Головна Історія Інтелігенція і влада ВІН ХОТІВ ПРИМНОЖУВАТИ СЛАВУ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ
joomla
ВІН ХОТІВ ПРИМНОЖУВАТИ СЛАВУ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Г. Самойленко

Наприкінці XX — на початку XXI століття перед україн­ськими вченими відкрилась можливість відновити історичну справедливість та встановити наукову істину по відношенню до представників вітчизняної науки, науковий доробок яких три­валий час розглядався під викривленим кутом критики радян­ської вульгаризовано-марксистської методології або ж взагалі замовчувався. В останні роки до наукового обігу повертаються імена сотень українських працівників науки та їх творчий спа­док, друкуються, закриті раніше, архівні документи та епісто­лярії. Одним із таких вчених, чиє ім’я більш як на півстоліття було практично вилучено з енциклопедичних видань та історі­ографічних праць в СРСР, був Костянтин Васильович Харлам - пович.

“Відкриття” академіка К. В. Харламповича для широких наукових кіл України сталося у 1990 році, коли на сторін­ках “Очерков истории естествознания и техники” побачив світ стислий біографічний нарис Л. П. Депенчук, в якому головна увага приділяється “казанському” періоду діяльності вченого [1]. Короткі біографічні дані з життя Костянтина Васильови­ча подано і в розвідці Л. Матвєєвої, Е. Циганкової та О. Ян - ковського [2], присвяченій трагічним сторінкам з історії УАН 1920 - х-1930-х рр. Значно ґрунтовнішими виглядають дослі­дження Оксани Юркової [3], Дмитра Карана [4] та Олександра Морозова [5], в яких висвітлюється співпраця К. В. Харлампо­вича з Українською Академією наук та взаємини з кермани­чем української історичної науки М. С. Грушевським. Великою заслугою двох останніх дослідників стала підготовка до друку листування між двома академіками.

Не зважаючи на позитивні зрушення, що відбулися в укра­їнській історіографії останнього часу у напрямку дослідження біографії та наукових праць вченого, окремі періоди життя та діяльності науковця залишаються малодослідженими або потре­бують уточнення. До таких періодів належить час перебування академіка в Ніжині та останні роки його життя. Тому, метою нашого дослідження і стане відтворення, на основі нових архі­вних матеріалів, останніх років життя відомого вченого, який після звільнення зі заслання намагався працевлаштуватися у Києві та Ніжині, а також аналіз взаємин між Костянтином Ва­сильовичем та ніжинськими істориками.

Не поглиблюючись в деталізацію біографічних даних, що завдяки зазначеним вище публікаціям стали достатньо відомі широкому загалу науковців, окреслимо лише головні штрихи життя вченого, які дозволять краще зрозуміти причини переїз­ду К. В. Харламповича до України.

Костянтин Васильович Харлампович народився 18 серпня 1870 року [2] в родині білоруського православного священика в с. Рогачі Гродненської губернії. Як і більшість дітей свого стану, освіту здобув у духовних навчальних закладах — Ли­товській духовній семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії. Вже в роки навчання К. В. Харлампович захопився історією церкви на західноруських землях, розвитком україн­ської та білоруської освіти та шкільництва.

Подальша доля вченого була пов’язана з Казанню. У 1895 р. він стає викладачем Казанської духовної семінарії, а з 1900 р. — приват-доцентом місцевого університету. Саме на “казанський період” діяльності Костянтина Васильовича припадає розквіт творчих сил і приходить наукове визнання. У 1898 році ви­ходить друком капітальна монографія вченого “Западно-Рус­ские православные школы ХУІ-ХУІІ века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православия”, в основу якої К. В. Харлампович по­клав власну магістерську дисертацію. Це було перше ґрунто­вне дослідження, в якому детально і системно розглядалась діяльність православних братств на теренах України і Білорусі часів польсько-литовського панування. Праця була відзначе­на двома преміями — Карпівською від Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті та Уварівською від Російської Академії наук. Ще більшого успіху приніс автору виданий ним у 1914 р. перший том книги “Ма­лороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь”, за яку він дістав ступінь доктора церковної історії і став ордина­рним професором Казанського університету. За цю працю вче­ний знову був відзначений подвійною премією. У своєму дослі­дженні К. В. Харлампович поставив за мету вивчити роль, яку відіграли вихідці з України на культурно-просвітницькій ниві Росії від середини ХУІ ст. до початку царювання Катерини ІІ. Відзначаючи важливість впливу українців на всі сфери культу­рного життя в Росії, вчений зазначив, що малороси (українці) як народність “більш культурна, більш витривала, більш, так би мовити, вперта і косна”, ніж росіяни.

