Головна Історія Інтелігенція і влада ПРОБЛЕМА МОВНОГО ЧИННИКА У ВИНИКНЕННІ ЛІТЕРАТУРНОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА В УКРАЇНІ
joomla
ПРОБЛЕМА МОВНОГО ЧИННИКА У ВИНИКНЕННІ ЛІТЕРАТУРНОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Муратова

Для формування високої національної свідомості сучасних українців, визначення шляхів і напрямків подальшого куль­турного розвою нашої держави актуальним залишається пи­тання з’ясування чинників виникнення й значимості руху ук­раїнського літературного шістдесятництва.

На думку багатьох сучасних істориків, літературознавців та мовознавців, однією з основних причин, що спричинила ви­никнення руху шістдесятництва на теренах України, є політи­ка лінгвоциду української мови. Стосовно періоду хрущовської “відлиги”, на який і припадає становлення літературного шіст­десятництва, цей аспект проблеми, на нашу думку, є актуаль­ним і водночас дискусійним.

Аналіз літератури, присвяченої висвітленню питань мовної політики радянського уряду в Україні, засвідчує, що зазначе­на проблема поступово набуває все більшої уваги в працях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. У них, на нашу думку, виокремлюються дві протилежні тенденції, що мали місце в літературі, починаючи з 60-х років XX століття і до сьогодення.

Перша базується на думці істориків і мовознавців, які, вихо­дячи з програмних документів вищого політичного керівництва СРСР та УРСР, всебічно обґрунтовували тезу щодо відмирання національних мов й утвердження російської мови як мови між­національного спілкування народів Радянського Союзу.

Характерними у цьому відношенні є праці “Російська мова — мова міжнаціонального спілкування народів СРСР”, “Язык и идеологическая борьба” академіка Академії наук УРСР, знаного у свій час мовознавця І. К. Білодіда, який, оче­видно, виходячи з партійних настанов, доводив, що російська мова може й повинна займати домінуюче положення на теренах СРСР: “Тривалий час недооцінювалося, а деким і заперечува­лося значення російської мови у процесі збагачення і розвитку української мови... Комуністична партія, радянська громадсь­кість забезпечили їй широкі шляхи розвитку. Російська мова за добровільним вибором багатонаціональної сім’ї народів ста­ла мовою національного спілкування, другою рідною мовою цих народів” [1, с. 23].

Такі ж підходи до розгляду проблеми мовного питання спос­терігаються в працях Л. Шевченко. У них, з відомих причин, не акцентувалася увага на серйозних проблемах мовної політи­ки, але водночас обґрунтовувався поступальний розвиток ук­раїнської культури, яка, на думку дослідниці, досягла у 60-х — 80-х рр. високого рівня [2].

Друга, кардинально інша точка зору висловлена у працях за­рубіжних дослідників — В. Чапленка, Р. Смаль-Стоцького, які констатували наявність політики русифікації на території Ук­раїни, що завдала непоправної шкоди українському народові, спричинила негативні явища в його історії та культурі [3].

Висловлені у вищезазначених працях теоретичні положення знаходять своє підтвердження в праці Д. Коляски “Освіта в Радянській Україні.”. Характеризуючи систему освіти у добу хрущовської “відлиги”, автор зазначає: “.теперішні правителі в Україні, хоча і більш умілі, більш успішні і більш безжаліс­ні, ніж їх царські попередники, але не настільки чесні, щоб назвати свою політику русифікацією” [4, с. 4].

Серед сучасних дослідників, які одними з перших заявили про наявність організованого опору української творчої молоді політиці русифікації України, є Г. Касьянов, А. Русначенко, Ю. Курносов, Ю. Данилюк, О. Бажан та ін. [5].

Позитивно оцінюючи праці вищезазначених науковців, за­уважимо, що загалом вони висвітлюють лише загальні аспек­ти мовної політики радянського уряду в Україні, акцентуючи свою увагу на виникненні й розвитку правозахисних організа­цій та рухів, лише побіжно торкаючись мовного питання як одного з чинників виникнення руху шістдесятництва на тери­торії України.

