Головна Історія Інтелігенція і влада ПОСТМОДЕРНОВІ МОТИВИ В КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО
joomla
ПОСТМОДЕРНОВІ МОТИВИ В КУЛЬТУРІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО
Історія - Інтелігенція і влада

В. В. Патерикіна

Ключові слова: сакральне, постмодерн, бароко, література, жанри.

Ключевые слова: сакральное, постмодерн, барокко, литерату­ра, жанры.

Key words: sacral, postmodern, Baroque, literature genres.

Наприкінці XX століття рішучий розрив з попередніми сте­реотипами (навіть з модерном, епатажність якого поступово стала нормою) призвів до перегляду базисних засад та відмо­ви від традиційного світогляду. Вкрай суперечлива ситуація революційних змін призвела до зовсім нових, радикальних концепцій у поглядах на соціально-філософські проблеми під кутом ефективності, а не цінностей, та суперечливість соціуму відбилась на характері постмодерну як на явищі з розмитими світоглядними засадами, з невизначеними сюжетними лініями. Принципово не претендуючи на універсальну теорію, постмо­дерн пов’язаний з дезавуізацією дискурсу загального, непо­хитного, для якого притаманний сумнів у безкінечності світу, культури, людини. Звідси походять песимізм, гра зі стилями та змістами попередніх епох, розмивання визначеності, струк­тур і форм, а сама творчість репрезентується як відкриття від­критого, безкінечного цитування, гри, іронії.

Ситуація постмодерну, яка охопила всі сфери діяльності су­часного суспільства, не визначена конкретною датою свого по­чатку. В середині 70-х років XX століття Ж. Дерріда, Р. Барт, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар розповсюджують дискусію про по­стмодерн на мистецтво, літературу, філософію. Саме з роботи Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979) починається існуван­ня постмодерністської філософії, а саме поняття «постмодерн» почало використовуватись для характеристики тих тенденцій, які закріпилися в суспільстві.

Можна погодитись із тим, що як період в розвитку культу­ри, як хронологічний відрізок, що розташовується після мо­дерну, постмодерн бере початок саме у визначений час. Але як якісна сутність з притаманними епатажністю, іронією, хаотич­ністю елементи постмодерну існували в найбільш яскраві пері­оди культури, що й робили їх такими, що несхожі на попередні періоди. Проблемою, яка виноситься на розгляд у даній стат­ті, є доказ перманентного існування постмодерну, характерні риси якого найбільш яскраво проявляються у зламні періоди культури. Актуальність обраної проблеми полягає в осмислен­ні того періоду, який переживає людство у подальших перспек­тивах існування наступних періодів.

Концепції постмодерну розроблялися такими дослідниками, як Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі, Ж.-Ф. Ліотар, Д. Барт, Ч. Дженкс, Ж. Деррида, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ю. Кристева, Р. Отто, М. Еліаде, Ж. Бодрійар, які зафіксува­ли в характеристиці постмодерну таке: негативне ставлення до європейської раціональності, стилю, культури, неспромож­ність універсалізації законів, прогресу, комфортності людсько­го буття.

В дослідженнях У. Еко, В. Д. Затонського, Т. К. Гуменюк, В. К. Суханцевої проходить думка про те, що постмодерн, як культурне явище, притаманний багатьом періодам історії і в перспективі людство теж буде переживати такі ситуації на зла­мах епох.

Метою даної роботи є підтвердження думки про наявність некласичних характеристик не тільки за добу постмодерну, а і в інших культурних періодах. Для конкретизації був обраний період українського бароко, що зумовлено природними пошу­ками витоків сучасної української культури, а також ще одним обґрунтуванням ідеї входження української культури у світо­вий простір, відсутності її ізольованості за будь-яких часів.

