Головна Історія Інтелігенція і влада СТАНОВЛЕННЯ ЛІВОЇ ТЕЧІЇ ПАРТІЇ РОСІЙСЬКИХ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ В УКРАЇНІ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 — СІЧЕНЬ 1918 рр.)
joomla
СТАНОВЛЕННЯ ЛІВОЇ ТЕЧІЇ ПАРТІЇ РОСІЙСЬКИХ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ В УКРАЇНІ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 — СІЧЕНЬ 1918 рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

В. Д. Пасатюк

Дніпродзержинський державний технічний університет

Для сучасних громадських діячів та фахівців-істориків вивчення і узагальнення історії становлення, розвитку та з’ясування причин припинення діяльності українських партій становить значний інте­рес. Під час активної діяльності в України різноманітних політич­них партій виникає потреба в історичних дослідженнях, які узагаль­нюють досвід попередніх етапів розвитку українського суспільства, обґрунтовують процес української багатопартійності. Певний інте­рес у цьому відношенні викликає історія становлення і діяльності лівої течії партії російських соціалістів-революціонерів, які незаба­ром трансформувалися в українську партію лівих соціалістів-рево - люціонерів (УПЛСР). На жаль, ця проблема ще недостатньо висвіт­лена в науковій літературі.

Перший напрямок в історіографії діяльності політичних партій в Україні утворили видатні українські політичні діячі, лідери Украї­нської революції [1, 2]. В їх роботах висвітлювалася, перш за все, ді­яльність українських націонал-комуністичних партій, з’ясувалися основні причини їх історичної поразки і зникнення з політичного життя. Другий напрямок сформували марксистські історики, біль­шовицькі партійно-державні діячі та публіцисти, зміст праць яких зводився до виправдання безкомпромісної боротьби більшовиків про­ти своїх політичних опонентів [3, 4]. Разом із тим у цих працях міс­титься досить значний фактичний матеріал: програмові документи партії, матеріали партійних конференцій, з’їздів, витяги з періоди­чних видань тощо.

Більш ґрунтовне і всебічне вивчення історії політичних партій почалося після так званої хрущовської “відлиги”. Дослідження ві­домого українського історика І. Кураса [5] стали основоположними працями з історії українських політичних партій. Дослідник К. Гу - сєв [6] створив узагальнюючу працю про партію есерів. У роботі Р. Вєтрова і А. Черненка [7] докладно висвітлювалась діяльність партії есерів в Україні у 1917 р. Але в умовах панування радянської ідеології всі небільшовицькі партії класифікувалися як “контррево­люційні”, “антинародні”, “націоналістичні”

Переломним періодом для вітчизняної історичної науки слід вва­жати кінець 1980 — початок 1990-х рр., коли завдяки політики гла­сності у істориків з’явилася можливість підходити до висвітлення комплексу проблем з позицій об’єктивності та історизму. Роботи В. Солдатенка [8], В. Верстюка [9], Р. Вєтрова [10] та інших провідних сучасних дослідників частково ліквідували існуючі прогалини в по­літичній історії України. Разом із тим в історичній науці ще й досі відсутнє комплексне дослідження історії діяльності УПЛСР в Укра­їні у 1917-1920 рр..

У даній роботі автор з’ясовує причини, за яких відбувся остаточ­ний розкол в партії російських есерів і на її основі відокремилася ліва течія, яка згодом перетворилася в найбільш впливову партію УПЛСР, за якою йшла значна частина трудового населення України.

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. докорінно змінилося суспільно-політичне становище росій­ських есерів в Україні: з малочисельної партії, яка постійно переслі­дувалася і не мала впливу на політичне життя країни вона за корот­кий час перетворилася в найбільш чисельну, популярну партію, ста­ла учасницею правлячої коаліції.