Серед досліджень, що вийшли друком останнім часом, на особливу увагу заслуговує ґрунтовна праця Л. Масенко “Ук­раїнська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциту” [6]. Наголо­шуючи на ґрунтовності проведеного авторкою дослідження, зауважимо, що й ця робота хибує численними лакунами щодо точності й повноти вміщеного матеріалу, хронологічних рамок дослідження (подано та проаналізовано матеріали переважно 1930 - х і 1970 - х рр.). Період хрущовської “відлиги” схарактери­зовано лише частково, оскільки, як зазначає авторка, й дотепер немає доступу до значної частини документальних джерел.

Оцінюючи належним чином обидві групи наукової літерату­ри з заявленої нами проблеми, не можна не звернути увагу на надмірну радикальність позицій їх авторів.

Якщо ж до цього додати, що за станом на сьогоднішній день в Україні відсутня комплексна, фундаментальна праця з пос­тавленої проблеми, то дослідження процесу формування ук­раїнського літературного шістдесятництва крізь призму мовної політики радянської влади набуває особливої актуальності.

Аналіз наукової літератури, архівних документів, а також статистичних даних дає можливість висунути робочу гіпоте­зу дослідження питання. За робочу гіпотезу нами взято ідею існування двох тенденцій у розв’язанні національного питан­ня, а в його складі й мовного, у межах колишнього Радянсь­кого Союзу в період хрущовської “відлиги”. Назвемо їх умов­но — національна, яка передбачала самостійний розвиток нації з усіма її атрибутами, та інтернаціональна, результатом прояву якої було активне змішування націй і народів та їх мов.

Авторка прагне довести, що автори “відлиги” мали на меті використати першу тенденцію задля часткового подолання сталінської методології управління у сфері національної полі­тики, що в результаті унеможливлювало суцільну русифіка­цію. Тому за своїм внутрішнім змістом вона була залежна від суб’єктивного чинника. У другій тенденції визначальним пос­тав об’єктивний чинник, який характеризувався подальшим змішуванням націй і народів. До нього, очевидно, варто віднес­ти інтенсивний індустріальний розвиток, наявність значного прошарку росіян, високий рівень централізації управління всі­ма сферами життя тощо. Його результатом стала необхідність активного розвитку єдиної для всіх націй мови.

Отже, тут ми дотримуємось думки, що вища політична вла­да, як у центрі, так і на місцях, змушена була балансувати між цими двома тенденціями. Доведення цієї гіпотези й постає метою нашого дослідження.

У контексті прояву двох зазначених тенденцій та з’ясуванні їх значущості стосовно виникнення явища літературного шіст­десятництва на території України з урахуванням статистичних та архівних даних названа проблема висвітлювалася з двох по­зицій її бачення. У підходах до їх покваліфікування, на наш погляд, логічно умовно виділити два етапи.

І етап (1956-1959 pp.) — характеризується відходом від сталінських методів управління, певною лібералізацією в усіх галузях суспільства, новою хвилею “українізації” для утвер­дження влади нового керівництва на чолі з М. С. Хрущовим; ІІ етап (1959-1964 рр.) — поступовий відхід від політики лібе­ралізації до централізації влади, посилення процесів русифіка­ції неросійських народів Радянського Союзу.

Перший етап безпосередньо пов’язаний з ХХ з’їздом КПРС і доповіддю М. С. Хрущова, в якій він викрив “грубі порушення ленінських принципів національної політики КПРС” (тут і далі переклад з рос. автора) [7, с. 36].

Цілком природно, що ця ідея знаходить свою конкретизацію і в резолюції ХХ з’їзду КПРС, прийнятій 24 лютого 1956 р., в якій підкреслювалася необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурному будівництві. Во­чевидь, що теоретичним підґрунтям для такого рішення була теза М. С. Хрущова про те, що “соціалізм не тільки не усуває національних відмінностей, а навпаки, забезпечує всебічний розвиток і розквіт економіки та культури всіх націй і народ­ностей” [7, с. 108].

