Головна Історія Інтелігенція і влада ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАКЛАДІВ ДУХОВНОГО ВІДОМСТВА В ХІХ — НА ПОЧАТКУ XX Ст. (НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ)
joomla
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАКЛАДІВ ДУХОВНОГО ВІДОМСТВА В ХІХ — НА ПОЧАТКУ XX Ст. (НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ)
Історія - Інтелігенція і влада

С. А. Федоренко

Зі здобуттям Україною державної незалежності розпочалася переоцінка важливих подій української історії, зокрема ролі та внеску православної церкви в розбудову держави і нації, відновлення авторитету національних духовних цінностей, їх впливу на світоглядні орієнтації людей, відмови від стереоти­пів абсолютного заперечення значного внеску духовенства у вітчизняну культуру. Новітній період в історії України позна­чений появою великої кількості праць, автори яких намагалися дослідити маловивчені аспекти діяльності церкви (С. О. Глад­кий, Г. М. Надтока, О. М. Чальцева, О. А. Чиркова, І. М. Шу - гальова та ін.) [5; 17; 42-44]. Важливе місце займають дослі­дження регіонального характеру, які допомагають відтворити цілісну картину діяльності, місця та значення українського православного духовенства в освітньо-культурному розвитку країни (С. І. Жилюк, О. П. Тригуб, К. В. Шумський та ін.) [9; 35; 45]. Проте предметом їхніх досліджень не стала Полтавсь­ка єпархія ХІХ — початку XX ст., що й зумовило актуальність обраної тематики.

Історія Полтавської єпархії розпочалася в 1803 р., коли Си­нодальним указом від 17 грудня Малоросійсько-Переяславську єпархію було перейменовано на самостійну Полтавсько-Пере­яславську. З її утворенням єпископська кафедра через відсут­ність у Полтаві придатного для неї приміщення перебувала в м. Переяславі, у приміській дачі Андруші. Лише в 1847 р. при єпископі Гедеоні центр єпархії (місцеперебування архієпис­копів) перемістився до Полтави у новозбудоване приміщення архієрейського дому, на спорудження якого та церкви при ньо­му виділили понад 16 тис. крб (указ Св. Синоду від 16 червня 1844 р.) [34, с. 3]. З того часу єпархія називається Полтавсь­кою. Правлячі архієреї носили титул “Полтавський і Переяс­лавський” (1803-1937 рр.) [10, с. 263-275]. З метою допомо­ги в управлінні єпархією в 1884 р. відкрили вікаріатство. Усі вікарні єпископи носили титул “Прилуцького”, а їх кафедра знаходилася при Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі [30, с. 717]. З самого початку Полтавська єпархія отри­мала статус третьокласної. Єпархією третього класу управляв єпископ. Щоправда, її міг очолювати й архієпископ, за умови отримання цього сану за особисті заслуги. У XIX ст. Полтавсь­ку єпархію двічі очолювали архієпископи: Гедеон Вишневсь - кий та Іоанн Петін.

У XIX — на початку XX ст. у Полтавській єпархії змінилося

13 єпархіальних архієреїв. Якщо до 1860-х рр. на кафедрі спос­терігалася практика частого їх заміщення, то за наступні пів­століття, починаючи з 1862 р., зміна єпархіального керівниц­тва відбулася лише тричі. Саме цей фактор зумовив стабільний розвиток єпархії та продуктивну діяльність місцевого духовенс­тва, у тому числі в освітній галузі. Під час управління єпархією Мефодієм Піснячевським другокласний Переяславський Возне - сенський монастир перетворили на архієрейський дім.

Для створення церковної структури Полтавської єпархії ба­гато зробив Гедеон Вишневський. Завдяки йому затвердили штатне жалування для причту Полтавської єпархії [27; 28], була відновлена діяльність Прилуцького Густинського чолові­чого монастиря як третьокласного, Полтавське єпархіальне управління (консисторію) перенесли з Переяслава до Полтави (вересень 1847 р.), а в 1845 р. у Кременчуці до православної церкви за правилами єдиновірства приєднали понад дві тисячі розкольників [24, с. 100].