Поповнення рядів партії есерів відбувалося за рахунок селян, ро­бітників, солдат, службовців, міщан, студентів, учнів тощо. Най­більший вплив есери мали на селян, спираючись на популярність про­грами зрівняльного землекористування — “соціалізації землі”, зміст якої містився в тому, щоб під прапорами свободи, рівності та справе­дливості мобілізувати народ на поступову ліквідацію залишків фео­дального ладу. Однак, визнаючи подвійний характер природи селян: вони не тільки трударі, а й власники, есери розповсюджували свій вплив і на важливі економічні та політичні центри України, де пере­важав пролетаріат російського походження.

Партія есерів стрімко збільшувалася, але не відрізнялася ідейною та тактичною єдністю і монолітністю. Усі есери розподілялися на правих, центристів і лівих. Есери центру — представники основної ідейно-політичної течії — були прихильниками офіційної політики партії, яку проводив ЦК. Вони вважали, що революція закінчилася ліквідацією царизму та класовим миром, що “в країни немає нічого, проти чого треба вести війну”. Влада повинна належати буржуазії, а Ради повинні лише спостерігати за діями Тимчасового уряду. На ду­мку есерів центру, реальною владою на місцях повинні бути такі ор­гани самоврядування, як міські думи, волосні, повітові та губернські земства, обрані демократичним шляхом. Своє головне політичне за­вдання центристи бачили у завоюванні більшості в цих органах, а спираючись на них, і на Установчих зборах [11].

Праві есери проводили відкриту шовіністичну політику з питань війни, виступали за доведення її “до остаточної перемоги”, за міц­ний союз із буржуазією, партією кадетів та повністю відмовлялись від проведення соціальної програми партії. В есерівських організа­ціях України прибічники правої течії були малочисельні і зазвичай блокувалися з есерами центру, яких також називали правими. Ліві есери наполегливо виступали проти імперіалістичної війни, несхва­льно ставилися до коаліції з буржуазією і вимагали скорішого вирі­шення селянського питання. Одночасно ліві есери виключали мож­ливість перемоги соціалістичної революції лише в одній країні та постійно вагалися щодо більшовиків та свого центру і довго не нава­жувалися організаційно відокремитись від нього.

Прибічники трьох течій діяли в усіх без виключення містах Укра­їни, але питома вага їх була різною: в організаціях Києва, Катерино­слава, Луганська та інших міст переважали праві есери, а у Харкові та по всій губернії значно переважали ліві, які на перших зборах вже отримали переважну більшість голосів. Ця організація відразу про­тиставила себе ЦК партії, засудила його політичну лінію і виступала як лівоесерівська. У квітні 1917 р. на лівоесерівські позиції перейш­ли есери Одеси [12].

Разом із тим лінія лівих есерів була непослідовною, розпливчас­тою, коли заради збереження єдності партії ліві йшли на серйозні поступки есерам центру. Це наочно проявилося в роботі І Південно- Руської обласної конференції партії есерів, яка проходила 2-5 квіт­ня 1917 р. в Харкові. З доповіддю про поточний час виступив лівий есер М. Алгасов (Харків), який вказував на те, що Тимчасовий уряд неохоче виконує волю революційної демократії і його не можна під­тримувати і згодом його треба буде замінити новим — революційним урядом. Однак у відповідь багато прибічників політики центру під­тримали Тимчасовий уряд, обґрунтовуючи це тим, що “соціалісти не повинні намагатися захопити владу під час буржуазної революції”. Резолюції з’їзду були компромісом: йшлося про буржуазний харак­тер Тимчасового уряду, але підкреслювалася необхідність його під­тримки, відзначався імперіалістичний характер війни, але робився акцент на головну тезу правих: “напруження всіх сил для захисту завоювань революції від зазіхань ззовні” [13].

Дедалі розбіжності в есерівських лавах не тільки не зникали, а все більше загострювалися. Ситуація ускладнювалася тим, що ро­сійські есери змушені були пристосовуватися до умов Української революції та державотворчої діяльності Центральної Ради. Саме укра­їнський національний фронт визначав специфіку діяльності есерів в Україні.

