Головна Історія Інтелігенція і влада ОДЕСЬКИЙ ПАВЛОВСЬКИЙ ПРИТУЛОК (1864-1884 РР.)
joomla
ОДЕСЬКИЙ ПАВЛОВСЬКИЙ ПРИТУЛОК (1864-1884 РР.)
Історія - Інтелігенція і влада

Т. M. Моісеєва

Проблема безпритульних дітей завжди була гострим болем суспільства. Минали епохи, змінювалися методи боротьби з цим явищем (від каральних до профілактичних), а проблема залишалася. Не вирішена вона і сьогодні. Тому актуальним є звернення до досвіду минулого, ознайомлення з діяльністю ор­ганізацій, які намагалися відвернути це громадське лихо, до­помогти знедоленим малюкам.

В сучасній українській історіографії це питання ще не ді­стало належного висвітлення. В останній час серед науковців зростає інтерес до формування та розвитку традицій благо­дійності в минулому, з’являються дисертаційні дослідження [1], статті, присвячені функціонуванню окремих благодійних товариств (в тому числі і дитячих), подоланню дитячої без­притульності в перші роки радянської влади [2], але прак­тично немає опублікованих праць, в яких би висвітлювалася практика державних чи суспільних установ в досить вузько­му, специфічному напрямі — організації допомоги підкидь-


Кам, немовлятам, що з тих чи інших причин залишилися без батьків, та дітям, чиї рідні опинилися в безвихідному матері­альному становищі.

Метою роботи є ознайомлення з досвідом однієї з організацій, яка вирішувала окреслені завдання — Одеського Павловського притулку. Вибір хронологічних меж дослідження обумовлений тим, що саме в ці перші 20 років існування формувалися за­сади діяльності організації, її світогляд, підходи до вирішення тих чи інших проблем.

Тимчасовий притулок для опіки безпорадних немовлят та нужденних породіль був заснований як благодійний заклад в 1864 році.

Причини його утворення чітко окреслені в короткому істо­ричному огляді діяльності притулку, що був зроблений на за­гальних зборах закладу 24 червня 1873 р., присвячених затвер­дженню Статуту Товариства для опіки немовлят та породіль “...беспомощность родильниц беднейшего класса, лишенных средств получить не только надлежащий уход, но часто не име­ющих даже приюта во время родов, и год от году увеличиваю­щееся число подкидышей, из которых многие были находимы в городских канавах и на улицах большею частью умершими от холода и голода, давно уже обращали на себя внимание и администрации и общества как зло, начинавшее принимать весьма значительные размеры и все более и более тяготившие общественную совесть” [3].

30 червня 1864 р. засновники Товариства надали Одесько­му градоначальнику барону Веліо тимчасові правила, які були затверджені 3 липня, а вже 21 липня загальні збори членів-же - ртвувателів обрали дирекцію притулку, і з 1 серпня заклад роз­почав свою діяльність. Через деякий час дирекцією установи було підготовлено, з урахуванням місцевих потреб, докладний проект Статуту, який був поданий для затвердження Міністру внутрішніх справ 17 березня 1865 р. В ньому було визначено мету організації: “содействовать правильному, открытому и до­пускаемому законами заявлению крайне бедных матерей о сво­их нуждах относительно грудных младенцев и тем уменьшить в Одессе случаи подкидывания младенцев” [4].

Розробляючи цей документ, дорадчий комітет передбачав розширити діяльність притулку за рахунок надання йому і пе­вних виховних функцій. Так, діти повинні були утримуватися в закладі до визначеного віку, привчатися до якогось заняття, після чого, вже підготовлені до життя, випускатися з устано­ви. Слід зазначити, що переписка з МВС по проекту Статуту зайняла довгих 8 років. Уряд категорично заперечував проти надання притулку характеру виховальних будинків. Після вне­сення необхідних змін документ було затверджено 18 квітня 1873 р. Згідно з ним, окрім опіки бідних породіль і немовлят, в завдання організації входило і влаштування при притулку повивальної школи [5].