29 грудня 1916 року Костянтина Васильовича обирають чле - ном-кореспондентом Російської академії наук по відділенню російської мови та літератури. Крім того, К. В. Харлампович був співробітником і членом багатьох товариств: Товариства шанувальників стародруків, Товариства історії та старожитнос - тей російських при Московському університеті, Владимирської вченої археологічної Комісії, Орловського та Симбірського це­рковних археологічних товариств, Казанського Товариства ар­хеології та церковно-археологічного Товариства. Не залишився науковий доробок вченого і поза увагою української наукової спільноти. 7 червня 1919 р. за рекомендацією Д. І. Багалія Харламповича обрали академіком УАН по кафедрі історії укра­їнської церкви та всесвітньої церковної історії [6]. Враховуючи важливість теми, яку активно розробляв дослідник, УАН дору­чила новообраному академіку продовжити цю роботу і запро­сила переїхати до Києва. Але в умовах громадянської війни ця подорож була небезпечною. У листі від 3 серпня 1920 року на ім’я секретаря УАН А. Ю. Кримського, академік пояснив своє зволікання з переїздом складними військово-політичними об­ставинами, в яких перебувала Україна в цілому і Київ зокрема, де продовжувалась боротьба за владу, яка переходила “с рук в руки” [7].

Залишившись в Казані К. В. Харлампович продовжив викла­дацьку роботу в навчальних закладах міста: Казанському уні­верситеті (до 1921 р.), Казанській вищій школі (1921-1922 рр.) та фармацевтичному технікумі (1921-1924 рр.). Одночасно він працював у Казанській музейній комісії, Товаристві археології, історії та етнографії, а з 1924 року став членом Чуваського нау­кового товариства. 20 вересня 1924 р. вченого було заарештова­но за звинуваченням у “сохранении и распространении контр­революционной литературы”. К. В. Харламповича засудили до трьохрічного заслання, яке він відбував в Оренбурзі, Актюбін­ську та Тургаї. Академік М. С. Грушевський, повернувшись у 1924 р. із-за кордону до України і довідавшись про трагічну долю Констянтина Васильовича, з яким вони приятелювали ще з часів заслання самого Михайла Сергійовича до Казані, долу­чився до тих учених, які хотіли допомогти опальному вченому.

Про це свідчить листування між двома академіками, частина якого була опублікована ніжинським істориком, протоієреєм Олександром Морозовим. Щоб підтримати К. В. Харламповича морально і матеріально, М. С. Грушевський вирішив залучити науковця до роботи в академічних виданнях, надсилав йому особисто та через І. І. Щітківського різні завдання, матеріали для рецензування, які потім друкувалися, переважно, в нау­ковому часописі “Україна”. У своїх листах видатний історик втішав свого колегу, підбадьорював його надією на справедливе вирішення справи. А “поки що — терпіть і працюйте”, заспо­коює Михайло Сергійович К. В. Харламповича і радить йому перейти писати українською мовою. На жаль, всі домагання звільнити Костянтина Васильовича і перевести його до Києва не мали успіху, але, не зважаючи на це, він до кінця життя залишався вдячний М. С. Грушевському: “...я ніколи не забуду Ваших безперестанних намагань визволити мене впродовж ці­лих трьох років” [8].

Наприкінці 1927 року скінчився термін заслання Харлампо­вича і він, повернувшись до родини в Казань, невдовзі переїхав до України. Але переселитися до Києва вченому не дозволили, тому він зупинився в Ніжині. Цей вибір був не випадковим. В Ніжині діяв Інституту Народної Освіти, в якому в 20-30-х рр.

ХХ ст. склався досить потужний центр історичної науки в Україні, який поєднав досвідчену дореволюційну професуру з талановитим молодим поколінням дослідників. Серед них, відомі українські вчені В. Ляскоронський, М. Петровський, Є. Рихлік, К. Штепа, О. Покровський, В. Рєзанов, Г. Максимо­вича, А. Єршова та ін. Були встановлені тісні наукові контак­ти з різними установами ВУАН, з видатними представниками української історичної науки М. Грушевським та Д. Багалієм. Саме це, а також заснування Науково-дослідної кафедри історії культури та мови, близькість до Києва приваблювали до міста відомих науковців, які з політичних причин не могли жити й працювати у великих центрах. Це стосується також Д. І. Абра­мовича та Л. О. Окіншевича.

