В. С. Савчук
Дніпропетровський національний університет
Тема взаємовідносин інтелігенції та влади є невичерпною, незважаючи на те, що існує багато публікацій та досліджень з цієї проблематики. Ця тема може розглядатися у різних контекстах й у різних часових, просторових та політико-державних межах. Не обминули дослідники цю проблему, вивчаючи взаємовідносини інтелігенції і влади за часів радянської України у різні періоди її існування. Якщо звернутися до періоду, окресленого в назві статті, то можна назвати, в першу чергу, праці таких відомих дослідників, як В. М. Данилен - ко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький, Ю. І. Шаповал, В. І. Онопріє - нко та інші [1-6]. Написані здебільшого в перші роки незалежності України, ці праці висвітлили невідомі раніше матеріали про ці взаємовідносини та з нових позицій розставили акценти на відомі вже історикам події.
Але й нині не можна ставити питання про вичерпаність проблеми взаємовідносин наукової еліти та радянської влади навіть у контексті репресій. Ще складнішою виглядає проблема дослідження причин тих успіхів у науковій та інженерній діяльності, які були досягнуті у певний період радянської влади, зокрема у 1920 — 1930-ті роки. Інтелігенція в системі радянської влади навіть в жорстких умовах тоталітаризму спромоглася досягти значних успіхів в різних галузях культурного будівництва, зокрема й в науці [7]. Ставлення до інтелігенції, як вже неодноразово зазначалося у відповідних дослідженнях, розвивалося за подвійними стандартами. Дослідження практики застосування цих стандартів в конкретному регіоні дозволяє скласти більш реальне уявлення як воно позначалося на долях представників інтелігенції, зокрема науковців, та на конкретній діяльності владно-партійних органів. У цьому контексті проблеми взаємовідносин наукової інтелігенції Дніпропетровщини та радянською системою влади, враховуючи, що Дніпропетровщина мала значний науковий потенціал, є представницькими для з’ясування та узагальнення з теми “інтелігенція та влада”.
Що робить радянська влада після її утвердження на Катеринос - лавщині (Дніпропетровщині) у 1919 р.? Вона відповідно до декрету Раднаркому України “Про перехід усіх приватних вищих навчальних закладів на утримання держави” надає Катеринославському (Дніпропетровському) університету статусу державного з 26 січня
1919 р., закріплює за університетом землі, на яких він розташовувався, надає нову земельну ділянку під лабораторні корпуси. Коли влітку місто перейшло до Добровольчої армії, остання не захотіла визнати Катеринославський університет за державний і, як писав професор В. П. Карпов (ректор університету, відомий вчений-гістолог), “с того момента началась страшная пора для университета. Занятия, правда, начались, но тут на смену белым явился Махно. Полтора месяца город подвергался постоянному обстрелу со стороны белых, но внутри его грабили махновцы. Занятия волей-неволей прекратились” [8]. Тому після грудня 1919 р., коли місто зайняли більшовицькі частини, В. П. Карпов у спогадах 1923 р. пише: “По приходе Советской власти можно было вздохнуть свободно, отношение к университету было самое благожелательное.”.
Але не пройшло й півроку, як між професорсько-викладацьким складом та радянською владою виникає конфлікт, викликаний змінами в системі організації вищої освіти. Як відомо, підвалинами державної політики радянської влади був класовий підхід, рефлексія якого відповідним чином зачепила й вищу школу, а значить, й наукову інтелігенцію. Можна погодитися з тим, що пише І. В. Синицин: “Класовий підхід до проблеми будівництва вищої школи не зводився лише до зміни соціального складу студентів на користь робітничої та селянсько-бідняцької молоді. Він передбачав також докорінну зміну форм побудови вищої школи (вона розглядалася вже не як навчально-науковий заклад, покликаний готувати високоосвічених фахівців, а як державне підприємство з притаманними йому виробничо-організаторськими функціями), методів організації навчального процесу та викладання, “оновлення” викладацького складу, ліквідацію автономії вищої школи та запровадження одноосібності влади рек - тора-комуніста або політкомісара вузу” [9].
