Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ І ВЛАДИ ЗА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ
joomla
ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ І ВЛАДИ ЗА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ
Історія - Інтелігенція і влада

А. М. Вдовиченко, В. А. Нагайник

Великий потенціал суспільних наук і особливо економічної теорії як науки фундаментальної далеко не вичерпаний, а тим більше недостатньо використовується представниками владних структур при розв’язанні складних соціально-економічних про­блем. Хоча зрозуміло, що тільки взаємодія наукової інтеліге­нції, як і всієї української інтелігенції, з владою може дати позитивний результат не лише при глибокому науковому об­ґрунтуванні і розробленні різного роду державних програм, а й у ході їх здійснення. При цьому, представники наукової інтелі­генції у жодному разі не повинні на догоду тим чи іншим слу­жбовим особам різного рангу, впливовим партіям або у корис­ливих цілях пристосовуватися до них. Завдання науковців — в іншому: дослідження та аналіз об’єктивно існуючих процесів, їх узагальнення для використання в розробці і реалізації тих чи інших планів. Зрозуміло, що саме за даних умов наука не тільки залишається наукою, а й стає великою продуктивною силою.

Такий підхід повинен бути завжди, і все ж особлива його актуальність і значимість зростають у період складних соціаль­но-економічних перетворень, під час нових трансформаційних процесів. Закономірно, що сьогодні серед вітчизняних і зарубі­жних наукових досліджень особливе місце посідають проблеми, які торкаються значних, фактично якісних, змін у суспільстві.

Серед найбільш актуальних проблем сучасності, які мають не тільки теоретичне, а й безпосередньо практичне значення є проблема взаємодії держави і ринку. Ця проблема стала особ­ливо злободенною в умовах трансформації соціально-економіч­ної системи та її головної ланки — господарського механізму. Адже мова йде про фундаментальну проблему сучасності — про спосіб регулювання дій учасників суспільного виробництва. Тому не випадково велика кількість як вітчизняних, так і за­рубіжних вчених все частіше торкається даної проблеми. В на­уці представлені ніби два напрямки, котрі фактично протисто­ять один одному, два підходи — “класичний” і “директивний”. Якщо прихильники першого підходу запевняють, що ринок і тільки ринок з його економічною свободою є найефективнішою формою організації суспільного виробництва, то другого — до­водять, що в суспільстві повинна існувати жорстка регламен­тація під контролем держави. Дискусії продовжуються і сього­дні. Не винятком у цьому розумінні є і наша держава.

Такі вчені, як С. Дем’яненко, І. Свідерська, С. Зоря здебіль­шого вважають, що держава, втручаючись в економіку, лише затримує, гальмує проведення реформ. Що ж до економіки України сьогодні, то, на їх думку, вона перебуває на перехідно­му етапі від планової до ринкової [1]. М. Білоусенко ж, навпа­ки, твердить, що ринок займає лише певну, обмежену позицію в сучасній економіці, за межі якої він не може розширятися, й у цілому “не створює достатньої координованості”[2]. С. Злу - пко, подібно до ряду інших вчених, вважає, що суть трансфо­рмаційних процесів не потрібно звужувати, віддаючи перевагу ринку чи державі [3]. С. Архієреєв, Я. Зінченко звертають ува­гу на те, що ринкова економіка в Україні вже сформувалася. Разом з тим вони вказують, що мало або зовсім не говориться в дослідженнях про національну модель ринкової економіки, на­зиваючи її “ринковою економікою на роздоріжжі”. На їх дум­ку, ринкова трансформація має бути спрямована на перехід до моделі “розвиненої ринкової економіки” [4]. В дискусіях, що наростають, беруть участь багато вчених: І. Галиця, Ю. Архан­гельський, Ю. Пахомов (Україна); О. Богомолов, А. Вороніна, Л. Гребнєв (близьке зарубіжжя); Дж. Гелбрейт, П. Самуельсон, Дж. Стігліц (дальнє зарубіжжя) та ін.