У церковно-адміністративному відношенні Полтавська єпар­хія ділилася на 15 повітів, а повіт, у свою чергу, — на благо- чиння, кількість яких у ньому (від 4 до 8) залежала від густоти парафіяльної мережі. Загальна кількість благочинь становила 86 [34, с. 4]. Навіть у 1880-90-х рр. серед українських єпар­хій Полтавська мала найбільше благочинь — 78 (у Xарківсь - кій — 35, Чернігівській — 65, Подільській — 67, Київській — 72, Волинській — 63, Таврійській — 19, Xерсонській — 33, Катеринославській — 37). При єпархіальному архієреї діяла Полтавська духовна консисторія як вищий орган управління РПЦ в єпархії та як колегіальна установа, наділена церковно- адміністративними та судовими функціями.

За всю історію Полтавської єпархії в ній функціонували 5 духовних навчальних закладів: семінарія (як середня ланка духовної освіти) та 4 духовні училища (як нижча ланка ду­ховної освіти) — у Полтаві, Переяславі, Лубнах, Ромнах [3, с. 71-83; 4, с. 24-31].

Історія Полтавської семінарії бере початок з 1738 р. від Пе­реяславського колегіуму, заснованого єпископом А. Берло. Його головне призначення полягало в підготовці духівництва для бо­ротьби проти наступу унії та католицизму на Правобережжі. Навчання в ньому розраховувалося на 6 років та проводилося на зразок Києво-Могилянської колегії. Після відкриття класу філософії (1799 р.) та класу богослов’я (1800 р.) заклад набув статусу суто духовного навчального закладу. У 1803 р. Пере­яславський колегіум перейменували на Полтавську духовну семінарію, особливість якої полягала в тому, що спочатку вона розташовувалася в Переяславі, а в 1862 р. її перенесли до Пол­тави. У 1817-1819 рр. семінарія перебувала в підпорядкуванні Санкт-Петербурзької академії, а після відновлення функціону­вання Київської академії та до 1867 р. знаходилася вже під наглядом останньої. Також було утворене власне семінарське правління.

Найстарішим училищем вважається Переяславське, яке ут­ворилося після поділу переяславського навчального закладу на власне училище та семінарію [13, с. 424]. До 1817 р. статус цього навчального закладу не мав чіткого визначення, але піс­ля введення статутів духовних навчальних закладів тут виді­лилося нижнє відділення, яке й утворило Переяславське ду­ховне училище. Це сталось у вересні 1817 р. [22, с. 436]. Друге духовне училище — Полтавське — відкрили в січні 1818 р. при Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі як пові­тове, а парафіяльне започаткували у вересні [6, с. 160]. Обидва училища знаходилися під загальним управлінням ректора та інспектора. Першим посаду ректора обіймав Йосип Ільїниць - кий [18, с. 289]. Втім лише його називали ректором, усіх його наступників — смотрителями.

1 жовтня 1837 р. одночасно відкрили ще два духовних учи­лища — Лубенське і Роменське. Обидва навчальні заклади спо­чатку розташовувалися в орендованих приміщеннях. У 1817 р. духовні навчальні заклади Полтавської єпархії (так само, як

І Чернігівської) увійшли до складу Київського духовного нав­чального округу. Полтавську семінарію, як решту інших, що діяли в українських єпархіях (Київську, Подільську, Волинсь­ку, Чернігівську, Катеринославську, а також Харківський ко­легіум), віднесли до останнього, 3-го розряду. Училища (пові­тові і парафіяльні) потрапили до 3-го розряду з чотирьох [40, арк. 2 зв., 13; 12, с. 263].

