В. С. Савчук

Дніпропетровський національний університет

Тема взаємовідносин інтелігенції та влади є невичерпною, незва­жаючи на те, що існує багато публікацій та досліджень з цієї пробле­матики. Ця тема може розглядатися у різних контекстах й у різних часових, просторових та політико-державних межах. Не обминули дослідники цю проблему, вивчаючи взаємовідносини інтелігенції і влади за часів радянської України у різні періоди її існування. Якщо звернутися до періоду, окресленого в назві статті, то можна назвати, в першу чергу, праці таких відомих дослідників, як В. М. Данилен - ко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький, Ю. І. Шаповал, В. І. Онопріє - нко та інші [1-6]. Написані здебільшого в перші роки незалежності України, ці праці висвітлили невідомі раніше матеріали про ці взає­мовідносини та з нових позицій розставили акценти на відомі вже історикам події.

Але й нині не можна ставити питання про вичерпаність проблеми взаємовідносин наукової еліти та радянської влади навіть у контексті репресій. Ще складнішою виглядає проблема дослідження причин тих успіхів у науковій та інженерній діяльності, які були досягнуті у пев­ний період радянської влади, зокрема у 1920 — 1930-ті роки. Інтеліген­ція в системі радянської влади навіть в жорстких умовах тоталітаризму спромоглася досягти значних успіхів в різних галузях культурного бу­дівництва, зокрема й в науці [7]. Ставлення до інтелігенції, як вже неод­норазово зазначалося у відповідних дослідженнях, розвивалося за по­двійними стандартами. Дослідження практики застосування цих стан­дартів в конкретному регіоні дозволяє скласти більш реальне уявлення як воно позначалося на долях представників інтелігенції, зокрема нау­ковців, та на конкретній діяльності владно-партійних органів. У цьому контексті проблеми взаємовідносин наукової інтелігенції Дніпропетро­вщини та радянською системою влади, враховуючи, що Дніпропетров­щина мала значний науковий потенціал, є представницькими для з’я­сування та узагальнення з теми “інтелігенція та влада”.

Що робить радянська влада після її утвердження на Катеринос - лавщині (Дніпропетровщині) у 1919 р.? Вона відповідно до декрету Раднаркому України “Про перехід усіх приватних вищих навчаль­них закладів на утримання держави” надає Катеринославському (Дніпропетровському) університету статусу державного з 26 січня

1919 р., закріплює за університетом землі, на яких він розташовува­вся, надає нову земельну ділянку під лабораторні корпуси. Коли влі­тку місто перейшло до Добровольчої армії, остання не захотіла ви­знати Катеринославський університет за державний і, як писав про­фесор В. П. Карпов (ректор університету, відомий вчений-гістолог), “с того момента началась страшная пора для университета. Заня­тия, правда, начались, но тут на смену белым явился Махно. Полто­ра месяца город подвергался постоянному обстрелу со стороны белых, но внутри его грабили махновцы. Занятия волей-неволей прекрати­лись” [8]. Тому після грудня 1919 р., коли місто зайняли більшо­вицькі частини, В. П. Карпов у спогадах 1923 р. пише: “По приходе Советской власти можно было вздохнуть свободно, отношение к уни­верситету было самое благожелательное.”.

Але не пройшло й півроку, як між професорсько-викладацьким складом та радянською владою виникає конфлікт, викликаний змі­нами в системі організації вищої освіти. Як відомо, підвалинами дер­жавної політики радянської влади був класовий підхід, рефлексія якого відповідним чином зачепила й вищу школу, а значить, й нау­кову інтелігенцію. Можна погодитися з тим, що пише І. В. Синицин: “Класовий підхід до проблеми будівництва вищої школи не зводився лише до зміни соціального складу студентів на користь робітничої та селянсько-бідняцької молоді. Він передбачав також докорінну зміну форм побудови вищої школи (вона розглядалася вже не як навчаль­но-науковий заклад, покликаний готувати високоосвічених фахівців, а як державне підприємство з притаманними йому виробничо-орга­нізаторськими функціями), методів організації навчального проце­су та викладання, “оновлення” викладацького складу, ліквідацію автономії вищої школи та запровадження одноосібності влади рек - тора-комуніста або політкомісара вузу” [9].

