Головна Історія Інтелігенція і влада ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ІЗ ОБМЕЖЕННЯМ ІДЕОЛОГІЧНОГО ТИСКУ Й ЦЕНЗУРИ (Україна, др. пол. 80-х рр. ХХ ст.)
joomla
ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ІЗ ОБМЕЖЕННЯМ ІДЕОЛОГІЧНОГО ТИСКУ Й ЦЕНЗУРИ (Україна, др. пол. 80-х рр. ХХ ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

В. І. Абакумова

80-ті рр. XX ст. — роки реального осмислення того стану, в якому опинилися вся соціалістична система — її економіка, екологія, сільське господарство, національні відносини, куль­тура. Вчора було все зрозумілим: “мистецтво має бути націона­льним за формою та інтернаціональним за змістом”; справжню естетичну вартість має лише мистецтво соцреалізму. Поро­джені такою ситуацією тенденції кон’юнктурщини, кланового покровительства, фракціонізму, цькування усього нового, не­традиційного, спекулятивне навішування різноманітних ярли­ків — усе це гальмувало нормальний вільний розвиток україн­ського мистецтва. Позбутися цього можна лише за умови зміни у психології, активного впровадження незвичних поки що у нас форм художнього життя, на основі повного розкриття творчого потенціалу кожного художника й ознайомлення глядацького загалу з результатами його праці, за можливості популяризації сучасного українського мистецтва у всьому розмаїтті творчих прагнень, ідей та засобів формально-пластичного вислову. Такі зміни були започатковані із новим політичним курсом держави в другій половині 80-х рр. XX ст.; актуальність їх дослідження зумовлюється певними труднощами відносин влади із творчою інтелігенцією, які, на жаль, знаходять місце і в незалежній Україні.

Дослідження такого суперечливого періоду історії нашої країни, як горбачовська перебудова, зробила відомими імена таких істориків, як В. Баран, О. Бойко, О. Гарань, Г. Гонча­рук, А. Камінський, В. Литвин, Р. Піхоя. Між тим в їх пра­цях “Україна: новітня історія (1945-1991 рр.)”, “Україна в 1985-1991: Основні тенденції суспільно-політичного розвит­ку”, “Убити дракона. З історії Руху та нових партій”, “Народ­ний рух України. Історія”, “На перехідному етапі (“Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні)”, “Політична аре­на України: дійові особи та виконавці” та “Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.)”, “Советский Союз: история власти (1945-1991)” [1], які є чи ні єдиним історіографічним дороб­ком з узагальнення досвіду цього періоду, не досліджується процес вельми динамічний за своєю трансформацією, в сфері відносин влади з творчою інтелігенцією, зокрема розгортання лібералізації творчості художньої інтелігенції в Україні із за- початкуванням курсу перебудови. Намагаючись в деякій мірі заповнити цю прогалину, на виконання завдань нашого дослі­дження, простежимо позитивні наслідки процесу обмеження цензури й ідеологічного тиску; з’ясуємо роль соціально-полі­тичної атмосфери в країні для подолання кризи в мистецькому житті; виявимо певні негативні прояви в творчому середовищі, зумовлені новими умовами творчості.

Досліджуючи відносини художників з владою, важливо відмітити роль цензури в творчому процесі, коли проводив­ся скрупульозний відбір художніх творів певними органами, комісіями, особами, котрі мали уповноваження до такої робо­ти, перш ніж твори мистецтва потрапляли на розсуд масового глядача. Радянська влада створила надійний заслін творам, що не відповідали, на її погляд, завданням соціалістичного мистецтва. “Селекція” творів мистецтва досягалася шляхом функціонування пропускної системи, яка контролювала про­ходження твору від митця до глядача. Наприклад, в образо­творчому мистецтві першою ланкою такої системи ставали виставкоми — виставочні комітети, до складу яких входили партійні керівники, чиновники Міністерства культури, фун­кціонери відділів культури місцевих Рад народних депутатів. Перевага віддавалась творам, співзвучним черговому святу, подіям в країні, смаку окремого функціонера.