Усі духовні повітові училища Полтавської єпархії мали вдале географічне розташування, що створювало територіально опти­мальні умови для бажаючих у них навчатися. Відповідно до їх кількості єпархія ділилася на 4 духовні навчальні округи. До складу Полтавського навчального округу входили такі повіти: Полтавський, Костянтиноградський, Кобеляцький, Кременчу­цький, Зіньківський; до Роменського — Роменський, Прилуць­кий, Гадяцький; до Лубенського — Лубенський, Лохвицький, Миргородський, Хорольський; до Переяславського — Переяс­лавський, Золотоніський, Пирятинський [34, с. 5-7].

Спробу своєрідного закріплення повітів за духовними учи­лищами в Полтавській єпархії здійснили в І половині ХІХ ст. У 1833 р. єпископ Полтавський і Переяславський Нафанаїл визнав за необхідність, викликану тіснотою приміщень пол­тавських та переяславських духовних училищ, відкрити по два училищи (парафіяльному і повітовому) у Ромнах та Кременчуці [39, арк. 3-8 зв.]. У новостворених духовних училищах плану­валося навчати дітей з Роменського, Гадяцького, Лохвицького, Прилуцького повітів та відповідно з Кременчуцького, Кобеля­цького, Хорольського і Лубенського; полтавські духовні учили­ща мали надавати освіту дітям Полтавського, Миргородського, Зіньківського та Костянтиноградського повітів, а переяславсь­кі — Переяславського, Пирятинського та Золотоніського [38, арк. 1-1 зв., 4]. Проте пізніше духовні училища заснували в Ромнах (як і планувалося) та Лубнах, і так звані навчальні округи набули вигляду, зазначеного вище. На Лівобережній Україні саме Полтавська єпархія мала найбільше чоловічих духовних навчальних закладів.

У Полтавській єпархії поряд із чоловічими єпархіальними училищами діяло жіноче єпархіальне училище, яке також під­порядковувалося духовному відомству. Головне його призна­чення — надання дочкам духовенства гідної освіти та здобуття дівчатами професії вчительки (у першу чергу для роботи в цер­ковних школах). Місцеве керівництво опинилось перед вибо­ром: де краще відкрити училище. На право розміщення цього закладу претендували два міста: Лубни та Полтава. Перше, з урахуванням географічного положення та матеріальних мож­ливостей, було більш зручним. Друге надавало більше переваг для організації навчального процесу; до того ж у Російській імперії училища для дочок духовенства зазвичай відкривали в губернських містах [16, с. 284]. Останні два чинники, ймовір­но, відіграли вирішальну роль при обранні міста, що дозволило започаткувати жіноче єпархіальне училище в Полтаві в 1868 р. (одразу після затвердження статуту для подібних навчальних закладів)[1].

Ініціатором заснування єпархіального жіночого училища став єпископ Полтавський та Переяславський Іоанн, який 31 жовтня 1864 р. звернувся з цією пропозицією до Полтавської духовної консисторії [31, с. 332-336]. Він перший зробив фун­дації на відкриття цього закладу (400 крб), а також закликав до пожертв інших духовних та світських осіб [2, с. 582-583]. Проте невдовзі цей заклад утратив можливість задовольняти потребу всіх бажаючих навчатися в ньому. По-перше, кіль­кісний контингент обмежувався штатом (185 осіб). По-друге, географічне положення училища позбавляло багатьох дівчаток перспективи навчатися в ньому (Полтава знаходилася майже на околиці губернії; відстань від деяких повітів — понад 200 верст) [19, с. 658-659].

Ця проблема набула актуальності, коли єпархіальне учи­лище отримало статус 6-річного, а це в свою чергу зумовило необхідність пошуку додаткових приміщень [29, с. 603-604]. Єпископ Іоанн ініціював відкриття додаткового училища за межами Полтави, яке, на його думку, мало виконувати од­ночасно дві функції: 1) надавати закінчену початкову освіту тим, хто не бажав чи не мав можливості продовжувати нав­чання; 2) слугувати підготовчим етапом до вступу в 3-й або 4-й клас Полтавського училища. Від нового училища очікувалася подвійна користь: з одного боку, для багатьох абітурієнток з географічної точки зору воно ставало б набагато зручнішим, з іншого — училище в Полтаві позбавлялося б надмірного на­пливу всіх бажаючих навчатися. Найзручнішими для відкрит - тя такого закладу на території єпархії в той період вважалися жіночі монастирі.