В означеній загальній проблемі, на нашу думку, варто арти­кулювати акценти некласичного висвітлення тем в художньо - літературній формі — в метафізичній ліриці, буколістичних пейзажах, сатирі, панегіриках тощо. Час розквіту української літератури надав цілий корпус прозових та поетичних творів, які були представлені Іоаннікієм Галятовським, Антонієм Ра - дивіловським, Інокентієм Гізелем, Лазарем Барановичем, Фе­офаном Прокоповичем, Стефаном Яворським, Іоанном Макси­мовичем, Георгієм Кониським, Григорієм Сковородою. Поезії, трактати, діалоги, притчі, листи періоду українського бароко, безумовно, містили авангардні втілення ідей, але саме яких — це тема даної розвідки.

Соціальні зміни парадигм цивілізації підштовхнули перш за все наукові революції другої половини XX століття — не­лінійна, імовірнісна, комп’ютерно-інформаційна, квантопольо- ва тощо, які кардинально перетворили фундаментальні основи не тільки наук про природу, а й наук про людину, культуру, історію мови [1, с. 35]. Світ почав уявлятися як здатний до незворотних змін й не замкнутий в собі, а відкритий, плюра­лістичний. У ньому домінують випадковість, необоротність, спонтанність, нестабільність і тому він являє собою середовище вільного становлення, в якому постійно виникає нове. Цей світ чутливий до андрогенних впливів, підвладний навіть антропо­генним людським зусиллям [1, с. 38].

Результатом наукових парадигм стала ситуація, яка отри­мала умовне найменування постмодерну. У самому загально­му змісті постмодернізмом називають дух часу радикального плюралізму, який поєднує все, що відбулося після модернізму в різних сферах людської діяльності: філософії, мистецтві, со­ціології, економіці, політиці [2, с. 202]. Розпад соціокультур - ної матриці призводить до виникнення нової культурологічної ситуації, породженої скасуванням того попереднього типу сві­домості, де наука виступала в ролі ядра і була свого роду до­мінуючою силою аналогічної ролі, що свого часу відігравали міф і релігія.

Явище постмодерну своїми витоками сягає середини XIX століття, коли починає рватися єдність традицій та новатор­ства, коли модернізмом починає вважатись тільки те, що ви­ражає просто «нове», коли починається гонитва за «новизною» як такою, коли в новизні самій по собі починають вбачати са­модостатню цінність [3, с. 3].

Розмитість дат у виникненні ситуації постмодерну свідчить про багатовекторний підхід до цього соціокультурного явища і невизначеність його як такого. Що стосується етимології цього поняття, то вона теж не є одностайною і висловлює не тіль­ки назву художньої течії, а її змістовну самоназву. Приставка «post» свідомо та цілеспрямовано виникає в назві самої ситуа­ції. Аналогічність буквального значення терміна «після сучас­ний» чітко висловлює концепцію непросто відмови від ідей та прийомів «сучасної» культури, а й претензію на її зміну.

Постмодерн, викриваючи трагічність як джерело надпану - вання, насильства, депресії, наполягає на культуванні дифе­ренціації, розмаїття, поліморфності як первісної передумови постмодерністської соціальності [1, с. 39]. Відзнаками ситуації постмодерну є зміна змісту самих ідей, ідеалів самоврядуван­ня, свободи, рівності, які асоціюються з постійним оновлен­ням способу життя з метою удосконалення і розвитку людини, еклектична інтеграція науки, мистецтва, філософії, релігії, по­вернення до синкретизму, але на більш високому світоглядно­му рівні.

Прагнучі до прийняття світу без його розуміння, миттєвого пояснення істини на засадах інтуїції, відсутності змісту, пост­модерн оголошує реальним дійсним світом лабіринти й просто­ту водночасно. Парадигма постмодерну, скасовуючи категорії істини, ідеалу, відрізняється готовністю до самокритики, авто - рефлексії.

Постмодерністський погляд на культуру — це погляд на неї немовби з майбутнього, точніше з топосу всіляких альтерна­тив сучасному, актуально заданому стану культури. Нині цього майбутнього поки що немає. Воно лише вгадується наперед, передбачається, про нього мріють. Майбутнє — це буття лише у потенції, в можливості, отже, воно — ймовірне, віртуальне і тому багатоваріантне, мультипарадигмальне, плюральне.