Враховуючи характер діяльності закладу, Одеська Міська Громадська Дума своїм рішенням від 8 листопада 1868 р. (ще до затвердження статуту). передала під його опікування відді­лення підкидьків Одеського Сирітського будинку (з платою за кожну дитину щомісячно по 4 крб. та асигнуванням на раху­нок притулку субсидії в 500 крб. сріблом на рік). Для нагляду за організацією опіки вихованців сирітського будинку в нових умовах Громадська Дума обрала попечителями Н. К. Кріона Папа-Нікола та Г. С. Гуровича [6].

Розширення сфери діяльності Товариства вимагало укріп­лення його матеріальної бази, більш стабільного фінансування. З часу заснування притулок знаходився в найманому помеш­канні. Пізніше, для зведення власної будівлі, Міське Громадсь­ке Управління, за клопотанням дорадчого комітету, безоплатно відвело Товариству місце на Старопортофранківській вулиці. План будови був безкоштовно розроблений архітектором Ото - ном, відповідно до медичних вказівок особливої комісії, обра­ної спеціально для цієї мети, на загальних зборах 14 грудня 1875 р. Споруда обійшлася в 35 тис. крб. і нараховувала 40 кі­мнат, з яких 19 передбачалося надати пологовому відділенню. Окрім цього, планувалося виділити приміщення для хворих та здорових дітей, амбулаторії, дитячих ясел, а також для ванної, пральні, сушильні; та інших закладів, що проектувалися дора­дчим комітетом. 8 жовтня 1878 р. новий будинок Павловського притулку був освячений [7].

Що стосується фінансової бази Товариства, то в першу чер­гу її складав основний капітал, який на 1866 р. нараховував

10 тис. крб. Відкриття притулку викликало гаряче співчуття серед усіх станів одеського суспільства. На шляхетну справу виділяли пожертвування постійні члени-жертвувателі Товари­ства, громадяни міста у вигляді разових даянь. Взяли участь у фінансуванні закладу і три Одеські клуби. Зокрема, рішеннями Англійського Клубу притулку виділялося по 25 коп. з кожної картярської гри; Клубів Одеського Товариства Пароплавства і Торгівлі і Одеського Шляхетного Зібрання — по 10 коп. Що­річну субсидію у розмірі 500 крб. виплачувала Одеська Міська дума [8].

Ми вже зазначали, що міська влада доплачувала притулку і за утримання кожного годованця відділення Одеського місько­го Сирітського будинку. Спочатку, за погодженими обома сто­ронами умовами, ця сума складала по 4 крб. на кожну дитину. Пізніше Комітет Товариства, в зв’язку з ростом цін на товари, необхідністю збільшити плату годувальницям, змушений був переглянути ці умови. За новими домовленостями Товариство відмовлялося від міської субсидії, а міська Дума в подальшому зобов’язувалася асигнувати притулку по 6 крб. за виховання кожного підкидька, що поступає до відділення Сирітського бу­динку. Але вже в 1882/1883 р. місто зменшило плату за своїх вихованців з 6 до 5,5 крб. [9]. Тим не менш, надходження від міської влади, в порівнянні з іншими статтями прибутку були найбільш значними. Наприклад, в 1883/84 р. Одеська Місь­ка Управа перерахувала за кожну дитину 23. 883 крб., в той час як інші статті виглядали так: від членів-жертвувателів —

2. 921 крб.; разових пожертвувань — 3. 296 крб.; від Одеського клубу — 600 крб. та ін. [10]. В той же час, слід пам’ятати, що кошти від міської влади йшли на утримання саме вихованців відділення Одеського Сирітського будинку. Всі інші завдання Товариство повинне було вирішувати за власні кошти, тобто з інших статей прибутку.

Обсяг грошових надходжень нерідко залежав від певних об­ставин, як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітично­го характеру. Так, під час військових дій на Балканах, прак­тично припинилися приватні пожертвування, було скасовано відрахування на рахунок притулку субсидій Одеського Клубу та Зібрання Російського Товариства Пароплавства і Торгівлі (в зв’язку із збільшенням грошових пожертвувань на користь То­вариства Червоного Хреста) [11].