Новим поштовхом для подальшого розмежування між правими та лівими есерами стало створення так званого коаліційного Тимча­сового уряду, до якого поряд з представниками буржуазії увійшли чотири есера та два меншовика. Праві есери повністю схвалювали входження соціалістів до коаліційного уряду, а ліві — осудили цей крок. Так, обласна конференція есерів Південно-Західного району, яка відбулася 7-8 травня 1917 р. в Києві, беззаперечно підтримала входження есерів до коаліційного уряду та запевнила про цілковиту його підтримку. Такі ж рішення прийняла й Катеринославська губернська конференція есерів 9-10 травня 1917 р. В постановах з національного питання зазначалося, що інтереси нації краще забез­печуються федеративним устроєм Росії, врахуванням національно - культурних вимог українців, але це питання повинні вирішити Все­російські Установчі збори. Есери вказували “на небезпеку народжен­ня дрібних буржуазних республік” і звинувачували українських есе­рів у тому, що вони підтримують Центральну Раду та її вимоги щодо автономії України, а не блокуються з російськими соціалістами [14; 15; 16].

Поглиблення розходження між правими та лівими есерами наоч­но продемонстрував Херсонський губернський з’їзд есерів 18-19 тра­вня в Одесі. В доповіді лідера лівих есерів П. Шифера визнавалося, що навіть коаліційний уряд не в змозі вивести країну з тупика і в подальшому можливий перехід влади до рук трудящих [17]. Ідейні розголосниці між правими та лівими есерами завершилися їх орга­нізаційним розмежуванням в рамках однієї організації, у якій пере­могли ліві есери. Так, у другій половині травня 1917 р. організація есерів Одеси визначилася як ліва.

III з’їзд партії есерів, який відбувся 25 травня — 4 червня 1917 р. у Москві не ліквідував розголосниць, навпаки, розбіжності між офі­ційним керівництвом та лівими есерами ставали все більшими. Ліві есери сподівалися, що їм вдасться “вирівняти” політичну лінію партії, однак по всіх питаннях з переважною більшістю голосів пе­ремогу одержали центристи. Так, з’їзд висловився за союз з буржуа­зією, підтримку коаліційного уряду і заради цього відмовлявся від офіційного курсу “соціалізації землі”. В роботі з’їзду активну участь брали делегати усіх восьми губернських організацій України, біль­ша частина яких, наприклад есери Києва, Катеринослава, Лугансь­ка, Юзівки та інших міст, підтримала політику партії. Одночасно помітну роль у лівоесерівській групі (42 особи), яка утворилася на з’їзді, відігравали делегати Харкова і Одеси. Ліві есери засудили вхо­дження соціалістів до коаліційного уряду, але і не виступали за пе­рехід влади Радам. Вони пропонували створити такий уряд, в якому міністри-соціалісти переважали б капіталістів [18].

Антиукраїнський характер політики есерів полягав у небажанні навіть розглядати національне питання, що викликало незадоволен­ня майже всіх представників есерівських організацій України. Тіль­ки наприкінці роботи з’їзду під тиском делегатів з Києва, Харкова, Миколаєва, Одеси та інших міст України “пощастило” створити не­велику і, як із гіркотою сказали самі есери, “підпільну підсекцію” секції по державному устрою, яка і підготувала невелику резолюцію з національного питання. Всупереч вимогам делегатів від України її прийняли без будь-якого попереднього обговорення. В резолюції мі­стилася відома абстрактна есерівська формула “федерації та авто­номії” в рамках буржуазної демократичної республіки, вирішення якої відкладалося також до скликання Установчих Зборів [19].

