Головна Історія Інтелігенція і влада ІНТЕЛЕКТУАЛИ В XIX СТ.: ФЕНОМЕН МНОЖИННИХ ЛОЯЛЬНОСТЕЙ
joomla
ІНТЕЛЕКТУАЛИ В XIX СТ.: ФЕНОМЕН МНОЖИННИХ ЛОЯЛЬНОСТЕЙ
Історія - Інтелігенція і влада

В. О. Венгерська

Ключові слова: інтелектуали, малорос, великорос, тріада Ува­рова; імперська, династійна, національна лояльність, ідентифіка­ційні процеси.

Ключевые слова: интеллектуалы, малорос, великорос, триа­да Уварова; имперская, династическая, национальная лояльность, идентификационные процессы.

Key words: intellectuals, maloros, velikoros, triad Uvarov; impe­rial, dynastic, national loyalty and identity processes.

Входження українських земель, які тривалий час перебу­вали під владою Речі Посполитої, до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст. пов’язувалось із чисельними проблема­ми. Однією з ключових була необхідність історичної легітимі - зації новоприєднаних територій, обґрунтування правомірності володіння ними, підтвердження їх «руськості». Саме до цього і приступили спочатку «придворні», потім «офіційні» істори­ки, аматори, професіонали, філологи, громадські діячи та на­віть чиновники. Від того, яким чином всі вони ідентифікували самих себе, в значній мірі залежав і зміст нових історичних нарративів. Написання, конструювання історії спочатку імпер­ської, пізніше національних стало однією з фундаментальних складових обґрунтування правомірності територіальних, куль­турних та інших претензій.

Не останню роль в цій легітимізації відігравало місцеве дво­рянство. Лояльність до влади в цілому, яка помножувалась на лояльність династійну, пояснювалась як політичними тради­ціями так і вдячністю за зрівняння в правах, у відповідності з «Жалуваною грамотою дворянству» 1785 р. Катерини II. По­шук грамот, які б підтверджували шляхетне походження, спо­нукали багатьох заглибитись в історичні документи. Результа­том цієї діяльності стає поява моди «на історію», захоплення старожитностями, на тлі яких вибудовується образ ідилічної Малоросії — «південної Росії». Іншою стороною названих про­цесів стає усвідомлення важливості власних персон та право­мірності окремих претензій, в першу чергу — владних, але в межах окресленого правового поля.

Питанням пошуку ідентичностей, проблемам написання на­ціональних історій та створенню відповідних міфів в останні роки присвячено достатню кількість публікацій. Окремо варто виділити російський часопис «Ab imperio», на сторінках яко­го ці питання обговорювались на належному науковому рівні. Так, зокрема, поштовхом для написання статті стали думки, висловлені авторами двох статей, розміщених на сторінках журналу. Перша — білоруського дослідника П. Терешковича [1, с. 191-226]. В ній на прикладі представників однієї ро­дини Івановських, а також протагоністів білоруського націо­нальної ідеї М. Бобровського та І. Даниловича автор відстежив мотивацію змін у визначенні ідентичності. Він наголосив на культурній гібридизації, гнучкості та еластичності самоіденти - фікації, які, на його думку, в імперських умовах були необ­хідними для вдалої соціальної адаптації. Автор другого мате­ріалу, И. Петровський-Штерн, зосередив свою увагу на постаті прадіда В. Леніна, містечкового єврея М. Бланка, який від­рікся від свого єврейства на користь імперської лояльності та православ’я [2].

Р. Магочі [3], О. Міллер [4], В. Кравченко [5], Марк фон Ха­ген [6] переконані у тому, що місцева малоросійська ідентич­ність вважалась прийнятним і навіть бажаним доповненням до консервативної ідеологеми Російської імперії, сформульованої російським істориком М. Г. Устряловим[*] та міністром народної освіти графом С. С. Уваровим в 1833 р. у вигляді відомої тріади «самодержавство, православ’я, народність». Остання складова, як тоді виглядало, була нижчим ступенем соціокультурної сис­теми, яка визнавала ієрархію різних лояльностей та ідентич­ностей, що взаємно доповнювали одна одну. Для заохочення слов’янознавчих студій, історичного обґрунтування «руськос - ті» новоприєднаних земель, у 1838 р. С. Уваров виділив щедре фінансування.