І нарешті, аналіз даного напрямку останніх досліджень по­казав, що серйозним недоліком при виборі методів реформуван­ня економіки можна вважати ігнорування власної теоретичної і практичної спадщини. Слід нагадати про проведення у свій час президентом Ф. Рузвельтом так званого “Нового курсу”, який допоміг економіці США відносно швидко вийти із глибо­кої кризи. Про це багато написано. Однак, не всі знають про те, що радником в період проведення реформ у президента США був наш земляк В. Тимошенко. Ще раніше другий наш земляк, М. Туган-Барановський, одним із перших став доводити про необхідність втручання держави в економіку, про поєднання ринкових важелів з управлінням з боку держави.

І все ж не вирішеними залишаються наступні питання. Яка ж міра втручання держави в економіку? Чи є “змішана систе­ма” різновидом ринкової, чи це інша, нова економічна систе­ма? Яка модель розвитку найбільш притаманна Україні і часу? Які точки зору близькі до істини? Що показала практика? На ці та інші питання, застосовуючи в першу чергу принцип істо­ризму, як один з основних науково-методологічних принципів, ми і намагаємося відповісти, наскільки дозволяє обсяг статті.

Отож, в даному дослідженні, з урахуванням останніх дося­гнень вітчизняної і зарубіжної науки, поставлена мета показа­ти, що при розробці тих чи інших теоретичних питань, котрі можуть бути використані в практиці господарювання, треба обов’язково спиратися на наукові принципи, серед яких прин­цип історизму є визначальним. Безумовно, ми розуміємо, що зроблені як зарубіжними, так і вітчизняними представниками науки, в тому числі й нами, певні висновки ще не є остаточни­ми думками і не претендують на абсолютну істину. Але ж існу­ють об’єктивні тенденції, ігнорувати їх при дослідженні навіть будь-яких явищ ми не можемо. Це по-перше. А по-друге, тіль­ки спираючись на наукову методологію з урахуванням вище­названих тенденцій, можна в найбільшій мірі наблизитися до істини. З іншого боку, саме та влада, яка спирається на науку, зважає на світові тенденції, зіставляючи їх з особливостями, притаманними своїй країні, може виробити не тільки програ­му виходу із кризи, а й найголовніше — стратегію розвитку. Отже, як на науковій інтелігенції, так і на владі лежить істо­рична відповідальність за майбутнє України.

Україна й особливо представники високих владних струк­тур нарешті дочекалися з боку світових організацій визнання економіки нашої держави ринковою. Оскільки ж, практично з моменту одержання незалежності України, державною владою було проголошено, що “альтернативи ринку немає” і лише він “все поставить” на місце, а разом з тим будуть розв’язані всі проблеми, то, здавалося б, мета досягнута і більшість складних питань залишилися позаду, а інші — вирішаться самі по собі. Але ж це зовсім не так. Результати проведених так званих рин­кових реформ маловтішні. За роки реформ виробництво валової продукції у цілому різко знизилося. Навіть сьогодні Україна не вийшла на показники 1990р. Особливо постраждали деякі дуже важливі сфери, серед них — сільське господарство. За весь період реформ обсяг виробництва валової продукції в ньо­му скоротився наполовину, а в окремі роки виробництво зерна наближалося до рівня 1913р. На очах зникають цілі галузі. Тваринництво відкотилося на рівень 1950р., нищиться велика рогата худоба. Критичного рівня досягла технічна оснащеність, наявна техніка свій ресурс відпрацювала і вибуття основних за­собів виробництва стало перевищувати їх надходження в 10-15 разів. Великі й соціальні наслідки [5].

Проведені реформи фактично відірвали селянина від землі, по суті він перетворився в найманого робітника. В селі з’яви­лося масове безробіття. Одночасно з цим продовжується різке розмежування населення за рівнем одержаних прибутків; ве­лика кількість населення живе за межами прожиткового мі­німуму. Можна констатувати, що система соціального захисту не працює. Основна маса населення по поточному споживанню й забезпеченню соціальними послугами відкинута на декілька десятиліть назад. І незважаючи на це, знаходяться представни­ки влади та, на жаль, ще й науки, котрі прагнуть запевнити, що система державної підтримки застаріла, себе не виправдала і зжила.

Не менше, ніж негативні явища господарського життя, непо­коять процеси, які безпосередньо економіки не стосуються, але не тільки тісно пов’язані з нею, а й впливають на неї: це падін­ня моралі, переоцінка цінностей, девальвація науки та освіти, підупад авторитету армії, правоохоронних органів, держави у цілому. Поглиблюється відчуження між державою і більшістю населення. А “розквіт” таких явищ як корупція, хабарництво, взагалі привів суспільство до апатії та невіри у владу.

