Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО ДЕМОКРАТИЧНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (НА ПРИКЛАДІ ОДЕСИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ.)
joomla
ПРО ДЕМОКРАТИЧНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (НА ПРИКЛАДІ ОДЕСИ ХІХ — ПОЧАТКУ XX СТ.)
Історія - Інтелігенція і влада

А. І. Мисечко

Ключові слова: демократична традиція, українське громадян­ство, «Просвіта», боротьба, вибори, Дума.

Ключевые слова: демократическая традиция, украинское гражданство, «¡Просвита», борьба, выборы, Дума.

Key words: democratic tradition, Ukrainian citizenship, «Enlight - enment», fight, élections, the Duma.

Добре відомо, що український народ несе в собі давні демо­кратичні традиції. Про це неодноразово писали провідні укра­їнські вчені-історики, зокрема М. Грушевський, який у своїй статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», виданій у 1904 р. в петер­бурзькому виданні АН «Сборник статей по славяноведению», показав та обґрунтував свою схему історії України як самостій­ного процесу розвитку історії українського народу, окремого від своїх сусідів і походженням, і політичним, і господарським та культурним життям (німецький переклад статті 1935 р., ан­глійський 1952 р.) [6, с. 454].

Відомо, що слов’янські племена жили за своїм виборчим правом, де головну роль відігравало віче — виборний орган правління. Коли ж князі почали стверджувати свою одно­осібну владу, віче не переставало відігравати важливої ролі в політичному житті Русі. Віче могло вигнати або запросити князя на правління. Так, наприклад, у 1113 р. кияни запро­сили на київський престол чернігівського князя В. Мономаха. А в 1240 р. новгородці запросили володимиро-суздальського князя Олександра очолити їх дружину у війні проти шведів. За цю перемогу Олександр отримав прізвисько — Невський. Але згодом новгородське віче вигнало князя. А через два роки знову запросило очолити військо проти німецьких лицарів - хрестоносців.

Незважаючи на те, що українські землі після розпаду Київ­ської Русі опинилися під владою іноземних держав, демокра­тичні традиції продовжували жити, що і відбилося у створен­ні козацтва, де виборність провідників — отаманів і гетьманів була незаперечною. Згодом під час відновлення української державності козацька традиція лягла в основу держави за ча­сів Б. Хмельницького. Обирали і полковників на місцях, і со - тенну старшину. Інша річ, що з часом влада виборної старши­ни переходила у спадковість. На той час це був незворотний процес.

Яскравим прикладом прояву демократичних традицій укра­їнського народу стала «Конституція» Пилипа Орлика 1710 р., видана ним у Бендерах. В шостому пункті говорилось про ви­борність Генеральної старшини. А «Після неї у звичному по­рядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвід­чених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (Гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішу­ватися, ні здійснюватися» [11, с. 46]. Як бачимо, демократизм і виборність є пріоритетним в цьому державотворчому докумен­ті. Але, на превеликий жаль, ці пункти не вдалося втілити у життя через втрату Україною державності. Проте початки ви­борності ще довго жили у народі. На сільських сходах продов­жували обирати війтів — сільських старост на підросійській України, солтисів — у підавстрійській Україні.

У XIX ст. передове та освічене українство почало гуртуватися на традиційних демократичних основах. Прикладом тому стало Кирило-Мефодіївське братство. I могутній голос Т. Г. Шевчен­ка закликав в одній із своїх поезій:

Коли ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись [14, с. 258].

Тобто цим законом мала бути Конституція, а президентом — всенародно обраний лідер українського народу.

В Австро-Угорській імперії після революції 1848 р. та дії прийняття Конституції з 1867 р. українське громадянське сус­пільство почало гуртуватися і формуватися раніше, ніж в Ро­сійській імперії. Там почали діяти громадянські організації, чільне місце серед яких посідала «Просвіта», створена 8 груд­ня 1868 р. у Львові, політичні партії, виходила українська періодика, відбувалися вибори до Австрійського та крайових сеймів. У Російській імперії напередодні та під час суспільно - економічних реформ другої половини XIX ст. почали гурту­ватися українці, які створювали свої об’єднання під давньою, традиційною народною назвою «Громада». Ці товариства, що по духу були близькі до народників, віддзеркалювали демо­кратичну українську традицію. На прикладі Одеси ми можемо простежити вікову українську традицію і прагнення до демо­кратичного устрою життя та діяльності.

Одеська українська громада постала ще у першій полови­ні XIX ст., проте вона не була зорганізована. Це був певний гурток українофілів, переважно випускників Xарківського університету, заснованого 1805 р. Яскравим свідченням цього є українська крамниця Василя Білого, у якій вже після ви­ходу «Кобзаря» Т. Г. Шевченка його та інші українські книги продавали у центрі міста, про що сповіщала газета «Одесский вестник» [2, с. 68; 9, с. 260]. Одеська громада та українство почало гуртуватися, та постало в другій половині XIX ст. за­вдяки впливу членів Кирило-Мефодіївського братства. Це було пов’язано з тим, що в Одесі після заслання були на відпо­чинку і проживали колишні Кирило-Мефодіївці. Це, насампе­ред, М. І. Костомаров, М. І. Савич та викладач Рішельєвского ліцею М. І. Гулак. Саме Микола Іванович Гулак був на боці Тараса Шевченка і, на думку багатьох дослідників, очолив ра­дикальну течію у «Братстві», яка мала стояти на засадах саме революційних змін у суспільстві, які б принесли соціальне, політичне і національне звільнення для українського народу [12, с. 24].

