Головна Історія Інтелігенція і влада ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ ГУМАНІЗМУ ТА ЦІННОСТЕЙ КУЛЬТУРИ АНТИЧНОСТІ У ЄВРОПЕЙСЬКИХ СИСТЕМАХ ОСВІТИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
joomla
ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ ГУМАНІЗМУ ТА ЦІННОСТЕЙ КУЛЬТУРИ АНТИЧНОСТІ У ЄВРОПЕЙСЬКИХ СИСТЕМАХ ОСВІТИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Історія - Інтелігенція і влада

Л. Б. Кулікова

Ключові слова: гуманізм, античність, культурні цінності, освіта, класична освіта, Каролінгський Ренесанс.

Ключевые слова: гуманизм, античность, культурные ценно­сти, образование, классическое образование, Каролингский Ренес­санс.

Key words: humanism, antiquity, cultural values, éducation, clas­sical éducation, Carolingian Renaissance.

Історичний досвід яскраво свідчить, що історія сучасної єв­ропейської середньої та вищої освіти налічує більш ніж 2500 років і за своєю суттю вона залишається античною. Всі три сту­пені давньогрецької системи освіти — елементарна (початкова в сучасному розумінні), середня школа та вища збереглися до сьогодення, хоча й зазнали значних змін, однак й досі залиша­ються без альтернативи на початку третього тисячоліття.

Що ж було покладено в основу цієї унікальної системи? Головною і незмінною вимогою античної системи шкільної освіти протягом тисячоліть було розкриття і всебічне розвинен­ня інтелектуальних, духовних здібностей учня і виховання його на засадах гармонії та калокагатії.

Грецьке слово «гармонія» означає «скріплення, зв’язок, зго­да, порядок, розмірність». Гармонія народилася від поєднання двох початків — Любові та Ворожнечі. Вона донька Афродіти та Ареса. Таке образне міфологічне уявлення про гармонію ціл­ком відповідає її філософському визначенню.

Гармонія була покладена в основу розуміння і уявлень дав­ніх греків про устрій всесвіту, держави та людини, її есте­тичних поглядів. «Краса — це гармонія протилежностей», — стверджували Геракліт та Аристотель. «Природа, мистецтво, музика — все прагне до протилежного і саме з цього утворюєть­ся співзвуччя. Саме музика створює єдину гармонію, змішуючи звуки високі та низькі, протяжні та короткі. Граматика також утворюється із суміші голосних та приголосних букв і ство­рює справжнє мистецтво письма» (Аристотель. Про всесвіт, 5, 396 В). Так і в людині поєднуються два початки — тілесного та духовного, тому виховання повинно бути спрямованим на їх гармонійний розвиток. На цих підвалинах була побудована система освіти та виховання. Найважливіше значення Платон та Аристотель надавали саме музиці. Ще давні піфагорійці ви­значали великий вплив музики на розвиток людської психіки. Вивчаючи музику, вони дійшли висновку, що музична гармо­нія цілком побудована на числових відношеннях. Таке розу­міння музичного співзвуччя вони перенесли на увесь всесвіт, який стали визначати як гармонію та число, а звідси й думка, що всі небесні світила повинні народжувати космічні музичні співзвуччя. Прилучаючись поступово до цієї космічної музич­ної гармонії, людина стає досконалою, її душа звільняється від афектів, у неї відтворюється властива їй гармонія. На думку піфагорійців, музика мала також неперевершене лікувальне, освітнє та виховне значення [1].

У своєму проекті ідеальної держави Платон, один із пер­ших теоретиків науки педагогіки, намагався виховати у грома­дян сувору простоту й мужність, пропонував ввести жорсткий контроль над музикою, вважав, що музика повинна надихати людину на мудру діяльність та поміркованість. Платон вважав, що музика може впливати на людину як високоморально, так и розбещувати її. Він пропонував розрізняти двох муз: «одна з яких надзвичайно покращує людей, які виховуються на ній, а інша погіршує». З цією метою він пропонував ввести чистку гомерівського епосу, а також встановити цензуру щодо поетів, які писали трагедії та комедії.