Напередодні весни 1920 р. в Україні, а відтак і в Катеринославі, почався період спрямованого розвалу університетської системи освіти. Я. Ряппо, який на той час керував головним комітетом професійної і спеціально-наукової освіти, торкаючись проблем вищої школи в Україні, писав: “Отжившими явились для диктатуры пролетариата и организационные формы, и вся система высшего образования. Вот почему Укрглавпрофобр поставил в порядок дня не реформу, а революцию — ликвидацию университетов и реорганизацию высших учебных заведений” [10]. Результатом, як відомо, стало створення, через перехідні форми організації вищої освіти замість університетів інститутів народної освіти (ІНО) з трирічним терміном навчання.
Така реорганізація одразу ж практично привела до нуля науково - дослідницьку роботу, з чим вчені змиритися не могли. Якщо говорити про Катеринослав, то вже у червні 1921 р., не погоджуючись з рішенням влади, науково-навчальна рада Інституту теоретичних наук (перехідна форма між університетом та ІНО) направила до Укрголо- впрофосвіти доповідну записку. В ній вчені виклали свої погляди на реформу вищої школи. Вважаючи, що переорієнтація фундаментальної освіти на розв’язання вузькоспеціальних одномоментних педагогічних завдань є згубною для науково-дослідницької роботи, вони порушили питання про організацію при ІНО спеціального науково- дослідного інституту, як установи, яка б служила інтересам науки і готувала б викладачів і вчених працівників для вищої школи. Новостворюваний ІНО також офіційно висловив своє незадоволення значним скороченням спеціальних курсів, призначених для підготовки висококваліфікованих викладачів та науковців. І хоча відновити університети на той час не вдалося, але до подібних демаршів вдавалися не тільки вчені Катеринослава. Можна припустити, що подібні звернення стимулювали розв’язання конфлікту вчених і влади через нову концепцію організації наукової праці, розроблену Укрголо - впрофосвіти. Вона полягала у створенні науково-дослідних кафедр, які повинні були вирішувати завдання, поставлені в листі катеринославських вчених до Головпрофосвіти.
Все ж інше залишилося без змін: втрата автономії, комісари при владі у вузах, переслідування інакомислячих. Уже наприкінці
1920 р. Катеринославське управління вузів запропонувало відсторонити від викладання єдиного спеціаліста в місті з загальної психології П. В. Левітова та викладача російської історії М. С. Єршова (першого без навіть натяку на причини, а другого — як такого, що вороже ставиться до радянської влади). Тоді ж управлінням університет було попереджено, що у разі повторного обрання М. Ф. Злотнікова (відомий історик) деканом історико-філологічного факультету, його кандидатуру не буде затверджено. На свій лист до Головпрофоссу, в якому висловлювалося обурення і незрозумілість позиції цього органу у справі з відстороненням від діяльності відомих педагогів і вчених професор О. М. Пєшковський отримав таку відповідь: “В отношении первых двух все оставить в силе, а в отношении М. Ф. Злотникова решение Уп. В. У. За будет отменено” [11]. Важко прогнозувати, але, можливо, ці події прискорили від’їзд О. М. Пєшковського до Москви.
Як бачимо, у цей час ще можна було якось відстоювати автономію вузу. Але надалі ставало все гірше. Намагання вивести вищу школу з-під ідеологічного контролю радянської влади і компартійних органів вважалось реакційною політичною лінією професури. У 1923 р. були видалені з університету Н. Н. Маслов та Г. Ф. Буров.
У травні 1924 р. на VIII Всеукраїнській конференції КП(б)У було оприлюднено “Обращение к украинской советской интеллигенции и советской общественности”, у якому містилися погрози на адресу тієї частини інтелігенції, яка ще не продекларувала свою відданість радянській владі. В цей період, як відомо, серед старої інтелігенції розгорнувся так званий зміновіхівський рух. Сутність його полягала у тому, що значна частина інтелігенції відмовилась від конфронтації з радянською владою, сподіваючись, що розвиток непу, ринкових відносин приведе до політичної лібералізації. Однак уже в 1924 р. змі - новіхівська інтелігенція стала об’єктом показового процесу у Києві, за результатами якого перед судом постало 18 професорів, академіків, представників інтелігенції, у тому числі академік М. П. Василенко — один з організаторі УАН [12].