Іншим вагомим важелем у спрямуванні творчого пошуку митців слугувала централізована закупівля творів образотвор­чого мистецтва до фондів ДХВУ. Митець був повністю залеж­ним від влади, яку в цьому випадку представляла закупівельна комісія у складі чиновників Міністерства культури. Перевага надавалася творам членів творчих Спілок, особливо Київської організації СХУ, враховувалась думка критиків і мистецтво­знавців, що перебували на службі в органах культури, а отже представляли владу.

Безумовно, тематична вимушеність обмежувала змістов­не наповнення творів мистецтва, звужувала творчі пошуки, а практична творчість митців послідовно заганялася в тісні рам­ки ідеологічних стереотипів. Роками виставки експонували, а закупівельна комісія купувала праці одних і тих же митців. Імена деяких художників мали супровід: “оспівувач славної праці сталеварів (шахтарів, трударів колгоспних ланів тощо). За згадкою старшого редактора журналу “Образотворче мис­тецтво” Тамари Придатко, “визначним критерієм при оцінці роботи митця частіше було “що”, а не “як” він відтворює” [2]. Метод соціалістичного реалізму був запропонований всім видам мистецтва, включаючи архітектуру й прикладне мистецтво.

Домінування єдиного методу збіднило мистецтво, обмежи­ло творчі пошуки, формувало мислення митців стереотипами. Утворювався і поглиблювався розрив з реальною дійсністю; правда життя підмінялася напівправдою, а то й лакуванням, підробкою на догоду адміністраторам від мистецтва. І як наслі­док, поширилася шаблонність образних вирішень, надуманість героїв, композиційний пошук пішов полегшеним шляхом аж до обігравання готових схем. Наприклад, часто з картини в картину мандрував герой з однаково насупленими бровами, “героїчним” обличчям. Голова правління Спілки художників України О. Лопухов скаржився, що в процесі підготовки до ре­спубліканських виставок він нарахував 26 однакових портре­тів, в яких навіть жести героїв практично повторювалися [3]. Творчість художників характеризувалася штампами, стереоти­пами, відсутністю свіжих формально-пластичних ідей і рішень у станковій картині. Адже вона є традиційно провідним жан­ром в радянському образотворчому мистецтві, найістотнішим виразником ідей громадянськості. Внаслідок насадження дог­матів соцреалізму протягом довгого часу замовчувалися над­бання і теоретичні роботи Кандинського, Ларіонова, Філонова та інших представників авангарду ХХ ст. Отже, нав’язаний владою метод соцреалізму значним чином гальмував художній розвиток, заважав справжній народності і традиційності мис­тецтва.

Певні позитивні зрушення в творчому житті літераторів і митців розпочалися з середини 80-х рр. XX ст. і пов’язані із реформаторськими процесами в країні. Із започаткуванням ку­рсу прискорення соціально-економічного розвитку суспільства, ключовою ланкою стратегії прискорення стає активізація люд­ського фактора. Перебудовна політика, задумана як “револю­ція зверху”, потребувала народної підтримки знизу. Це підви­щувало роль культури у формуванні громадської свідомості, а отже, влада конче жадала підтримки своєї політики в творчому середовищі. Від митців вимагалось “піднімати авторитет акти­вного борця за перетворення в життя політики партії, викрива­ти все, що заважає руху суспільства вперед”. По-новому, неза - ангажовано прозвучало положення, згідно з яким працівники культури покликані бути поборниками перебудови. Звернемо увагу — не “оспівувати наш прекрасний час”, як це звично лунало раніше з трибун, а саме бути каталізаторами, поборни­ками перебудовного процесу. Сприяння цьому завданню стало­ся, по-перше, у суспільному визнанні високої місії художньої інтелігенції як авангарду перетворюючої, оновлюючої роботи; по-друге, у наданні митцям реального шансу якісно змінити своє творче буття.

У країні складається нова моральна атмосфера, йде пере­оцінка цінностей, утверджуються принципи гласності, пра­вдивість у оцінці явищ і подій, непримиренність до недолі­ків. Сприятлива соціально-політична атмосфера в країні мала бути використана для подолання кризи в мистецькому житті. Найнеобхіднішою умовою розвитку, яку перебудова могла за­безпечити художній інтелігенції, — надати свободу творчого вислову. Точніше кажучи, повернути митцеві право на індиві­дуальність, яке донедавна старанно обмежувалося чиновника­ми, “аби чогось не вийшло”.