До того ж, директор Інституту народної освіти обіцяв йому посаду на кафедрі історії. Науковець оселився в будинку місце­вого професора Івана Григоровича Турцевича за адресою Інсти­тутська площа, 2. На жаль, втручання певних посадових осіб у справу академіка, а також виключення вченого з лав ВУАН, призвело до того, що йому було відмовлено у роботі й у Ніжині, але життєві труднощі залишили Костянтина Васильовича в мі­сті ще на кілька наступних років. 9 березня 1928 р. розширена колегія Наркомосу УСРР розглянула питання про затверджен­ня дійсних членів ВУАН. Стосовно двох академіків по кафедрі історії церкви, К. В. Харламповича та Ф. І. Міщенка, за пропо­зицією наркома освіти М. О. Скрипника було прийнято рішен­ня “визнати неможливим затвердити таких осіб з політичного та ідеологічного боку та у зв’язку з недостатньою їх кваліфі­кацією”. Як зазначив у своєму щоденнику С. Єфремов у травні 1928 р.: “Приїхав Харлампович — найгіршої для себе години, коли його... викинуто з академії. Одбув своє заслання в Тургаї і думав, що врешті матиме святий спокій коло наукової роботи в Києві. Сталося інакше” [9].

Іншим, ще більш страшним ударом для Костянтина Васи­льовича стала смерть у січні 1929 р. коханої дружини і вірного друга — Віри Петрівни. До цього додалась відсутність засобів до існування, що примусило вченого продати частину книг із власної бібліотеки. Підтримка М. С. Грушевського та місцевих вчених (М. М. Бережкова, І. Г. Турцевича, М. Н. Петровсько - го) дозволила К. В. Харламповичу не лише вижити у складних матеріальних і психологічних умовах, але й повернутися до наукового студіювання.

На замовлення Михайла Сергійовича протягом 1928­1930 років для часопису українознавства “Україна” Костян­тин Харлампович підготував і подав близько 30 різноманітних рецензій, співпрацюючи в цей час і з Педагогічною комісією Історико-філологічної секції ВУАН. Не без підказки М. С. Гру­шевського професор М. М. Могилянський залучив Костянтина Васильовича до написання статей до “Біографічного словника діячів України”, над яким працювали у ВУАН. Про це свідчить інтенсивне листування між К. В. Харламповичем і М. М. Мо - гилянським, який очолював Постійну комісію біографічного словника ВУАН [10]. Крім рецензування опублікованих праць та написання невеликих статей для Біографічного словника вчений у Ніжині почав писати наукове дослідження, пов’язане із життям і діяльністю місцевої грецької колонії, основні ма­теріали про яку знаходились у ніжинському архіві та рукопи­сному відділі НІНО. Підсумком роботи К. Харламповича стала порівняно велика праця “Нариси з історії грецької колонії в Ніжині (XVII — XVIII ст.)”, яка займала 382 сторінки [11]. Вчений переглянув і опрацював величезну кількість докуме­нтів (бл. 10 тис. справ), і досить швидко написав працю, яка повинна була друкуватись в “Записках історико-філологічного відділу ВУАН”, але на жаль, світ побачив лише перший нарис, який був високо оцінений у відгуку О. Грушевським [12]. Вже в наш час ґрунтовний аналіз праці здійснив Є. Чернухін у своїй розвідці “Грецьке ніжинське братство: історіографія і джерело­знавство” [13]. Крім цього, в період роботи над основним своїм дослідженням цього часу К. Харлампович написав коротенькі, але дуже цікаві розвідки про Ніжин та ніжинців: “Як судили гайдамаків у Ніжині” [14] і “Пригоди одного ніжинського гре­ка” [15].