Ярослав Грицак в своїй монографії, присвяченій Івану Фран­ку [7], блискуче аналізує впливи найближчого та віддаленого оточення, загальну культурну, суспільно-політичну атмосферу, на тлі якої формувалась особистість громадського діяча та по­ета, а також викристалізовувалась національна ідентичність.

Проблема пошуку свого «я» в імперських умовах, дилеми династійної, імперської та національної відданості стали одни­ми з визначальних рис ХІХ ст. Як вирішували для себе цей конфлікт відомі інтелектуали (діяльність та творчий доробок яких відіграв не останню роль в процесі формування націо­нальних проектів), спробуємо з’ясувати у запропонованому ма­теріалі.

Одним із найбільш ранніх варіантів бачення власної історії став перший історико-політичний трактат цієї доби — «Історія Русів»[†]. В контексті запропонованої теми, правомірною вида­ється одна із гіпотез щодо авторства твору. В сучасній укра­їнській історіографії за постаттю канцлера та князя О. Без - бородька закріплено образ одного з найбільш «ганебних» малоросів та україноненависників. Однак, окремі факти з його життя засвідчують, що знаковою для російського імперського чиновника найвищого рангу залишалась причетність до «ін­шого» культурного поля. Про це, зокрема, свідчить і факт формування ним повного списку гетьманів, генеральних суд­дів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев’яти українських полків, які становили гетьманське військо. Складання подібного реєстру могло пе­реслідувати наступну мету — офіційно затверджений список в ідеалі спрощував процес визнання дворянства, мінімізуючи кількість необхідних для підтвердження документів. Виходячи з того, що одним із ключових посилів «Історії русів» було об­ґрунтування претензій козацько-старшинської еліти на владу та привілеї, ймовірність авторства О. Безбородька є достатньо високою, хоча остаточне розв’язання цієї проблеми лишимо експертам-лінгвістам.

Елітарність вищої освіти спричинила до концентрації в не - чисельних наукових осередках критичної маси інтелектуалів, які зосередили свою увагу (у випадку Харківського університе­ту) на малоросійських фольклорних, пізніше — більш загаль­них славістичних студіях. Останні в значній мірі спирались на методологічні підходи та конструкції німецької історичної та філософських шкіл.

Харківський університет було відкрито в січні 1805 р. Його заснували з ініціативи громадськості міста, в першу чергу, Ва­силя Каразіна. Організація підписки серед місцевого дворян­ства дозволила зібрати необхідні кошти. Міська управа також виділила частину грошей. Куратором навчального закладу було призначено графа С. Потоцького[‡] (вже в березні 1805 р. він помер), а ректором — філолога І. Рижського. Серед професорів в перші роки існування університету переважали іноземці, в основному, німці. Найбільш відомі — філософ Й. Б. Шад, іс­торик Д. Х. Роммель [5]. Університет швидко перетворився на потужний та впливовий науково-культурний та громадський осередок. Представники народницької школи та сучасні послі­довники цього методологічного підходу в українській історі­ографії, традиційно іменува-ли(ють) Харків, у зв’язку з цим, «колискою національного відродження».

Найбільш відомим гуртком, який діяв тут протягом 20­30-х рр. ХІХ ст., став літературний. Його членами були пред­ставники харківської романтичної школи І. Срезневський (піз­ніше стане засновником петербурзької славістичної школи),

А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський. В свій харківський період І. Срезневський вважав українську окремою слов’янською мовою, але з другої половини ХІХ ст. розглядав її виключно як діалект російської. Таке ставлення пояснювалось тим, що в період «малоросійської романтичної ейфорії» мова мала специфічне змістовне навантаження, вона сприймалась як прояв первинності та «чистоти» патріархаль­ної руської традиції. Від моменту другого польського повстан­ня 1863 р. ситуація кардинально зміниться.