Постмодерн дистанцює себе від культури, яку він оглядає, не тільки в екзистенційному, просторовому, часовому, а й в естетичному, етичному, релігійному та у будь-яких інших значеннях. Така топодинаміка культури не припускає одно­значних детерміністичних прогнозів щодо її майбутніх станів, культура в контексті топодинамічного розуміння осягається як індетерміністична, нелінійна (як така, що спонтанно зміню­ється, є темпоральною) співбуттєвість автономних тенденцій, які суперничають одна з одною і серед яких немає й не може бути найголовнішої, центральної, «єдиноправильної», абсолют­но привілейованої [4, с. 209-210]. Багатовекторність постмо­дерну пояснює спроби охарактеризувати його за допомогою та­ких метафор, як «занепад доби розуму», «кінець метафізики», «смерть Бога», «смерть людини», «кінець соціального».

Нові культурні феномени оголошують завершення утопічної епохи, що орієнтовано на одну істину, один образ світу, одну наукову методологію. Антисистемність не зводиться до відмови від цілісності та повноти охоплення реальності: справа полягає в об’єктивній неможливості зафіксувати наявність жорстких, самозамкнених систем у сфері економіки, політики, мистецтва, релігії. Виступаючи проти ідеї цілого та не маючи змоги ви­явити суть проблеми, постмодерн ігнорує її. Вирішити проблему повинна концепція постсучасності як вищого типу сучасності, що означає протистояння застарілому, а минуле розглядається як передумова сучасності, як нижча ступінь, що «знята» наступ­ним розвитком. Постсучасність відрізняється від сучасності тим, що вбачає в минулому не тільки передумови, а й складову части­ну: це злиття того, що є, і того, що було. Мова йде про культурні досягнення, пошук в минулому того, що втрачено в сучасності.

Характерні особливості постмодерну визначаються, зокре­ма, у пошуку «новизни» загальних рішень і пов’язане з ним звернення до «старих» і назавжди скасованих художньою сві­домістю засобів та форм. Частина західної критики 70-х років

XX століття вбачала в постмодерні не стадіальне явище, а тіль­ки чергову сукупність течій, що претендують на новизну.

Контркультура та вандалістські акції лівих радикалів 60-х років XX століття викликали посилення зацікавленості худож­німи цінностями, досягненнями мистецтва минулого, захисту культурної спадщини. Постмодерн, скасовуючи раціоналізм «інтернаціонального стилю», звернувся до цитат з історії мис­тецтва, до неповторних особливостей пейзажу, поєднуючи все це з досягненням техніки. Творчість постмодерністського ста - зису наголосила гасло «відкритого мистецтва», яке вільно вза­ємодіє зі всіма старими і новими стилями.

Автори творів мистецтва позбавляються героїв, лідерів, осо­бистостей, порушують ієрархію цінностей, змішуючи стилі, часи, традиції, профанне й сакральне, а суспільне життя толе­рантно сприймає науку, міфологію, містеріальні релігії, архаї­ку, язичництво.

Постмодерн перебуває поза екстремістської парадигми, що викликало спокусу назвати його «консервативним», бо він й насправді був повернутий назад. Нову свідомість епохи і від­різняє саме повернутий назад погляд. Змінюючи одна одну, модерністська й постмодерністська епохи йдуть «назад», що у певному сенсі значить «вперед».

Після чергового соціального колажу наступає час постапо - каліптичного безвір’я, розчарування, депресії, втомленої само­іронії, навіть гротескного самовисміювання. І тоді зовсім при­родним починає здаватися духовне повернення до підзабутих традицій, яке все ж таки варто назвати «постмодерністськи - ми». Як не згадати доречний вислів Умберто Еко: «У будь-якій епосі є власний постмодернізм»!

Якщо керуватися висловом, що будь-яка термінологія умов­на, а відтак вразлива, то постмодерн досить давній: незважаю­чи на приставку «пост», його вік не поступається віку «модер­ну», незважаючи на буквальний зміст самого слова.