Місцеві есерівські організації продовжували проводити свою лі­нію, критикуючи рішення з’їзду. 5-6 липня 1917 р. відбувся I Одесь­кий обласний з’їзд есерів. У прийнятій значною більшістю голосів резолюції йшлося про відмову від коаліції з буржуазією й створення влади Рад. Було також обрано обласне бюро тільки у складі лівих есе­рів. Не випадково, що ЦК партії російських есерів відзначав, що “се­ред свідомих робітників Одеси, Миколаєва та інших міст півдня кра­їни є міцний рух уліво від лінії ЦК і ліві блокуються з більшовиками або їх підтримують” [20].

Загострення суперечностей між правими та лівими есерами про­демонстрував II обласний Південноросійський з’їзд партії есерів, який проходив 10-12 липня 1917 р. у Харкові. Делегати представля­ли есерів Харківської, Катеринославської, Полтавської, Херсонської губерній, а також Курської й Воронезької, Донбасу й області Війська Донського. У прийнятій постанові говорилося: “Замість коаліційно­го уряду необхідно створювати однорідний соціалістичний уряд”. За підсумками роботи з’їзду в обласному комітеті есерів значно перева­жали представники лівих [21].

Після липневої політичної кризи в лавах російських есерів поча­лася глибока й затяжна криза, яка проявлялася у загостренні проти­річ в середині партії. Якщо раніше лівоесерівські організації існува­ли тільки у Харкові та Одесі, то тепер позиції лівих значно посили­лися у Києві, Полтаві, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Єлісавет - граді та багатьох інших містах України. Якщо праві російські есери продовжували політику на збереження коаліції з буржуазією, під­тримку Тимчасового уряду, то ліві есери, навпаки, рішуче виступи­ли проти “збанкрутілої” коаліції з буржуазією, за створення “одно­рідного соціалістичного уряду”, тобто уряду, який складався б тіль­ки з представників соціалістичних партій [22].

6 серпня 1917 р. у Петрограді відбулась VII Нарада партії есерів, яка, враховуючи різке посилення лівих есерів, у тому числі і в Укра­їні, фактично узаконила існування лівої фракції в партії. За резолю­цію правих есерів, які продовжували політику коаліції з буржуазі­єю, проголосувало 54 особи, за резолюцію лівих есерів, які рішуче відмовились від коаліції з буржуазією, проголосувало 34 особи, се­ред яких були ліві есери Харкова, Катеринослава, Полтави, Одеси, Херсона і Єлісаветграда [23]. Це був важливий крок у створенні в майбутньому окремої партії лівих есерів.

Після жовтневого перевороту 1917 р. партія есерів опинилася у складному становищі — з правлячої партії вона перетворилася в опо­зиційну. Есери були роззброєні тим, що більшовики, намагаючись залучити на свій бік селянство, уже проголосили соціалізацію землі. Тому з часом вплив есерів значно зменшився. Скорочувалася чисель­ність партії, а головне — відбувався фактичний розкол партії на дві частини, більше того, на дві партії.

7 листопада 1917 р. Українська Центральна Рада прийняла III Універсал, де проголосила Українську Народну Республіку. Ро­сійські есери побоювалися, що наступним кроком Центральної Ради може стати проголошення незалежної України, але праві есери все - таки вважали Центральну Раду найменшим злом у порівнянні з бі­льшовиками і тому активно підтримували її політику і відчайдушно виступили проти встановлення влади Рад в Україні.

Ліві есери Харкова, Катеринослава, Полтави, Одеси, Києва та інших міст приймали рішення про непідлеглість своєму ЦК партії, який був переважно правим і захищав уряд О. Керенського й буржу­азії. Ліві визнавали неминучість соціалістичної революції, ухвали­ли рішення II Всеросійського з’їзду Рад про владу, землю, мир тощо, входили у створені більшовиками ревкоми, підтримували з ряду пи­тань більшовиків.