Напередодні весни 1920 р. в Україні, а відтак і в Катеринославі, почався період спрямованого розвалу університетської системи осві­ти. Я. Ряппо, який на той час керував головним комітетом профе­сійної і спеціально-наукової освіти, торкаючись проблем вищої школи в Україні, писав: “Отжившими явились для диктатуры про­летариата и организационные формы, и вся система высшего обра­зования. Вот почему Укрглавпрофобр поставил в порядок дня не реформу, а революцию — ликвидацию университетов и реоргани­зацию высших учебных заведений” [10]. Результатом, як відомо, стало створення, через перехідні форми організації вищої освіти замість університетів інститутів народної освіти (ІНО) з трирічним терміном навчання.

Така реорганізація одразу ж практично привела до нуля науково - дослідницьку роботу, з чим вчені змиритися не могли. Якщо говори­ти про Катеринослав, то вже у червні 1921 р., не погоджуючись з рі­шенням влади, науково-навчальна рада Інституту теоретичних наук (перехідна форма між університетом та ІНО) направила до Укрголо- впрофосвіти доповідну записку. В ній вчені виклали свої погляди на реформу вищої школи. Вважаючи, що переорієнтація фундамента­льної освіти на розв’язання вузькоспеціальних одномоментних пе­дагогічних завдань є згубною для науково-дослідницької роботи, вони порушили питання про організацію при ІНО спеціального науково- дослідного інституту, як установи, яка б служила інтересам науки і готувала б викладачів і вчених працівників для вищої школи. Ново­створюваний ІНО також офіційно висловив своє незадоволення зна­чним скороченням спеціальних курсів, призначених для підготовки висококваліфікованих викладачів та науковців. І хоча відновити університети на той час не вдалося, але до подібних демаршів вдава­лися не тільки вчені Катеринослава. Можна припустити, що подібні звернення стимулювали розв’язання конфлікту вчених і влади че­рез нову концепцію організації наукової праці, розроблену Укрголо - впрофосвіти. Вона полягала у створенні науково-дослідних кафедр, які повинні були вирішувати завдання, поставлені в листі катерино­славських вчених до Головпрофосвіти.

Все ж інше залишилося без змін: втрата автономії, комісари при владі у вузах, переслідування інакомислячих. Уже наприкінці

1920 р. Катеринославське управління вузів запропонувало відсторо­нити від викладання єдиного спеціаліста в місті з загальної психо­логії П. В. Левітова та викладача російської історії М. С. Єршова (пер­шого без навіть натяку на причини, а другого — як такого, що воро­же ставиться до радянської влади). Тоді ж управлінням університет було попереджено, що у разі повторного обрання М. Ф. Злотнікова (відомий історик) деканом історико-філологічного факультету, його кандидатуру не буде затверджено. На свій лист до Головпрофоссу, в якому висловлювалося обурення і незрозумілість позиції цього орга­ну у справі з відстороненням від діяльності відомих педагогів і вче­них професор О. М. Пєшковський отримав таку відповідь: “В отно­шении первых двух все оставить в силе, а в отношении М. Ф. Злотни­кова решение Уп. В. У. За будет отменено” [11]. Важко прогнозува­ти, але, можливо, ці події прискорили від’їзд О. М. Пєшковського до Москви.

Як бачимо, у цей час ще можна було якось відстоювати автономію вузу. Але надалі ставало все гірше. Намагання вивести вищу школу з-під ідеологічного контролю радянської влади і компартійних орга­нів вважалось реакційною політичною лінією професури. У 1923 р. були видалені з університету Н. Н. Маслов та Г. Ф. Буров.

У травні 1924 р. на VIII Всеукраїнській конференції КП(б)У було оприлюднено “Обращение к украинской советской интеллигенции и советской общественности”, у якому містилися погрози на адресу тієї частини інтелігенції, яка ще не продекларувала свою відданість ра­дянській владі. В цей період, як відомо, серед старої інтелігенції роз­горнувся так званий зміновіхівський рух. Сутність його полягала у тому, що значна частина інтелігенції відмовилась від конфронтації з радянською владою, сподіваючись, що розвиток непу, ринкових від­носин приведе до політичної лібералізації. Однак уже в 1924 р. змі - новіхівська інтелігенція стала об’єктом показового процесу у Києві, за результатами якого перед судом постало 18 професорів, академі­ків, представників інтелігенції, у тому числі академік М. П. Василе­нко — один з організаторі УАН [12].