Надзвичайно важливим у науковому, культурному і громад­ському житті міста було відкриття першого на території сучас­ної України «Одеського товариства історії і старожитностей» 1839 р. Його діяльність стала своєрідним зв’язком між влад­ними структурами міста та культурно-громадським життям. Товариство видавало свої «Записки», які своїми науковими розвідками, вперше опублікованим численним археографічним матеріалом і по сьогоднішній день є вагомим науковим дороб­ком. Товариство заснувало свій музей, який з 1858 р. почав діяти як міський музей [13].

Товариство брало активну участь у громадському житті міс­та. В «Народних аудиторіях» члени товариства часто висту­пали не лише з науковими доповідями, але й на громадсько - культурні теми.

Оскільки членами товариства були відомі українські істо­рики та громадсько-політичні діячі, такі як М. Грушевський, В. Антонович, М. Біляшівський, П. Зелений, О. Маркевич, В. Мочульський, X. Ящуржинський, згодом С. Шелухин та інші, воно набувало всеукраїнського масштабу у Російській імперії. Товариство брало активну участь у проведені Всеро­сійських археологічних з’їздів, члени товариства були тісно пов’язані з НТШ у Львові, УНТ у Києві.

Члени товариства брали активну участь і в культурно- громадському житті. Так, наприклад, Київське літературно - артистичне товариство просило членів Одеського товариства історії і старожитностей взяти участь у відзначенні 35-літнього ювілею літературної діяльності українського письменника Іва­на Нечуя-Левицького у Києві по вул. Хрещатик, 15, 19 грудня 1904 р. [5].

З відкриттям університету в Одесі товариство поповнили й університетські науковці.

У 1890 р. було відкрито історико-філологічне товариство при університеті, а в 1911 р. бібліографічне товариство, які сприяли розширенню громадсько-культурного життя у місті. Це в якійсь мірі і вплинуло на те, що у 1903 р. від одеських товариств місь­кої думи, редакцій газет їх представники взяли офіційну участь у відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві.

У 1904 р. Одеська міська дума звернулася з петицією до прем’єр-міністра С. Ю. Вітте з проханням зняти всілякі заборо­ни на українське друковане слово.

У Російській імперії після початку революції 1905 р. скла­лися певні умови для демократизації суспільства. Вибори в

І та ІІ державні думи засвідчили, що населення не вдоволене ні політичним, ні соціально-економічним, ані національним життям.

В думах були утворені українські фракції (громади), близь­ко 44-47 депутатів, які відстоювали інтереси України. Вони вимагали автономії, перегляду збору податків, викладання української мови у школах та університетах.

Українське громадянство Одеси, яке гуртувалося у «Гро­маді», після 1905 р. першим в Російській імперії об’єдналося в «Українському товаристві «Просвіта» в Одесі, яка була за­реєстрована офіційно владою під тиском двох багатотисячних мітингів, які проходили наприкінці листопада — початку грудня 1905 р., і стала першою легальною українською органі­зацією у місті. Вона започаткувала демократичну традицію в умовах самодержавства в Одесі. Своєю активною громадсько - культурною діяльністю привертала до себе увагу багатьох ти­сяч одеситів. Українську «Просвіту» в Одесі поважали і шану­вали представники інших національно-культурних товариств міста.

Разом із партією кадетів просвітяни йшли єдиним блоком до Державної Думи і до міської думи. Наприклад на виборах

1906 р. до міської думи просвітяни балотувалися по:

Бульварній дільниці — провідні діячі українського руху в Одесі, М. Комаров — відомий науковець та громадський діяч;

Херсонській — П. Зелений — колишній міський голова, ба­гаторічний редактор «Одесского вестника»;

Олександрівській — І. Луценко, відомий лікар-гомеопат та директор сирітського будинку в Одесі Д. Сигаревич; секретар міської управи — Ф. Шульга;

Михайлівській — О. Фісун — робітник; В. Раковський — суддя; Л. Безпалько — бухгалтер;

Петропавлівській — І. Руденко — викладач реального учи­лища Св. Павла, який із цілою родиною був членом першої української організації в Російській імперії під назвою «Укра­їнське товариство «Просвіта» в Одесі, заснованої на зразок роз­винутих галицьких «Просвіт» 29 листопада 1905 р.;

Дальницькій — П. Климович — підприємець та майбутній міністр УНР та І. Липа — лікар і письменник; [3, с. 68].

Пересипській — О. Погибка — директор полів зрошення;

Портова дільниця — О. Смирнов — митний службовець.