Одним із домінуючих напрямків славістичних студій стали лінгвістичні дослідження. Робота над аналізом давньоруських, чеських, сербських, болгарських, та ін. стародруків дозволя­ла виділяти схожі конструкції, разом із тим бачити і виразні принципові мовні відмінності. Біля джерел російської славіс­тичної школи стояв И. Бодянський, який народився на Полтав­щині, в родині сільського священика, та, як і більшість мало­російських вчених, письменників сповідував ідеали подвійної лояльності. З його ім’ям пов’язуються цікаві лінгвістичні роз­відки першої половині XIX ст. Перш за все варто згадати «Роз­гляд різних думок про стародавню мову північних та південних русів» (1835 р.), в якій вчений відстоював тезу самостійності мови «південних» русів. Иого магістерська дисертація при­свячувалась «народності» поезії слов’янських племен. Досить промовистою була назва кафедри Московського університету, на яку И. Бодянського запросили в якості екстраординарного професора — слов’янських говорів. Отриманню цієї посади пе­редувало кількарічне стажування у Відні, Будапешті, Празі та інших європейських університетах. Подібне стажування було обов’язковою практикою, яка відкривала в подальшому значні кар’єрні перспективи перед вченими. И. Бодянський у лютому 1844 р. познайомився з Т. Шевченко. До наших днів збере­глися два листи Бодянського і шість листів Шевченка [8]. До­слідники творчості И. Бодянського вважають, що саме він по­сприяв зацікавленню Шевченка історією чехів та Шафариком, якому український поет присвятив поему «Єретик». Готуючи до друку 1843 р. перекладену російською мовою працю Ша - фарика «Слов’янське народописання», до перелічених чеським ученим прізвищ українських письменників Бодянський додав ім’я Шевченка [9]. Бодянський підтримував поета в роки за­слання, надсилав йому листи. 9 березня 1861 р. Бодянський був серед тих, хто прощався з Шевченком у церкві Тихона - чудотворця у Москві.

Вже після придушення першого польського повстання 1830-31 рр. окреслюється ще один аспект лояльного ставлення з боку російської влади до збереження місцевої малоросійської самобутності. Її починають використовувати як своєрідне зна­ряддя деполонізації Правобережжя. Але поки що доволі по­ступово та обережно. Посилюються ці тенденції після закриття (польських за змістом та наповненням) університету у Вільно, ліцею у Кременці, та відкриття на їх фінансовій та матеріаль­ній основі університету Св. Володимира у Києві.

Романтизм як домінуючий напрям в цілому в культурі, та літературі, зокрема, позначився і на ставленні з боку освічених росіян до «російської Італії». В першій половині XIX ст. в ін­телектуальних колах імперії українофільство перетворилось на модне захоплення. Малоросія вважалася «справжнім» заповід­ником руськості, де, як вбачалось, збереглася пам’ять про старі слов’янські традиції та козацьке лицарство. Етнограф, куль­туролог О. Пипін, який був прихильником слов’янофільських ідей та наголошував на необхідності «дати силу в вихованні мо­лоді істинно руськім началам» в 50-ті рр. XIX ст. наголошував: «ми нічого проти українофільства не мали та навіть ставились до нього із симпатією» [10, с. 236]. Саме на цій хвилі симпатії досягнув перших літературних успіхів М. Гоголь.

В контексті загальних настроїв першої половини XIX ст. стає зрозумілим призначення на посаду ректора відкритого в 1834 р. Київського університету професора ботаніки Москов­ського університету М. Максимовича. Ця кандидатура була активно підтримана міністром народної освіти С. Уваровом. Ще в 1827 р. Михайло Олександрович підготував до друку та видав збірку українських пісень. Як і більшість романтиків - малоросів, Максимович вбачав в українському фольклорі гли­бинні, не зіпсовані цивілізаційними впливами першоджерела патріархальної «руськості». Відомий його вислів, який під­тверджує факт подвійної ідентифікації вченого: «Я люблю Київ любов’ю загальноруською та найближчою до неї мало­російською» [11, с. 78].