Критикуючи И. В. Сталіна за грубі порушення ленінських норм у національній політиці, що було безумовною правдою, прибічники “відлиги” завойовували симпатію численних націо­нальних окраїн СРСР. З урахуванням цієї обставини національ­на політика М. С. Хрущова первісно не могла бути жорсткою, оскільки це суперечило б самій ідеї десталінізації.

Процеси десталінізації й лібералізації державного й суспільно-політичного життя в перший період хрущовської “відлиги”, на нашу думку, викликали в республіці процес, ана­логічний “українізації”, що запроваджувалася урядом у 20-ті роки.

У цей період було створено ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний “Ук­раїнсько-російський словник”, одинадцятитомний тлумачний “Словник української мови”, “Історія української літератури” в двох томах, шеститомна “Історія українського мистецтва”, “Українська радянська енциклопедія”).

Відбулося зростання кількості україномовної друкованої продукції майже на 70 %, що засвідчує таблиця 1.

Таблиця 1 [8]

Періодичні видання

Роки

Випуск журналів та інших періодичних видань

Всього

Українською

Мовою

Російською

Мовою

1958

488

214

274

1959

502

236

266

1960

369

192

177

1963

254

130

124

1964

240

113

127

У таблиці подано динаміку випуску журналів та інших періо­дичних видань з 1958 по 1964 роки. Таблиця дозволяє зробити ряд висновків. По-перше, простежується стабільність видання як україномовних, так і російськомовних видань, що підтверджує робочу гіпотезу дії двох тенденцій. По-друге, вона дає можливість переконатись, що частка україномовних видань у співвідношенні з російськомовними складала досить високий відсоток, причому спостерігається виражена тенденція зростання перших.

Якщо в 1958 році кількість україномовних періодич­них видань складала 78 % від кількості російськомовних, то в 1959 році ця частка зросла до 88,7 %, в 1960 році вона вже переважала кількість російськомовних на 8,7 %, у 1963 році — на 4,8 % і лише в 1964 році їх кількість знизилася до 91,3 %.

Таким чином, відсоток видань україномовної літератури се­ред російськомовних видань абсолютно заперечує наявність ру­сифікації, тим більше, що росіяни серед загальної чисельності українців складали 22 %.

Так, наприклад, у 1950 році на Україні всього виходило 160 журналів і інших періодичних видань, з них україно­мовних — 72. А у 1959 році — 502, з них українською мовою — 236. Загалом, згідно з офіційною статистикою, в 1956-1958 рр. кількість журналів, що виходили в Україні, збільшилася з 49 до 64 назв (47 — українською мовою, тобто 73,4 % від загаль­ної кількості).

Тенденція щодо збільшення україномовної продукції про­стежується і стосовно випуску книг, про що свідчать дані таб­лиці 2.


Книжкова продукція

Роки

Випуск книг

Всього

Українською мовою

Російською мовою

1950

4 136

1 856

45 %

2 156

52 %

1958

6 618

3 975

60 %

2 445

37 %

1959

6 817

4 048

59 %

2 565

38 %

1960

7 889

3 844

49 %

3 809

48 %

1963

7 599

3 321

44 %

4 051

53 %

1964

7 492

3 261

44 %

4 007

53 %

У таблиці подано динаміку випуску книжкової продукції з 1950 по 1964 роки. Аналізуючи дані, подані у таблиці, доціль­но, на нашу думку, визначити кількість україномовної літера­тури відносно російськомовної. Це дозволяє зробити наступні висновки: простежується збільшення україномовної друкова­ної продукції (наприклад, у 1950 р. частка україномовної про­дукції складала 86 % від кількості російськомовної, у 1958 р. кількість книжок, виданих українською мовою, перевищувала російськомовні на 62 %, 1959 р. — на 58 %. З 1960 р. просте­жується певне зменшення україномовної продукції, але і в цей час вона перевищує російськомовну на 9ч%. І лише у 1963­1964 рр. кількість україномовних видань знизилась до 81 %. Це дає нам підстави ще раз наголосити на відсутності тотальної русифікації з боку влади під час дії так званої хрущовської “відлиги”.