Великий Аристотель також вважав музику головним засо­бом виховання. На його думку, музика впливала на людську психіку та етику, на моральні якості людини (Аристотель. По­літика, VIII 5, 4).

Музичне виховання грецькі мислителі органічно поєднува­ли із заняттями гімнастикою. На думку Платона, музична та гімнастична освіта переслідує одну мету: виховання душі, її різних граней. Цю цікаву думку Платон розвинув у своєму тво­рі «Держава» у діалозі, який відбувся між Сократом та Глав- кономом.

Сократ доводив, що людина, яка займається тільки музи­кою, без поєднання з гімнастикою стає надмірно ніжною і, на­впаки, якщо людина займається тільки гімнастикою, то вона стає жорстокою, грубою та дикою. Таким чином, лише їх вза­ємне поєднання приводить до взаємної згоди та гармонії [2].

Іншою складовою освіти для кожного ступеня — середньо­го та вищого — був розвиток розумових здібностей, залучення до розуміння вищих інтелектуальних, духовних, загальнокуль­турних цінностей і здобутків свого народу.

Відомо, що в школах Афін, Спарти та інших античних по­лісів класичної доби навчалась більшість дітей лише чоловічої статі. Першими підручниками для кожного учня були оригі­нальні тексти міфів гомерівського епосу — «Іліади» та «Одіс­сеї», «Теогонії» (Походження світу та богів) Гесіода, трагедії і комедії Есхіла, Софокла, Евріпіда й Арістофана, промови Ісо - крата, Лісія та Демосфена, а пізніше спеціально створені збір­ки повчального характеру з найважливіших царин відомого на той час знання [2].

Наприклад, до наших днів збереглися перші навчальні по­сібники, так звані компендіуми з міфології, метрики, географії, хронологічні огляди з найважливіших історичних подій [3].

На початку доби середньовіччя у 529 році Бенедикт Нурсій - ський заснував монастир у Монте-Кассіно, статут якого перед­бачав, крім виконання обов’язкових фізичних вправ та праці, перепис книг, спочатку тільки церковних, а пізніше — антич­них авторів.

У УІІ-УШ віках у Європі виникають перші бенедиктин­ські монастирі у Франції, Ірландії, Шотландії, Німеччині. В обов’язок всіх монахів входив перепис творів повчального та господарчого характеру — із землеробства, скотарства, фарма­ції, медицини, з метою їх подальшого розповсюдження та за­своєння в народі. В монастирських школах в найнижчих кла­сах вивчали «сім вільних мистецтв». Великою популярністю користалися твори античних авторів і такі трактати, як «Про шлюб Меркурія та Філології» Марциана Капелли (450 р.), «Про природу речей», «Діалектика» Боеція, праці відомого давньо­грецького учителя Ісократа, Ісідора Севільського. Логіку ви­вчали за працями Аристотеля — «Категорії» та «Герменев­тика» та діалогами Платона. Окремо вивчали «Міфи» Гігіна, «Про астрономію», риторику вивчали за трактатами Цицерона. «Міфи» Гігіна у давнину були дуже популярним твором на­вчального характеру [3].

Твір «Про астрономію», або «Поетична астрономія», можна вважати одним з перших наукових творів, в якому наукова інформація про 42 сузір’я була поєднана з викладом міфів. Цей трактат (2-ге ст. н. е.) неодноразово перекладався та ко­ментувався багатьма вченими і також був дуже популярним серед учнів. В період раннього середньовіччя, на тлі загально­го зубожіння, викликаного процесом великого переселення на­родів, церкви та монастирі стають центрами духовного життя і розвитку освіти.

У 600-1200 роках у Європі повсюдно починають відкрива­тися монастирські, соборні та капітельні школи. Таким чином, ми можемо вважати монастирі Бенедиктинців — найстаріши­ми навчальними центрами Європи доби середньовіччя, які збе­регли античну систему шкільної освіти та виховання.