Ані модерн, ані постмодерн в стерильному вигляді майже не зустрічаються, хіба що в рідкі миті глобальних духовних роз­ломів. Решта історичного часу строката й водночас «модерніст­ська» та «постмодерністська», причому не тільки з причини існування обох початків, а в силу їх переплетення. Відповідні частки модерного й постмодерного, якщо не взагалі формують те або інше художнє явище, то вже беззаперечно наділяють його неповторним присмаком.

В історії людства спостерігалось безліч локальних модер­ністських та постмодерністських ситуацій і в цьому сенсі вони вічні (про всяк випадок, принаймні, виникли з першою цивілі­зацією). Як феномен постмодерн зовсім не новітній в духовній практиці людства і як світовідчуття існував завжди, а не тіль­ки на зламі епох XX та XXI століть.

Не маючи імені, постмодерністські ідеї керували вчинками людей протягом видимої історії, а весь новітній постмодерн — це немов би суцільне «ретро», вперте й водночас іронічне повер­тання до точки відліку. На думку Т. К. Гуменюк, постмодерн — це у найвищому сенсі тимчасовий, перехідний та пограничний стан культури, він постає як точка зустрічі нерозчленованої, антиструктурної, броунівської, але водночас органічної єдності минулого (в тому числі, й потенційного) культурного досвіду, а також імпульсів, обіцянок майбутнього.

З минулого, на нашу думку, видається цікавим виділити пе­ріод українського бароко і знайти в ньому те, що через дві-три сотні років втілиться в культурі українського простору. Тим самим підтвердити думку про амплітудний характер культур і повторення фрагментів однієї в іншій.

Вже одне те, що сама епоха українського бароко суперечли­ва й напружена, дає привід для знаходження загальних рис з сучасною українською культурою.

«Перлина чудернацької форми» — стиль бароко — прагне репрезентувати світ як деяку «божественну комедію», в сюжеті якої переплетені разом небесне та земне, трагічне й комічне, прекрасне й потворне — увесь блиск і вся злиденність люд­ського життя. Бароко — це стихія складних форм. Це пиш­ність, динаміка, афектація, контраст. Бароко — це відкриття безкінечного різномаїття світу, найглибша містика пієтистів й найтонкіший раціоналізм «другої схоластики», театралізовані одежі та зачіски, вишукані манери тощо [5, с. 5]. Цілий шар архітектурних ансамблів, духовної музики, іконопису, книж­кових мініатюр, літературних творів складає те, що утворило єдиний стиль українського бароко. Із загального опису складо­вих цієї епохи варто зупинитись на літературі, бо її багатожан­ровість й насиченість репрезентують дух барочної стилістики найбільш яскраво.

Саме на ХУІІ-ХУІІІ століття припадає розквіт української літератури, коли був створений корпус різноманітних жанро­вих, образових, стильових рішень. Метафізична лірика, сти- хотворні фабули, буколістичні пейзажі, сатира, панегірики представлялись у формах канціоналів, альбомів, декламацій­них композицій, посвят, вставок до богословських трактатів, літописах, паломницьких «ходіннях», збірках чудес Пресвятої Богородиці, церковних проповідях.

Своєрідним українським «авангардом» ХУІІ-ХУІІІ ст. є візуальна поезія, яку називали «поетичною іграшкою», «ча­клунською поезією», «хитромудрою поезією», «курйозною по­езією», маючи на увазі форми акровірша, анаграми, протею, лабіринту, логогрифу, паліндрому, епіграм.

Здебільшого вся поезія бароко мала духовний характер з тематикою Христа, Богородиці, святих, чотирьох останніх ре­чей — смерті, суду, раю та пекла.

Народження Христа спонукало поетів описувати незбагнен­ну сутність втілення, а його смерть — смуток, жаль, страх, співчуття. Але цими мотивами не вичерпується тематика укра­їнської барочної лірики, бо вона характеризується універсаліз­мом, бажанням висвітлити багатство різноманітного світу, що проявилось в Софійній цілісності.