Плідна діяльність закладу, укріплення його матеріальної та фінансової складових були б неможливими без сприяння не­байдужих до чужої біди громадян міста. Ми назвемо лише де­яких з сотень людей, які взяли участь у добрій справі.

Вже на першому році існування закладу пан Дунін взяв на себе плату за наймання приміщення і пожертвував 2 ліжка з усіма необхідними пристосуваннями для породіль. І. А. Цорн - Гібель, власник аптеки, безкоштовно постачав притулку всі не­обхідні медикаменти [12].

Велику підтримку притулку надавав генерал-губернатор Но­воросійського краю П. Є. Коцебу. В знак вдячності в грудні 1872 р., в день 50-річчя Коцебу, дорадчий комітет ухвалив рі­шення клопотати перед вищим начальством про дозвіл присво­їти притулку назву Павловського, на що була отримана згода вже наступного року [13].

Безоплатно виконували свої обов’язки представники адмі­ністрації закладу: голови товариства — А. М. Абаза, А. В. Зи - нов’єв, Н. А. Новосельський, Г. Г. Маразлі; директор А. В. Лінк, члени: В. Ф. Міхневич, А. С. Пінскер, Г. Є Розен, І. Я. Грохов - ський, Г. С. Гурович, В. Ф. Вагнер, Г. М. Крапівін, Н. Д. Тока­рев, В. А. Гірс, І. А. Цорн-Гібель [14].

Серед постійних членів-жертвувателів зустрічаємо такі іме­на: Архієпископ Херсонський та Одеський Дімітрій, П. Є. Ко­цебу, граф М. Д. Толстой, граф М. М. Толстой, граф та графиня Лідерс-Веймарн, князь Н. Д. Аргутинський-Долгорукий, княги­ня А. Гагаріна-Стурдза, князь А. Н. Урусов, доктор Скліфасов - ський, Г. Г. Маразлі, Н. Маврокордато, В. К. Енно, К. Д. Енно, П. Родоканакі, М. Севастопуло, Л. Ефруссі, А. Масс та багато інших [15]. Щорічно підтримувала притулок пожертвами кня­гиня Л. К. Воронцова [16].

Почесними членами Товариства були: Платон, митрополит Київський і Галицький, граф О. Г. Строганов, граф П. Є. Ко­цебу, граф В. В. Левашов, графиня О. В. Левашова, дійсний статський радник, лейб-хірург А. Л. Оберміллер, дійсний стат­ський радник С. М. Гудим-Левкович [17].

Окремого розгляду потребує безпосередня діяльність Това­риства, націлена на реалізацію його статутних завдань. Як ви­дно з назви організації та Статуту, вона брала під опіку дві ка­тегорії “клієнтів” соціального захисту: безпорадних немовлят та злиденних породіль.

З 1868 р. заклад, фактично, мав два структурні підрозділи, які надавали допомогу дітям.

1) Відділення Міського Сирітського будинку (міська влада виплачувала на утримання кожної дитини в різні часи від 4 до 6 крб.) надавало допомогу: а) підкидькам; б) дітям хворих матерів (направлялися з міської клініки по клопотанню головного ліка­ря); в) дітям батьків, позбавлених волі (надсилалися поліцією).

2) Притулок (утримував дітей за власні кошти) опікував: а) дітей, народжених в закладі, що залишилися в ньому в зв’язку зі смертю матері, її тяжкою хворобою, або надзвичай­ною бідністю; б) незаконнонароджених дітей, що народилися в притулку, або були доставлені до нього [18].

Слід зазначити, що крім постійної опіки в притулку нада­валася і тимчасова підтримка для дітей тих батьків, які, не відмовляючись від дитини і знаходячись в безвихідному ма­теріальному становищі, бажали отримати допомогу в її про­годуванні на певний час. Цих малят повертали батькам (за їх бажанням) через 2-3 роки, коли вони вже не були для родичів таким тягарем [19].