Загальним явищем вже в 1920-ті роки ставало складання політич­них характеристик представників інтелігенції. Так, після згаданого вище процесу партійному керівництву у Катеринославі був наданий “Политотчет по Екатеринославскому ИНО за истекший осенний три­местр.”, у якому були, зокрема, такі характеристики викладачів: “Акимов Н. П. Ассистент зоологии беспозвоночных. Политическое отношение — скрыто антисоветское...Грдина Я. И. Основная работа по Горному институту. Академичен. Со студентами контактирует в работе мало. В политическом отношении настроен антисоветски. Ефремов П. А. Преподаватель украинского языка и украинской ли­тературы. Новые методы не усваивает. Предназначен к замене. Ко­ршун Г. В. Политически не совсем лоялен. Малиновский А. Э. Про­фессор физики. Основная работа по Горному. Политически антисо­ветски настроен. Ролл К. В. Политически не совсем лояльна. Цим­мерман С. П. Сменовеховец. Эварницкий Д. И. Профессор. Украи - новедение. По идеологии черносотенец. Предназначен к заме­не.” [13].

В. Л. Борисов зазначає, що “з кінця 1920-х років було введено правило при аналізі навчально-виховної роботи в школі подавати довідку про “ідеологічний стан шкіл. Вчителям нав’язувалися під - глядацькі функції: вони повинні були звітувати не тільки про свою роботу, але і про благонадійність учнів” [14]. У Дніпропетровському державному архіві зберігається цікавий документ — “Схема відчиту викладовця за пророблену роботу у 1931-1932 рр.”, у якому є такі пункти: “Яку громадсько-політичну роботу перевела група за рік” та “які класово-ворожі прояви мались в групі, коріння. Як реагува­ли учні” [15].

Ситуація змінювалася таким чином, що ставало небезпечним за­ступатися за тих, проти кого розв’язувалася кампанія політичного цькування. Атмосфера загальної підозрілості викликає доноси, цир­куляри з вказівками щодо необхідності засудження тих чи інших представників інтелігенції. Так, у 1928 р. професора Ю. А. Фохта звинувачують в антимарксизмі і повідомляють про це у Наркомос.

Кінець 1920 — початок 1930-х років дає нам приклади нових по­літичних кампаній. Зокрема, на початку 1929 р. в усі парторганізації розіслано секретний циркуляр ЦК КП(б)У з рекомендацією органі­зувати засудження громадськістю “антисоветских выступлений ака - демика Ефремова” (до речі, згаданий вище проф. П. Єфремов — брат академіка С. Єфремова). 1930 рік проходить під знаком процесу над “Спілкою визволення України”; 1931 р. — “Справа українського на­ціонального центру” тощо.

Торкнулося це й дніпропетровських вчених, зокрема тих, що пра­цювали в ІНО. Враховуючи, що практично всі крупні вчені крім ро­боти в університеті вели наукову діяльність в різних науково-дослід­них інститутах, для багатьох з них тяжкі наслідки мали рішення бюро Дніпропетровського міськкому партії у лютому 1931 р. Бюро, “констатируя неудовлетворительную работу по изучению политиче­ских настроений среди научных работников (особенно группы ста­рых кадров)”, запропонувало “комчастям научно-исследовательских институтов иметь точный учет политических настроений и характе­ристику научной работы (особенно группы старых кадров)”. Далі у постанові пропонувалося “совместно с фракцией секции научных работников ввести постоянный учет политических настроений сре­ди научных работников, организовав повсеместно систематическое руководство к развертыванию и углублению классовой и политичес­кой дифференциации среди научных работников” [16].