У трактаті Феофана Прокоповича «Про поетичне мистецтво» автор розглядає питання «філософії поезії» та її завдання — да­вати користь та насолоду. Поезія — це і залучання до вічності, і концентрація мудрості, і уподоблювання природі, і уподоблю - вання взірцевим поетам.

Література українського бароко просякнута пошуками одвічних людських проблем щастя, яке треба спочатку досліди­ти, щоб жадати його. Філософський пошук щастя починається з усвідомлення того, що світ — це творіння Боже, і навіть сама мала частина має свою мету. Загальна мета створеного — це та мета, заради якої відбувається те, що відбувається. Кінцева мета є найвищим добром, яке й складає щастя. Георгій Ко - ниський розмірковує про людину, яка наділена Богом розумом і заслуговує на безсмертя й інше життя, яке вже заплановано Богом. Найвище блаженство надприродне й тому доступно в іншому, безсмертному житті. Пізнання Бога — це кінцева мета людини й найвище щастя, що в українській барочній літерату­рі отримало назву — богомисліє.

Драматичні твори українського бароко розвивались в Києво - Могилянській академії і за жанрово-тематичним принципом поділялись на чотири групи: різдвяні та пасхальні містерії, міраклі (інсценізація житія святих), мораліте (навчальні дра­ми, в яких задіяні алегоричні персонажі) і драми на історичну тематику [5, с. 24]. Незважаючи на релігійний характер драм, вони просякнуті полемічними темами. В драмі Георгія Конись­кого «Воскресіння мертвих» зло перемагає добро — ідея, яка відходить від класичної перемоги добра над злом, є дещо не­звичною для драматургії.

Старовинний український шкільний театр з творами на іс­торичну тематику починається зі знаменитої трагікомедії Фео­фана Прокоповича «Володимир», де новим було висвітлювання подій вітчизняної історії. Новаторським було введення в драму тіні Ярополка, комічних персонажів, які зазвичай фігурували в інтеркомедіях, динамічність розгортання сюжету завдяки за­лишанню поза висвітленням ряду подій, на які акцент робився вже на сцені.

Незвичними ідеями просякнутий «Алфавіт духовний», на­писаний Ісаією Косинським приблизно в 1630-х роках. Крім етичних настанов в «Алфавіті» артикулюється ідея мінливості світу: «все в світі непостійне» [5, с. 178]; «світ цей непостійний, і всі речі в ньому мінливі: зараз слова й шана — і раптом неспо­дівана ганьба; зараз радість й веселощі — і раптом несподівана скорбота та смуток; зараз здоров’я — і раптом хвороба; зараз життя — і раптом смерть» [5, с. 179]; «світ цей так збудований, що завжди обертається, як млинне колесо завжди й безперевно обертається зверху донизу, донизу уверх, а коли зупиняється текти вода, тоді й воно стоїть праздно» [5, с. 180]; «навіщо тобі заздрити добробуту сего минучого віку? Бо все скоро прохо­дить — все мимо іде» [5, с. 213]. Ідеї про мінливість світу, його рухливість, множинність втіляться в постмодерні як історич­ній добі і стануть однією з його характерних рис.

Стосовно людських стосунків «Алфавіт» попереджає про те, що світ «злохитростний» і не можна від нього чекати «при­хильності та поваги людської» [5, с. 179].

Відсутність точки опору помічало і українське бароко, знов - таки в «Алфавіті» дається настанова «ніколи божевільно не прив’яжеться до теперішнього... Пам’ятай, що зі смертю на­стане інший вік, інше пребування й будь готовий» [5, с. 202]. Про швидкоплинність життя, яке закінчується смертю, «Ал­фавіт» попереджає постійно: «Кожний день, кожний час будь готовий до смерті, завжди май смерть в пам’яті своїй, ніколи не будь безтурботним. Смерть для добрих не є зло, а звіль­нення від пристрастей. Якщо готовий будеш до смерті, то не злякаєшся її» [5, с. 204]. Ідея біблійного вислову «все є ме­тушня» вплетена в «Алфавіт» і добудована до узагальнень про завершеність життя: «Дивись, що всюди метушня, всюди по­рожнеча. Ніде в світі немає міцної насолоди та спокою, окрім самого Господа Бога. Бо світ цей зручно змінюється: радість його розчиняється скорботою, радість — смутком, слава мінли­ва, багатство неміцне, краса перетворюється на прах та попіл, плотська насолода — на сморід та гній, а потім все це пересіка­ється й закінчується раптовою смертю. Ніщо не надійно, ніщо не вічно, тільки один Господь Бог та його пресвята благодать» [5, с. 205].