Якщо 1950 року виходило лише 1 856 примірників україно­мовної книжкової продукції, що складало 45 % від загальної кількості, то 1959 року — 4 048 (59 %). Тобто простежується збільшення майже на 54 %.

Висунута нами гіпотеза підтверджується думкою українсь­кого письменника, багаторічного в’язня сталінських таборів, Б. Антоненка-Давидовича, який, оцінюючи період 1956­1959 років — перший період діяльності М. Хрущова, писав: “Ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, зробили великий поступ у словниково­му ділі!” [9, с. 3].

Отже, наведена вище статистика засвідчує, що, в порів­нянні з попереднім періодом, відбулися позитивні зрушення у вирішенні мовного питання на території України. Це поро-


Дило певні ілюзії в осередку української інтелігенції стосовно подолання тих негативних і невластивих явищ, які десяти­річчями визрівали в національній політиці. Проте лібераліза­цію суспільно-політичного й культурного життя, притаманну

І періоду діяльності Хрущова, у межах якого й реалізується перша тенденція, не даремно, на думку багатьох дослідни­ків, називають “відлигою”, оскільки надто нестійкими були ці зміни.

Реалізація національної тенденції абсолютно не відкидала дії другої — інтернаціональної. Адже, попри певні зрушення, що відбулися у сфері розв’язання національних питань у ме­жах СРСР, головну стратегічну мету мовної політики продов­жувало визначати марксистсько-ленінське положення стосовно майбутнього всесвітнього “злиття націй” і, відповідно, злиття національних мов. Головний курс цієї політики визначала теза, виголошена ініціаторами “відлиги” ще на ХХ з’їзді КПРС: “Ми повинні йти до більш тісного союзу трудящих усіх націй, до спільної боротьби їх проти будь-якої національної винятко­вості, проти будь-якого націоналізму” [7].

Упровадженню в життя інтернаціональної тенденції на рівні теорії сприяв ХХІ з’їзд КПРС, який зробив висновки про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР. Зокрема, Перший сек­ретар ЦК КП України М. В. Підгорний на ХХІ з’їзді Компартії України наголошував, що “соціалізм переміг у нашій країні не тільки повністю, але й остаточно...” [10, с. 59].

Ця теза, власне, й визначила перспективу подальшого роз­витку мовної політики, оскільки повна перемога соціалізму об’єктивно висуває на порядок денний розбудову комунізму вже з його мовними підходами.

Тому не дивно, що готуючи до цього суспільну думку в Ук­раїнській РСР, М. В. Підгорний далі наголошував, що “ук­раїнська культура розвивається не ізольовано, а у взаємодії з культурами всіх братніх народів нашої Батьківщини і, на­самперед, з культурою великого російського народу. Російська мова є могутнім засобом єднання і зближення націй. Ми по­винні рішуче і послідовно боротись проти проявів українського націоналізму” [10, с. 59].

Аналізуючи наведену цитату, не можна не помітити в ній зміщення акцентів у бік розширення використання російсь­кої мови і не менш серйозного попередження щодо можливих наслідків протидії її впровадженню у життя.

Наступним кроком реалізації інтернаціональної тенденції став закон “Про зміцнення зв’язку школи із життям і подаль­ший розвиток системи народної освіти”, прийнятий у грудні

1958 року і продубльований 17 квітня 1959 р. Верховною Ра­дою Української РСР. У ньому зазначалося, що “Навчання в школах України здійснюється рідною мовою учнів. Це — одне з найважливіших досягнень ленінської національної політики. Разом з тим у школах союзних й автономних республік серйоз­но вивчається й російська мова, що є могутнім засобом між­національного спілкування... В школу з якою мовою навчан­ня віддавати своїх дітей, вирішують батьки” (підкреслено нами. — О. М.) [11, с. 97].

