Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ ПОЯВИ ЕТНОСУ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ПАТРІОТИЗМУ
joomla
ІСТОРІЯ ПОЯВИ ЕТНОСУ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ПАТРІОТИЗМУ
Історія - Інтелігенція і влада

М. О. Скрипник

Одеський державний економічний університет

У суспільно-інформаційному просторі сьогодення має місце різ­на і далеко не адекватна оцінка української історії. З цим явищем пов’язане, насамперед, актуальне наукове і практичне завдання про­фесійних істориків — ґрунтовно аргументувати витоки українсько­го народу та історію його цивілізаційного розвитку. Виконуючи таку роботу, вчені і викладачі в галузі історії України виконують роль інте­лектуального чинника в процесі формування громадянської ідентич­ності і патріотизму всіх поколінь населення України.

За роки незалежності в цій сфері зроблено набагато більше, ніж у попередній період. Слід, по-перше, вказати на енциклопедичне ви­дання “Довідник з історії України”, яке є своєрідним підсумком роз­витку сучасної української історичної науки. Видання складається із понад трьох з половиною тисяч статей. У яких розглядаються про­блеми та події різних періодів історії України та 1700 біографічних довідок. У цьому виданні взяли участь понад 200 науковців України та інших держав — Г. Боряк, Є. Верстюк, Я. Шашкевич. Я. Ісаєвич, В. Косик, Ю. Шаповал, Г. Швидько та ін [1].


Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАНУ, який у співпраці з інститутами ар­хеології, української археографії та джерелознавства ім. І. Крип’я - кевича видав 2 томи “Історії України: нове бачення” за загальною редакцією В. Смолія [2].

Важливою також є “Мала енциклопедія етнодержавознавства [3], праця М. Т. Юрія [4], М. Вівчарика [5] та багато інших. В цій статті увага приділяється історичним аспектам появи етносів в Україні.

Слово “етнос” грецького походження. Воно означає стійку, істо­рично сформовану на певній території спільність людей (плем’я, на­родність, нація), які мають спільні риси, усталені особливості куль­тури та психологічного складу й усвідомлюють свою єдність і відмін­ність від інших подібних утворень.

А що ж таке плем’я, народність, нація? Плем’я — це один з основ­них підрозділів соціальної структури первісного суспільства: сім’я — рід — фратрія — плем’я. Якщо шлюбні стосунки в межах роду її фратрії були заборонені, то вони передбачалися в межах племені між представниками різних родів і фратрій. Таким чином, різні племена уособлювали генетичний фон певних первісних популяцій, із яких потім утворилися народи.

Під поняттям “народ” розуміють усе населення певної країни, скажімо України, а також етнічну групу чи певну соціальну спіль­ність. В останньому значенні народ протиставляється особі, коли визначають, хто є насправді суб’єктом історії. Марксизм розглядає народ як творця історії. Він здатний протистояти реакційним сус­пільним силам, які гальмують прогрес. Однак у такій історичній си­туації народові належить скоріше руйнівна роль, якщо немає ціле­спрямованої сили вождя, особи, еліти, партії.

Мовна, територіальна, економічна й культурна спільність людей називається народністю і передує нації. Перші народності сформу­валися за часів рабовласництва. Процес утворення їх особливо ши­роко розгорнувся у період феодалізму. У цей час виникла давньору­ська, польська та інші народності в Європі. Складалися вони зазви­чай із близьких за походженням і мовою племен. Так, давньоруська народність склалася із східнослов’янських племен: полян, сіверян, деревлян, в’ятичів, кривичів та ін. У процесі утворення народностей у міру посилення економічних і культурних зв’язків між окремими племенами мова одного із них ставала загальною, інші — робились діалектами або зовсім зникали.

Одним із показників спільності, яка складалася, була певна на­зва, під якою народність ставала відомою сусідам. Схематично діа­лектику формування народності можна зобразити у такий спосіб: сі­м’я - родина — рід — плем’я - народність.

Народ є витвором природи. Вчені довели, що, наприклад, україн­ський народ виник внаслідок тривалого співжиття слов’янських і тюркських племен Київської Русі, російський — завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар.

Народність, як зазначалось, випереджує націю. Нація не є витво­ром природи на відміну від народу, а народжується історично. Що означає поняття “нація”? Нація — це історична спільність людей, що складається у процесі формування історико-економічних, куль­турологічних, психологічних, етнологічних та політологічних ознак. Єдиним поняттям нації в радянські часи вважалось поняття, визна­чене Й. Сталіним. На сьогодні існують дві політологічні теорії нації: нація — держава (французька модель) та держава — нація. Перша пояснює існування єдиної політичної спільноти переважно спільним етнічним походженням громадян певної держави. Друга — визна­чає складання нової етнічної спільноти на основі існуючої політич­ної єдності.

У пострадянській науковій літературі найбільш вдалим є визна­чення нації Ф. Горовським, О. Кортуновим та Ю. Римаренком. Воно такого змісту: нація — це етносоціальна (і не завжди кровно-родин­на) спільність зі сформованою самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології і характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, національної си­мволіки, національно-екологічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграцій­них процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє ви­значальне значення, хоча аж ніяк не зникає.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізовують­ся лише у ХУІІ-ХУШ ст. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами зовні. Тобто нація формується з ет­носу здебільшого на основі єдності території та економічного життя. У процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спіль­ність території. Наприклад, українці живуть сьогодні у багатьох кра­їнах світу. Там вони утворили етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної української нації. Нація — це вічно живий суб’єкт історичного процесу. Будь-яка нація, наприклад українсь­ка, прагне утворити свою державу. Це нормальний, здоровий інстинкт нації. Українська нація завжди добивалась свого самови­значення, своєї держави, щоб реалізувати свої національні ідеї.