К. В. Харлампович, не залишаючи сподівань переїхати до Києва, звернувся до Голови комітету допомоги політичним в’язням Катирини Пєшкової з проханням про роз’яснення щодо права пересування. У листівці від 6. 06. 1930 р., напра­вленій вченому, сказано: “В ответ на Ваше обращение, соглас­но справке, полученной из ОГПУ, сообщаю, что Вам разреше­но свободное проживание” [16]. У 1931 році він скористався цим дозволом і переїхав до Києва, залишивши у помешканні

I. Г. Турцевича свої речі [17]. У листі від 5 жовтня 1931 року К. В. Харлампович писав: “Приютился у Константина Федо- сеевича Штепы. Пока ни должности, ни комнаты. Ищу и того и другого”, а вже 9 жовтня він дописує: “Вчера обещано мне место библиотечного сотрудника в Институте соц. воспитания, когда он войдет в штаты новые, то обещано в октябре. Пока хожу по разным академическим учреждениям. Был в заседа­нии Археографической комиссии. Любуюсь красотами горба. Комнаты нет” [18]. Але не змінилось становище К. В. Харлам - повича і через місяць, хоч дещо покращились побутові умови. У листі від 8 листопада 1931 р. науковець сповіщав професора М. М. Бережкова: “Установилась традиция — навещать Вас в этот день и приносить поздравления и пожелания. Ее я не на­рушу и сегодня. Но в этот раз, ограниченный условиями про­странства и времени, приношу Вам свой праздничный привет в письменной форме. Он от этого не должен потерять в своей теп­лоте и искренности. ...В Нежине, надеюсь, все тихо и спокойно. Но я сейчас, кажется, уже не мог бы жить там — так втянулся в киевскую жизнь. Здесь хорошо уже тем, что можно найти работу. Правда, должность библиотекаря еще не утверждена и меня кормят надеждой. Но имею сдельную работу — по части библиографии и корректуры. Последним мне можно заработать в день 10 рублей, — но они не постоянны и платят заработан­ное очень не аккуратно. .Есть надежда сделаться постоянным корректором двух новых журналов — “Экономиста-марксиста” и “Историка-марксиста”. Журналы двухмесячные.” [19].

Не менш тісні і теплі стосунки залишились у К. Харлампо­вича ще з одним старійшиною ніжинського вузу — Іваном Гри­горовичем Турцевичем. Цей документ друкується вперше, тому наводимо його повністю: “Глубокоуважаемый Иван Григорье­вич. Письмо Ваше меня порадовало и тем, что Вы вспомнили обо мне и тем, что вы по-прежнему работаете. Но Ваши дости­жения являются и источником огорчения. Не видно, куда при­строить Ваши работы. При строгости марксистской цензуры и при продолжающейся еще полосе обличений и самообличений бояться выступать с новыми работами одни, а другие — про­пускать представленные. Потому созданные в январе 1931 г. цикловые журналы вместо Записок Ист. — Филол. отдела Ака­демии, доселе ничего еще не напечатали... Вот еще свежий пример осторожности. В ноябре 1931 г. в одной из Киевских типографий набрали №1 “Історика-марксиста” (укр. журнал). Редакция его в Харькове и там, конечно, статьи просмотрели основательно. В конце декабря послали в Харьков корректору и там держали 2 месяца и доставили после телеграмму о том, что типография более не может ждать и такого то числа пе­рельет шрифт. Привезли статьи переделанные, с пропусками, с вставками, а с ними новый материал — о Скр-ке, чтоб Ха­рьковский Лит. дал разрешение (думаем, что это дело валят). Типография продлила 10 дней — шрифт перелила — а в той книжке были любопытные статьи — о Грушевском, Слабченко, Яворском, Николае Неоновиче Петровском. Дальнейшая судь­ба журнала неизвестна. Тем не менее, Константин Федосеевич Штепа просит, чтобы Вы выслали на имя комиссии все Вами заготовленное, чтобы можно было видеть по объему и по соде­ржанию Ваших статей, какую, куда можно приспособить. Ве­роятно, статью о Неизах евангельских можно будет переслать в журнал безбожников (я лично полагал бы, что может в Мо­скве ее взяли бы. Кстати, так удачно начатые сношения с 1н - ститутом марксизма подают мне надежду, что там скорее, чем где можно добиться к печатанию, вслед за статей о Солунском восстании. Вы давно их послали туда?). Заметки о первом пра­здновании в Риме первомайского праздника очень интересна и нужна, чтобы она своевременно, задолго до 1 Мая была здесь. Речь о Гёте Штепа собирается доложить в своей комиссии. К академическому юбилею она едва ли поспеет. Притом... уже выделены два оратора, снабженные со стороны Камышана по­дробными указаниями, о чем они могут говорить и о чем не должны. Во всяком случае, присылайте Ваши работы сюда на имя Комиссии истории Близкого Востока” [20]. На жаль, цей лист до I. Г. Турцевича був останнім. Вже через тиждень, в листі від 26. III. 1932 р. Кость Штепа сповіщав ніжинців, що 24 березня 1932 року Костянтина Васильовича Харламповича не стало [21].