Після виходу згаданої збірки М. Максимович познайомився з М. Гоголем. Вони залишались друзями протягом всього жит­тя. Після призначення на ректорську посаду М. Максимович запропонував М. Гоголю очолити кафедру всесвітньої історії університету. В цей самий час Гоголю надійшла інша пропо­зиція від міністра народної освіти С. Уварова щодо професор­ської посади в Петербурзькому університеті, на яку він пого­дився. В 1834 р. Московський університет видав друге зібрання «Українських народних пісень» М. Максимовича. В передмові видання зазначалась участь «в труде» М. Гоголя. В 1832 р. від­булось знайомство Гоголя з М. Погодіним, відомим російським істориком, якого досить часто називають «хрещеним батьком» русофільства в Галичині. Саме М. Погодін ввів Гоголя в нове для нього умовно «московське коло», до складу якого входи­ли згадувані вже М. Максимович та И. Бодянський. В 1834 р. М. Гоголя за ініціативи М. Погодіна було обрано дійсним членом Товариства любителів російської словесності[§]. А в 1845 р. його обрали почесним членом Московського університету «за відмін­ні у вченому світі заслуги та літературні труди» [12, с. 53].

З іменами М. Максимовича та М. Погодіна пов’язуєтся відо­ма полеміка, що розгорнулась на сторінках журналів в 60-х рр. XIX ст. та увійшла в історію як суперечка між «южанами» та «северянами» щодо стародавності малоросійської мови. Диску­сія вилилась на сторінки тогочасної преси, в межах якої Макси­мович в 1856 р. опублікував «Філологічні листи до М. Погоді - на», в яких захищав самобутність малоросійського народу, його культури та мови. Максимович полемізував з погодінською те­орією про старшість «великоруської» мови над «малоруською» [13]. В 1857 р. Максимович здійснив та видав переклад «Слова про Ігорів похід» українською мовою. Через два роки він запо­чатковує видання альманаху «Українець», в якому були вмі­щені матеріали з історії України [14].

М. Максимович мав дружні стосунки із Т. Шевченком. Він приїздив на хутір Михайлову Гору, за час свого перебуван­ня в родині написав портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. У 1860 р. Михайло Олександрович опублікував полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя». У травні 1861 р. М. Максимович брав участь у похо­роні Т. Шевченка у Каневі, під враженям від втрати написав вірш «На смерть Т. Г. Шевченка». Проте, на думку В. Крав­ченка, М. Максимович, хоча і присвятив себе українським сту­діям, постійно полемізував зі слов’янофілами, проте «так і не став націоналістом у сучасному значенні цього слова, залишив­шись у силовому полі «всеросійської» конфесійно-культурної єдності» [5, с. 58].