Загальним явищем вже в 1920-ті роки ставало складання політичних характеристик представників інтелігенції. Так, після згаданого вище процесу партійному керівництву у Катеринославі був наданий “Политотчет по Екатеринославскому ИНО за истекший осенний триместр.”, у якому були, зокрема, такі характеристики викладачів: “Акимов Н. П. Ассистент зоологии беспозвоночных. Политическое отношение — скрыто антисоветское...Грдина Я. И. Основная работа по Горному институту. Академичен. Со студентами контактирует в работе мало. В политическом отношении настроен антисоветски. Ефремов П. А. Преподаватель украинского языка и украинской литературы. Новые методы не усваивает. Предназначен к замене. Коршун Г. В. Политически не совсем лоялен. Малиновский А. Э. Профессор физики. Основная работа по Горному. Политически антисоветски настроен. Ролл К. В. Политически не совсем лояльна. Циммерман С. П. Сменовеховец. Эварницкий Д. И. Профессор. Украи - новедение. По идеологии черносотенец. Предназначен к замене.” [13].
В. Л. Борисов зазначає, що “з кінця 1920-х років було введено правило при аналізі навчально-виховної роботи в школі подавати довідку про “ідеологічний стан шкіл. Вчителям нав’язувалися під - глядацькі функції: вони повинні були звітувати не тільки про свою роботу, але і про благонадійність учнів” [14]. У Дніпропетровському державному архіві зберігається цікавий документ — “Схема відчиту викладовця за пророблену роботу у 1931-1932 рр.”, у якому є такі пункти: “Яку громадсько-політичну роботу перевела група за рік” та “які класово-ворожі прояви мались в групі, коріння. Як реагували учні” [15].
Ситуація змінювалася таким чином, що ставало небезпечним заступатися за тих, проти кого розв’язувалася кампанія політичного цькування. Атмосфера загальної підозрілості викликає доноси, циркуляри з вказівками щодо необхідності засудження тих чи інших представників інтелігенції. Так, у 1928 р. професора Ю. А. Фохта звинувачують в антимарксизмі і повідомляють про це у Наркомос.
Кінець 1920 — початок 1930-х років дає нам приклади нових політичних кампаній. Зокрема, на початку 1929 р. в усі парторганізації розіслано секретний циркуляр ЦК КП(б)У з рекомендацією організувати засудження громадськістю “антисоветских выступлений ака - демика Ефремова” (до речі, згаданий вище проф. П. Єфремов — брат академіка С. Єфремова). 1930 рік проходить під знаком процесу над “Спілкою визволення України”; 1931 р. — “Справа українського національного центру” тощо.
Торкнулося це й дніпропетровських вчених, зокрема тих, що працювали в ІНО. Враховуючи, що практично всі крупні вчені крім роботи в університеті вели наукову діяльність в різних науково-дослідних інститутах, для багатьох з них тяжкі наслідки мали рішення бюро Дніпропетровського міськкому партії у лютому 1931 р. Бюро, “констатируя неудовлетворительную работу по изучению политических настроений среди научных работников (особенно группы старых кадров)”, запропонувало “комчастям научно-исследовательских институтов иметь точный учет политических настроений и характеристику научной работы (особенно группы старых кадров)”. Далі у постанові пропонувалося “совместно с фракцией секции научных работников ввести постоянный учет политических настроений среди научных работников, организовав повсеместно систематическое руководство к развертыванию и углублению классовой и политической дифференциации среди научных работников” [16].