Починаючи з XIII століття викладання починає вестися та­кож і в міських, так званих латинських школах, які називали ще гімназіями, і вони мали різнобічну програму. Саме з цих гімназій з часом будуть утворюватися й перші європейські уні­верситети, відзначимо також, що саме ці гімназії дали поштовх розвитку так званих гуманітарних гімназій, в яких було по­кладено за основу вивчення давньогрецької та латинської мов і відповідно літератури, створеної цими мовами (передусім за мі­фологічними сюжетами), від «schola interna до schola externa», як у Галленському монастирі. Єпископства відповідали за під­готовку майбутніх священиків. Так поступово починають ви­никати соборні школи при кафедральних соборах, до них при­єднувалися і капітулярні.

Треба підкреслити, що учені жінки-монахині не були рідкіс­ним явищем, оскільки так як у жіночих монастирях, так само як і в чоловічих, відкривалися школи.

До сьогодення у Європі ці гімназії у більшості своїй збере­глися і залишаються провідними середніми навчальними за - кладами з віковими традиціями і досвідом, які забезпечують право першочергового вступу до університету.

Зауважимо, про це говорять багато сучасних вчених, що людство на найбільш складних, переламних етапах свого роз­витку періодично знову повертається і звертається до скарбниці і досвіду давніх греків і, як правило, кожного разу дістає від­повіді на нові і ще не вирішені сучасниками складні питання. Саме так можна схарактеризувати ґенезу поняття «Ренесанс», або «Відродження» — періоду, який настає за античним часом і в якому людство знову звертається до античності та її здобутків.

Нагадаємо, що цей відомий всім термін був введений Яко­бом Буркхардом для позначення початку нового періоду у роз­витку європейської культури, особливо мистецтва в Італії та інших країнах у XV-XVI ст., він якби заново відкривав світові античну культуру у ренесансному гуманізмі, метою якого було досягнення нового ідеалу всебічно розвинутої та дієвої людини так званого (Homo universale), втілення якого бачили в людині античної доби. Досягнення цього ідеалу стає головною метою для державних діячів, художників, учених та педагогів.

За радянські часи у науковій філологічній, історичній і тим більше педагогічній літературі зовсім не дістав висвітлення та розвитку такий напрямок у понятті «Ренесанс», як «Каролінг- ський Ренесанс», хоча сам термін виник у XIX столітті, але й досі він не сприймається всіма вченими. Це визначення стосу­ється самого найпершого, раннього «Ренесансу» 700-900 рр. н. е. Воно пов’язується з активною просвітницькою діяльністю Карла Великого, яка була спрямована на відродження античної літератури, історії та культури і творчого переосмислення ан­тичних цінностей на сучасний (для того часу) лад.

Подальшого розвитку дістали всі види мистецтва, науки й освіти.

В царині літератури та мови велику роль відігравало звер­нення до вивчення античних класичних текстів. Найдавніші рукописи бережно збиралися, переписувалися та виправляли­ся. Саме завдяки Карлу Великому була таким чином збережена більша частина оригінальних текстів античних авторів, яка ді­йшла й до наших днів. Проводилася копітка робота з перепису рукописів, був введений так званий Каролінгський мінускул, тобто навчали у спеціально для цього відкритих школах. Вели­чезна робота переписувачів проводилася з розвитку та вивчен­ня класичних давньогрецької та латинської мов, очищенню їх від викривлень, які вживалися у розмовній мові.

Центром «Каролінгського ренесансу» була так звана «Ака­демія» — науковий гурток при дворі Карла Великого, створе­ний у 794 році за зразком античної академії.

Нижчий ступінь навчання складали науки тривіума — гра­матика, риторика та діалектика. На найвищому ступені учні вивчали науки — квадріума — геометрію, арифметику, астро­номію та музику.

«Академія» Карла Великого була символом знання, мудрос­ті та цивілізованості того часу. Сам Карл, як і всі інші учні школи при палаці, вивчав латину, давньогрецьку мову, та ба­гато інших предметів. Ахенський собор 789 року постановив, щоб при всіх монастирях було відкрито школи, в яких хлопчи­ків потрібно навчати церковним співам, читанню, пасхаліям, святцям та латинській мові. Ці заходи, безперечно, мали ве­лике значення у справі популяризації та подальшого розвитку спеціальних знань та освіти в цілому [4].

