Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ У КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА 50-х — ПОЧАТОК 80-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ)
joomla
УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ У КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА 50-х — ПОЧАТОК 80-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ)
Історія - Інтелігенція і влада

А. М. Олійник, Н. Д. Краснянська

Проблеми національного характеру рано чи пізно постають в тій чи іншій державі — і від того, як вони вирішуються на державному рівні, залежить не лише добробут населення, й соціально-політична рівновага країни. Тому етнічний фактор залишається одним з найважливіших у політичному житті су­спільства.

Друга половина 50-х початок 80-х років XX ст. — один з важливих, непростих періодів нашої історії. Важливих тому, що в ці роки була зроблена спроба реформувати наше суспіль­ство, звільнити його від “сталінізму”, відродити національну культуру, українську державність.

Сьогодні цікавість до подій цього періоду зростає тому, що доводиться повертатися до більшості тих проблем, які були по­ставлені ще в 50-х — 80-х роках і залишаються нерозв’язани­ми до цих пір, або вирішеними непослідовно, половинчасто, некомпетентно.

В Україні з’явилося чимало публікацій вітчизняних дослі­дників, присвячених проблемам українського дисидентського руху, його боротьбі за національне відродження, демократію, державність.

Це серйозні дослідження Г. В. Касьянова, Ю. О. Курносова,

А. М. Русначенко, А. О. Білоуса, О. В. Гараня, Г. Куценко, Ю. А. Шаповала [1]. В монографії Г. В. Касьянова “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.” були впер­ше залучені до розгляду недоступні раніше архівні матеріали. Автор докладно аналізує розвиток руху опору інтелігенції від культурно-національного відродження в 60-х роках до звіль­нення з таборів останніх політв’язнів-дисидентів. Прослідкова - но і ставлення влади до інакомислення та його носіїв. На жаль, в монографії майже відсутні згадки про інші, крім інтеліген­ції, соціальні верстви і групи, які брали участь у русі опору, що було зумовлено загальним задумом автора. Ю. О. Курно­сов в праці “Інакомислення в Україні: 60-і — перша половина 80-х рр. XX ст.” на основі сучасних підходів до історії України та використання документів аналізує причини і передумови виникнення інакомислення, здійснює історичний екскурс до витоків більшовицької теорії і практики насилля, як і всеза - боронства у повсякденному житті. На сторінках монографії на­водяться короткі фрагменти з листів, заяв, звернень та інших документів учасників боротьби, що дає можливість повніше і точіше передати їх громадянську позицію, думки та душев­ний настрій. Чільне місце посідає аналіз протестної діяльності інакомислення, йдеться про наростання проти учасників руху опору жорстоких каральних заходів з боку владних структур. В праці А. М. Русначенко “Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х початок 1990-х років” досліджується розвиток українського визвольного руху в період, що переду­вав незалежності України в контексті антитолітарніх рухів у Центральній і Східній Європі. Використовуючи малодоступні і невідомі документи, автор показав масштаби, рівень, проблеми цього руху. В роботі висвітлена діяльність як підпільної течії руху у вигляді груп, гуртків, так і відкриті форми боротьби за незалежність, демократію проти тоталітаризму. Вперше були опубліковані нові документи і матеріали з цих питань. Антито - талітарний, дисидентський рух і правозахисний рухи в Україні А. М. Русначенко розглядає як прояв українського національ­но-визвольного руху. Автор зосереджує на таких аспектах ува­гу, тому що ці питання ще майже не були предметом наукового дослідження. Праці А. О. Білоуса і О. В. Гараня розкривають події, що стосуються останнього етапу дисидентського руху з кінця 1980-х років. Серед інших праць вони відрізняються чіт­кою постановою проблеми, ґрунтовними джерелами.

Однак це питання потребує ще більш глибокого і всебічного аналізу.

Досліджуючи тему, автори намагалися проаналізувати при­чини появи, розвиток українського дисидентського руху в кон­тексті світових національно-визвольних процесів, його внесок у досягненні незалежності України.

