існувала у відносинах між народами Росій­ської імперії. Поліетнічність та поліконфесіоналізм, а також тісне їх переплетіння призводили до того, що дореволюційна Росія являла собою міцно затягнутий вузол конфесійно-етніч­них протиріч. Розвиток етнічних процесів та еволюція релігії обумовлювали постійну зміну співвідношення національних та конфесійних факторів, що збільшувало складність як націо­нального питання, так і релігійної ситуації в державі.

Різниця у віросповіданнях при існуванні національного гноблення в дореволюційній Росії призводила до міжконфесій­ної нетерпимості, конфліктам на релігійному ґрунті. Між­конфесійна нетерпимість накладала відбиток на національні зв’язки, просочувалася із ідеологічної сфери і культової прак­тики у сферу побутову, негативно відбиваючись на відносинах між окремими людьми і цілими народами, на розвиток етніч­них процесів в цілому.

Говорячи про причетність православної церкви до переслі­дувань єврейського населення, варто зауважити, що це, як правило, стосувалося реакційного кола її духовенства. Саме ці священнослужителі виявилися причетними до застосування широкого арсеналу силових засобів — від політичних провока­цій до терору на національному ґрунті. Розвій чорносотенства призвів до формування густої сітки його організацій, до вкрап­лення їх в усіх регіонах України. Прогресивне ж православ­не духовенство, відкидаючи шовіністичну доктрину, відкрито виступило проти єврейських погромів. Мужність протистави­ти озброєним монархістам знаходили в собі пастирі навіть під час погромів 1905 року. Не без їх участі створювалися загони самооборони для забезпечення порядку і захисту єврейських громад, зокрема у Полтаві та Лубнах. Гостро засуджували по­громи й єпархіальні церковні видання в Україні.

Джерела та література

1. Шуба А. В. Православие и национальные отношения. — К., 1992. — С. 76.

2. Там само. — С. 77.

3. Цит. за: Почаевские известия. — 1908. — 18 февраля.

4. Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. — К., 1999. — С. 187.

5. ДАХО. — Ф. 315, оп. 1, спр. 935. — Арк. 2.

6. Надтока Г. М. Вказ. праця. — С. 188.

7. Почаевские известия. — 1908. — 30 апреля.

8. ЦДІАК України. — Ф. 442, оп. 844, спр. 289. — Арк. 6-7.

9. Там само. — Ф. 278, оп. 1, спр. 149. — Арк. 26.

10. Там само. — Ф. 442, оп. 633, спр. 1. — Арк. 155.

11. Там само. — Ф. 317, оп. 1, спр. 6028.

12. Надтока Г. М. Вказ. праця. — С. 188.

13. Там само. — С. 189-190.

14. ЦДІАК України. — Ф. 39, оп. 790, спр. 172. — Арк. 10.

15. Там само.

Анотації

Хитровская Ю. В. Влияние национальной политики рос­сийского самодержавия на отношения между православным ду­ховенством Правобережной Украины и еврейским населением в конце XIX — начале XX в.

Используя научную литературу, архивные документы и матери­алы периодической прессы, автор анализирует национальную по­литику российского самодержавия, а также исследует ее влияние на отношения между православным духовенством Правобережной Украины и еврейским населением в конце ХІХ — в начале ХХ ст.

Hitrovskaya Y. V. Influence of national policy of the Russian autocracy on the relationships between Orthodox clergy of the Right-bank Ukraine and Jewish population in the late 19th — early 20th cc.

Using scientific literature, archives documents and the matirials of the periodical press, the author tries to make the analysis of the national policy of the Russian autocracy and investigates its influ­ence on the relations between the Orthodox clergy of the Right-bank Ukraine and the Jewish population in the late 19th — early 20th cc.