Після того, як Статут Товариства був затверджений зі змі­нами, що виключали виховну функцію закладу, притулок, по суті, перетворився лише на передаючу інстанцію для опіки не­мовлят: діти утримувалися в установі лише певний час, після чого передавалися на годування в благонадійні сім’ї жителів навколишніх сіл (в першу чергу тим матерям, які втратили власну дитину) — Гніляково, Нерубайське, Дальник, Фоміне та ін. [20].

Тим самим керівництво закладу реалізовувало концепцію його діяльності, головний наголос в якій робився на тому, що кожна дитина повинна виховуватись не в казенному закладі, а в сім’ї. Такий підхід пізніше ліг і в основу системи, розробленої відомим доктором, професором із Нью-Йорку — Якобі, який підкреслював: “...даже самый бедный частный дом представля­ет убежище, более соответствующее потребностям ребенка, чем переполненные дворцы; жизнь в деревне можно предпочесть жизни в дымном, многолюдном городе; пребывание в семействе действует благотворнее в физическом, нравственном и умствен­ном отношениях, чем жизнь в общем заведении” [21].

В притулку постійно знаходилося наготові 5-6 годувальниць, які повинні були вигодовувати малят до їх відправки в села. При цьому на кожну годувальницю приходилося не більше од­ного — двох дітей. Щоденно в закладі знаходилося в середньо­му 7 — 8 дітей, а середня кількість днів, проведених кожною дитиною в установі, складала 14 — 15 днів [22].

Важливим завданням було здійснення контролю над сім’ями, які приймали дітей на прогодування. Для реалізації цього ко­нтролю використовувалися різноманітні шляхи. Наприклад, дорадчий комітет для інспектування годувальниць та стану не­мовлят направляв по селах своїх членів; залучав до цієї справи місцеве духовенство, сільську владу, народних вчителів і т. ін. Пізніше ревізія здійснювалася через сестер Товариства Черво­ного Хреста, що були прикріплені до міських поселень за роз­порядженням Одеського градоначальника. Окрім цього, году­вальниці, що приходили до притулку за жалуванням, повинні були приносити з собою опікуваних немовлят для медичного огляду [23].

В подальшому частина дітей поверталася батькам, певну кі­лькість брали під постійну опіку в якості “приёмышей” в сім’ї селян, всі інші, по досягненні 10-річного віку, відправляли­ся до міського Сирітського будинку, за виключенням калік, сліпих, душевнохворих, які передавалися в міські богадільні [24]. Слід сказати, що частка дітей, яким доля дарувала щастя жити в сім’ях, була дуже незначною. За підсумками 20-річної діяльності притулку з 1302 малят, що були прийняті до закла­ду, лише 214 (16,4%) було повернуто рідним і 102 (7,8%) взя­то прийомними дітьми в селянські сім’ї. Аналогічна ситуація складалася і з вихованцями відділення міського Сирітського будинку: з 2111 прийнятих — 133 (6,3%) повернуто батькам і 147 (6,9%) взято під постійну опіку [25].

З часу заснування притулку однією з найбільш гострих про­блем була проблема високої дитячої смертності. Так, наприклад, в 1865/1866 звітному році із 131 годованця померло 80 (61%)

[26] . Найбільш вразливими були діти у віці до 1 року. Якщо в 1880/81 р. загальна смертність вихованців притулку складала 51%, то серед тих, хто вже переступив межу 1 року — лише 5% [27]. Аналіз звітів Товариства за 20 років свідчить, що за­галом за цей час в Павловському притулку із 1302 прийнятих під опіку дітей, померло 823 (63,2%), а у відділенні Одеського

Сирітського будинку (з листопада 1868 р.) — з 2111 прийня­тих — померло 1451 (68,7%) [28].