3 середини 50-х років XX ст. національно-визвольні рухи хвилею прокотилися по всьому світові. У кожній країні вони мали свої особливості.

Після Другої світової війни проходив процес деколоніза­ції, демократизації країн. Багато країн Азії, Африки вперше одержували свою державність, становилися господарями своєї долі, вступали в безпосередні політичні, економічні і культур­ні зв’язки з народами інших країн світу. Вже в середині 60-х років на політичній карті світу з’явилися більше п’ятдесяти нових країн — членів світового товариства.

У 60-ті роки спостерігалося посилення національних і расо­во-етнічних конфліктів у США, Великобританії, Канаді, Бель­гії, Іспанії.

Однією з найболючіших проблем Америки було становище чорношкірого населення. Масовий рух за громадянські права негрів поширився на всю країну. Його визнаним лідером став негритянський священик Мартін Лютер Кінг.

В Канаді та Бельгії йшла боротьба за автономію і рівноправ’я двох основних національних груп. Зокрема, у Бельгії існували протиріччя між фламандською та валлонською громадами. На­ціональне питання тут тісно пов’язувалося з проблемами ре­гіонального соціально-економічного розвитку. У фламандській громаді на першому плані стояли вимоги культурно-етнічного характеру. Загострення міжетнічних відносин призвело до по­глиблення протиріч у партіях та активізації партій націоналі­стичних.

Смерть Сталіна у 1953 р., XX з’їзд КПРС (1956 р.), кри­тика “культу особи”, початок політичної відлиги в СРСР по­зитивно вплинули на розвиток подій у державах Східної Єв­ропи. Розгортається широкий демократичний рух, учасники якого вимагали встановлення громадянських і політичних прав та свобод, припинення рабського копіювання радянсь­кого досвіду.

Так наприклад, в Угорщині 23 жовтня 1956 р. розгорнулися події, які відразу ж охопили всю країну і протягом кількох днів зламали весь сталінський режим. Угорщина була готова вийти з комуністичного блоку й приєднатися до європейських демократичних держав, однак радянське керівництво не могло цього допустити і, зважилося на збройну інтервенцію. Револю­цію було жорстоко придушено. В 1968 р. у Чехословаччині роз­горнувся суспільно-політичний рух за зміну соціального ладу, демократизацію політичного життя, ліквідацію монопольного становища комуністичної партії в управлінні країною, припи­нення фактичної залежності від СРСР. В відповідь на це у серп­ні 1968 р. розпочалась інтервенція в країну військ Радянського Союзу з участю країн-сателлітів (виняток становила Румунія). Інтервенція СРСР і його союзників у Чехословаччину усклад­нила міжнародну ситуацію в Європі і водночас показали всьому світові кризу комуністичної системи.

Отже, у всьому світі впродовж 50-70-х років відбувалося під­несення національних рухів, загострення національних проб­лем, боротьба за демократичні права. У деяких регіонах вони вирішувалися досить позитивно, а в деяких напруга знімалася тільки частково.

На жаль, в Україні не спостерігалося широкомасштабного руху за самостійність. Свідомість українців не піднялась тоді до рівня тих одинаків, хто помічав або безпосередньо відчував на собі хиби в національній політиці, хто намагався протесту­вати, не боячись покарань. І. Дзюба в праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” із сумом стверджував: “І тим прикріше укра­їнцеві; (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачити сьогодні, що з його нацією діється щось незрозуміле і невипра­вдано недобре. Не всі українці однаково помічають і усвідом­люють те, що відбувається (бо і самі ці процеси такі, що не ле­жать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється щось “недобре”. Тому він закликав усіх українців задуматися, бо мова іде про майбутнє нації, про майбутнє їх дітей. “Національна справа — це справа і корінний інтерес всього народу, справа і совість кожного громадянина: вона не відчуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але не­розривно з ними пов’язана, і ніхто не має права мовчати”[2].

