Головна Історія Інтелігенція і влада ЦВІЛЮК С. А. ШЕВЧЕНКО І ГОГОЛЬ: ГЕНІАЛЬНІ ВИРАЗНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ. — О.: АСТРОПРИНТ, 2013. — 528 С.: ІЛ
joomla
ЦВІЛЮК С. А. ШЕВЧЕНКО І ГОГОЛЬ: ГЕНІАЛЬНІ ВИРАЗНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ. — О.: АСТРОПРИНТ, 2013. — 528 С.: ІЛ
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 929Шевченко:82

В. А. Савченко

В 2009 році в Україні й Російський Федерації широко від­значалося 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя; нині, в 2014 р., світ відзначає 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Між цими близькими датами величезна відстань, бо за останні п’ять років динамічно змінювався культурний світ, змінювалися оцінки творчості цих великих українців. Обидва нащадки козацького роду, обидва апологети романтизму, сво­боди особистості, обидва були закохані в Україну та здійсню­вали величезний вплив на формування національної свідомості кожного українця.

Постаті Тараса Шевченка і Миколи Гоголя в українській на­ціональній науці, мистецтві, культурі, політиці залишаються актуальними починаючи з 30-40-х років XIX століття, і кожне нове покоління намагається осмислити, прийняти, вмонтувати їхню творчість у свій світ, залежно від викликів свого часу. Тарасу Шевченку віддають шану як «батьку нації», а Миколу Гоголя намагаються (недоречно) зробити «батьком малоросиз - му». Останнім часом точиться дискусія «Гоголь — наш, чи не наш», робляться масштабні підробки на кшталт російського блокбастеру «Тарас Бульба». Теж саме, між іншим, відбуваєть­ся і з Олександром Пушкіним, якого із західника, прогресиста штучно роблять стовпом консерватизму.

Книга професора С. А. Цвілюка, яка нещодавно вийшла друком в одеському видавництві «Астропринт», опиняється у вирі багатьох оціночних конфліктів. Вона не тільки аналізує ґенезу української історії і культури доби національного від­родження, але й спонукає зайняти позицію, дати власну оцінку цим видатним постатям української нації.

Рецензована праця на широкій фактологічній основі пока­зує, що у творчій діяльності обох українських геніїв — Та­раса Шевченка і Миколи Гоголя поряд виділяються епічні твори, в яких з надзвичайною силою поетичного осмислення і зображення подано сторінки героїчної й драматичної минув­шини українського народу, його боротьби за національну сво­боду. Але головний їхній інтерес торкався кричущих проблем сучасної «миколаївської» Росії 1830-1840-х рр., кріпацької, бюрократизовано-корумпованої структури, де поет та письмен­ник були більше ніж митці, їм випала доля стати совістю від­роджуваної української нації.

В книзі С. А. Цвілюка Микола Гоголь виступає як визна­чний український письменник, що писав свої твори російською мовою, але завжди залишався яскравим представником укра­їнського менталітету й української культури (як, наприклад, практично всі ірландські письменники, що писали англійською мовою, але залишилися надбанням ірландського народу). По­казаний великий вплив творів М. Гоголя на формування наці­ональної свідомості українців.

Автор книги акцентує увагу читача на тому, що у творчості обох геніїв особливо значущу роль приділено художнім пра­цям історичної, історико-революційної та соціально-політичної проблематики. У Тараса Шевченка — це насамперед поеми «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Іржавець», «Кавказ», «Сон» та ін.; у Миколи Гоголя — «Тарас Бульба», «Взгляд на составление Малороссии» в «Арабесках», а також «Размышления Мазепы» і «О малороссийских песнях». Світ козаччини, героїка боротьби проти ворогів України, а також таврування сучасних соціальних хвороб превалює в їхній твор­чій спадщині.

М. Гоголь, відкривши романтичний світ козацької Украї­ни, задав моду на «народне лицарство», на «козацьку волю». Козацька волелюбність і сміливість, ідея національного духу українського народу проходять через усі твори М. Гоголя. Ці проблеми знайшли своє заглиблене відображення у повістях «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Миргород» — його пер­ших книг, наскрізь пронизаних прихованою тугою за колиш­ньою запорозькою вольністю закріпачених нині «диканських козаків». У той же час у своїй поемі «Мертві душі», п’єсі «Ре­візор», повісті «Ніс» та ін. він дає критичну характеристику існуючого ладу в Російський імперії. Сміх Гоголя — гострий, разючий, безкомпромісний. Гоголівська «Повість про капітана

Копейкина» (заборонена царською цензурою) закінчується тим, що у боротьбі проти імперської неправди колишній російський капітан стає майже козаком — «отаманом рязанських лісів».