Стан справ в Павловському притулку не був винятком. Зна­чний відсоток дитячої смертності — загальна тенденція дослі­джуваного періоду як в Росії, так і в європейських країнах. Статистичні спостереження того часу доводили, що в Європі із загальної кількості народжуваних — три чверті дітей по­мирали до 12-річного віку. Смертність дітей у віці до 1 року в більшості міст Європи, в середньому, коливалася від 20% до 28% (Париж, Лондон — 17-18%; Мюнхен, Штудгарт — 41%; Петербург, Москва, Відень — 33%). Особливо тривожною була ситуація з незаконнонародженими дітьми, адже ще під час ва­гітності їх матері думали не про те, як зберегти дитину, а як її позбавитися. В звіті про діяльність Товариства за 1877/78 р. є посилання на статистику, яку наводить Дюкам в своєму творі. Згідно з цими даними смертність дітей, котрими опікувалися у Паризькому виховному, будинку сягала 87-90% (з 3715 дітей, прийнятих на виховання, за один рік померло 3108) [29].

Керівництво закладу багато уваги приділяло дослідженню цієї проблеми, причин смертності, вивченню досвіду зарубі­жних країн. Зрозуміло, що існували об’єктивні чинники, які пояснювали такий високий відсоток смертності — більшість підкидьків, знайдених на вулицях, в канавах, на смітниках, доставлялися поліцією до притулку практично в безнадійному стані. В той же час, спостереження, що проводилися в установі протягом тривалого часу, засвідчили, що одним з важливих факторів, який суттєво впливав на ступінь смертності, був спо­сіб годування. Так, дирекція притулку прийшла до висновку, що вищим відсоток смертності був серед дітей, до яких засто­совувалося штучне годування, а також тих, кого віддавали під опіку в сім’ї міщан.

Неефективність штучного годування підтверджувалася і практикою інших країн. Новітні дослідження демонстрували, що навіть в благополучних, з огляду на економічні та кліматич­ні умови, країнах (таких як Франція, Італія, Іспанія, Баварія), де використовувалася система штучного годування, смертність дітей, особливо підкидьків, була більш значною, ніж в Росії та тих країнах, які віддавали перевагу годуванню жіночим моло­ком [30].

В зв’язку з цим, вже 1866/1867 р. було прийнято рішення: “1) грудных младенцев отдавать на вскормление только таким кормилицам, которые действительно окажутся способны кор­мить грудью; 2) отдавать младенцев на вскормление только в такие семейства, которые живут в пригородных селениях, не вверяя их кормилицам, живущим в самом городе” [31].

Але, незважаючи на негативне ставлення керівництва уста­нови до штучного годування, відмовитися від нього взагалі було неможливо, оскільки була досить значна категорія дітей, які потребували саме такого підходу. В першу чергу — це сифі­літичні діти (існувала загроза зараження годувальниці), кіль­кість яких іноді доходила до 40%, а також діти, доставлені до притулку у стані атрофії та крайнього виснаження.

Запропоновані медичними дослідженнями того часу новітні молочні суміші не зменшували сумну статистику смертності. Експерименти, проведені в Парижі професором Parrot, доводи­ли, що найкраще для харчування немовлят підходить молоко ослиць: смертність сифілітичних дітей, які отримували молоко корови, складала 60%, в той час як серед дітей, які вживали молоко ослиці, помирало 30% (причому вважалося, що малюки повинні отримувати молоко, знову ж таки, не шляхом штучно­го годування, а безпосередньо від ослиці). Правління притулку поділяло цю точку зору, тому було вирішено, при першій мож­ливості, влаштувати приміщення для ослиць, яке буде сполу­чатися теплим коридором з помешканням дітей [32].

Усвідомлення складності вирішення проблеми реальної до­помоги покинутим дітям, значний відсоток смертності серед них спонукали керівництво закладу активно зайнятися пошу­ками шляхів профілактики підкидування.

Так, притулок видавав щомісячно грошову допомогу у ви­гляді пенсії (в розмірі від 3-х до 5-ти крб. сріблом) матерям, які не могли самостійно утримувати дітей внаслідок крайньої злиденності. Кількість таких пансіонерок в різні часи була не­однаковою (в звіті за 1872-1873 р. називається цифра 120, в 1875-1876 р. — від 35 до 45) [33].