Першим доленосним кроком у перебудові виставочної діяль­ності став експеримент зі скасування попереднього відбору тво­рів шляхом ліквідування виставкомів. Перший такий досвід було набуто у 1988 р., і позитивні результати виявилися негай­но. В цьому році широкого суспільного резонансу набула ви­ставка “Київ і кияни”, що вперше відкрилася без попередньої апробації виставкому. Нелегко було зважитися на такий крок після багатьох років обов’язкового просіювання творів перед вернісажем. Усі художники-кияни (члени третьої за чисельні­стю міської організації СХ СРСР) та творча молодь одержали раніше небувалу можливість подати свій твір для експонуван­ня без попереднього його огляду пильним оком виставочного комітету. Селекційну роботу мав виконати сам художник у своїй майстерні, реалізуючи право творця на безпосереднє спіл­кування з глядачем. І ось, через кілька днів після вернісажу у Києві, говорили про виставку плаката, хоч він був, по суті, всього лише розділом великої багатожанрової експозиції. Впер­ше глядач ішов “на плакат”, який на виставці став подією. Успіх плакатистів був зумовлений, насамперед, тим, що вони головним своїм засобом обрали правду — правду про кривавий сталінський культ, про зневагу до історії, про гальмувальну силу чиновництва, про наркоманію і проституцію. В суспіль­стві знали про ці явища. Але сила мистецтва не тільки в тому, щу воно показує, а в тому, що воно виносить свій присуд по­казаному. Так мистецтво служить суспільству, бере участь у соціальних процесах, впливаючи своєю облагороджуючою си­лою на сучасника. Запропонований художником глядачу діалог відбувся.

Нарешті серйозно стали цікавитися набутками різних ми­стецьких течій ХХ століття, відшукуючи в них раціональне зерно. Перебудова дозволила зробити інтерес до авангардизму суспільним, голосним. Завдяки засадам демократії та принци­пам плюралізму в мистецтві на виставках в цей час можна було побачити твори найрізноманітніших течій і стилів.

Проте не обійшлося й без перегинів. Виявилось, що відни­ні закупівельні комісії віддають перевагу творам художників - авангардистів. Чиновники від мистецтва прогресивні накрес­лення партії сприйняли так, що їм тепер нібито “положено” бути ревнителями авангарду. На ІІІ пленумі правління СХУ (квітень 1988) мали місце спроби відкинути класику україн­ського радянського реалізму, щоб натомість поставити в ряд вищих досягнень авангардистські твори. Окремі виступаючі протиставляли “застарілому” реалізмові “новаторство лівих”, нібито останні найбільш відповідають духові перебудови. Мо­жна це зрозуміти як реакцію на тривале панування офіційно підстриженого мистецтва, що, по суті, нічого спільного із спра­вжнім реалізмом не має.

Вимоги до оновлення й гласності дещо послабили функції цензури і критики. В цей період цензура або критик могли отримати ляща у вигляді звинувачення за “неперебудоване” мислення, застарілі судження тощо. Критики та мистецтво­знавці опинилися в утрудненому становищі. Паралельно з тим з’явилися приклади появи низькопробних вистав, творів ми­стецтва. Проте нові реалії замість заслуженої критики таких творів породжували їхнє обілення під знаком вітання нових віянь у мистецтві. Тому в середовищі мистецтвознавців перебу­дова, на нашу думку, йшла ще повільніше, ніж у художньому середовищі. Це можна зрозуміти — роками привчали з порога відкидати та лаяти все, що “від лукавого”, під маркою від­стоювання “чистоти реалізму”. Насправі ж художня критика і мистецтвознавство з таким підходом тільки сприяли застою у мистецтві, йшли за процесом, слабко впливаючи на формуван­ня на формування його результатів. На нинішньому етапі саме життя, практика вимагали докорінної зміни в цій справі.