20 листопада 1917 р. у Петрограді відкрився з’їзд партії лівих есе­рів (інтернаціоналістів). В його роботі активну участь взяли делега­ти з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Чернігова й ряду інших міст України. У доповідях М. Алексєєва (Харків), П. Шифера (Оде­са), Б. Табакова (Чернігів) підкреслювалося, що 95 % членів партії йдуть за лівими есерами, вплив яких у масах дуже великий [24]. З’їзд висловився за підтримку політики більшовиків і участь лівих есерів у радянському уряді.

IV з’їзд партії есерів (26 листопада — 5 грудня 1917 р.) головну увагу зосередив на обговоренні питання про єдність партії. ЦК партії, роздратований поведінкою лівої його частини, прийняв рішення про виключення з партії за участь у Жовтневій революції і підтримку більшовиків усіх лівих есерів і розпуск їх організацій [25]. Есерівсь­ке керівництво активно, як ніколи раніше, використало репресивні заходи проти тих членів партії, які продовжували співробітництво з більшовиками.

9 грудня 1917 р. відбулася подія, яка мала принципове значення для есерів, — була укладена офіційна угода між більшовиками і лі­вими есерами, згідно з якою 7 лівих есерів увійшли до складу Радна - ркому (із них двоє — М. Алгасов і В. Карелін — лідери лівих есерів Харкова). Було проголошено “Звернення” до українського народу з закликом разом із російськими народом виступити за встановлення радянської влади в Україні [26]. Ці події мали вирішальне значення для лівих есерів в Україні, які тепер міцно підтримували радянську владу і співробітничали з більшовиками.

Література

1. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції: У 3 ч. Репринтне відтворення видання 1920 р. — К., 1990.

2. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 - 1920 рр.: У 4 т. — Прага, 1921 -1922.

3. Луначарский А. Бывшие люди. Очерк истории партии эсеров. — М., 1922.

4. Черномырдик С. Эсеры (партия социалистов-революционеров). — Х., 1925.

5. Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобу­ржуазных партий на Украине. — К., 1978.

6. Гусев К. Крах партии левых эсеров. — М., 1963.

7. Ветров Р., Черненко А. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. — Д., 1983.

8. Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. — К., 1997.

9. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

10. Ветров Р. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900­1925 рр.). — Дніпродзержинськ, 1997.

11. Гусев К. Тактика партии большевиков по отношению к эсерам накануне Февральской революции и в период двоевластия. — М., 1969. — С. 47.

12. Ветров Р., Черненко А. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. — Д, 1983. — С. 11-14.

13. Политические партии России: история и современность / Под ред. проф. А. Зевелева. — М., 2000. — С. 207.

14. Воля народа (Киев) — 1917. — 14, 17 мая.

15. Земля и воля (Харьков). — 1917. — 25 мая.

16. Трудовой народ (Екатеринослав). — 1917. — 25 мая.

17. Ветров Р., Черненко А. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. — Д., 1983. — С. 17.

18. ІІІ съезд партии социалистов-революционеров: Стенограф отчет. — Пг., 1917. — С. 424-425.

19. Протоколы третьего съезда партии социалистов-революционеров (25мая

— 4 июня 1917 г.) — Пг., 1917. — С. 25-26.

20. Ветров Р., Черненко А. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. — Д., 1983. — С. 24-25.

21. Земля и воля (Харьков). — 1917. — 12 июля.

22. Лебедева Г. Загальноросійські партії есерів та меншовиків в Українсь­кій національно-демократичній революції 1917-1920 років: Дис...канд. іст. наук. — Д., 2005. — С. 74.

23. Ветров Р., Черненко А. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. — Д., 1983. — С. 27.

24. Протоколы I съезда партии левых социалистов-революционеров (интер­националистов). — М., 1918. — С. 6, 13, 14.

25. Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к контрреволюции. — М., 1975. — С. 175-176.

26. Большевистские организации Украины в период подготовки и проведе­ния Великой Октябрьской революции (ноябрь 1917 — апрель 1918гг.): Сб. док. и матер. — К., 1962. — С. 7-9.

Похожие статьи