Особливо діставалося в ці роки представникам суспільних наук, літератури, мистецтва, педагогіки. В житті ряду професорів ДІНО сумну роль відіграв також відомий лист Й. В. Сталіна “О некоторых вопросах большевизма”, надрукований в журналі “Пролетарская революция у 1932 р.”. На підставі положень цього листа професор ДІНО М. Ф. Злотніков був звинувачений у тому, що “своїм викладан­ням не озброює студентів революційною теорією, а лише копається в історичному архіві”, і в тому, що він протягує “буржуазну пропаган­ду” у викладання історії СРСР. Професор Сербенто був звинувачений у “гнилому лібералізмі” [17]. Партбюро Інституту професійної осві­ти (один з наступників реформованого ДІНО) на підставі листа “вож­дя народів” завело справу на професорів С. П. Ціммермана та М. Ф. Злотнікова і прийняло рішення про неможливість їх перебу­вання у вузі. Сильним гонінням були піддані професори І. І. Зава - довський та М. М. Тростанецький. Професор Завадовський, що ви­дав перший в Україні підручник з мовознавства українською мовою, був звинувачений в тому, що стоїть на позиціях буржуазно-ідеаліс­тичної індоєвропеїстики і ворожий по відношенню до марксистсько - ленінської теорії. Йому довелося виступити з публічним покаянням у лютому 1929 р., а вже в травні того ж року він помер від серцевого нападу. В некролозі говорилося, що він “зумів перебороти буржуазні спадщини, відмежувався від соціологічної школи в мовознавстві, на позиціях якої він раніше стояв” [18]. Професора Тростанецького зви­нуватили в тому, що в його програмі з біології, анатомії людини і гі­стології відсутня боротьба на два фронти, відсутній класовий підхід, а є лише “чиста наука, що пояснює виникнення рас, розмір та розви­ток черепу, мозку лише кліматичними та географічними умова­ми” [19]. Як результат — професори Ціммерман, Злотніков, Сазімов, Зеленський звільнені з роботи.

У 1933 р. продовжувалось переслідування вже видаленого з уні­верситету Д. І. Яворницького. Його знову звинуватили в “українсь­кому буржуазному націоналізмі” і в цілій низці “важких злочинів”, наприклад у тому, що він прийняв на роботу “класово ворожий еле­мент”. У статті “Кубло націоналістичної контрреволюційної пропа­ганди” писалось: “Політичний зміст роботи музею цілком відбиває ідеологію, що знайшла свій вплив у наукових працях акад. Яворни­цького по історії Запорізького козацтва” [20].

У цей період були піддані нападкам і представники педагогічної науки. В Інституті соціального виховання (виник як результат рефор­мування ДІНО у 1930 р.) — в першу чергу професор С. М. Смолінсь - кий, звинувачений у класовій ворожості, антисемітизмі, чорносо­тенстві. На кафедрі педагогіки фізико-хіміко-математичного інсти­туту — це завідувач кафедри Алєксєєнко, доцент Задесенець, які в курсі педагогіки висловлювали ідеї, спрямовані на “дискредитацію партії щодо керівництва справою освіти та виховання. Читаючи “Вступ до педагогіки” не дали марксо-ленінського визначення педа­гогіки, а дали різні погляди на неї” [21]. Гострій критиці були під­дані педагогічні погляди Н. Г. Бутович (відомий педагог з дошкіль­ного виховання, одна з засновниць перших дитячих садків у Катери­нославі ще до 1917 р.), професора дидактики Зеленського, доцента Тихоновича, професора педології Левенсона та інших за те, що вони “будують процес виховання на “інтересах дітей” [22], у своїх педаго­гічних творах не згадують про дитячий комуністичний рух (Зелен - ський). Професор Задериголова, автор книги “История педагогики”, звинувачувався в тому, що затушовував різницю між буржуазною педагогікою і педагогікою робочого класу. На підставі цих звинува­чень було зроблено висновок, що кафедри педагогіки колишнього ІНО, а нині трьох інститутів — ДІСВ, ДФХМІ, ДПІПО — не можуть виконати завдання озброєння студентства марксистсько-ленінською педагогічною теорією і їх викладачі повинні бути звільнені. У таких обставинах починається “самокритичні” виступи. Так, ректор ДІНО Фідровський виступив з критикою власних творів, а саме книги про сучасну німецьку школу, визнаючи, що він ідеалізував буржуазну школу.