Жіночі монастирі Полтавської єпархії були досить бідни­ми. Тому першою на заклик місцевого преосвященного про відкриття училища відгукнулася настоятельниця Великобуди - щанського жіночого монастиря ігуменя Митрофанія. Відкрит­тя відбулося того ж дня, коли єпархіальне училище в Полтаві отримало статус 6-річного — 7 жовтня 1873 р. [19, с. 689-690]. Невдовзі такі училища започаткували ще при двох жіночих монастирях (у Золотоніському та Прилуцькому повітах). Усі 3 заклади функціонували як відділення жіночого училища в Полтаві та мали підготовчий, 1-й, 2-й та 3-й класи [41; 1, с. 71, 88]. Єпархіальний архієрей єпископ Іларіон, вважаючи недо­цільним порізнене розміщення початкових класів з основним навчальним закладом, з 1886-1887 н. р. розпочав реорганіза­цію цього навчального закладу, відновлюючи перші три класи у Полтавському училищі [7, с. 243-244]. У ХІХ — на початку

XX ст. в єпархії, крім жіночих монастирів, діяли 3 чоловічих: Полтавський Хрестовоздвиженський, Густинський Троїцький у Прилуцькому повіті, Мгарський Спасо-Преображенський у Лубенському повіті, які не лише відігравали суто конфесійне призначення, але й зайняли гідне місце в тогочасних освітньо - культурних процесах регіону.

У ІІ половині ХІХ — на початку XX ст. в єпархії діяли церковнопарафіяльні попечительства та церковні братства, поява та функції яких регламентувались урядом. Процес фор­мування церковнопарафіяльних попечительств як нового типу церковної інституції розпочався одразу після видання “Поло­жень про парафіяльні попечительства при православних церк­вах” від 2 серпня 1864 р. [26, с. 688-691], втім не обмежував­ся встановленим терміном, а залежав від місцевих потреб та можливостей. Тому в 1864-1865 рр. у Російській імперії по­печительства розпочали свою діяльність лише в 14 єпархіях, у тому числі Полтавській [15, с. 45]. Наприклад, у Харківській єпархії перше церковнопарафіяльне попечительство відкрили в 1866 р. [11, с. 296].

Церковні братства розгорнули активну діяльність з почат­ку 1890-х рр. та функціонували згідно “Правил для заснуван­ня православних церковних братств” від 8 травня 1864 р. [25, с. 409-410; 37, арк. 1-1 зв.]. У Полтавській єпархії, за даними О. О. Папкова, на початок 1893 р. діяло 5 братств[2] [23, с. 11]. Проте здійснений науковий аналіз документів дозволяє тільки

2 братства виділити як головні — Полтавське єпархіальне Свя - то-Макар’ївське та Лубенське Спасо-Преображенське, останні

3 — у Костянтиноградському, Золотоніському, Переяславсько­му повітах — як церковнопарафіяльні, що підпорядковувались єпархіальному Свято-Макар’ївському братству.

Обидва братства Полтавської єпархії почали своє функціо­нування майже одночасно. Першим започаткували братство в Лубнах при Спасо-Преображенському монастирі (10 грудня 1889 р.) з метою духовно-просвітницької та благодійницької діяльності [20, с. 790-791]. Згідно статуту першорядне завдан­ня братства полягало в опікуванні та допомозі церковнопара­фіяльним школам у Лубнах і Лубенському повіті [33, с. 880; 14, с. 1-8]. Відкриття Єпархіального Свято-Макар’ївського братства відбулося 29 квітня 1890 р. при Полтавській духовній семінарії [21, с. 418]. Головна мета його полягала у сприянні релігійно-моральному просвітництву народу в дусі православ­ної церкви в межах Полтавської губернії (§§ 2, 3 статуту) [36, с. 120-121].