Пропозиція батькам самим обирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти, на думку багатьох дослідників, беззаперечно працювала на користь російської мови, оскільки і соціальний статус, і престиж російської мови були вищими.

На нашу думку, саме 1959 рік, XXI з’їзд КПРС, ряд поста­нов і законів в дусі рішень з’їзду можна вважати початком другого етапу політики, запровадженої М. С. Хрущовим.

З одного боку, він прагнув, щоб ідеологія комунізму стала універсальною — відповідала потребам різних груп населення, а з іншого — побудова комунізму, який передбачав злиття націй і народів, не могла повною мірою задовольнити неросійські на­роди СРСР і сприяти вільному розвитку національних мов, що й зумовило балансування М. С. Хрущова між національною та інтернаціональною тенденцією у розв’язанні мовного питання на території України.

На нашу думку, непослідовність у вирішенні національних питань дала підстави багатьом науковцям говорити про нарос­тання процесів русифікації неросійських народів у часи хру - щовської “відлиги”. Так, за підрахунками знаного дослідника історії України епохи тоталітаризму В. К. Барана, внаслідок упровадження закону “Про зміцнення зв’язку школи з жит­тям” кількість шкіл із російською мовою навчання помітно зростала. Протягом уже першого року дії нового шкільного за­кону кількість російськомовних шкіл у республіці зросла на 143 одиниці, з 4 049 шкіл у 1959 р. до 4 192 шкіл у 1960 р.

У 1958/59 навчальному році в УРСР було 25,4 тис. шкіл з ук­раїнською мовою навчання із 3,5 млн учнів, російськомовних шкіл — 4 049, але в них навчалося 1,5 млн учнів, хоча пито­ма вага російського населення в Україні була значно нижчою. Проти 1955/56 навчального року кількість учнів у школах із російською мовою навчання збільшилася на 182 тис., а з ук­раїнською — зменшилася на 2,5 тис. [12].

Цілком поважаючи думку вельмишановного В. Барана та ба­гатьох інших дослідників, хочемо висловити нашу суб’єктивну точку зору і не погодитися з оцінкою мовної ситуації, що склалася в ці роки на території України. Спираючись на дані статистичних збірників та архівні матеріали, зведені нами у таблиці, ми дійшли висновків, що динаміка розвитку шкіл, кількості періодичних видань та книжок українською мовою не доводить у повному обсязі факт тотальної русифікації, а скоріше спростовує її (див. таблицю 3).

Таблиця 3 [8]

Загальноосвітні школи

Навчальні

Роки

Кількість шкіл

Всього

З українською мовою навчання

З російською мовою навчання

1958/59

3 4511

25 400

74 %

4 049

12 %

1959/60

3 6437

25 700

71 %

4 192

12 %

1965/66

3 4600

23 574

68 %

4 703

14 %

Згідно з наведеними у таблиці 3 цифрами бачимо, що на по­чатку 60-х років, всупереч дії сумнозвісного Закону про освіту, більшість учнів все-таки навчалася в українських школах.

Частка шкіл з російською мовою викладання в структурі ук­раїномовних шкіл складає 15,9 % в 1958/59 навчальному році, в 1959/60 н. р. — 16,3 %, в 1965/66 н. р. — 19,9 %. Наведена тут загальна тенденція зростання кількості російськомовних шкіл у складі українських не здатна підтвердити наявність су­цільної русифікації, оскільки знову ж таки, за переписом насе­лення 1959 року, росіяни з-поміж українців складали 22 %.