На засіданні дорадчого комітету 31 жовтня 1876 р. обгово­рювалися рекомендації МВС щодо організації допомоги працю­ючим матерям немовлят. Зокрема, в них пропонувалося при­ймати таких малят в притулок на певний період з тим, щоб матері мали можливість у вільний від праці час, два чи три рази на день, приходити до закладу для годування своїх дітей [34]. В планах на майбутнє стояло влаштування дитячих ясел, або денного притулку (вже широко розповсюджених в Європі), “лечебницы для приходящих” хворих жінок та дітей та інші заходи [35].

Але головним засобом, що міг би запобігти підкидуванню, з точки зору директора притулку Ф. І. Яхимовича, було впрова­дження не заформалізованого безумовного прийому дітей, що дало б можливість матері віддавати дитину лише на тимчасову опіку, а не підкидувати і не відмовлятися від неї. На підтвер­дження цієї думки директор посилався на вражаючу статисти­ку: в Парижі, де було впроваджено названий метод, в 1882 р. при населенні в 2 млн. 600 тис. нараховувалося лише 144 під­кидька, в Одесі (в цьому ж році), з кількістю жителів 200 тис. їх було 203 [36].

Безумовний прийом міг не тільки відвернути підкидування немовлят, а й зменшити відсоток смертності серед них. Так, в Санкт-Петербурзькому Імператорському Виховному Будинку, де здавна існував безумовний прийом дітей, смертність з 1874 р. (35%) постійно спадала і в 1880 р. досягла 14,7% [37].

Проблема організації безумовного прийому дітей в Павлов - ському притулку стояла на порядку денному, але для цього потрібні були значні додаткові кошти.

Ще однією категорією “клієнтів” соціальної підтримки То­вариства, як ми вже відзначали, були бідні породілля. Для на­дання їм кваліфікованої медичної допомоги, одночасно з при­тулком було відкрито пологове відділення. На перших порах в найманому приміщенні було влаштовано лише три ліжка, піз­ніше їх кількість зросла до 10, а з переходом у власну будівлю (з 1877 р.) — до 14, чотири з яких розташовувалися в окремих кімнатах — для тих породіль, які бажали б мати окреме поме­шкання за певну плату [38].

Необхідно зауважити, що в досліджуваний період кращою гарантією збереження життя і здоров’я породіллі і немовля­ти вважалося прийняття пологів в домашніх умовах, оскільки значний відсоток смертності жінок в родильних відділеннях не тільки Росії, а й Європи був пов’язаний з поширенням в них інфекції, що викликала так звану пологову лихоманку.

В 1875 р. медичний конгрес в Брюсселі висловився проти ве­ликих породільних закладів. При влаштуванні пологового від­ділення в новій будівлі Павловського притулку було враховано новітні рекомендації медичної науки щодо організації такого роду закладів. Породіллі поміщалися не більше трьох в одній кімнаті, площа якої складала 99 кв. метрів. Кожна кімната, у випадку необхідності, могла бути ізольована, як і кожний з трьох коридорів, де ці кімнати розташовувалися. Кількість кімнат була достатньою, щоб кожна з них почергово могла за­лишатися незайнятою протягом 6 — 10 днів для проведення дезінфекції [39]. В подальшому, для попередження пологової лихоманки, директор притулку Ф. І. Яхимович пропонував влаштувати при закладі ізоляційний павільйон (за прикладом аналогічного, відкритого в Паризькому госпіталі у професора Тогпіа), витрати на який повинні були скласти 4 — 5 тис. ка­рбованців [40]. Сприяння в пологовому відділенні Павловсько­го притулку надавалося лише найбіднішим породіллям, які не мали коштів для того, щоб отримати належну допомогу та на­гляд вдома [41].