Після смерті И. Сталіна почався процес трансформації соці­алізму в СРСР в цілому та в Україні, — процес, який характе­ризувався, зокрема, десталінізацією радянського суспільства. Період в історії СРСР від 1956 р. до 1965 р. прийнято називати “хрущовською відлигою” тому, що було досягнуто певних успі­хів у лібералізації та демократизації радянського суспільства. На жаль, усі ці починання були недосконалими і залишились незавершеними.

Найсвідоміша національна інтелігенція (незалежно від сфе­ри діяльності в царині суспільної, правової думки, в літературі та мистецтві) зробила найбільший внесок у розвиток і віднов­лення національної ідеї. Саме вона покликала до життя яви­ще “шістдесятництва” [3]. З плином часу цей культурницький рух трансформувався у суспільно-політичний, започаткувавши явище дисиденства, інакодумства, послідовної, чітко сформова­ної, а часто й стихійної світоглядності людей, несумісної (пов­ністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології полі­тичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панів­ної імперської нації і веденою нею політикою — зовнішньою, внутрішньою, національною, соціальною, економічною, в сфері релігії, культури тощо [4].

Український дисидентський рух мав три основні течії. Наці­онально-визвольна, яка рішуче засуджувала шовінізм, імперсь­ку політику центру, форсовану русифікацію, виступала на за­хист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу, створення суверенної української держави. До цього напрямку належать Л. Лук’яне - нко, В. Чорновіл, І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз та інші. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, И. Тереля.

Правозахисне дисиденство репрезентоване Українською Ге­льсінською групою (УГГ). Представниками його були М. Руден­ко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, М. Маринович та інші.

Характерною рисою трьох напрямів дисиденства була боро­тьба за національні інтереси українського народу, тобто орга­нічне залучення для сфери своєї діяльності національного чин­ника. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи до наці - онал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). У числі дисидентів виявилось чимало “шіст­десятників”.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук’яненка, яка утворила в 1959р. Українську робітничу селянську спілку (УРСС). “Завдання полягає в підготовці народу до нового масо­вого руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне сло­во з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією”[5]. У проекті програми УРСС необхідність виходу України зі складу СРСР аргументувалася тим, що “повоєнне життя ще і ще переконує українських робітників, селян та інтелігенції, що Союз РСР, як колишня Російська Імперія, не може дати українському на­родові щастя. Щастя народу полягає у матеріальний забезпече­ності і політичній свободі громадян. У складі Союзу Україна не займала ні того, ні іншого. Українська економіка по-старому лишається колоніальною, понад 40 мільйонний український на­род не має жодних політичних свобод” [6]. Радянська партійна система ставила інтереси утримання влади КПРС над суспільс­твом вище від інтересів особистості та навіть цілих народів [7]. Під гаслом “пролетарського інтернаціоналізму” приховувався радянський тип колоніалізму та ідея російського месіанизму. У 1961 р. організацію було викрито, за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув’яз­нення — від 10 до 15 років за ст. 56 кримінального кодексу “Зрада Батьківщини”. Організатор Л. Лук’яненко був засудже­ний до страти, згодом її було змінено 15-річним засланням.

Судові процеси над політично незгодними відбувалися у рі­зних регіонах республіки. І це за тих умов, коли радянський уряд без кінця заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР не має політичних в’язнів. Ще сильніша хвиля арештів представ­ників генофонда нації прокотилася по Україні в 1965 р. До су­дових справ було притягнено близько 30 осіб (викладачів, сту­дентів, художників, науковців, письменників). Серед них були

І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко, П. Заливаха, В. Мороз, І. Герета, П. Григоренко, С. Караванський і інші. Всі вони постраждали за ідею покращення долі України. Партійний актив на закри­тих ідеологічних нарадах проінформував, що затримано групу націоналістів, які організовано розповсюджували антирадянсь - ку літературу, були пов’язані з колишніми бандерівцями, мали підпільну друкарню і зберігали зброю.