Не менш цікаві пошуки свого «я» пов’язані з представни­ками польської культури, особливо в умовах Правобережжя. Однією з найбільш яскравих та неоднозначних постатей першої половини XIX ст. був волинський шляхтич М. Чайковський. На перший погляд, його доля не типова для людей шляхетсько­го кола. Але в ній з усією гостротою знайшли відображення знайомі для його земляків-сучасників проблеми пошуку влас­ної ідентичності. Виховував його дід, як згадував М. Чайков­ський, «на засадах аристократизму в дусі козацтва та шляхет­ства» [15, с. 251-264]. Чайковський брав безпосередню участь у першому польському повстанні, після придушення якого, змушений був емігрувати. З початку він опиняється у Пари­жі, де зближується з відомим політичним діячем А. Чарторий- ським[**], за дорученням якого у 1841 р. вирушає до Стамбулу як політичний агент. Тимчасове відрядження затяглося на довгі 30 років. Головним змістом його досить різнопланової діяль­ності була підтримка польської справи, прагнення відновлення «історичної справедливості» через створення козацьких полків та загальнослов’янського єднання. Для розв’язання завдань, пов’язаних з боротьбою проти Росії, пробував налагодити кон­такти з кавказькими горцями на чолі із Шамілем, з донськи­ми та кубанськими козаками, мав відношення до заснування колонії на Мармуровому морі для польських ветеранів, навіть намагався залагодити конфлікт між балканськими слов’янами та турецьким урядом. Ще до початку Кримської війни (1853­1856 рр.) Чайковський звернувся до султана з пропозицією створити козацький військовий підрозділ для боротьби з Ро­сією. Він став його керівником завдяки наверненню в іслам. Новим ім’ям та одночасно військовим званням польського ро­мантика стало Садик-паша, яке він протягом тривалого часу використовував в якості літературного псевдоніму. Кримська війна завершилась поразкою Росії, але і позицію Туреччини складно було охарактеризувати як значну перемогу. Чайков­ський не зміг реалізувати свій задум, спробував взяти участь у невдалому державному заколоті та поступово розчарувався у своїх проектах. Наступним його кроком стало звернення до но­вого російського імператора Олександра II, з яким пов’язували початок доби лібералізації в порівнянні з Миколаївським режи­мом. Чайковський висловив прохання про помилування, яке досить швидко отримав. У 1873 р. Михай Чайковській поверта­ється до Росії, оселяється в Чернігівській губернії, в черговий раз змінює віросповідання. Цього разу, і вже остаточно, його вибором стало православ’я. Досить промовистим є лист, який газета «Волынские губернские ведомости» в № 6 за 1873 р. пе­редрукувала з «Московских ведомостей». В своєму покаянному зверненні він наголошував: «...Я постійно переслідував одне го­ловне завдання — зближення поляків із слов’янським світом, з яким їм ніколи не варто було розривати зв’язку. Поляки зобов’язані щиро з’єднатись з російським народом, вірою та правдою служити царю Всеросійському, пройнятись усвідом­ленням неподільності Великої держави, та переконатись, що лише в подібній формі політичного існування вони можуть збе­регти свою народну гідність» [16, с. 5].

Серед волинської, подільської шляхти почуття територіаль­ного патріотизму, а відповідно, і артикуляція подвійної лояль­ності була поширеним явищем. I. Лисяк-Рудницький наводив вислів мемуариста С. Стемповського з приводу того, що «поляк і українець жили в ньому самому в досконалій гармонії» [15, с. 96]. В цьому контексті стає зрозумілою мотивація творців гуртка хлопоманів, ідейним натхненником якого став тоді ще студент Київського університету, значно пізніше його профе­сор, один із засновників народницької школи української істо­ріографії, В. Б. Антонович. До організації, яка діяла легально, оскільки не ставила перед собою політичних завдань, проголо­шуючи лише необхідність просвіти селянства, входили також Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Пав­ло Житецький, Павло Чубинський.

Складно не погодитись з думкою, яку висловив Г. Касья­нов: «процес формування імперій відбувався як процес. «пе­ретравлення» околиць... саме околиці формували імперії, в значній мірі визначали її характер та стиль діяльності» [17, с. 99]. Дозволимо додати від себе — околиці та їх найкращі представники.

Таким чином, феномен множинних лояльностей в першій половини XIX ст. відображав тогочасні політичні та соціаль­ні реалії. На розв’язання дилеми щодо власної ідентифікації інтелектуалами з відмінним етнічним походженням вплива­ли цілий комплекс факторів як особистого, так і суспільно - політичного характеру. Хоча у більшості випадків головними виступали банальні меркантильні інтереси, або ж імперська ло­яльність вважалась абсолютно природною річчю. Траплялись і винятки, які, на жаль, лише підтверджували факт еластичнос­ті ідентифікації та необхідності розміщувати себе в офіційно визначеній системі координат.

Не менш цікавою проблемою, яка потребує подальших до­сліджень, є визначення власної ідентичності представниками «безмежного селянського моря», яке в жодному випадку не було однорідним та пропонувало власні підходи до визнання «своїх» та «чужих».