Існував і ще один чинник, який робив діяльність установ поді­бного типу конче потрібною, нагальною. Так, доктор Д. А. Тро - яно, аналізуючи статистичний матеріал по пологовому відділен­ню за два роки, прийшов до висновку, що “родильное отделение служит убежищем преимущественно для нелегальных родов для женщин, которых общественное мнение и понятия о нрав­ственности гонят из семьи и окружающей среды”. На підтвер­дження цієї думки він наводив дані, що свідчили про значне пе­реважання кількості матерів-дівиць над матерями заміжніми: відповідно — 69,4%: 24,5%. Додавши до першої цифри 4,5% вдів і 1,6% тих, хто не побажав вказати своє звання, отримаємо 75,5%. Якби ці жінки народжували поза межами притулку, смертність і між ними і між новонародженими була б надзви­чайною, стверджував Д. А. Трояно [42].

Підбиваючи підсумки сказаному, потрібно відзначити: Па - вловський притулок, заснований в 1864 р. як благодійний заклад, виконував значущу функцію надання допомоги немо­влятам (в першу чергу підкидькам) та бідним породіллям. Про­тягом досліджуваного періоду (20 років) сформувалися струк­турні підрозділи закладу: відділення підкидьків Одеського

Сирітського будинку, притулок, пологове відділення. Важли­вими напрямками діяльності правління Одеського Товариства для опіки немовлят та породіль були: влаштування малят для вигодовування в селянські сім’ї, організація контролю за ними; активна робота щодо зниження смертності серед дітей та профі­лактика їх підкидування; сприяння незаможним породіллям.

Джерела та література

1. Губенко Ю. І. Становлення і діяльність громадських благодійних об’єднань на Півдні України в другій половині ХІХ — на почат­ку XX ст.. (на матеріалах Херсонської губернії): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — Черкаси, 2004; Курінна Т. М. Розвиток бла­годійності на Середньому Подніпров’ї (кінець XVIII — початок XX ст..): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — Черкаси, 2004.

2. Ланчуковська Л. І. Традиции благотворительности в Одессе //Ак­туальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Відп. ред. Л. І. Кормич. — Одеса: Астропринт, 1997. — Вип. 1/2. — С. 192­195; Горбатюк Н. М. Роль женщин в благотворительной деятель­ности в Одессе первой половины XIX века. — Там само, С. 195­197; Моісеєва Т. М. Одеський єврейський сирітський будинок (1868 — 1900 рр.) // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Вип. 5. Серія: історія. — Одеса: Астропринт, 2005. — С. 52-63; Діптан І. І. Проблема дитячої безпритульності на Україні (1919-1932 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Респуб. міжвід. зб. наук. праць. — Вип.. 2. — К., 1992. — С. 52-59; Зінченко А. Безпритульність як соціаль­не явище // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — № 1-2. — С. 79-85.

З. Отчет о деятельности Одесского общества для призрения младенцев и родильниц с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — Одесса: в типографии П. Францова, 1873. — С. 4.

4.Отчет комитета временного приюта для призрения беспомощных младенцев и беднейших родильниц с 1 августа 1865 г. по 1 августа

1866 Г. — Одесса: в типографии П. Францова, 1866. — С. 3.

5.Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 3-5; Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1877-1878 г. — Одесса: типография П. Францова, 1878. — С. 5.

6.Отчет комитета временного приюта для призрения беспомощных младенцев и беднейших родильниц с 1 августа 1868 г. по 1 ав­густа 1869 г. — Одесса: в типографии П. Францова, 1869. — С. 3-4; Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1879-1880 г. — Одесса: типография П. Францова,

1880. — С. 5.

7.Отчет о деятельности Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1875-1876 г. — Одесса: типография П. Францова, 1876. — С. 4; Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1877-1878 г. — Одесса: типография П. Францова, 1878. — С. 17-18; Отчет Одесского общества для призрения младе­нцев и родильниц за 1878-1879 г. — Одесса: типография П. Фран­цова, 1879. — С. 3.

8.Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 8;

9.Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1880-1881 г. — Одесса: Франко-Русская типография Л. Даникана,

1881. — С. 9; Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1882-1883 г. — Одесса: “Славянская типография”, 1883. — С. 3.