Особливо діставалося в ці роки представникам суспільних наук, літератури, мистецтва, педагогіки. В житті ряду професорів ДІНО сумну роль відіграв також відомий лист Й. В. Сталіна “О некоторых вопросах большевизма”, надрукований в журналі “Пролетарская революция у 1932 р.”. На підставі положень цього листа професор ДІНО М. Ф. Злотніков був звинувачений у тому, що “своїм викладанням не озброює студентів революційною теорією, а лише копається в історичному архіві”, і в тому, що він протягує “буржуазну пропаганду” у викладання історії СРСР. Професор Сербенто був звинувачений у “гнилому лібералізмі” [17]. Партбюро Інституту професійної освіти (один з наступників реформованого ДІНО) на підставі листа “вождя народів” завело справу на професорів С. П. Ціммермана та М. Ф. Злотнікова і прийняло рішення про неможливість їх перебування у вузі. Сильним гонінням були піддані професори І. І. Зава - довський та М. М. Тростанецький. Професор Завадовський, що видав перший в Україні підручник з мовознавства українською мовою, був звинувачений в тому, що стоїть на позиціях буржуазно-ідеалістичної індоєвропеїстики і ворожий по відношенню до марксистсько - ленінської теорії. Йому довелося виступити з публічним покаянням у лютому 1929 р., а вже в травні того ж року він помер від серцевого нападу. В некролозі говорилося, що він “зумів перебороти буржуазні спадщини, відмежувався від соціологічної школи в мовознавстві, на позиціях якої він раніше стояв” [18]. Професора Тростанецького звинуватили в тому, що в його програмі з біології, анатомії людини і гістології відсутня боротьба на два фронти, відсутній класовий підхід, а є лише “чиста наука, що пояснює виникнення рас, розмір та розвиток черепу, мозку лише кліматичними та географічними умовами” [19]. Як результат — професори Ціммерман, Злотніков, Сазімов, Зеленський звільнені з роботи.
У 1933 р. продовжувалось переслідування вже видаленого з університету Д. І. Яворницького. Його знову звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі” і в цілій низці “важких злочинів”, наприклад у тому, що він прийняв на роботу “класово ворожий елемент”. У статті “Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди” писалось: “Політичний зміст роботи музею цілком відбиває ідеологію, що знайшла свій вплив у наукових працях акад. Яворницького по історії Запорізького козацтва” [20].
У цей період були піддані нападкам і представники педагогічної науки. В Інституті соціального виховання (виник як результат реформування ДІНО у 1930 р.) — в першу чергу професор С. М. Смолінсь - кий, звинувачений у класовій ворожості, антисемітизмі, чорносотенстві. На кафедрі педагогіки фізико-хіміко-математичного інституту — це завідувач кафедри Алєксєєнко, доцент Задесенець, які в курсі педагогіки висловлювали ідеї, спрямовані на “дискредитацію партії щодо керівництва справою освіти та виховання. Читаючи “Вступ до педагогіки” не дали марксо-ленінського визначення педагогіки, а дали різні погляди на неї” [21]. Гострій критиці були піддані педагогічні погляди Н. Г. Бутович (відомий педагог з дошкільного виховання, одна з засновниць перших дитячих садків у Катеринославі ще до 1917 р.), професора дидактики Зеленського, доцента Тихоновича, професора педології Левенсона та інших за те, що вони “будують процес виховання на “інтересах дітей” [22], у своїх педагогічних творах не згадують про дитячий комуністичний рух (Зелен - ський). Професор Задериголова, автор книги “История педагогики”, звинувачувався в тому, що затушовував різницю між буржуазною педагогікою і педагогікою робочого класу. На підставі цих звинувачень було зроблено висновок, що кафедри педагогіки колишнього ІНО, а нині трьох інститутів — ДІСВ, ДФХМІ, ДПІПО — не можуть виконати завдання озброєння студентства марксистсько-ленінською педагогічною теорією і їх викладачі повинні бути звільнені. У таких обставинах починається “самокритичні” виступи. Так, ректор ДІНО Фідровський виступив з критикою власних творів, а саме книги про сучасну німецьку школу, визнаючи, що він ідеалізував буржуазну школу.