За Синодальними даними, на 1 січня 1893 р. зі 150 церковних братств Європейської Росії, що діяли на території 49 єпархій, із загальною кількістю братчиків понад 30 тис. осіб Єпархіальне Свято-Макар’ївське братство належало до одного з семи найчи - сельніших (у ньому значилось 1348 осіб) [23, с. 11].

Утворення та поширення братств по всій території Полтавсь­кої єпархії було бажаною та очікуваною потребою [15, с. 23], тому обидва братства одразу ж після заснування почали від­кривати свої відділення. Лубенське братство створювало відді­лення (училищні братства) на території Лубенського повіту, причому лише в тих парафіях, де існували церковнопарафіяль­ні школи, адже їх заснування відбувалося саме за умови опі­кування над ними (§ 21 статуту) [33, с. 885-886; 32, с. 459]. На кінець XIX ст. кількість училищних братств досягла 26. Єпархіальне братство започатковувало так звані церковнопара­фіяльні братства (своєрідні відділення), які своєю діяльніс­тю охопили решту — 14 повітів Полтавської єпархії. На межі ХІХ-ХХ ст. їх кількість досягла 45 [8] та продовжувала зро­стати. Вони займалися різними видами діяльності, проте біль­шість з них піклувалися про церковні школи. Різнопланова і змістовна робота братств сприяла їх авторитету, постійно підвищувала інтерес до них.

Таким чином, Полтавська єпархія являла собою одну з цер­ковно-адміністративних одиниць РПЦ, на території якої зусил­лями правлячих архієреїв і місцевого духовенства послідовно відкривалися духовні навчальні заклади (семінарія та чотири духовних училища), єпархіальне жіноче училище, що підпо­рядковувалося духовному відомству; створювалася мережа цер­ковних початкових шкіл; засновувалися церковнопарафіяльні попечительства та церковні братства з відділеннями, які зроби­ли значний внесок в освітню справу регіону.

Якщо всі єпархії в Росії за ступенем розвиненості структури духовної освіти поділити на 4 основні регіони (І — ті, що мали лише духовні училища, ІІ — мали семінарію та 1-3 духов­них училища, ІІІ — мали семінарію та 4-7 духовних училища,

IV — мали академію, семінарію та 4-7 училищ), то Полтавську єпархію за кількістю та авторитетом духовних навчальних за­кладів можна віднести до одного з високорозвинених.

Джерела та література

1. Богданович А. В. Сборник сведений Полтавской губернии. — Пол­тава: Типография Губернского Правления, 1877. — 283 с.

2. Вести по улучшению быта православного духовенства // Духов­ный вестник. — Т. ІХ. — 1864. — С. 551-586.

3. Всеподданнейший Отчет Обер-прокурора Св. Синода по ведомству православного исповедания за 1884 г. (приложение). — СПб.: Си­нод. тип., 1886. — 127 с.

4. Всеподданнейший Отчет Обер-прокурора Св. Синода по ведомству православного исповедания за 1900 г. (приложение). — СПб.: Си­нод. тип., 1903. — 83 с.

5. Гладкий С. О. Православне парафіяльне духовенство в суспіль­ному житті України на початку ХХ ст.: Дис.... канд. іст. наук: 07.00.01. — Полтава, 1997. — 189 с.

6. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. (Историко-статистический опыт.) — Полтава: б. и., 1901. — 418 с.

7. Двадцатипятилетие Полтавского Епархиального женского учили­ща // Полтавские еппархиальные ведомости (далі: ПЕВ). — Ч. Не- оф. — 1895. — № 6-7. — С. 230-248.

8. Десятая годовщина Полтавского Епархиального братства во имя Св. преподобномученика Макария // ПЕВ. — Ч. Неоф. — 1900. — № 30. — С. 2003-2012.

9. Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині (1793­1917 рр.): Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.02. — К., 1994. — 18 с.

10. Карманное политико-статистическое землеописание Российской Империи. Ч. 1-я / Сост. А. Романовским. — СПб.: Тип. Департа­мента Уделов, 1865. — 553 с.

11. Кравченко О. В. Протоієрей Іоанн Лукич Чижевський (1821-1907) (до 180-річчя з дня народження) // Віра і розум. Богословсько-фі­лософський журнал. — Харків, 2001. — № 2. — С. 296-300.

12. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посіб: У 3-х кн. — Кн. 3. Кін. XVI — сер. ХІХ століття. — К.: Либідь, 1994. — 336 с.

13. Левицкий П. Прошлое Переяславского духовного училища (быв­шей Переяславской семинарии) // Киевская старина. — 1889. — № 2. — С. 421-433.

14. Лубенское Спасо-Преображенское братство и его отделения. Ус­тавы и отчет о деятельности за первые 8 месяцев. — СПб.: б. и.,

1891. — 30 с.

15. Малышевский И. И. О церковно-приходских попечительствах. — К.: б. и., 1878. — 60 с.

16. Мысли духовенства о женском духовном училище // ПЕВ. —

Ч. Неоф. — 1865. — № 8. — С. 283-286.

17. Надтока Г. М. Православна Церква в Україні 1900-1917 років: со­ціально-релігійний аспект: Дис.. д-ра іст. наук: 07.00.01. — К., 1999. — 486 с.

18. О Полтавском Крестовоздвиженском монастыре // ПЕВ. — Ч. Не - оф. — 1865. — № 21. — С. 287-297.

19. Открытие при Великобудыщском женском монастыре Зеньков - ского уезда трехклассного женского училища, 7 октября 1873 года // ПЕВ. — Ч. Неоф. — 1873. — № 21. — С. 657-702.

20. Отчет о деятельности Лубенского Спасо-Преображенского Братства с 10 декабря 1889 года по 7 августа 1890 года // ПЕВ. — Ч. оф. — 1890. — № 19. — С. 790-801.

21. Отчет Совета Полтавского Епархиального Свято-Макарьевского Братства за первый год его существования. (С 29 апреля 1890 года по 1 мая 1891 года) // ПЕВ. — Ч. Неоф. — 1891. — № 12. — С. 418-434.

22. Павловский И. Сведения о преобразовании в 1817 году Полтавской духовной семинарии и открытии уездных духовных училищ Пере­яславского и Полтавского, извлеченные из дел архива Полтавской духовной консистории // ПЕВ. — Ч. Неоф. — 1888. — № 10. — С.432-439.

23. Панков А. А. Церковные братства. Краткий статистический очерк о ноложении церковных братств к нач. 1893 г. — СПб.: б. и., 1893. — 146 с.

24. Полиевкт (игумен). Сведения о Полтавско-Переяславской енархии и ее архинастырях. — Полтава: Тин. братьев Пигуренко, 1868. — 123 с.

25. Полное собрание законов Российской Имнерии. Собрание второе. Т. XXXIX. Отделение нервое. — СПб., 1867. — № 40863.

26. Полное собрание законов Российской Имнерии. Собрание второе. Т. XXXIX. Отделение нервое. — СПб., 1867. — № 41144.

27. Полное собрание законов Российской Имнерии. Т. XVIII. — № 17712.

28. Полное собрание законов Российской Имнерии. Т. XVIII. — № 16852.

29. Полтавское енархиальное женское училище // ПЕВ. — Ч. Не - оф. — 1894. — № 16. — С. 603-604.

30. Полтавщина: Енцикл. довід. / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: УЕ, 1992. — 1024 с.