Послаблення цензури або її загальна бездіяльність призвела до появи інтимного у творчості. Ригоризм і моральне фарисей­ство недавнього минулого тепер поступилося місцем відчутно­му вторгненню у мистецтво сфери інтимних відносин, викли­каючи шоковий ефект у непідготовленої публіки натуралізмом на грані порнографії. Між тим, свобода творчості, вільний вияв творчих уподобань, смаків, поглядів криє в собі небезпеку зни­ження професійної вимогливості. На цьому наголошували самі митці. Так, на конференції СХУ (квітень 1990 р.) вносилась пропозиція про відновлення виставкомів, щоб поставити заслін маскованій під новаторство сірятині, яка буквально заполонила експозиції наших днів. Але ця пропозиція викликала чимало заперечень, що зрозуміло — надто вже сумної слави зажили в минулому виставкоми як засоби “причісування” та відсіювання художників. Але одне зрозуміло вже зараз — анархія в мистец­тві така ж безперспективна, як і лакована “одностайність”.

Отже, як бачимо, з перебудовою відбулися певні зміни у творчій сфері художньої інтелігенції. Перебудова, гласність, нове мислення зумовили переоцінку цінностей. За цей час ста­лися значні зрушення як в організаційному, так і в творчому плані. На очах танув лід казенщини, голого адміністрування і всіляких застережних регламентацій щодо художньої творчо­сті та її наслідків. Зросла громадянська активність митців, які дедалі сміливіше, в дусі гласності і відвертості, вдалися про­тесту проти того, що довгі роки сковувало творчий розвиток, породило застій та соціальну пасивність. Відходило в минуле звужене трактування мистецтва соціалістичного реалізму як диктат тільки одного “правильного” напряму, що призвело до нетерпимості стосовно всіляких спроб вийти за рамки готових концепцій і схем.

В свою чергу, разом із позитивними змінами виявилися не­гативні явища. Так, оживлення авангардистських тенденцій йшло поруч із запереченням досягнень реалістичного мистец­тва. Свобода творчості, вільний вияв творчих уподобань, сма­ків, поглядів зумовили зниження професійної вимогливості. Наочними стали відсутність серйозного, сучасного наукового мистецтвознавства, нерозробленість питань історії, теорії та практики українського мистецтва, помітне відставання крити­ки. Все це негативно позначалося на творчому процесі. Тому в подальшому увага дослідника має зосередитися на вивчен­ні процесів вироблення чітких наукових критеріїв оцінки того нового, що народилося в нашій образотворчості, етапах утвер­дження плюралізму поглядів, конструктивності і культури по­леміки, яка розгорнулася навколо дальших шляхів розвитку видів і жанрів сучасного українського мистецтва.

Джерела та література

І. Камінський А. На перехідному етапі (“Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні). — Мюнхен, 1990; Гаран О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій. — К., 1993; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К., 1994; Г. Гончарук Народний рух України. Історія. — Одеса, 1997; Пі - хоя Р. Советский Союз: история власти (1945-1991) — М., 1998; Алексеев Ю., Кульчицький С., Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.): Навч. підручник. — К., 2000; Литвин В. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). — К., 2000; Бойко О. Україна в 1985-1991: Ос­новні тенденції суспільно-політичного розвитку. — К., 2002; Ба­ран В. К. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.). — Львів, 2003; Політична історія України. XX століття / За заг. ред. І. Кураса. — Київ, 2003.

2. Проблеми творчі і нетворчі: бесіда з художником В. Григоровим, секретарем Київської організації СХУ // Образотворче мистецт­во. — №2. — С. 30. 1991.

3. Лопухов О. Утверджувати моральні й естетичні принципи радян­ського суспільства // Образотворче мистецтво. — 1986. — №1. — С. 8.

Анотації

Абакумова В. И. Либерализация художественного творчества с ограничением идеологического давления и цензуры (Украина, вторая половина 80-х годов XX в.)

Исследуются положительные результаты процесса ограничения цензуры и идеологического давления; выясняется роль социаль­но-политической атмосферы в стране для преодоления кризиса в художественной жизни; выявляются некоторые отрицательные проявления в творческой среде, обусловленные новыми условиями творчества.

Abakumova V. I. Liberalization of the art as a result of restriction of ideological pressure and censorship (Ukraine, late 1980s)

The article deals with the positive results of the process of the restriction of censorship and ideological pressure, with the role of the country’s socio-political atmosphere in the process of overcoming crisis in art and with some negative reactions in the artistic society caused by the new conditions of art activity.

Похожие статьи