У Карла Великого було багато послідовників та продовжува­чів його справи. Це Валафрид Страбон — відомий поет, Лупус з Феррьера, Седулій, Іоан Скот та Рабан Мавр. Останній уславив­ся як франкський вчений та педагог, учень Алквіна Турського, за наказом якого він розповсюджував античну систему освіти серед своїх сучасників. Його дійсно можна вважати одним з ви­датних педагогів свого часу.

В історію європейської освіти Рабан Мавр увійшов як автор переважно дидактичних творів. В його педагогічній праці «По­вчання духовникам» та інших містилися переважно виписки та цитати з християнських та античних авторів.

Збереглися його казання, листи та вірші. Цей період можна вважати новим розквітом античності та культурних досягнень, який продовжувався до IX століття, за ним настає час розпаду великої імперії, що спричинив розпад науки та культури.

Минуло декілька століть, і європейці знову звернулися до античної культурної спадщини, як до взірця та ідеалу, без яко­го не можна жити.

Після занепаду Каролінгського відродження тільки Італія продовжувала цю традицію та залишалася посередником, через який антична культура впливала на середньовічну. Рим, як і досі, залишався одним з найбільших центрів духовного життя на межі античності та середньовіччя. В кожному монастирі іс­нував архів, в якому зберігалися шедеври античних майстрів.

В Італії були особливо сильними культурні традиції анти­чності. Високо розвинута, стилістично завершена, досконала латинська мова ще багато віків залишалася офіційною мовою церковної писемності, судочинства, законів і освіти. В монас­тирях Монтекассіно, Боббіо, Фарфа та інших викладалися та переписувалися книги античних авторів, створювалися спеці­альні школи, в яких переписувалися античні джерела, виро­блявся власний стиль письма.

Вчені монахи не тільки переписували, а ще й коментували священні тексти, складали хрестоматії, латинські граматики. При монастирях створювалися спеціальні школи для навчання духовенства. Епоха Відродження, як відомо, мала декілька пе­ріодів у своєму розвитку.

Наш співвітчизник, всесвітньо відомий вчений філолог - класик, філософ та популяризатор науки про античність серед гімназистів Ф. Ф. Зелінський, якого також можна вважати за­сновником кафедри антикознавства у Варшавському універси­теті, коли розмірковував про витоки та причини виникнення епохи Відродження, пов’язував їх з ім’ям Цицерона. Він вва­жав, що Відродження почалось передусім з відродження Ци­церона, а після нього вже та завдяки йому — класичної старо­житності. Дійсно, для всього тисячоліття до Петрарки Цицерон вважався каноном. Християнські письменники дуже часто по­силаються на нього.

Головний здобуток епохи Відродження він вбачав у звіль­ненні особистості. Головні діячі епохи Відродження мали при­страсть до стародавньої літератури, тому що вона відповідала їх головній та нагальній потребі визволення особистості. З ча­сом вони почали відкривати в собі інші потреби, про які раніше й не здогадувалися. Інший доказ — поштовх до розвитку педа­гогіки, яка з’являється з відкриттям Квінтіліана.

З XIII століття починається посилення міської буржуазії за рахунок розвитку торгівлі та ремесла. Результатом вступу За­хідної Європи на новий шлях в економічному та політичному розвитку стали важливі зміни в культурному житті.

Виникло експериментальне природознавство, підкреслюва­лося земне відношення до природи та окремої особистості та нове відкриття пам’яток античної культури.

Зміни торкнулися духовного життя людей. Ці явища усім здавалися відродженням науки, філософії, літератури та мис­тецтва, які існували ще за часів давніх греків та римлян. Важ­ливою заслугою Відродження, за висновком Ф. Ф. Зелінського, треба вважати й те, що його видатні діячі свідомо чи інтуїтивно слугували воскресінню стародавньої літературної мови.