Незважаючи на такі непрості взаємовідносини з владою, вчені настійливо ставили питання розвитку науки в ДІНО, намагаючись практичними діями переконати більшовицьке керівництво у необхідності розвитку наукової діяльності на значно ширших засадах, ніж це планувалося для Інститутів народної освіти. І хоча в цей час переважали індустріальні пріоритети, але, кінець кінцем, важкий діалог вчених з владою, накладаючись на об’єктивні процеси розвитку вищої школи, привів владу до пошуків нових форм вищої освіти, а в Україні, в першу чергу, до поновлення системи університетської освіти. Вчасно зроблені кроки в справі перебудови вищої освіти в Україні та СРСР в цілому мали позитивні наслідки, що проявилися у 1930-х роках. Але ідеологізація науки і виховання, загальна спрямованість на створення закритого суспільства зумовили і в подальшому складні стосунки між інтелігенцією і радянською владою.
Більш детальне вивчення долі багатьох з тих, про кого йшла мова у проведеному дослідженні, свідчить, що надалі успіхи в розвитку науки в Україні могли бути й більшими, оскільки значна частка з цих вчених очолювали перспективні напрями розвитку науки, розвиток яких був загальмований їхньою втратою. Вже у 1920-х роках сформувалася певна система взаємовідносин наукової інтелігенції з радянською владою, яка пригнічувала їхній моральний стан, тримала їх у постійному напруженні, примушувала до зміни моральних орієнтирів, викривлення уявлень про взаємовідносини в соціумі.
Література
1. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20 — 30-ті роки. — К.: Либідь, 1991.
2. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 — 1928).
— К.: Основи, 1996.
3. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років. Соціальний портрет та історична доля. — К.: Глобус, 1992. — 176 с.
4. Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20 — 30-ті роки). — К.: Наук. думка, 1991. — 96 с.
5. Шаповал Ю. І. Україна 20 — 50-х років: Сторінки неписаної історії. — К.: Наук. думка. — 143 с.
6. Онопрієнко В. І. Репресована наука України. — К.: Знання, 1990. — 32 с.
7. Сухотеріна Л. І. Внесок вчених в розвиток технічних наук в Україні в 30-х роках XX ст. — Одеса: Астропринт, 1999. — 268 с.
8. Карпов В. П. Шесть лет существования Екатеринославского медицинского института // Екатеринославский медицинский журнал. — 1923. — №15-16.
9. Синицин І. В. Роль інтелігенції в політичному житті України у 20-ті роки XX століття // Інтелігенція і влада. — Одеса: Астропринт, 2002. — Вип. 1(2), част. 2. — С. 190.
10. Ряппо Я. Реформа высшей школы на Украине в годы революции (19201924 гг.). — Харьков: ГИЗ Украины, 1925. — С. 4.
11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 250. — Арк. 98, 98 (зв.).
12. Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20
— 30-ті роки). — К.: Наук. думка, 1991. — 96 с.
13. ЦДАВОВУ. — Ф. 166. — Оп. 4. — Спр. 663. — Арк. 96, 96 (зв.), 97, 97 (зв.).
14. Борисов В. Л. Педагогічна інтелігенція в умовах “українізації” та “радя- низації” загальноосвітньої школи в Україні в 1920-х — на початку 1930х років // Інтелігенція і влада. — Одеса: Астропринт, 2002. — Вип. 1(2), част. 1. — С. 39, 40.
15. Державний архів Дніпропетровської області. — Ф. 439. — Фп. 1. — Спр. 21. — Арк. 23
16. Державний архів Дніпропетровської області (матеріали обласного партійного архіву). — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 6, 7.
17. Лист товариша Сталіна в дії // За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932. — № 12-13.
18. Завадовський (некролог) // За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932.
— № 22.
19. За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932. — № 17.
20. Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди (про роботу істо- рико-археологічного музею) // Зоря. — 1933. — № 197.
21. Класовий ворог на педагогічному фронті // Зоря. — 1932. — № 9.
22. Там само.
|