Як наслідок вищеназваного становища в суспільстві не зни­кає соціальна і політична напруга, що досягла кульмінації в період останніх президентських виборів і помаранчової револю­ції. Не зникає вона і сьогодні. Все це породило зневіру в рефо­рми, які за 15 років надто мало чого дали більшості населення України.

Біда ще й у тому, що криза в суспільстві поєднується з кризою в соціально-економічних науках. Якщо до колишньої перебудови різних сфер радянського суспільства в науці “не існувало альтернативних шляхів розвитку” і саме цю ідею підтримувала більшість вчених, то після початку перебудо­ви і особливо після проголошення незалежності України та ж практично більшість, як це не парадоксально, стала доводити іншу “безальтернативну модель розвитку”: “альтернативи рин­ку немає”. Як образно висловився відомий вчений Д. Валовой: “раніше всі шляхи вели до комунізму, тепер — до ринку” [6]. Таким чином, від однієї “безальтернативної” моделі розвитку перейшли до іншої і знову таки “безальтернативної”. Побою­вання наукової інтелігенції відстоювати свою незалежну пози­цію стосовно влади призвели до того, що влада сама стала під­мінювати науку. Вважаючи своє розуміння нагальних проблем незаперечним, реформатори-можновладці зосередились лише на одному напрямку економічної думки Заходу (ліберально - монетарному), згідно з яким “ринок поставить все на місце”. Що ж до інших напрямків, котрі сьогодні є домінуючими: ево­люційний інституціоналізм, теорія конвергенції, неокласичний синтез, то вони практично були проігноровані. На превеликий жаль, представники української науки цього в більшості своїй не заперечували.

У результаті суспільство, особливо в перші роки реформ, було охоплено ринковим романтизмом. А панування в науці позаісторичного підходу, ілюзій і міфів, що дуже палко підтри­мувалося владними структурами через засоби масової інформа­ції, насправді стало дуже шкідливим як для самої науки, так і для практики господарювання, про що говорилося вище. Спро­ба деяких вчених — І. Лукінова, Ю. Пахомова (Україна), Дж. Гелбрейта, Дж. Стігліца (США) — заперечувати такий напря­мок проведення реформ сприймалася упереджено, а то й взага­лі не бралася до уваги. Тут заради дотепного слівця можна було

Б сказати, що в дискусіях вчених народжується істина. Це так і є, але не завжди. Практика засвідчує, що існувало багато саме таких дебатів, котрі ні до чого не приводили, а інколи завдава - ли лише шкоди як самій науці, так і практиці. Така складна ситуація виникає тоді, коли суперечки ведуться не на науково - методологічній основі і коли в одні й ті ж поняття вкладають різний зміст залежно від інтересів дискутуючих.

Подібна ж ситуація склалася в Україні, і передусім це стосу­ється такого поняття як “ринок”. Сьогодні воно є популярним і навіть модним та, звичайно, дуже сумно, що до нього почали ставитися як до істини, котра не потребує доказів. А саме слово “ринок” стали використовувати для пояснення різних явищ, які не тільки не виражають його суть, а, навпаки, віддаляють від неї.

Ми підтримуємо точку зору, що ринок пройшов ряд стадій і тому не слід ототожнювати його першу стадію, коли під ри­нком треба розуміти місце обміну (ринок як базар), з другою стадією, де ринок виступає вже як особливий сектор суспіль­ного відтворення (це сфера обігу) і, нарешті, з третьою стадією, коли ринок перетворюється в саморегулюючу економічну сис­тему відтворення [7]. Саме такий ринок, як стихійна саморегу­лююча система, і був характерним, але тільки для класичного домонополістичного капіталізму.

Однак з огляду на розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, починаючи з кінця XIX ст. і особливо після найглиб­шої світової кризи 1929-1933рр., стало зрозумілим, що без втручання держави не тільки не можна вийти з кризи, а й неможливе подальше нормальне функціонування економіки. Тобто держава починає відігравати активну роль, і ринковий механізм — стихійна форма регулювання “доповнюється” дер­жавою, котра бере на себе ряд дуже важливих функцій. Свій шлях розпочинає “змішана економіка”, в якій поєднуються централізовані і ринкові методи управління. Механізм господа­рювання, заснований на управлінні “невидимою рукою” (“чи­стим” ринком), поступається місцем іншому: стихійна форма розвитку все більше поступається свідомому управлінню.