В Італії вони досить легко перемогли, більш серйозне проти­стояння було відчутно на півночі. У Парижі, Кельні та інших університетських містах поважні magistri по8"Ьгі висловлювали обурення: «Чого вони хочуть зі своєю новою латиною?» — го­ворили вони сердито та всіляко намагалися піддати осміянню «grossa уасаЬиІа», так вони називали своїх ворогів. Але з часом були висміяні самі. Перемога класицизму в епоху Відродження була подвійна: як над варварським азіянізмом, так і над по­бутовою латиною.

Перші гуманісти намагалися наслідувати перш за все Ци­церону, а з часом і іншим з усього брати тільки прекрасне [5].

1200-1500 рр. — це час бурхливого розвитку європейських міських шкіл та перших університетів, які приходили на зміну монастирським школам.

Університет, за визначенням Фрідріха Паульсена — відо­мого у свій час німецького дослідника з історії німецької осві­ти, стає першою вільною, але загально признаною корпорацією вчених [6].

В землях Німеччини, майбутньої «вчительки всієї Європи», відкривалися університети, також в цей час були відкриті уні­верситети в інших країнах Європи: Празький (1349), Відень - ській (1365), Гейдельберзький (1385), Кельнський (1388), Ер - фуртський (1392), Ляйпцігський (1409), Ростокський (1419) [6].

Головною фігурою античності у епоху високого Відродження був Овідій. Він стає хрестоматійним поетом; йому всі насліду­ють, його твори починають перекладати, а міфологічні образи його творів надихають інших поетів та художників на створен­ня шедеврів. Головні герої його творів — майже всі міфоло­гічні персонажі. Це Орфей, Геро та Леандр, Тантал, Пирам та Фісба, які постійно фігурують у середньовічній поезії. «Мета­морфози» Овідія стають дуже цінним джерелом міфологічних тем та сюжетів. У період раннього середньовіччя перелік його творів можна знайти у каталогах багатьох монастирів, школярі ретельно студіювали овали «Метаморфози» та розуміли Овідія краще, ніж інших латинських поетів [7].

Справжня «Ера Овідія» почалася у ХІ-ХІІ століттях, коли Овідій стає учителем для молодих поетів та улюбленим поетом голіардів: в своїх сатиричних пародіях клірики — вагани — студенти об’їжджали країну й університети, уславляли його та читали с захватом. Данте ставив Овідія поруч з Гомером, циту­вав його частіше, ніж інших, після Вергілія, дуже добре знав його твори та вважав їх взірцем прекрасного стилю, а Петрарка запозичив у Овідія багато тем міфологічних сюжетів.

У XVI столітті в Англії твори Овідія були включені у шкіль­ну програму. У Франції Монтень зізнавався, що вперше він відчув насолоду від читання у віці 8 років «Метаморфоз» в оригіналі. В той же час Еразм Роттердамський рекомендував вивчати Героїди у якості взірця до складання листів, а Овідія називав майстром риторичних вправ.

Нагадаємо, що визначення «Відродження» виникло як на­слідок переконання, що тільки крізь відродження ідеалів та досягнень античної культури після похмурого середньовіччя можна дійти до справжнього пізнання природи, навколишньо­го світу та людини.

Епоха Відродження породила й нове світорозуміння, фор­мується новий тип особистості — «ренесансна людина». Нове світорозуміння формувало нові ідеали та нову систему ціннос­тей, освіти та виховання. Ідеалом стає людина вільна, творча, гармонічна, тобто всебічно розвинута, людина творець та опти­міст, яка вірить у власні сили та безмежні здібності.

Філософія гуманізму докорінно змінила відношення та по­гляди людей практично з усіх напрямків діяльності в літера­турі та мистецтві, філософії та історії, релігії і в першу чергу в системі педагогічних поглядів та вихованні.

Еразм Роттердамський, Рейхлін, Ф. Рабле, М. Монтень під­давали критиці всю середньовічну схоластичну систему освіти та протипоставляли їй освіту та виховання, яке розвиває люди­ну розумово, фізично, привчає до самостійного мислення і при цьому формуючи високі моральні якості.

Наприкінці XV століття з’явилося саме поняття «гуманіст», «гуманізм». Визначення «гуманізм» було вперше введено ні­мецьким педагогом, другом Г. В. Ф. Гегеля Ф. Нітхаммером у 1808 році.