Незважаючи на такі непрості взаємовідносини з владою, вчені на­стійливо ставили питання розвитку науки в ДІНО, намагаючись прак­тичними діями переконати більшовицьке керівництво у необхідності розвитку наукової діяльності на значно ширших засадах, ніж це пла­нувалося для Інститутів народної освіти. І хоча в цей час переважали індустріальні пріоритети, але, кінець кінцем, важкий діалог вчених з владою, накладаючись на об’єктивні процеси розвитку вищої шко­ли, привів владу до пошуків нових форм вищої освіти, а в Україні, в першу чергу, до поновлення системи університетської освіти. Вчас­но зроблені кроки в справі перебудови вищої освіти в Україні та СРСР в цілому мали позитивні наслідки, що проявилися у 1930-х роках. Але ідеологізація науки і виховання, загальна спрямованість на ство­рення закритого суспільства зумовили і в подальшому складні сто­сунки між інтелігенцією і радянською владою.

Більш детальне вивчення долі багатьох з тих, про кого йшла мова у проведеному дослідженні, свідчить, що надалі успіхи в розвитку науки в Україні могли бути й більшими, оскільки значна частка з цих вчених очолювали перспективні напрями розвитку науки, роз­виток яких був загальмований їхньою втратою. Вже у 1920-х роках сформувалася певна система взаємовідносин наукової інтелігенції з радянською владою, яка пригнічувала їхній моральний стан, трима­ла їх у постійному напруженні, примушувала до зміни моральних орієнтирів, викривлення уявлень про взаємовідносини в соціумі.

Література

1. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Укра­їні: 20 — 30-ті роки. — К.: Либідь, 1991.

2. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 — 1928).

— К.: Основи, 1996.

3. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 1930-х років. Соціаль­ний портрет та історична доля. — К.: Глобус, 1992. — 176 с.

4. Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20 — 30-ті роки). — К.: Наук. думка, 1991. — 96 с.

5. Шаповал Ю. І. Україна 20 — 50-х років: Сторінки неписаної історії. — К.: Наук. думка. — 143 с.

6. Онопрієнко В. І. Репресована наука України. — К.: Знання, 1990. — 32 с.

7. Сухотеріна Л. І. Внесок вчених в розвиток технічних наук в Україні в 30-х роках XX ст. — Одеса: Астропринт, 1999. — 268 с.

8. Карпов В. П. Шесть лет существования Екатеринославского медицинс­кого института // Екатеринославский медицинский журнал. — 1923. — №15-16.

9. Синицин І. В. Роль інтелігенції в політичному житті України у 20-ті роки XX століття // Інтелігенція і влада. — Одеса: Астропринт, 2002. — Вип. 1(2), част. 2. — С. 190.

10. Ряппо Я. Реформа высшей школы на Украине в годы революции (1920­1924 гг.). — Харьков: ГИЗ Украины, 1925. — С. 4.

11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління Укра­їни (ЦДАВОВУ). — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 250. — Арк. 98, 98 (зв.).

12. Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20

— 30-ті роки). — К.: Наук. думка, 1991. — 96 с.

13. ЦДАВОВУ. — Ф. 166. — Оп. 4. — Спр. 663. — Арк. 96, 96 (зв.), 97, 97 (зв.).

14. Борисов В. Л. Педагогічна інтелігенція в умовах “українізації” та “радя- низації” загальноосвітньої школи в Україні в 1920-х — на початку 1930­х років // Інтелігенція і влада. — Одеса: Астропринт, 2002. — Вип. 1(2), част. 1. — С. 39, 40.

15. Державний архів Дніпропетровської області. — Ф. 439. — Фп. 1. — Спр. 21. — Арк. 23

16. Державний архів Дніпропетровської області (матеріали обласного пар­тійного архіву). — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 6, 7.

17. Лист товариша Сталіна в дії // За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932. — № 12-13.

18. Завадовський (некролог) // За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932.

— № 22.

19. За більшовицькі педагогічні кадри. — 1932. — № 17.

20. Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди (про роботу істо- рико-археологічного музею) // Зоря. — 1933. — № 197.

21. Класовий ворог на педагогічному фронті // Зоря. — 1932. — № 9.

22. Там само.