Як бачимо, згуртоване українське громадянство Одеси вли­лося в загальний виборчий процес в умовах демократії, що на­роджувалась та стверджувалась в умовах самодержавства.

Якщо до перших державних дум Росії в умовах революцій­них подій 1905-1907 рр. від згуртованих українців ніхто не пройшов, як і до міської думи окрім кількох осіб, тому що вони йшли на вибори спільно з кадетами і не мали більшості. Але до Одеси в 1907 р. приїхав опальний депутат І Думи Володимир Чехівський, котрий активно включився в політичне і громад­ське життя міста. Він до 1918 р. працював в Маріїнській гімна­зії. В 1917 р. став комісаром освіти Херсонської губернії. Був обраний від УСДРП Одеси до Центральної Ради. Це взагалі уні­кальна постать в нашій історії, коли за умов революції він став першим соціал-демократом — прем’єр-міністром УНР [1, с. 78].

Студенти Новоросійського університету в Одесі на своїх мі­тингах вимагали не лише різних свобод, але й впровадження української мови в навчальний процес та створення 4 україно­знавчих кафедр при університеті [8].

Революція ще більше розбурхала домагання не лише до віль­но громадсько-політичного життя одеситів, але й включила їх в активну політичну боротьбу. В Одесі забуяла різномовна преса, в тому числі з’явились й українські газети.

Проте революційні події лякали царських сановників, які жорстко почали боротися проти політичних свобод та культурно-освітніх товариств. Закривалися газети, товариства, профспілки, різні культурологічні гуртки, знову почалися утиски проти української мови, та й перша українська школа і «Просвіта» в Одесі були закриті у листопаді 1909 р.

Таким чином, ми бачимо на численних прикладах, що ти­сячолітня демократична традиція українського народу при­жилася і розвивалася у новому місті, випереджаючи підчас й інші регіони України в прагненні до свободи, незалежності та демократії. Про це засвідчили подальші історичні події XX — початку XXI ст. Проте це предмет для нових пошуків і дослі­джень.

Джерела та література

1. Вінцковський Т. С., Мисечко А. I. До одеського періоду життя прем’єр-міністра УНР В. М. Чехівського // Записки історичного факультету. — Випуск № 18. — Одеса, 2007.

2. Гончарук Т. Г. Відзначення річниці Харківського університету в Одесі 1860 р. та питання про формування одеської громади // Народний рух України: Місце в історії та політиці: Матеріали VII Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 20-ї річниці незалежності України. — 25-26 травня 2011 р. — Одеса: Астро­принт, 2011. — С. 68-76.

3. Гончарук Т. Г. Петро Климович: керуючий фінансами незалежної України // Чорноморська хвиля української революції (Провід­ники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.) — Одеса: ТЕК,

2011.

4. Державний Архів Одеської Області. — Ф. 187. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 29-32.

5. Там само. — Ф. 93. — Оп. 1. — Спр. 121. — Арк. 5.

6. Енциклопедія українознавства. — Львів: НТШ, 1993. — Т. 2.

7. Мисечко А. I. Викладачі й студенти Новоросійського університету в діяльності «Українського товариства «Просвіта» в Одесі // За­писки історичного факультету. — Випуск № 2. — Одеса, 1996.

8. Мисечко А. I. До історії українського руху в другй половині XIX — початку XX ст. // Народний рух України: Місце в історії та політиці: Матеріали VII Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 20-й річниці незалежності України. — 25-26 травня 2011 р. — Одеса: Астропринт, 2011. — С. 266-270.

9. Мисечко А. I. До традиції святкування шевченкових днів в Одесі // Записки історичного факультету. — Випуск № 11. — Одеса, 2001. — С. 260-265.

10. Одчот українського товариства «Просвіта» в Одесі за 1907 рік. — Одеса, 1908. — С. 17.

11. Орлик П. Конституція, маніфести та літературна спадщина // Ви­брані твори. — К.: МАУП, 2006. — С. 46.

12. Пилипейко С. Кирило-мефодіївці в Одесі // Південна громада. Науково-публіцистичний збірник (До 130-річчя Всеукраїнського то­вариства «Просвіта ім. Т. Г. Шевченка»). — Одеса, 1999. — С. 24.

13. Хмарський В. М. Археологічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. — Одеса: Астропринт, 2002. — 398 с.

14. Шевченко Т. Г. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т.2: Поезія 1847-1861. — С. 258-260.

Анотації

Мысечко А. И. О демократических традициях украинского на­рода (на примере Одессы XIX — начала XX вв.)

В статье рассмотрены и проанализированы демократические традиции украинского общества, в частности на примере Одессы в XIX — начале ХХ в. Отмечается, что общество формировалось на демократических традициях, основанных на украинских традици­онных народных обычаях.

Mysechko A. I. Something about the democratic traditions of the Ukrainians (Odessa in XIX — in the beginning of XX century as the example).

The article reviews and analyzes democratic traditions of Ukrai­nian society, especially as practiced in Odessa in 19 — early 20 cen­tury. There is reported that the societiy has formed on the democratic tradition and based on traditional Ukrainian folk customs.

Похожие статьи