Висунуте нами припущення щодо відсутності процесів то­тальної русифікації на території України за часів правління Хрущова підтверджується також матеріалами четвертого Все­союзного перепису населення, який було проведено наприкінці 1959 року (опитувані вказували свою національність і рідну мову). За даними Перепису, населення України в 1959 році скла­дало 41 869 046 осіб, з них: українців — 32 158 493 (76,8 %), осіб іншої національності — 9 710 553 (23 %). З усього насе­лення українську мову рідною визнали майже 30 562 265 осіб (73 %), російську мову — 10 172 108 (24 %) [13, с. 168].

Стурбованість науковців зростанням кількості російсько­мовного населення у великих промислових центрах також є не зовсім правомірною. На нашу думку, це був цілком зако­номірний процес, зумовлений тією обставиною, що в повоєнні роки велика кількість етнічних росіян, а також людей інших національностей, приїхали до великих промислових центрів (Донбас, Одеса, Подніпров’я, Південь, Слобожанщина) для відбудови промисловості України, що засвідчують статистичні збірники та матеріали переписів населення. Так, наприклад, якщо в 1926 р. в Україні росіяни становили 9,3 % населення, то в 1959 р. частка росіян зросла до 16,9 %. Тому цілком при­родним є те, що саме російська мова (доступна і зрозуміла для більшості) стає мовою міжнаціонального спілкування, і в тому числі навчання.

Цю думку підтверджують статистичні дані щодо розподілу населення за областями України [13, с. 174]. Для уточнення загальної картини всі області Української РСР нами було поді­лено на групи: Південні, Західні, Східні, Центральні, Північ­ні. Наприклад, в південній групі областей (Одеська, Кримська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька), за переписом, прожи­вало — 6 529 981 особа, з них українців — 3 882 425 (59,5 %), а росіян — 1 945 219 (30 %). Тобто частка росіян серед україн­ців складала 50 %.

У той же час у групі західних областей (Львівська, Івано - Франківська, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька, Хмель­ницька, Тернопільська, Волинська) мешкало 9 410 470 осіб, з яких українців — 8 250 639 (88 %), а росіян — 464 527 (5 %). Частка росіян серед українців — 6 %.

У східних областях (Донецька, Луганська, Харківська) меш­кало 9 234 349 осіб. Українців — 5 518 571 (60 %), а росіян — 3 216 765 (35 %). Частка росіян серед українців становила 58 %.

У центральних областях (Дніпропетровська, Кіровоградсь­ка, Черкаська, Полтавська, Вінницька) проживало 9 199 717 осіб, з них українців — 8 086 891 (88 %), а росіян — 811 922 (9 %). Частка росіян серед українців складала 10 %.

У північних областях проживало 6 390 195 осіб, з них ук­раїнців — 5 756 116 (90 %), росіян — 398 111 (6 %). Частка росіян серед українців складала 7 %.

Таким чином, аналіз складу населення за національною ознакою засвідчує, що відсоток росіян, які проживали в Ук­раїнській PCP, перевищував половину всього населення в схід­них і південних областях і був значно нижчим в інших групах областей. А це означає, що у вимірі національних ознак не може бути середньостатистичного показника, а отже, у кожній області буде своє співвідношення українського і російського населення і, відповідно, відсоток використання тієї чи іншої мови.

Цілком природним є те, що 58 % росіян східного регіо­ну мали право на російськомовні школи, періодичні видання тощо. Рівною мірою, як і 90 % українців Північного регіону і 88 % Центрального регіону мали право на національну само - ідентифікацію, у тому числі й мову. Але все разом узяте ще не означатиме суцільної русифікації.

На нашу думку, у час “відлиги” влада досить вдало балансу­вала між двома тенденціями національного розвою і особли­востями розселення двох найчисельніших національностей на теренах України.

Тому, з’ясовуючи роль мовного чинника у виникненні руху літературного шістдесятництва на території України, варто говорити не про політику тотальної русифікації неросійських народів CPCP, а швидше про постійне балансування влади на чолі з М. C. Хрущовим між національною та інтернаціональ­ною тенденціями й використанням національного чинника у спробах зміцнення власних позицій. Проте постає питання, наскільки ці підходи задовольняли українську національно свідому інтелігенцію. Однак вивчення її політичних настроїв та бачення подальших перспектив розв’язання національного питання в Україні потребує ґрунтовного дослідження.