31. Предложение Его Преосвященства, Преосвященнейшего Иоанна, Енискона Полтавского и Переяславского Полтавской Духовной Консистории от 31 октября 1864 года за № 5566, об учрежде­нии училища для девиц духовного звания // ПЕВ. — Ч. Оф. — 1864. — № 22. — С. 331-337.

32. Проект Устава отделений Лубенского Снасо-Преображенского братства. (Донолнение к §§ 21-24 устава Снасо-Преобр. Братства.) // ПЕВ. — Ч. Оф. — 1890. — № 12. — С. 459-463.

33. Проект Устава Снасо-Преображенского Братства // ПЕВ. — Ч. Оф. — 1889. — № 22. — С. 879-887.

34. Сборник необходимых сведений о всех нриходах Полтавской гу­бернии и адрес-календарь духовенства той же енархии / Сост. свящ. Г. Коломенский. — Вын. 1. — Полтава: Тин. Губернского Правления, 1895. — 512 с. + VII с.

35. Тригуб О. П. !сторія Херсонської єнархії (1775-1918 рр.).): Ав - тореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 / Дон. нац. ун-т. — К.,

2001. — 16 с.

36. Устав Свято-Макарьевского Енархиального братства // ПЕВ. —

Ч. Оф. — 1890. — № 4. — С. 119-133.

37. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі: ЦДГАУК). — Ф. 127. — Он. 667. — Снр. 499 (Дело об ос­новных нравилах для учреждения нравославных церковных братств). — 1864 р. — 20 арк.

38. ЦДГАУК. — Ф. 711. — Он. 2. — Снр. 2158 (Представление Пол­тавской семинарии об открытии духовных училищ в г. Ромны и Кременчуге). — 1833 р. — 9 арк.

39. ЦДІАУК. — Ф. 711. — Оп. 2. — Спр. 2413 (Переписка с Комис­сией духовных училищ и Полтавской семинарии о покупке домов для уездных училищ, открываемых в г. Ромны и Кременчуге). — 1835 р. — 16 арк.

40. ЦДІАУК. — Ф. 711. — Оп. 2. — Спр. 3127 (Штаты духовных ака­демий, уездных и приходских училищ, утвержденных Синодом 22 мая 1820 г.). — 1840 р. — 14 арк.

41. Циркуляр по духовно-учебному ведомству за 1889 г. — № 5. — С. 14.

42. Мальцева О. М. Роль Руської Православної Церкви в національ­ному відродженні південних слов’ян: Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.02. — Донецьк, 1999. — 19 с.

43. Чиркова О. А. Православна церква в Україні в кінці XVIII — ХІХ ст. (На матеріалах “Киевских епархиальных ведомостей”, “Полтавских епархиальных ведомостей”, “Черниговских епархи­альных известий: Дис.. канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 1998. — 199 с.

44. Шугальова I. М. Зміни в адміністративному устрої православ­ної церкви в Україні в другій половині XIX ст.: Автореф. дис.. канд. іст. наук: 07.00.01 / Запорізький нац. ун-т. — Запоріжжя, 2005. — 20 с.

45. Шумський К. В. Духовно-навчальні заклади Таврійської єпархії (1859-1920 рр.): Дис.. канд. іст. наук: 07.00.01. — Сімферополь, 2004. — 180 с.

Анотації

Федоренко С. А. Организация и функционирование учрежде­ний духовного ведомства в XIX — начале XX в. (на примере Пол­тавской епархии).

В статье обозначены особенности Полтавской епархии как од­ной из церковно-административных единиц Российской православ­ной церкви XIX — начала XX ст. с хорошо развитой церковной инфраструктурой. Раскрыты особенности становления епархии и роль епископата в этом процессе.

Fedorenko S. A. Organization and functioning of religious insti­tutions in 19th — 20th cc. (on thr example of Poltava eparchy).

The article analyses the peculiarities of the Poltava Diocese as one of the parish-administrative unit of the Russian orthodox church (19th — early 20th cc.) with a well-developed infrastructure. It shows the peculiarities of the Diocese’s formation and episcopate’s role in this process.