Національна ідея — це дороговказ для нації. У буденній свідомості поняття “національна ідея” найчастіше асоціюється з народним ду­хом, народністю, людяністю, національним інтересом, державниць­кою ідеєю, на теоретичному рівні — це національні інтереси, держав­ність, патріотизм, демократія, справедливість, віротерпимість тощо. Вона охоплює не тільки політичні цілі й цінності, а й високі якості української душі.

Українська етнополітична думка віддавна відчувала потребу роз­гадати феномен України, зрозуміти її національну ідею і визначити історичне завдання та місце у світі. Разом з тим кожному народу вла­стиві не тільки високі почуття, а й людиноненависництво та жорсто­кість. Вивчаючи стан національної свідомості, вчені дійшли невтіш­них висновків.

Так, дуже сильно впливає на зростання національної свідомості ідеологізація суспільства. Процес ідеологізації в Україні не припи­нився із розвалом СРСР, а, навпаки, активізувався і поглибився. І не дивно, тому що нові держави, які виникли на території СРСР, потре­бували ідейної легітимізації. З’ясувалось, що соціум, який десяти­літтями призвичаєний до жорсткого ідеологічного тиску й контро­лю, не може розвивати духовну сферу без чітких, зведених до закону ідеологічних приписів.

Не дивно, що в Україні почали лунати заклики виробити держав­ну ідеологію, хоч у Конституції офіційно закріплена відсутність обо­в’язкової для всіх ідеології. Почали висловлюватись думки, що наша ідеологія — це державотворення. Проте в жодній країні процес тво­рення держави ніхто не додумався називати ідеологією. У нас як на державно-політичному, так і на буденному рівнях національної сві­домості ми спостерігаємо розвиток і домінування ідеологи. Держава має створити умови для вільного розвитку громадян. Вона повинна бути засобом, а не самоціллю. В. Старосельський відзначав, що на­ція — це організм, а держава — механізм. Українська національна ідея повинна бути осмислена не в ідеологічній, а в етнонаціональній і загальнолюдській системі координат.

Українська національна ідея була детермінована низкою об’єктив­них та суб’єктивних чинників. Вона кристалізувалася на порозі

XX ст., яке ввійшло в історію як “вік націоналізму”, та стала своєрі­дною відповіддю суспільної думки на виклик часу. Ця ідея передба­чає вагомість і гармонію національних, індивідуальних та колекти­вних цінностей.

Вітчизняна етнополітична думка відзначала селянську спрямова­ність української ідеї. Умовно поділяючи народи Російської імперії на дві категорії — аристократичну і демократичну, — М. Грушевсь - кий беззастережно відносив до останньої українську народність. Че­рез історичні умови, що склалися, українська народність належала до селянської. Формування саме такого складу народу спричинило­ся раннім припиненням державного життя у XVI ст., яке було віднов­лене на короткий час у другій половині XVII ст. Існування чужої вла­ди та управління призвело до того, що в українському народі втра­чені управлінські класи, які частково були використані іншою вла­дою, а частково просто втрачені. Внаслідок цього залишилося, в ос­новному, селянство, яке й стало у М Грушевського основою україн­ської нації.

Національна ідея, як зазначав І. Багряний, не обов’язково му­сила бути націоналістичною, тому що поняття “національна ідея” і “націоналізм” не є рівнозначними. Поняття “національна ідея” є ширшим. Взагалі видатні українські “державники” — М. Грушев - ський, І. Франко, С. Дністрянський, О. Бочковський, В. Старосо - льский, В. Липинський та інші ніколи не були націоналістами чи радикалами.

У В. Липинського національна ідея — це ідея побудови держави. Саме тому вона є об’єднуючим чинником у суспільстві. Коли україн­ська нація стане свідомою, тобто замінить стихійну свідомість на сві­дому волю, як розуміють свою національну волю розвинені євро­пейські нації, тоді й українці стануть модерною європейською наці­єю. На цьому пункті сходилися і В. Липинський, і О. Бочковський та

Б. Старосольский, хоч вони по-різному персоніфікували владу, яка, на їх погляд, може бути встановлена. У В. Липинського — це геть- ман-монарх, у О. Бочковського — націократія як національно свідо­мий народ чи добровільні спілки незалежних народів, у В. Старосоль - ського — нація в цілому, як самосвідома спільність.

Разом з тим, за Іриною Кресіною, національна ідея не зводиться до державницької і передбачає широкий спектр цілей, до яких пря­мує нація у своєму цивілізаційному поступі. Вона пропонує таке ви­значення національної ідеї: національна ідея — це політичний про­ект майбутнього нації, імператив її свідомості й чину, смисложиттє - вий чинник національного розвитку.

Таке розуміння української національної ідеї докорінно відрізняє представників державотворчого напряму як від антисепаратистів, так і від радикалів і прокладає місток до сучасних тлумачень і концеп­цій української національної ідеї.

Утвердження національної ідеї повинно стати найважливішим завданням українського державотворення, наріжним каменем фор­мування і утвердження національної ідеї має стати осмислення віт­чизняної історії.

Таким чином, український народ, як один із найдавніших євро­пейських етносів, має багатовікову історію, яку необхідно сприйма­ти важливим чинником формування патріотизму громадян України.

Література

1. Довідник з історії України. — К.: Генеза, 2001. — 1135 с.

2. Історія України: нове бачення: У 2 т. — К.: Ін-т історії НАНУ, 1995-1996.

— 874 с.

3. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К.: Генеза; Довіра, 1996. — 942 с.

4. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. — К.: Таксон, 1997. — 237 с.

5. Вівчарик М. Україна від етносу до нації: Навч. посібник. — К.:Вища школа, 2004. — 239 с.


Похожие статьи