Джерела та література

1. Білодід І. К. Мова української соціалістичної нації // Сучасна ук­раїнська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. акад. АН УРСР І. К. Білодіда. — К.: “Наукова думка”, 1969. — С. 7-40.

2. Шевченко Л. А. Розвиток української культури в 1959-1965 рр. — К., 1967. — 425 с.

3. Чапленко В. Мовна політика більшовиків на Україні в 1950­60-х рр. — Чикаго, 1974. — 457 с.; Смаль-Стоцький Р. Українсь­ка мова в Совєтській Україні. — Нью-Йорк; Торонто; Сидней; Па­риж, 1969. — 384 с.

4. John Kolasky. Education in Soviet Ukraine, a Study in Discrimination. За рефератом. ЦДАГОУ України. — Ф. 1., оп. 25, спр. 398. — Арк. 2-5.; Камінський А. Яка орієнтація? // Сучасність. — 1981. — № 10. — С. 34-42; Клейнер І. Національні проблеми ос­танньої імперії (національне питання в СРСР очима радянських дисидентів). — Париж, 1978. — 407 с.

5. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору, 1960­80-х рр. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.; Русначенко А. Національ­но-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х років. — К., 1998. — 720 с.; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х рр. XX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України, 1994. — 222 с.; Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст.). — К.: Рідний край, 2000. — 616 с.; Бажан О., Данилюк Ю. Українсь­кий національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х — 1980-ті рр.). — К.: Рідний край, 2000. — 232 с.

6. Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко та ін. — К.: Вид. дім “Києво-Мо- гилянська академія”, 2005. — 399 с.

7. XX съезд Коммунистической партии Советского Союза 14-25 фев­раля 1956 года. Стенографический отчет в 2-х томах: Т. 1. — Госу­дарственное издательство политической литературы, М., 1956. — 640 с.

8. Таблиця складена за даними статистичного збірника “Народна ос­віта і культура в Українській РСР”. — X., 1971. — 725 с.

9. Антоненко-Давидович Б. Літера, за якою тужать // Літературна Україна. — 1969. — 4 листопада. — С. 3.

10. Матеріали XX! з’їзду Комуністичної партії України. — К.: Де­ржавне видавництво політичної літератури УРСР, 1960. — 94 с.

11. Об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в стране (Из тезисов ЦК КПСС и Совета Министров СССР. 12 ноября 1958 г.) / Народное обра­зование в СССР. Общеобразовательная школа. Сборник докумен­тов. 1917-1973 гг. Составители: А. А. Абакумов, Н. П. Кузин, Ф. И. Пузырев, Л. Ф. Литвинов. — М.: “Педагогика”, 1974. — 560 с. — С. 51; Закон об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в СССР (Принят Верховным Советом СССР 24 декабря 1958 г.) / там же. — С. 97.

12. Баран В. К. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті роки). — К.: Видавничий дім “Альтернатива”, 1999, Т. 13, 15-том­ного видання “Україна крізь віки”. — С. 131.

13. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР. — М.: Госстатиздат, 1963. — 209 с.; С. 168.

Анотації

Муратова О. В. Проблема языкового фактора в возникновении литературного шестидесятничества в Украине.

В статье рассматривается проблема места и роли языкового фак­тора в возникновении украинского литературного шестидесятни­чества. Поставленная проблема рассматривается автором с позиции наличия двух тенденций в решении национального вопроса с уче­том этнических реалий того времени.

Muratova O. V. The problem of place and role of the language factor in the beginning of Ukrainian literary movement of 1960s.

The article deals with the problem of place and role of the language factor in the beginning of Ukrainian literary movement of 1960s, so called “shestydesyatnytstvo”. The problem is considered by the author from the position of two existing tendencies in the solution of the national question while taking into consideration the ethnic realia of the time.

Похожие статьи