Ю. Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1883-1884 г. — Одесса: “Славянская типография”, 1884. — С. 8.

11.Отчет о деятельности... за 1875-1876 г. — С. 5; Отчет о деятельно­сти Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1876-1877 г. — Одесса: типография П. Францова, 1877. — С. 12; Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 16.

12.Отчет Одесского общества для призрения младенцев и родильниц за 1879-1880 г. — С. 4.

13.Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 8-9; Отчет о деятельности Одесского общества для призрения младенцев и родильниц с 1 августа 1873 г. по 1 августа 1874 г. — Одесса: типография П. Францова, 1874. — С. 3.

14.Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 9.

15.Отчет комитета... с 1 августа 1865 г. по 1 августа 1866 г. — С. 8-10; Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 15-19.

16.Отчет о деятельности... за 1875-1876 г. — С. 9.

17.Отчет Одесского общества... за 1883-1884 г. — С. 11.

18.Отчет Одесского общества... за 1882-1883 г. — С. 18-19.

19.Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 6;. Отчет Одесс­кого общества... за 1882-1883 г. — С. 18.

20.Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 8; Отчет комитета... с 1 августа 1868 г. по 1 августа 1869 г. — С. 7.

21.Отчет Одесского общества... за 1878-1879 г. — С. 10.

22.Отчет Одесского общества... за 1883-1884 г. — С. 45.

23.Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 7; Отчет Одесско­го общества... за 1878-1879 г. — С. 11.

24.Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 8.

25.Отчет Одесского общества... за 1883-1884 г. — С. 7.

26.Отчет комитета... с 1 августа 1865 г. по 1 августа 1866 г. — С. 5.

27.Отчет Одесского общества... за 1880-1881 г. — С. 5.

28.Отчет Одесского общества... за 1883-1884 г. — С. 7.

29. Отчет комитета... с 1 августа 1865 г. по 1 августа 1866 г. — С. 5; Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 9; Отчет Одесско­го общества... за 1883-1884 г. — С. 41.

30. Отчет Одесского общества... за 1880-1881 г. — С. 4-5.

31. Отчет комитета временного приюта для призрения беспомощных младенцев и беднейших родильниц с 1 августа 1866 г. по 1 августа

1867 Г. — Одесса: в типографии П. Францова, 1867. — С. 4.

32. Отчет Одесского общества... за 1882-1883 г. — С. 22-23; 35-39.

33. Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 7; Отчет о деятельности... за 1875-1876 г. — С. 5.

34. Отчет о деятельности... за 1876-1877 г. — С. 10.

35. Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 14-15.

36. Отчет Одесского общества... за 1882-1883 г. — С. 19-20.

37. Отчет Одесского общества... за 1883-1884 г. — С. 42.

38. Отчет Одесского общества... за 1877-1878 г. — С. 13; Отчет Одесс­кого общества... за 1880-1881 г. — С. 29.

39. Отчет Одесского общества... за 1880-1881 г. — С. 29-31.

40. Там само.

41. Отчет о деятельности... с 1 августа 1872 г. по 1 августа 1873 г. — С. 7.

42. Отчет Одесского общества... за 1882-1883 г. — С. 26-27.

Анотац11

Моисеева Т. Н. Одесский Павловский приют (1864 — 1884 гг.).

В статье идет речь об основании в Одессе и 20-летнем перио­де деятельности одного из заведений для призрения младенцев и рожениц — Павловского приюта. В частности, рассматриваются проблемы финансирования учреждения, работы дирекции и членов Комитета в направлении организации оказания помощи брошен­ным детям, социальной поддержки неимущих рожениц.

Moiseeva T. N. Odessa Pavlovsk Shelter (1864 — 1884).

The article deals with the foundation in Odessa and the activity during 20 years of one of the charity establishments for babies and women giving birth — the Pavlovsk Shelter. In particular, the prob­lems of the establishment’s financing, the work of the management body and the Committee’s members towards the organization of help­ing the abandoned children and social support of poor women giving birth are examined.


Похожие статьи