Важливо підкреслити, і це з особливою силою наголошено у рецензованому дослідженні С. А. Цвілюка, що геніальна твор­чість Шевченка і Гоголя досить суттєво вплинула на активіза­цію історичного мислення і розвиток української історіографії, національної ідентичності українців, піднесення націо - і дер­жавотворчих устремлінь народу України. Важливість та зна­чущість Шевченкових і Гоголевих публікацій цієї тематики не викликає сумніву, вони й нині, на початку XXI століття, ак­туальні як з наукової, так і суспільно-політичної та ідеологіч­ної точки зору. Популяризація історії національно-визвольної боротьби українців сприяє формуванню історичної пам’яті, «націоналізації історії» на пострадянському та посткомуніс­тичному просторі. А це, в свою чергу, сприяє розвиткові наці­ональної свідомості, національної культури громадян України, оскільки історична свідомість є основою формування свідомості національної.

Автор книги переконливо доводить, що філософський істо­ризм, пасіонарна ідея національного духу українського народу пов’язувала Шевченка і Гоголя, виступаючи дороговказом їх­ньої багатогранної творчості.

Літературна і громадська діяльність Шевченка великою мі­рою ототожнена з життєдіяльністю усього українського народу, з історією і культурою української нації. Історичне значення Шевченка полягає передусім у тому, що він у своїх поетичних творах засудив антинародну систему суспільного і державного устрою російської імперії, в умовах якого гідність людини була вкрай знехтувана й зведена до рівня раба.

Микола Гоголь і Тарас Шевченко намагалися осягнути гли­бокі наукові історичні знання, проникнути в суть історичних подій, пов’язаних з рідною землею, з рідним волелюбним на­родом. С. А. Цвілюк підкреслює, що для Шевченка характер­ний самостійний аналітичний погляд на історію України, його історіософське бачення фактично лягло в основу української національно-державницької ідеї й української історіографії, які й досі є визначальними в нашій історичній науці і роз­робляються сучасними вченими. Не являє собою перебільшен­ня, що, незважаючи на застосування алегорично-поетичного, символічного методу відображення минулого нашої країни, Великий Кобзар у своїх історичних творах був на вищому рів­ні, аніж найвідоміші сучасні йому фахові історики. Недаремно Пантелеймон Куліш назвав свого побратима поета Шевченка «нашим першим істориком».

Ось уже понад півтора століття Тарас Шевченко є централь­ною постаттю не тільки українського літературного процесу, але й української історії і культури взагалі. Загальновизнано, що творчість жодного письменника у європейській та світовій літературі не може зрівнятись у духовному, політичному та історичному значенні для свого народу з роллю, яку відіграє Шевченко в історичній долі України. Геніальний Кобзар — це культова постать, своєрідний символ духовності українського народу, його національної самосвідомості.

На жаль, у Росії Микола Гоголь не набув таких якостей ме­сії, хоча прагнув цього. Він, хоча зайняв одну з перших пози­цій в російській культурі, створив неперевершені творіння ро­сійської та світової літератури, але не знайшов шляхів змінити російську ментальність. Запевняючи своїх московських друзів про своє «почуття любові до Росії», тим не менше Гоголь так і не відчув себе росіянином, не став думати «по-русски».

Зрозуміло, що цього не могли не відчувати численні росій­ські критики творчості Гоголя. Переважна більшість з них не раз ревниво, а іноді й вороже відзначала його щире захоплення рідною Малоросією, її людьми й природою, її героїчною ко­зацькою історією, котру він, як і Тарас Шевченко, так тала­новито опоетизовував. З цього приводу у рецензованій праці С. А. Цвілюка наводиться характерне твердження відомого іс­торика російської літератури С. О. Венгерова. Автор багатьох довершених біографічних праць про російських літераторів, створених на межі ХІХ-ХХ століть, у тому числі про Миколу Гоголя, писав:

«Про Гоголя можно определенно сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в своем сердце неиссякаемый родник любви и снисхо­дительности. Украйну Гоголь окутал поэтическим флером, а

Россия для него — одна лишь мерзость запустения, мертвое царство мертвых душ».

Отже, ні переробка і підлаштування «Тараса Бульби» в но­вій редакції на проросійський лад, ні звертання до «православ­ной русской веры» і патріотичні заклики щодо «своего царя», котрий «подымается из русской земли», не могли до кінця переконати російських критиків у тому, що автор «Мертвих душ» і «Ревізора» — «истинно русский».

Більше того, незважаючи на всі заяви Гоголя на кшталт: «Я — ваш, я русский!», «У меня русская грудь!», «Я люблю Россию!», для «истинных русских» він залишався «хохліком», навіть «ужасним хохлом». Та й справді — чи могло бути інак­ше, коли «русскій пісатєль» Гоголь «сміється з росіян іншим сміхом, ніж зі своїх земляків малоросів, бо у нього навіть сміш­ні сторони їхні мають щось наївно-приємне...»

На завершення рецензії слід наголосити: наукове досліджен­ня професора С. А. Цвілюка, котре приурочене до 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, дає читачеві дороговказ до осягнення процесів українського національного відроджен­ня на тлі історичного простору середини ХІХ ст., спонукаючи до розуміння призначення людини, ролі митця у суспільстві.

Надійшла до редакції 13 лютого 2014 року


Похожие статьи