Ці процеси, знову-таки внаслідок розвитку продуктивних сил (НТР, індустріально-інформаційні зміни...), об’єктивно по­силюються. Тому закликати сьогодні до ринку (не розуміючи, що нині його в класичній формі не існує) те ж саме, що закли­кати до стихійного розвитку, а це — абсурд. Не випадково, ав­тор теорії “регулюючого капіталізму” Дж. Кейнс ще в 30-ті рр.

XX ст. заявив, що ринкова економіка за руку не візьме і з кризи не виведе. Не лібералізм, і тим більше в його класичній формі, а теорія інституціоналізму та еволюціонізм є пануючи­ми в розвинених країнах сьогодення, і саме на їх основі в цих країнах формується економічна політика, що поєднує в собі державне регулювання з ринковими методами господарюван­ня. Якраз ці теорії велику увагу приділяють ролі та місцю дер­жави в економіці, взаємодіянь її з ринком.

У нас же теорія “ринкової трансформації”, розпочавшись з років незалежності, заполонила наукову літературу та засоби масової інформації, а слово “ринок” все більше і більше лунало у виступах державних і політичних діячів. На жаль, ця теорія відігравала роль димової завіси, за якою ховалися глибокі по - літико-економічні процеси і, що особливо повинно було збенте­жити, — далеко не на користь Україні, її майбутньому.

Нещастя в тому, і тут повинні взяти частину вини на себе представники науки, що програма переходу від командно-адмі­ністративної системи до ринкової насправді не була обґрунтова­на теоретично, а тому в переважній більшості носила поверхо­во-пропагандистський характер (до речі, часто таке становище спостерігається і сьогодні). Проте ж зрозуміло, що помилка у виборі моделі розвитку може призвести (і логічно призвела) до важких наслідків.

Отож, одна із головних причин вказаного якраз і полягала в тому, що Україні була фактично “нав’язана” ідеологія чис­того лібералізму, а разом з нею поставлене утопічне завдання: впровадити “більшовицькими” методами англо-сакську мо­дель розвитку, за основу якої були взяті економічні принципи, розроблені групою спеціалістів із США і втілені в документі “Вашингтонський консенсус”. Мова йшла про масову прива­тизацію, лібералізацію цін і торгівлі у цілому, про скорочення грошової маси в обігу, повну відкритість економіки, залучення зовнішніх кредитів тощо. Прихильники цієї, ліберально-моне­тарної, концепції керувалися вказівками МВФ, згідно з якими держава фактично була витіснена із сфери економіки, викону­вала роль пасивного спостерігача. Тобто одне з найважливіших питань сьогодення — про роль і місце держави в економіці і соціальному житті — залишилося осторонь. В Україні розпоча­лося “будівництво” капіталізму XVIII ст., як без активної учас­ті держави, так і без врахування інтересів більшості. Наслідки ж відомі.

Безумовно, що вищеназвані процеси (еволюція ринку у на­прямку самозаперечення) не є прямолінійними, але тенденція очевидна: трансформація має об’єктивну направленість до за­перечення стихійного розвитку і посилення свідомого управлін­ня, причому не тільки в окремій державі, а й у світі в цілому. Йдеться, звичайно, не про волюнтаристські, командно-адміні­стративні рішення, а про правомірні програмні дії, які спира­ються на науково обґрунтовані висновки та узагальнення. Ось чому тільки влада, котра спирається на науку та її неупере - джені висновки, може вирішити складні питання розвитку су­спільства, а тим більше в період його трансформації? Що ж до самих перетворень, то сучасне виробництво має потребу в такій організації, де ринок і конкуренція присутні, але не є єдини­ми і визначальними. Для розвинених країн Заходу, куди ми прагнемо, типовою економікою є економіка змішана з великою часткою соціалізації.