Джерела та література

1. Терешкович П. В. Пограничье как судьба: метаморфозы идентич­ности в восточноевропейском пограничье/ П. В. Терешкович / Ab imperio. — 2009. — № 1. — С. 191-226.

2. Петровский-Штерн И. Мошко имперский/ И. Петровский-Штерн / Ab imperio. — 2009. — № 1. — С. 115-146.

3. Магочій Р. Історія України/ Р. Магочій. — К.: Критика, 2007. — 639 с.

4. Миллер А. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.) / А. И. Миллер. — СПб.: Алетейя, 2000; Миллер А. Россия и русификация Украины в

XIX в./ Россия — Украина: история взаимоотношений / А. И. Мил­лер. — М., 1997/ [Електронний ресурс]. Www. litopys. org. ua

5. Кравченко В. Xарків/Xарьков/В. Кравченко. — Вильнюс: ЕГУ, 2010. — 358 с.

6. Xаген Марк фон. Русско-украинские отношения в первой половине

XX в. / Россия — Украина: история взаимоотношений/ Марк фон Xаген. — М., 1997/ [Електронний ресурс] Www. litopys. org. ua.

7. Грицак Я. И. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886) / Я. И. Грицак. — К.: Критика, 2006. — 631 с.

8. Шевченко Т. Листи, дарчі та власницькі написи, документи, скла­дені Т. Шевченком або за його участю // Зібрання творів: У 6 т. / Т. Г. Шевченко. — К., 2003. — Т. 6. — 632 с.

9. Василенко Н. П. О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Ма - лоросии / Н. П. Василенко. — К.,1904. — 95 с.

10. История Москвы. Хрестоматия, Т. III. Вторая столица Российской империи (конец XVII — начало XX вв.). — М., 1997. — С. 236­240.

11. Максимович М. А. Письма о Киеве / М. А. Максимович. — М.: Тип. М. П. Погодина, 1869. — Оттиск из «Епархиальных ведомос­тей». — 90 с.

12. Воропев В. Гоголь и Московский университет/ [Електронний ре­сурс]. — philol. msu. ru/data/gogo1200///gogol_and_msu. pdf

13. Филологические письма к М. П. Погодину // Русская беседа, 1856. — Ч. 3. — С. 99, 105, 109, 112—113, 122, 135.

14. Грушевский А. С. М. А. Максимович (1804-1873): Из украинской историографии ХІХ в./ А. С. Грушевский. — СПб., 1906. — 42 с. : Отдельный оттиск из «Известия Отделения русского языка и сло­весности Императорской Академии наук. — Т. 11 (1906). — Т. 11, кн. 1. — С. 375-416.

15. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе /І. Лисяк-Рудницький. — В 2 т. — Т. 1. — К., 1994. — 554 с.

16. Исповедь бывшего эмигранта М. Чайковского//Волынские губерн­ские ведомости. — 1873, № 6. — С. 5.

17. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ сто­літь. Соціально-політичний портрет/Г. В. Касьянов. — К., 1993. — 176 с.

Анотації

Венгерская В. А. Интеллектуалы XIX в.: феномен множествен­ных лояльностей.

Проблема поиска своего «я» в имперских условиях, дилеммы династической, имперской и национальной преданности предстали в качестве определяющих черт ХГХ в. В предложенном материале рассматриваются пути разрешения этого внутреннего конфликта известными интеллектуалами, деятельность и творческое наследие которых сыграли не последнюю роль в процессе формирования на­циональных проектов.

Vengerska V. Intellectuals of the 19-th century: the phenomenon of multiple loyalties.

The article deals with the problem of finding a personal “I” un­der imperial conditions, dilemmas of dynastic, imperial and national dedication brought in as the defining features of the 19 th century. The paper offers ways of solution of this conflict by well-known intel­lectuals (whose activity and artistic heritage played no small role in the formation of national projects).


Похожие статьи