Так сумно завершилась доля видатного вченого академіка К. В. Харламповича на Україні. Лише можна шкодувати, що йому не дали можливості повноцінно працювати на науковій та педагогічній ниві ні в Києві, ні в Ніжині, оскільки навіть праця у несприятливих умовах виявила величезний талант і широкий світогляд Костянтина Васильовича, а дослідження, підготовлені в “ніжинський період” діяльності, і на сьогодні не втратили своєї науковості.

Джерела та література

1. Депенчук Л. П. Константин Васильевич Харлампович (1870 — 1932) // Очерки истории естествознания и техники. Вып. 38. — 1990. — С. 132-135.

2. Матвєєва Л., Циганкова Е., Яновський О. Трагічні сторінки (З іс­торії Академії наук України) // Україна. Наука і культура. — Вип. 28. — 1994. — С. 96-97.

3. Юркова О. Доля академіка // Історичний календар 2000. — К., 1999; її ж. Харлампович Костянтин Васильович // Довідник з іс­торії України (А — Я) / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — 2-ге вид., доопр. і доповн. — К.: Генеза, 2001. — С. 1010-1011.

4. Каран Д. Листи К. В. Харламповича до М. С. Грушевського // Ки­ївська старовина. — 2001. — № 6. — С. 122-144.

5. Морозов О. Справа академіка К. В. Харламповича // Сіверянський

Літопис. — 2000. — № 1. — С. 71-87; № 2. — С. 63-73; його ж. Справа академіка Костянтина Харламповича // Греки в Ніжині. Вип. 2. — К., 2001. — С. 82-131.

6. Каран Д. Листи К. В. Харламповича до М. С. Грушевського... — С. 124.

7. Морозов О. Справа академіка Костянтина Харламповича ... — С. 85.

8. Каран Д. Вказ. праця. — С. 133.

9. Морозов О. Справа академіка Костянтина Харламповича ... —

С. 90.

10.1нститут Рукописів НБ України ім. В. Вернадського. — Ф. Х. — Од. зб. 5817-5824, 6475-6491.

11. Там само. — Од. зб. 18313.

12.3аписки Історико-філологічного відділу ВУАН. — 1929. — Т. ХХІУ. — С. 109-205.

13.Чернухін Є. К. Грецьке ніжинське братство: історіографія та дже­рела. — К., 1998. — 98 с.

14. НФ ДАЧО. — Ф. 6214, оп. І., од. зб. 21.

15.ІР НБ України ім. В. Вернадського. — Ф. Х. — Од. зб. 18350.

12. НФ ДАЧО. — Ф. 6214, оп. І., од. зб. 1, арк. 17.

13. Там само. — Арк. 41.

18.ІР НБ України ім. В. Вернадського. — Ф. ІІІ. — Од. зб. 55992.

19. Там само. — Од. зб. 55993.

20. НФ ДАЧО. — Ф. 6112, оп. І., од. зб. 61, арк. 18.

21. Там само. — Арк. 27.

Анотації

Самойленко А. Г. Он хотел приумножить славу украинской на­уки.

В данной статье делается попытка воссоздать последние годы жизни известного учёного, академика Константина Харламповича, который после освобождения из ссылки пытался трудоустроиться в Киеве и Нежине, анализируются его взаимоотношения с нежин­скими историками, отображается правовая незащищённость и тра­гизм положения бывших “политических узников” в СССР.

Samoylenko O. G. He wanted to multiply glory of Ukrainian sci­ence.

Attempt to reproduce the last years of life of the famous scientist academician Kostyantyn Kharlampovych, who after liberation from exile tried to find a job in Kyiv and Nizhyn, is realized, relations between the scientist and Nizhyn historians are analyzed, legal non­defence and tragedy of status of former “state prisoners” in USSR are shown in this article.


Похожие статьи