У гуманістів цієї пори образ людини досконалої був яскра­вим прикладом втілення ідеалу грецької системи освіченос­ті, якому намагалися наслідувати, у зв’язку з викладанням та вивченням риторики, граматики, поезії, історії, естетич­них та філософських учень давньогрецьких та латинських авторів.

Деякі сучасні вчені розуміють під «гуманізмом» професійну галузь діяльності в європейській освіті в період між 1280-1600 роками, суттю якої було викладання та вивчення дисциплін — граматики, риторики, поезії, історії, моралі, філософії на за­садах класичної греко-римської освіченості [8].

Вченими універсальними, енциклопедістами в той час вва­жалися люди, які оволоділи багатьма з названих дисциплін і мов.

Незадоволення існуючою системою освіти привело гуманіс­тів до створення власних центрів освіти, спочатку стихійно повсюди починають з’являтися так звані «гуртки гуманістів», а згодом і спеціальні установи. Найбільш відомою з них стає Академія, яку заснував Козимо Медичі у Флоренції за ініціати­вою грека Георга Геміста Платона (1355-1450 рр.), яка досягла свого розквіту за часів Лоренцо Медічі Прекрасного. В Акаде­мії викладалися лекції, проводилася велика наукова робота, перекладали та коментували старовинні тексти, велися наукові диспути та читання.

Видатним педагогом-практиком епохи Відродження був іта­лійський гуманіст Вітторино да Фельтре, який здійснив спробу втілити гуманістичні ідеї у практичну діяльність школи, яку він заснував у 1424 році і назвав «Будинком радості».

На жаль, його школа була лише єдиним прикладом спро­би реального втілення педагогічних ідей гуманізму, класики у шкільну дійсність того часу. Головною причиною такого ста­новища було те, що гуманізм Відродження був обмежений не­величким прошарком високоосвічених людей, тому він так і не зміг охопити широких верств населення системою класичної освіти.

Наприкінці XV століття гуманізм Епохи Відродження як культурний, науковий, літературний та освітній рух переміщу­ється у Німеччину, Францію, частково в Англію і створює так звану європейську «республіку учених» [8].

Джерела та література

1. Гармонический человек. Из истории идей о гармоническом раз­витии личности: Сборник статей // Теория и практика гармони­ческого воспитания в Древней Греции. — М.: Искусство, 1965. — С. 7-41.

2. Там само.

3. Джуринський А. Н. Історія зарубіжної педагогіки: Навчальний посібник для вузів. — М.: Форум — ІНФРА-М, 1998. — С. 37-61.

4. Гриненко Г. В. Хрестоматия по истории мировой культуры. — М.: Юрайт, 1998. — С. 418-422); Джуринський А. Н. Історія зарубіжної педагогіки: Навчальний посібник для вузів. — М.: Фо­рум — ІНФРА-М, 1998. — С. 172-176.

5. Зелинский Ф. Ф. Древний мир и мы. — Ладомир, 1995.

6. Куликова Л. Б. Классическое гуманитарное образование. (Исто­рия, опыт, традиции): Монография. — К.: Унив. изд-во «Пульса­ры», 2002. — С.15.

7. Куликова Л. Б. Классическое гуманитарное образование. (Исто­рия, опыт, традиции): Монография. — К.: Унив. изд-во «Пульса­ры», 2002. — С.16-17.

8. Куликова Л. Б. Классическое гуманитарное образование. (Исто­рия, опыт, традиции): Монография. — К.: Унив. изд-во «Пульса­ры», 2002. — С. 23-25.

Анотації

Куликова Л. Б. Воплощение идей гуманизма и ценностей куль­туры античности в европейских системах образования в период средневековья.

В статье рассматривается проблема зарождения и развития классической системы греческой образованности, воспитания и ду­ховного развития в эпоху раннего Возрождения.

Kulikova L. B. The embodiment of ideas of humanism and cultur­al values of antiquity in European education systems in the Middle Ages.

The article analyses the problem of origin and development of clas­sical Greek system of education, training and spiritual development during the period of the early Renaissance.