Коли у серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо-

Словаччину, поклавши край “празькій весні”, на захист скрив­джених виступили дисиденти. їх оцінка чехословацьких подій одержала широкий відгук у суспільстві. Як наслідок, з 1968 р. посилюються репресії проти інакодумців.

У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпе­чити виконання у кожній з них високих принципів демокра­тії, прав людини. Розуміючи, що за умов радянської Укра­їни практично реалізувати гельсінські угоди неможливо, в листопаді 1976 р. в Києві була утворена Українська Гель­сінська спілка (група УГГ). її очолив письменник М. Руден­ко. До складу організації входили О. Бердник, П. Григорен - ко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього

37 осіб. Вона підтримувала зв’язок з московськими правоза­хисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ визнала за необхідність здійснити широке коло завдань і ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини, пору­шенням національних прав в Україні, домагатися безпосеред­нього контакту України з іншими державами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обігу інформації та ідей. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили властям розпочати гоніння, арешти, які прово­дилися аж до середини 80-х років. Лише деяким членам орга­нізації пощастило імігрувати за кордон. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин.

Незважаючи на малочисленність, український дисидентсь­кий рух був реальною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Завдяки самовідданій діяльно­сті його членів визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали заса­ди сучасного державотворення.

Отже, проблеми української ідеології тісно перепліталися із загальносвітовими та взаємопроникались із різними внутрі­шніми питаннями. Тобто українці не стояли осторонь світових національно-визвольних процесів, хоча скрізь були свої особ­ливості, що пояснювались низкою об’єктивних причин.

Джерела та література

1. Див.: Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.; Куроносов Ю. О. Ін­акомислення в Україні: 60-і — перша половина 80-х рр. XX ст. — К.,1994. — 220 с.; Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х років. — К.: Видавни­цтво ім. О. Теліги. — 720 с.; Білоус А. О. Політологічні об’єднання України. — К., 1998. — 108 с.; Гарань О. В. Убити Дракона. (З іс­торії Руху та нових партій України.)-К.: Либідь, 1993. — 192 с.; Куценко Г. Дякую тюрмі. Спогади і документи. — К.: Просвіта, 1998. — 136 с.; Шаповал Ю. І. Людина і система. Штрихи до пор­трета тоталітарної доби в Україні. — К., 1994. — 271 с.

2. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К.: “КМ Academia”, 1998. — С. 32.

3. Касьянов Г. Шістдесятники. Неформали. Знакомі незнайомці // Віче. — 1994. — №10. — С. 107-108.

4. Говерла С. Грані Культури. — Лондон, 1984 — С. 124.

5. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960­80-х рр. — К., 1995 — С. 37.

6. Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні! К., 1994. — С. 10.

7. Авторханов А. Империя Кремля. — М.,1991. — С. 3.

Анотації

Олейник А. М., Краснянская Н. Д. Украинское диссидентское движение в контексте мировых национально-освободительных процессов (вторая половина 50-х — начало 80-х годов XX века).

Рассматривается украинское диссидентское движение в кон­тексте мировых национально-освободительных процессов. В част­ности, идет речь о трансформации социализма, десталинизации, национальной идеи. Показана идентичность и отличие националь­но-освободительных процессов, что свидетельствует о закономер­ности мирового исторического развития.

Oliynik A. M., Krasnyanskaya N. D. The Ukrainian dissident movement in the context of world nation-emancipatory processes (the second half of the 50-th — beginning of 80-th years of the XX­th c.).

The article deals with the Ukrainian dissident movement in the context of the world nation-emancipation processes, as well as with the questions of transformation of socialism, such as destalinization and national revival, in particular. The author tries to show the iden­tity and variations of different countries’ postwar development that prove the lawfulness of the world historical development process.


Похожие статьи