Не тільки наше сьогодення сприймається як бурхливе і в якому людина оточена спокусами: майже триста років тому Іс - айя Косинський говорив про свій час: «Теперішній час не є часом спокою та відпочинку, але час подвигу та старання. Біси не почивають, але пильнують й безперервно готують тенети на всіх шляхах твого пересування: спостерігають, очікують твій кінець, розлучення твого від плоті, по-різному хитрують, ба­жаючи покласти тобі перешкод й схопити тебе чим-небудь, що ти не вислизнув із сітей їх. Не думай, що у віці цьому є мир та спокій: тут — боротьба та бойовище» [5, с. 235].

Зробивши розвідку тільки деяких творів літератури україн­ського бароко, прослідковуємо перелічення тем і співзвучність їх з темами сьогодення: хиткість світу, нестабільність людсько­го існування, кількість спокус, марність сподівань, бо все урів­новажується смертю.

Отже, можна зробити висновок, що аплітудність розвитку культури надає можливість знаходити у майбутніх епохах риси попередніх епох й спостерігати повторення мотивів. Але це зо­всім не дає підстави ототожнювати стилі, форми різних епох, а тільки через контурні абриси артикулювати схожість тих про­блем, які набули статусу вічних.

Дещо несподіване аналізування доби постмодерну та україн­ського бароко, які знаходяться на далекій темпоральній й сти­лістичній відстані, виявило паралелі у поглядах на мінливість світу, на його «злохитрістність», на марне сподівання небла- гополуччя людське, на лицемірство, на неможливість знайти точки опору в сьогоденні тощо.

Розвідки доби українського бароко наближають до розумін­ня сьогодення українського культурного простору, яке пережи­ває ситуацію постмодерну.

Джерела та література

1. Соболь О. М. Постмодерн і майбутнє філософії / Ольга Миколаївна Соболь. — К.: Наукова думка, 1997. — 188 с.

2. Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / Илья Петрович Ильин. — М.: Интрада, 1998. — 227 с.

3. Безклубенко С. Д. Про модернізм та його різновиди / С. Д. Без - клубенко // Художньо-освітній простір України в контексті но­вітньої історії: Всеукр. наук.-практ. конф., 22-23 листопада 2007: тези допов. — К., 2007. — С. 3.

4. Лук’янець В. С. Філософський модерн / В. С. Лук’янець, О. М. Со­боль. — К.: Абрис, 1998. — 352 с.

5. Жемчужина причудливой формы. Фольклор и литературные памятники Украины / Сост. Н. М. Сулыма, Л. В. Ушкалов. — М.: Худож. лит., 2011. — 672 с.

Анотації

Патерикина В. В. Постмодерновые мотивы в культуре украин­ского барокко.

Постмодерн как ситуация, идущая вслед за модерном, имеет собственные особенности — иронию, децентрализацию, игру со стилями, размыванием определенности. Амплитудный характер развития культуры позволяет найти сходные черты в других эпо­хах. Для анализа взята эпоха украинского барокко как период наи­высшего расцвета украинской литературы и исследованы те черты, которые впоследствии воплотились в произведениях постмодерна украинского пространства.

Paterikina V. V. Postmodern motives in the culture of the Ukrai­nian Baroque.

Postmodern, as the situation which succeeds to modern, has its own peculiarities — irony, decentralization, playing styles, erosion of certainty. Amplitude character of culture can find similar features in other epochs. The Ukrainian Baroque era is analyzed as the period of the peak of Ukrainian literature and those features, which subse­quently incarnated in postmodern works of the Ukrainian space are considered.


Похожие статьи