Роблячи висновки, важливо, насамперед, підкреслити, що основною причиною не зовсім вдало проваджуваних реформ в Україні є сліпе копіювання ліберально-кон’юнктурної моделі розвитку. Причому ж наші ліберали, впроваджуючи в Україні ідеї лібералізму, нібито не помітили, що всі ці ідеї в країнах Заходу зазнали істотного перегляду. Ліберали західних країн, приміром, з давнім давен усвідомили, що ринок сам по собі не в змозі подолати ані інфляцію, ані безробіття, що цього можна досягти тільки державним втручанням у ринкову економіку та розробкою і реалізацією соціальних програм. Вже декіль­ка десятиліть тому в літературі розвинених країн Заходу по­чали з’являтися такі вислови, як “злиденність лібералізму”, “кінець лібералізму” тощо. Відомий американський вчений Р. Нісбет прямо заявив, що лібералізмові (з розумінням його нами в XX ст.) місце на смітнику історії. Враховуючи світову практику сьогодення і особливості, притаманні нашій державі, ми доводимо, що не ліберально-кон’юнктурна, а соціал-рефор - містська модель повинна стати тим перспективним напрямком, в якому Україна має впевнено йти. Мовиться ж про “змішану економіку”, в котрій не протиставляються “план” і “ринок”, а поєднуються. Така модель господарювання не є надуманою, а об’єктивно випливає із логіки розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Стосовно ж до здійснення подальших реформ, то їх стратегічним напрямком повинне стати форму­вання економіки, зорієнтованої на людину. У зв’язку з цим можна твердити, що в Україні (у 90-х рр. XX ст.) був проведе­ний експеримент з тяжкими наслідками — спричинене різко негативне соціально-класове розшарування українського сус­пільства; певною мірою він продовжується й сьогодні (багаті стають ще багатшими, а бідні — ще біднішими). Зауважимо, що навіть класичний європейський лібералізм був несумісний з економічним насильством меншості над більшістю, із суспільс­твом, де є грабіжники і пограбовані. Так званий експеримент в Україні, з одного боку, показав, що не слід ігнорувати виснов­ки науки, дивитися на неї, як на щось дуже далеке від життя; з другого боку, суспільство стало свідком того, що саме влада, котра ігнорує висновки науки, не спирається на них, а сліпо копіює застарілий чужий досвід, не може бути ефективною.

І, нарешті, для побудови соціальної економіки потрібна демок­ратична, підконтрольна суспільству влада, яка б спиралася на волю більшості, а не лише на так звану еліту, розуміючи, що її найголовнішим завданням є створення умов для розбудови за нашою Конституцією соціальної держави. Отож історичну відповідальність за реалізацію цієї ідеї — однієї із складових національної ідеї України — несуть як наукова інтелігенція, так і влада.

Джерела та література

І. Зоря С. Субсидування сільського господарства: досвід зарубіжних країн та можливість і доцільність його використання в Україні// Економіка України. — 2003. — № 8. — С. 65.

2. Білоусенко М. Структура та ефективність функціонування ринку// Економічна теорія. — 2006. — № 3. — С. 63.

З. Злупко С. Про державне регулювання економіки в АПК // Еконо­мічна теорія. — 2006. — № 2. — С. 150.

4. Архієреєв С., Зінченко Я. Посттрансформаційна ринкова економі­ка: інституціоналізація фондового ринку// Економічна теорія. — 2006. — № 3. — С. 44, 45.

5. Боровик О. Виклад доповіді на спільному з’їзді Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств і Асоціації фермерів та приватних землевласників України, 28 листопада 2006 р. // Еко­номіка АПК. — 2006. — № 12. — С. 6-8.

6. Валовой Д. Рыночная экономика. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 209.

7. Там же. — С. 20, 21, 22.

Анотації

Вдовиченко А. Н., Нагайник В. А. Историческая ответствен­ность научной интеллигенции и власти за будущее Украины.

Анализируется ход реформ, констатируется, что их теоретичес­кая база не была подготовлена, а властные структуры слепо ко­пировали либерально-конъюнктурную модель развития. Утверж­дается, что только та власть может быть эффективной, которая опирается на выводы науки.

Vdovichenko A. N., Nagainik V. A. The historical responsibility of scientific intelligentsia and goverment for the future of Ukraine.

Analyzing the course of the reforms the author states that the theoretical base was not prepared and the government bodies copied blindly the liberal-market model of development. It is also stated that only that power that is based on the conclusions of science can be ef­fective.

Похожие статьи